Маленька країна створена з нічого на порожньому місці, на скельно-піщаному ґрунті, без промисловості, без сільського господарства, без державних атрибутів та бюрократичного апарату – з нуля. Створена фактично “волонтерами” з числа єврейської діаспори по всьому світу, з громадян інших країн.

При цьому від самого початку – в оточенні ворогів, які не заявляють про “єдіний народ”, а виключно про те, щоб винищити її населення до ноги. Безперервно від дня проголошення незалежності і до сьогодні – в фактичному стані війни. Обстріли лінії фронту ракетами та снарядами, про які 95% України читає в новинах, для більшої частини території Ізраїлю є щоденною буденністю. Країна, в якій кожен громадянин дізнається про розташування бомбосховища раніше, ніж вчиться говорити. Де є загальний військовий обов’язок і легалізована зброя. Де живе чверть населення арабів і тому теоретично кожен четвертий на вулиці щомиті може вихопити ножа і розрізати ізраїльтянину горлянку. Вочевидь це таки мотивує.

Країна, проголошена “країною для євреїв”. Я можу собі тільки уявити тонни лайна, які викине український народ на політика, який запропонує проголосити Україну “державою для українців”.

Країна, де державною мовою є мертвий майже дві тисячі років і відроджений з прадавніх релігійних текстів іврит. Не жива українська, як би її не псували росіяни останні кількасот років, а мертва “літургійна” мова, яку довелось примусово вивчити всьому населенню країни в обов’язковому порядку.

Країна, яка розташована практично в пустелі і при цьому є одним з найбільших експортерів сільськогосподарської продукції.

Країна, де, попри фактичний стан війни ось вже більше півстоліття, жоден прем’єр-міністр (Ізраїль є парламентською республікою, президент там виключно декоративна посада) не досидів до кінця визначеного законом терміну. За 68 років існування держави Ізраїль там змінилось 20 парламентів і 34 уряди – тобто ледь не кожних два роки в країні, яка безперервно воює, проводились дострокові вибори або змінювався прем’єр-міністр. Політичне життя кипіло і жодна падлюка навіть не насмілилась гавкнути щось про “нерозгойдування човна” і “не чіпайте моїх корупціонерів, бо інакше араби нападуть”.

Країна, де зі своїх посад достроково злітали дійсні лідери нації, улюбленці народу, герої війни, а президенти сідали до в’язниці. Країна, де не тільки прем’єр і уряд, а й парламент та головна партія змінились в період однієї з війн – так званої “Інтіфади Аль-Акса”, яка забрала більше 6000 життів, що, в принципі, співмірно з нашою АТО. І нічого – ніхто не верещав про “які ще вибори під час війни” і ніхто не обзивав нікого “агентами Арафата”. До речі, з 6000 ізраїльтян було тільки 1200 – бо без жодних вагань вони відкривали вогонь там, де на них намагались напасти, а світ з його глибокою стурбованістю посилали подалі. І так – у них були тоді кризи, і навіть інфляція крутіша нашої (зі 111% річних в 1979 році до 500% в 1985), але за це регулярно летіли голови міністрів фінансів і навіть прем’єрів, поки вони не спромоглися владнати ситуацію. При цьому влада йшла на жорсткі економічні міри, але всі вони приймались при широкому обговоренні з народом, інакше би влада полетіла зі своїх крісел раніше, ніж сказала б слово “ой”.

Трохи про ізраїльських прем’єрів:

Бен-Гуріон, з польської Мазовії – засновник країни і перший прем’єр. Попри неймовірну популярність у народі завдяки створенню країни, пішов у відставку з усіх посад через невдоволення громадян сварками всередині своєї партії і відправився у віддалений кібуц жити без жодних комунальних зручностей в бараці і розкидати гній на полі. Повернувся через кілька років внаслідок наполегливих прохань партійців в розпал Суецької кризи, виграв війну за Синайський півострів і пішов на піку слави у відставку через скандал з ізраїльськими ракетами, створенню яких, як виявилось, допомагало кілька німецьких вчених, що обурило ізраїльтян (от ідіоти, правда ж – не знали, що це “ВИГІДНО!”. От наша влада і її боти знають, що вигода перш за все, питання тільки, хто ж тоді насправді євреї – ізраїльтяни чи українські чиновники). Вся вища верхівка країни, від армії до уряду, просили залишитись, але він розвернувся і пішов з політичного життя країни, повернувся до кібуца, написав мемуари і коли помирав, наказав не надавати йому жодних почестей на похороні.

Моше Шарет – з українського Херсона, єдиний схожий на нашу владу. Відмовився від налагодження стосунків із Заходом щоб “не втратити підтримку Радянського Союзу”, категорично не сприймав політики Бен-Гуріона по превентивним атакам на терористів. Довів ситуацію до того, що армія та спецслужби почали планувати і проводити операції не повідомляючи прем’єра, тільки доповідаючи про результати вже по факту виконання (уявляєте таку армію в Україні?). В результаті пішов у відставку через два роки урядування, коли з’ясувалося, що він навіть не знав про проведені в Єгипті спецоперації ізраїльської розвідки.

Леві Ешкол – народився у Вінницької області (Гройсмане, чуєш?), під його керівництвом Ізраїль виграв Шестиденну війну, після чого Ешкол помер на своїй посаді від інфаркту.

Голда Мейр, народилась в Києві. Відома виграною “Війною Судного дня” та операцією “Гнів божий”, під час якої спецслужбами Ізраїлю терористи винищувались по всьому світу, без озирання на юрисдикцію та громадянство. Пішла у відставку через партійну “гризню”.

Іцхак Рабин, перший “корінний” ізраїльтянин, батьки з Києва. Учасник війни за незалежність, успішний міністр оборони, під час першого прем’єрства прибічник “жорсткої лінії” (відомий наказом “ламати кістки арабським демонстрантам”). Пішов у відставку, бо журналісти відкопали у його дружини закордонний банківський рахунок, що було заборонено законом. До другого прем’єрства через п’ятнадцять років різко змінив думку, став “ізраїльським Порошенко” і підписав досить ганебну мирну угоду в Осло, якою створювалась “ізраїльська Лугандонія” під назвою “Палестинська автономія”. Вбитий на посаді прем’єра студентом, якого обурила ця угода (хтось щось подібне в Україні може уявити?).

Два прем’єри-“терористи”

Менахем Бегін, народився в білоруському Бресті, “ізраїльський Бандера”. Очолював терористичну організацію “Іргун”, підривав британців (за що потрапив під оголошення про нагороду за свою голову в розмірі чималенької суми), після отримання незалежності – лідер партії “Свобода”. На посаді прем’єра відзначився мирною угодою з Єгиптом та вторгненням в Ліван, великі втрати під час якого і призвели до його дострокової відставки.

Іцхак Шамір, копія Бегіна – теж терорист, теж родом з Білорусі, тільки крутіший, відзначився замахами на британських лордів, через що все ще вважався Великобританією терористом навіть коли став прем’єром. Витягнув країну з економічної ями, будучи палким противником мирних угод, за якими випускали тисячі терористів, домігся зменшення термінів ув’язнення єврейським терористам, які підпільно воювали проти арабів (типу нашого “Правого сектора”). Був затиснутий Бушем в глухий кут (США погодились дати кредити тільки в обмін на участь в мирній конференції з арабами – це до слова про вічну відмазку наших “оптимістів” про те, що Ізраїль так круто існує, бо йому США допомагає – і це при тому, що США визнали Ізраїль значно пізніше за СРСР, бо там було і є головним нафтово-арабське лобі, а не єврейське), після повернення з конференції пішов у відставку через масові протести обуреного нею народу.

Що спільного у них всіх?

Їм давав копняка народ. Щойно йому щось не подобалось – хай навіть найдрібніша дрібниця. Ніякого “не розгойдуйте човна”, ніякого “бо Путін нападе” – копняк під зад, давайте нам наступного.

Чому так? Бо кожен ізраїльтянин знає три речі:

1. Довкола нього вороги, які хочуть його вбити. З ними можна вести перемовини, торгувати чи підписувати мирні угоди, але головна суть та, яку озвучила Голда Мейр: “коли вам кажуть, що хочуть вас вбити – просто повірте”. Ізраїльтяни вірять – Голокост навчив. І ще він знає, що втікати йому нема куди, у нього тільки одна проголошена для всього світу єврейська країна – Ізраїль, в усіх інших він буде гостем, і якщо потрібно буде – ніяка влада жодної країни його не захистить.

2. Витікає з першого – кожен ізраїльтянин знає, що коли ворог прийде – брати автомата до рук і захищатись буде саме він. Не прем’єр, не його партія, не чиновник і не президент – а конкретно він, рядовий ізраїльтянин. І зробить це разом з мільйонами інших рядових ізраїльтян – не озираючись на те, є в країні прем’єр, хто він і з якої партії, чи його взагалі в даний момент нема. Тобто для кожного громадянина його власний вибір і воля стоїть вище за найвищого чиновника в країні. Звідси високий ступінь автономності кожного громадянина в прийнятті рішень (чого тільки варті дії армії при Шареті).

3. Витікає з перших двох і йде з ними в зв’язці – єдина система цінностей, яка об’єднується під одним словом “Ізраїль”. В це входить все – культура, релігія, мова, валюта, пам’ятки, система армії, загальний військовий обов’язок і багато чого іншого. Воно, це інше, може змінюватись, закони можуть редагуватись, але є одна спільна база, дорога для всіх і кожного рядових громадян – країна. Абсолютна більшість ізраїльтян – нащадки репатріантів, там від покоління до покоління в сім’ях нагадують про дві тисячі років розсіяння по світу без власної держави і про те, чим це закінчилось – “в гостях добре, але вдома і стіни допомагають”. Чомусь українців в Голодомор виморили значно більше, ніж євреїв в Голокост, але у нас такого нема – у нас досі частина народу ладна перегризти горлянку сусіду за те, щоб була вулиця Леніна (висновок – голод значно ефективніший за газову камеру, принаймні в історичній перспективі).

Отак дивишся на це все і думаєш – що ж має статися, щоб українці набули хоча б мізер від того, що є в головах у ізраїльтян…

Завидки беруть, якщо чесно…

Шановним патріотам і тим, хто хоче підтримати Украіну !

Підтримай українский проект –лайк на сторінку!!!

Група УКРАЇНЦІ – ЄДНАЙМОСЯ! Фейсбук. Підтримай Украіну  та Надію Савченко! Тисни лайк та поширюй!

POLITINFO  https://www.facebook.com/politinfo.com.ua Підтримай Украіну  та Надію Савченко! Тисни лайк та поширюй!