Міністр закордонних справ України Вадим Пристайко не виключає можливості початку війни між Росією і Білоруссю.
Про це він заявив в інтерв’ю чеському виданню Respekt.
“Кілька років тому я розмовляв з декількома білоруськими журналістами, і коли я офіційно заявив їм, що якщо вони захочуть залишитися незалежними, то зіткнуться з такою ж війною, такими ж труднощами й такими ж стражданнями, як і ми, вони не повірили мені. Можливо, тепер вони менше сумніваються”, – сказав Пристайко.
Водночас дипломат висловив надію на те, що цього не станеться.
“Звичайно, я все ще сподіваюся, що я не маю рації. Білоруси спокійні й терплячі. Але ми були спокійними та терплячими людьми – і це буде тривати доти, поки вони не почнуть вбивати вас. Тоді ви теж починаєте вбивати. Навіть якщо супротивник сильніший, то що вам ще залишається?”, – підкреслив Пристайко.
За його словами, у Мінська є два варіанти: “за допомогою закордонних партнерів бути розсудливими та спокійними – і програти, або почати боротися прямо зараз”.
Зазначимо, що останнім часом відносини між Білоруссю і Росією різко погіршилися на тлі невдалих переговорів про створення союзної держави. Білоруський лідер Олександр Лукашенко відкрито заявив, що від Москви звучать натяки на можливість приєднання країни до РФ в обмін на єдині ціни на енергоносії.
Аваков – один з найбільш системних та стратегічних гравців в українській політиці. Він не просто так заходився дискредитувати ветерансько-волонтерську спільноту через справу Шеремета. Збереження на посаді чи навіть підвищення до рангу прем’єра – радше тактична мета. За цим є цілком прагматичний стратегічний розрахунок. І він полягає в тому, що в українському суспільстві вчергове народжується запит на сильну руку.
Це не новий тренд. Після хаосу часів Кравчука українці проголосували за «червоного директора» Кучму, у якого не було (принаймні на час початку першої президентської каденції) жодної візії України – проте був імідж «міцного господарника», здатного навести в країні лад. І він його, до речі, навів. Інше питання, яку ціну за ordung ім. Леоніда Даниловича заплатили українці. Потім знову була вольниця та хаос часів Ющенка-Тимошенка, яка завершилась запитом на сильну руку та обранням Януковича на Президента. За Порошенка ми встигли пережити і вольницю 2014-15 років і закручування гайок 2017-19-го. Тепер знову переживаємо вольницю з присмаком хаосу та дисфункції державних інституцій. Тільки на відміну від попередніх порівняно довгих етапів, наразі все відбувається у турборежимі.
Саме тому через півроку після парламентських виборів, на яких ліберали-космополіти (партія «какаяразница») отримали приголомшливу перемогу, соціологи знову стали фіксувати запит на сильну руку. Звідси – 5,2% за віртуальну Партію «Сила і честь», яка асоціюється зі «справжнім генералом» Смешком, та 12,3% – за «Європейську солідарність», в якій, окрім ряженого патріота Порошенка, найбільша концентрація ветеранів цієї війни. Втім і 12,3% – за ОПЖЗ з тої ж опери: на демократичні забобони на тому фланзі українського політикуму ніколи не слабували. Якщо все це підсумувати, маємо більше 30% за порядок коштом свободи…
Проблема, якщо не сказати трагедія, що цей попит на сильну руку, на захисника і рятівника у президентському кріслі, персоналізується не на тих, на кому б природньо мав сфокусуватись. Нації під загрозою, країни, що переживають збройну агресію сильнішого сусіди, як правило висувають на перші позиції бойових офіцерів чи генералів: Вашингтон, Ататюрк, Пілсудський, Маннергейм, де Голль… В Україні символами «сильної руки» дивним чином стали великий підприємець, під час президенства якого Україна програла всі найбільші битви цієї війни, та генерал-полковник, військовий розвідник, який певний час очолював спецслужбу, але невідомо чим займався, поки Україна захищала свою незалежність від російської агресії на Сході…
Аваков розуміє, що з такими конкурентами в нього є шанс поборотись за роль головного, якщо не єдиного гаранта збереження порядку в країні, рятівника від грядущого хаосу. Чим він гірший за Смешка чи Порошенка? У 2014-му, на відміну від них, у найтяжчі для країни часи, Арсен Борисович брав відповідальність на себе, відбивав Харківську ОДА та легалізував добробати. Факт. Що ніяк не надає йому індульгенції за те, що він творить зараз…
Отже, запит на сильну руку в українському суспільстві зростає. Нагадаю, що ще в серпні минулого року 60,5% українців вважали, що для “нормального розвитку країни потрібна “сильна рука”, а не розмови про демократію”. З кожною стратегічною помилкою ЗЕ-команди пошук силовика-рятівника зростатиме ще більше. Ніша наразі вільна. На ній пробують грати той самий Аваков, Порошенко та Смешко. Але щойно на політичній сцені з’явиться бойовий офіцер/генерал, який по-справжньому воював проти Росії, шанси усіх трьох погратись в українського піночета різко впадуть.
Ось і цього року війна не закінчиться. Проста річ, усвідомлювати й проговорювати яку неймовірно важко. Скептики були до цього готові.
Той, хто мав сподівання на нові обставини, нового президента, на ту легкість, із якою він обіцяв усе це завершити, припускаю, втратив частину свого оптимізму. Оскільки жодних передумов для того, аби війна ближчим часом завершилася, наразі просто немає. Хроніка отвережування виявилась доволі короткою.
Спочатку багато кому здавалось, що достатньо просто змінити головнокомандувача. Адже цей, новий, обіцяв просто “домовитись посередині”. Потім виявилось, що домовлятись із ним ніхто особливо не поспішає. Тому всі з нетерпінням почали чекати на зустріч із тим, із ким можна домовитись. На цю зустріч ставилось усе, багато хто справді почав вірити, що головне їм між собою зустрітись.
Після цього війна напевне завершиться. Чи вірив у це сам новий президент – питання риторичне, але всіх навколо він переконував саме в цьому: нам головне зустрітись, головне поговорити, головне побачити один одного. Ну, ось вони поговорили, ми послухали. Війна триває. Обстріли не припиняються.
Ніхто ні про що домовлятись не хоче. Ні для кого не існує жодного “посередині”. Та й немає в цій війні жодного “посередині”. Є агресор і є об’єкт агресії. Чекати від агресора, який уже порушив усі можливі угоди та норми, що він раптово погодиться відмотати все назад – щонайменше наївно. На що тоді розраховував новий український президент – важко зрозуміти.
Звідки ця наївна віра в те, що з окупантом можна домовитись? Можливо, від тотального нерозуміння ситуації. А, можливо, від того, що жодної віри і не було. Було просте бажання сподобатися своєму виборцеві, сказати йому те, що він хоче почути, пообіцяти те, що йому, виборцеві, нині найбільш необхідно – завершення війни, що триває вже котрий рік.
А ось скептики відразу після завершення цьогорічних президентських перегонів і зміни влади говорили, що проблеми нового президента почнуться, щойно він від абстрактних обіцянок спробує перейти бодай до чогось конкретного. Десь так воно все й відбувається. Не візьмусь гадати, що думають нині про президента його вчорашні виборці, розчаровані вони в ньому чи далі сподіваються на диво, але ж не могли вони не помітити зміни в риториці свого обранця? Ну, ось, скажімо, його вереснева промова в ООН, де вже немає жодного “домовитись посередині”, натомість є Росія як агресор і заклик до світу підтримати Україну в захисті своїх територій.
Навіть попри те, що промову цю президент завершив дивним пасажем із Гемінгвеївського роману “Прощавай, зброє”: “Війну неможливо виграти перемогами. Той, хто виграє війну, ніколи не перестає воювати…” Твердження, красиве для художнього тексту, проте не зовсім зрозуміле для країни, яка шостий рік відстоює своє право на незалежність.
Разом із тим – сентенція, абсолютно невипадкова для нової влади, з її бажанням цю війну все таки виграти, проте необов’язково за допомогою перемог. Логічне в цьому випадку питання – а чим ще можна виграти війну, провисає в повітрі, як і більшість передвиборних обіцянок президента. Схоже, всі його спроби вигадати новий український велосипед (як би це комічно в його випадку не звучало) розбиваються об жорстку цегляну кладку реальності. Ніхто не виграє війни без перемог.
Ніхто не здатен захистити свою територію, приймаючи умови загарбника. Відводячи війська, ти не наближаєшся до перемоги. Зрозуміло, що війну завершити важко. Особливо, коли не ти її починав. Зрозуміло, що в цьому випадку безпорадність нової влади, яка просто повторює риторику влади попередньої, не викликає жодної зловтіхи. Зрозуміло, що після президентських виборів ця війна не стала персональною війною нового президента – вона й далі лишається війною України проти окупанта (навіть якщо частина громадян нашої країни вперто її не помічають).
Питання тут лише в тому, чи зрозуміло це самому президенту? Чи розуміє він, що на його умовах ніхто з ним домовлятися не збирається? Чи розуміє він, що війну не завершиш, просто “припинивши стріляти”? Чи розуміє, що це саме він, а не його попередники, несе тепер моральну відповідальність за кожного загиблого українця? І що покластися в цій ситуації він – президент країни, що воює, – може саме на тих, кого він нині так недвозначно ігнорує: на військових і добровольців, на волонтерів та активістів, які шостий рік тримають лінію фронту, які напевне знають – ти можеш не помічати війни, але немає жодної гарантії, що вона згодом не помітить тебе.
Гемінгвей, між іншим, теж писав про щось подібне – не питай, по кому дзвонить дзвін: він дзвонить і по тобі. Програну війну неможливо відіграти назад, провина за поразку буде лежати на всіх, хто відмовився від боротьби.
Після того, як Росія атакувала Грузію в 2008 році та Україну в 2014 році, мілітаристська політика стала нормою для російського суспільства. Причому войовнича пропаганда спрямована не лише на дорослих — вона охоплює і дітей. Кремль активно впливає на несформовану дитячу особистість і намагається прищепити дітям уявлення, що участь у російських війнах — це священний обов’язок кожного громадянина Росії. Пропаганда підсилюється реальною військовою підготовкою дітей з метою їхнього залучення до майбутніх воєнних операцій. Варто зауважити, що військово-пропагандистська робота охоплює не лише російських дітей, а й дітей, що проживають на окупованих територіях, а також дітей з країн-союзниць Росії (Білорусь, Сербія). Така мілітаризація становить загрозу як для самих неповнолітніх, так і для країн, що вже стали чи є потенційними цілями російської агресії.
Окремі події та факти, пов’язані з інтенсивними процесами мілітаризації дітей в Росії, час від часу привертають увагу українських та світових ЗМІ. Однак цей процес заслуговує на системну увагу. Адже мілітаризація дітей вже стала невід’ємною частиною державної політики Росії, спрямованої на підготовку країни до розширення військової агресії. За останні 10 років в Росії збудовано добре організовану і розгалужену систему військової підготовки дітей, яка швидко розвивається та охоплює все більше неповнолітніх, включно з дітьми дошкільного віку. Замість пошуку і розвитку талантів у сфері науки, техніки, культури чи гуманітарних дисциплінах, Кремль обирає будувати багатомільйонну армію: здійснює масштабний пошук та відбір рекрутів і готує до майбутніх війн.
Станом на 8 травня 2019 року понад 500 тис. дітей вступило до всеросійського мілітарного руху “Юнармія”
В цій статті зібрана інформація про систему військової підготовки дітей в Росії, на окупованих Росією територіях та в країнах, які є її союзниками. На даний момент до військової підготовки дітей віком від 3 до 18 років у Росії залучені Міністерство оборони, Міністерство освіти і науки, ФСБ, МНС, МВС, Слідчий комітет, інші органи державної влади Росії, Російська Православна Церква (РПЦ), різноманітні парамілітарні організації.
У 2009 році президент РФ Путін відновив радянську парамілітарну організацію ДОСААФ (Добровільне товариство сприяння армії, авіації та флоту).
Фото: ДОСААФ у Росії
В свою чергу оновлений ДОСААФ став базою для створення воєнізованої дитячої організації “Юнармія”. Путін та Шойгу (міністр оборони РФ) створили “Юнармію” в 2015-2016 роках.
Керівником головного штабу Юнармії з 21 червня 2018 року став депутат Державної думи РФ, полковник збройних сил РФ Роман Романенко. До головного штабу “Юнармії” входять як представники збройних сил РФ, так і різноманітні державні діячі, політики, пропагандисти, спортсмени, зокрема: начальник Головного управління по роботі з особовим складом збройних сил РФ полковник Михаїл Баришев, начальник Управління державно-патріотичного виховання Головного управління по роботі з особовим складом збройних сил РФ полковник Сєргій Гусєв, президент Федерації воєнно-тактичних ігор, актор, продюсер, телеведучий Михаїл Галустян, член Міжнародного Олімпійського Комітету майор збройних сил РФ Єлєна Ісінбаєва , генеральний продюсер федерального спортивного телеканалу “Матч ТВ”, продюсер, телеведуча Тіна Канделакі, донька міністра оборони РФ Ксенія Шойгу, син Дмітрія РогозінаАлєксєй Рогозін.
Керівником московського відділення Юнармії став генерал Владімір Шаманов, колишній командувач ВДВ РФ, якого звинувачують у причетності до воєнних злочинів у Чечні.
Форму одягу (пісочного кольору штани і черевики, червоні берети та червоні футболки з логотипом – головою орла повернутою вправо, зіркою – символом збройних сил РФ – і написом “Юнармія”) для членів “Юнармії” розробило Міністерство оборони РФ.
Один з кураторів “Юнармії” в Міністерстві оборони РФ заступник міністра, генерал збройних сил РФ Ніколай Панковзаявляв в 2017 році, що вони не ставлять перед собою мету швидкого збільшення чисельності “Юнармії”. Однак станом на листопад 2018 року “Юнармія” підтвердила наявність 272 тис. членів (дітей від 8 до 18 років), а на початок травня 2019 року чисельність “Юнармії” становила вже 501 тис. дітей.
На початку березня 2019 року Міністерство оборони РФ оголосило про плани відкрити більше 500 центрів “Юнармії” по всій країні на базі будинків офіцерів та центрів військово-патріотичного виховання. Згідно з планом, фінансування, відкриття та діяльність таких центрів буде забезпечуватися Міністерством оборони РФ.
Перший заступник начальника Головного штабу “Юнармії”, генерал-лейтенант Віктор Бусловський на початку 2019 року озвучив завдання, поставлене міністром оборони Шойгу, – збільшити чисельність “Юнармії” до 500 тис. членів до кінця 2019 року. Втім вже 26 лютого перший заступник начальника Головного військово-політичного управління Збройних сил РФ генерал Алєксєй Циганков заявив, що Міноборони прогнозує таке збільшення чисельності “Юнармії” вже до 9 травня 2019 року. Причому до 9 травня 2020 року планується збільшити цю цифру вдвічі – залучити до 1 млн. членів: “До 75-річчя Перемоги у 2020 році планується збільшити чисельність “Юнармії” до 1 млн. людей”.
Олена Слєсаренко, заступниця начальника головного штабу руху”Юнармія”У свою чергу заступник міністра оборони РФ, начальник головного військово-політичного управління збройних сил РФ Андрєй Картаполовзаявив, що “Юнармія” в 2019 році має з’явитися в усіх школах Росії (близько 42 тис. шкіл).
Водночас з’являється все більше підтверджень того, що в школах вступ до “Юнармії” стає примусовим:
“Клас, у якому навчається онук, практично змушують вступати до “Юнармії”, вигадали 10-річну дитину натаскувати на знання стрільби з автомата і т.д.” [archive]”Син навчається у 5-му класі. Оголосили, що вступити до “Юнармії” мусить весь клас. Чи можна відмовитися? А навіщо наживати ворогів? Нічого не поробиш, хоч сама ідея мені не до вподоби. Дітей змушують повзати у багні і готують вмерти.” [archive]”Насправді ця тема не нова, втім саме з цього року [2019] “зверху” надійшла негласна директива мати відділення “Юнармії” на базі кожної школи. Цю інформацію на умовах анонімності підтвердили директори більшості шкіл, до яких наша редакція звернулася з відповідним питанням… Нам наполегливо рекомендували поцікавитися цим питанням, озвучивши конкретні цифри: серед юнармійців мусить бути не менше 5% від кількості учнів у школі”, – розповідає одна з директорів шкіл.
Також з’явилася інформація про спроби командування збройних сил РФ в примусовому порядку залучити до “Юнармії” дітей офіцерів.
Міноборони РФ також в середині лютого 2019 року поставило перед підприємствами військово-промислового комплексу (ВПК) завдання з розвитку “Юнармії”: створення на кожному підприємстві загонів “Юнармії” і організація військово-патріотичних секцій та клубів. Відзначається значна зацікавленість міністра оборони РФ Шойгу в розвитку “Юнармії”:
“Сергій Кужугетович приділяє велику увагу розвитку руху, підтримати цю ініціативу означає підтримати особисто”. Для збільшення чисельності “Юнармії”крім примусу застосовують і заохочення.
“Більше 20 вищих навчальних закладів Росії вирішили дати учасникам “Юнармії” перевагу при вступі. Виші погодилися нараховувати [членам “Юнармії”] додаткові бали до Єдиного Державного Екзамену.”Роман Романенко, начальник Головного штабу “Юнармії”, 29 березня 2019 рокуЗростає не лише кількість членів “Юнармії!, розширюється також її структура. Так в кінці 2017 року в складі “Юнармії” з’явився“Юнфлот”. Відповідну угоду про взаємодію “Юнармії” з Міністерством транспорту підписали: заступник міністра транспорту РФ, керівник Федеральної агенції морського та річкового транспорту Віктор Олерський та (вже колишній) начальник Головного штабу “Юнармії” Дмітрій Трунєнков.
Члени “Юнармії” проходять заняття з різних військових дисциплін, знайомляться з бойовою технікою, стріляють з автоматичної зброї, стрибають з парашутами, виїздять на різноманітні військові збори в табори та на полігони.
Військова підготовка юнармійців здійснюється як у вільний від основних шкільних занять час, так і замість них.
“Юнармія” – найбільш відома за межами Росії частина російської системи військової підготовки дітей, яку деякі критики російського режиму неофіційно називають “Путінюгенд” (за аналогією з “Гітлерюгендом”). Втім “Юнармія” – лише незначна частина комплексної системи військового виховання неповнолітніх. Масштаби залучення російських дітей до військової підготовки значно ширші.
Міністерство оборони Росії має в своєму підпорядкуванні так звані кадетські корпуси та кадетські училища. Кадетські корпуси – це школи-інтернати для військової підготовки дітей учнів старших класів (від 11 років). [Всё что надо знать о кадетских корпусах и классах (рос.)]. В обмеженій кількості така форма військової підготовки – нормальна практика різних країн, включно з Україною.
Однак Росія протягом останніх 10 років пішла значно далі. Російське Міністерство освіти (в співпраці з Міністерством оборони, ФСБ, МНС, МВС, Слідчим комітетом та іншими державними органами) організувало відкриття тисяч кадетських класів у звичайних загальноосвітніх школах. Кадетський клас – це спеціалізований військовий клас у звичайній школі (для дітей від 7 до 18 років). Діти в такому класі щоденно носять військову форму та після звичайних уроків у межах програми загальноосвітньої школи лишаються в школі на другу половину дня на заняття з військової підготовки. В залежності від школи кадетські класи відкриті для учнів з 5 класу (з 11 років) або навіть з першого класу (з 7 років).
У 2014 році в Росії вже було 177 кадетських корпусів Міноборони (майже 62 тис. дітей) та 7 тис. кадетських класів в звичайних школах Міністерства освіти і науки(при 20-25 учнях в класі це ще 140-175 тис. дітей). Однак починаючи з 2014 року відкрилося дуже багато нових кадетських класів. Наприклад, у Москві, перший кадетський клас з’явився лише в 2014 році (у регіонах на той момент їх вже було багато), а у 2017 році в Москві діяло вже 168 шкіл з кадетськими класами. Станом на 2018 рік в московських кадетських класах навчалося 12,5 тис. дітей. У регіонах кількість кадетів теж стрімко зростає, наприклад, у Приволжському федеральному окрузі, де проживає близько 20% населення Росії, було 22 тис. кадетів в 2012 році і вже 41 тис. кадетів у 2017 році. Тобто загалом в кадетських класах Росії станом на 2018 рік могли навчатися вже кілька сотень тисяч дітей. І мова йде про дітей віком від 7 років та звичайні загальноосвітні школи. Ці діти щодня носять військову форму та, на додачу до звичайної шкільної програми, відвідують заняття військового спрямування (від військової історії до вогневої підготовки), виїздять на військові полігони.
Фото: 7-річні діти стали кадетами. Девіз кадетів: “Життя – Батьківщині! Честь – нікому!”
Фото: У Кизилі у школі №11 відкрився кадетський клас юних прикордонників
Фото: Витязі відкрили новий, дванадцятий за рахунком кадетський клас морської піхоти
Серія з 12-ти відеороликів, викладених Михаїлом Асанкіним (актор, телеведучий, пропагандист), у яких показаний процес навчання учнів кадетського класу (“козачого загону”) школи №60 міста Ярославль:
Втім зростає не лише кількість дітей, залучених до системи військової підготовки. Підвищується і якість такої підготовки. В школах створюються нові спеціалізовані кабінети, стрілецькі тири, закуповуються стрілецькі симулятори, тренувальна зброя, в тому числі міни і гранати та інше тренувальне обладнання.
Цитата з відео: “…гімназії та ліцеї зобов’язані мати тир або стрілецькі симулятори, інакше прокуратура їх попросить…” (2014 рік).
Окрему увагу Кремль приділяє мілітаризації дітей сиріт. Неповнолітніх, які є повністю залежними від держави і не мають можливості відмовитися від участі в таких ініціативах влади та навчально-виховних закладів.
Фото: Військова підготовка дітей з дитячого будинку
Фото: Понад 130 дітей-сиріт і кадетів побували на екскурсії у ВІПЕ ФСІН Росії і зустрілися з ветеранами-афганцями
12 липня 2018 року офіційно розпочався новий проект Кремля “Юнармия. Наставництво”. Причому апарат уповноваженого при президенті РФ з прав дитини теж став інструментом розбудови системи військової підготовки дітей.
“Сьогодні важливий день: ми оголошуємо про старт проекту “[Юнармія.] Наставництво” Передусім цього потребують діти, що лишилися без опіки батьків. Тільки 10% випускників дитячих будинків вдається вдало налагодити власне життя… Ми розуміємо, що не тільки житло, не тільки фінансова, юридична та інша допомога потрібна цим дітям. Цим дітям потрібна підтримка, потрібна порада, потрібен друг. Дуже важливо, щоб був наставник.” [archive]Анна Кузнєцова, уповноважена при президенті РФ з прав дитини”Апарат уповноваженого з прав дитини Анни Кузнєцової спустив за вертикаллю всім регіональним омбудсменам вказівку підписати угоду зі штабами “Юнармії”… Пілот проекту у 8 регіонах (30 дитячих будинках) закінчено минулого року [2018], тоді ж Кузнєцова сповістила про старт основної стадії — всюди.”[archive]
12 березня 2019 року секретар Ради безпеки РФ Патрушев заявив, що “вирішено питання направлення до військово-патріотичних таборів неповнолітніх, “схильних до вчинення злочинів”. Як відомо, Росія вже практикує амністію для засуджених за вчинення кримінальних злочинів з доправленням їх на окуповані території України для участі у війні. Наскільки такі діти, підготовлені старшими воєнними злочинцями у військово-патріотичних таборах, самі будуть схильними до скоєння воєнних злочинів?
Путінюгенд швидкими темпами охоплює не лише в школи, але й дитячі садочки. Зовсім маленьких дітей привчають співати воєнні пісні, малювати та моделювати військову техніку, грати у військові ігри (“Зарница”, у виконанні дітей дошкільного віку вона часто називається “Зарничка”), тримати в руках зброю, щоденно носити військову форму. Фактично діти в багатьох дитячих садочках вже проходять реальну (наскільки це можливо у віці 3-6 років) військову підготовку: створюються повноцінні “кадетські групи“, де діти щоденно носять військову форму, вивчають структуру армії, види військової техніки та зброю, навчаються безумовно підкорятися наказам.
Фото: У дитячому садочку “Сонечко” пройшла військово-патріотична гра “Зарниця”
Знайшлася в дитячих садочках Росії і робота для ветеранів війн у Чечні, Сирії та Україні. Чоловіки з досвідом участі у бойових діях, причетні до воєнних злочинів, стають вихователями дітей дошкільного віку.
Фото: Дітлахів курганського дитячого садочку “Зірочка” присвятили у кадети
У руках найменших дітей з’являється справжня, а не іграшкова, зброя.
Кадетські класи шкіл співпрацюють з кадетськими групами в дитячих садочках, беруть участь у навчанні молодшого покоління кадетів. Випускники кадетських груп дитячих садочків в подальшому стають учнями кадетських класів шкіл. Так вибудовується єдина система військової підготовки дітей віком від 3 до 18 років. “Наші випускники продовжують навчання у кадетських класах і школах”[archive]
Фото: Кадети школи провели дошкільнятам майстер-клас зі збирання-розбирання зброї
Кілька прикладів осіб, які здійснюють військово-патріотичну підготовку дітей.
На фото не хто інший, як Алєксєй Мільчаков (профіль на “Миротворці”): “Російський найманець. Воював / воює у ДРГ “Русич”, командир. Особливо небезпечний російський вбивця-терорист з психічними відхиленнями. Брав участь в окупації Криму у складі російських військ, бойових діях на Донбасі і у САР. Член Спілки Добровольців Донбасу”.
Фото: “Головним гостем нашого дитячого садочку був голова місцевого відділення загальноросійської молодіжної патріотичної організації “Спадок” (рос. “Наследие”), інструктор військово-патріотичного центру “Звєзда”, заступник отамана Єйської козачої спільноти — Борис Олександрович Сирецький
“Борис Сирецький (профіль на “Миротворці”): “Сирецький Борис Олександрович. Російський найманець, бойовик НЗФ на території України (ДШГ), снайпер, був помічений у маскувальному костюмі “Лєший”. Російський нацист-баркашовець з РНЄ. За твердженням матері є наркоманом. Неодноразово засуджений, у тому числі за вироком Єйського міського суду Краснодарського Краю від 10 листопада 2011 року за ч. 1 ст. 111 КК РФ (“Навмисне заподіяння тяжкої шкоди здоров’ю, небезпечної для життя людини”) до 2-х років 6 місяців позбавлення волі з відбуванням покарання у виправній колонії загального режиму”.
Не лише учні кадетських класів шкіл та кадетських груп дитячих садочків залучені до військової підготовки та піддаються відповідній пропаганді. Решта дітей охоплені іншими формами такої роботи.
Так “9 травня” та “23 лютого” в системі російської освіти вже не є просто “святковими днями”. На честь цих дат в школах та дитячих садочках проходить “місячник військово-патріотичної підготовки” Це приблизно місяць в січні-лютому та ще один місяць в квітні-травні. Протягом цих двох “місячників” діти грають у військові ігри (“Зарниця” в школах та “Зарничка” в дитячих садочках), відвідують військові частини та військові музеї, мають відповідні тематичні уроки, конкурси, паради, носять військову форму, співають пісні про війну. На додачу до цих двох місяців для мілітаризації дітей активно використовуються інші пам’ятні дати, зазвичай пов’язані з Другою світовою війною – такі як “день визволення міста / району / області / округу”.
Фото: Цивільно-патріотичне виховання дітей дошкільного віку під час місячника військово-патріотичної та оборонно-масової роботи
Фото: У Нижньовартовському районі стартував місячник військово-патріотичного виховання дітей і молоді
Мілітаризація навчальних закладів охоплює навіть заняття з предметів, далеких від військової тематики. Домашнє завдання з російської мови для учнів 4 класу:
Фото: Завдання з російської мови для дітей 4-го класу
Оголошення в дитячому садочку: “Перегляд лялькового театру “Російський солдат не знає кордонів” (перша половина дня)”.
Кульмінацією військової пропаганди та мілітаризації дітей, зокрема наймолодших, в Росії стало 9 травня, коли відбуваються так звані “паради дошкільних військ” і “паради дитячих візочків”.
Фото: У параді дошкільних військ у станиці Єгорликській взяло участь понад 250 малюків
Одним з видів військової підготовки дітей стали військово-патріотичні клуби при храмах РПЦ. Сайти багатьох російських храмів містять окремий розділ чи сторінку з інформацією про наявність та діяльність при храмі такого клубу. Заняття з військової підготовки проходять в приміщеннях, що належать церквам, під керівництвом “священників”. Крім таких клубів військової підготовкою дітей при храмах також займаються безпосередньо недільні школи. Також при храмах існують “центри військово-патріотичної підготовки. Додатково РПЦ є організатором дитячих військових таборів. У церквах здійснюється прийняття присяги кадетів, “священники” благословляють кадетів на “успішне проведення стрільб з бойової зброї”, приймають безпосередню участь в організації інших заходів спрямованих на підготовку дитячої армії Путіна.
Фото: Співробітники відділу спеціального призначення “Восток” УФСІН Росії в Амурській області провели військово-патріотичне заняття для маленьких парафіян храму ікони Божої Матері “Всіх у скорботі Радість”
Фото: Жіночий монастир Калужської ікони Божої Матері: у недільній школі почалися систематичні заняття з початкової військової підготовки. Під керівництвом начальника розвідки Ніколая Петровича діти дізналися про структуру збройних сил Росії, займалися стройовою підготовкою, познайомилися з будовою зброї
Фото: Недільна школа Свято-Троїцького храму села Супонь Тульскої області
Фото: Недільна школа №1 храму священномученика Серафіма: при недільній школі №1 діє військово-патріотичний клуб “ПОДВИГ”. На заняттях у військово-патріотичному клубі дітей навчають виживанню в екстремальних умовах і початковій військовій підготовці з виходом у ліс
Крім цього, важливим елементом системи військової підготовки дітей є різні парамілітарні організації, такі як козачі товариства, “Союз добровольців Донбасу”, “Союз ветеранів Афганістану”, Російська військово-історична спільнота, “Бойове братство” та багато інших. Дорослі члени цих організацій зазвичай мають досвід війни (Чечня, Грузія, Україна, Сирія) і організовують військові клуби та літні тренувальні табори для дітей. Станом на квітень 2017 різних військових клубів для дітей було щонайменше 5,5 тисяч.
Система військової підготовки дітей поширюється і на окуповані Росією території, включно з окупованими територіями України: – кадетський клас (Слідчий комітет) у Криму – кадетський клас (МВС) у Криму – кадетське училище в Криму – кадетські корпуси в Донецьку та Луганську – кадетський клас у Луганську – військова підготовка дітей на окупованій частині Донецької області – кадети з Ямалу в Криму на військово-патріотичних зборах (2014) – літній військовий табір РПЦ (Новосибирськ) в Криму (2015).
У дитячому таборі “Артек” в окупованому Криму дітей вчать стріляти з різної зброї. Серед цих дітей був і “керченський стрілець” Влад Росляков.
Фото: 8 листопада 2018 року Муніципальна бюджетна освітня установа “Лівадійська СШ” (директор Семенюк Е.І.) та Ставропольський козачий округ «Станиця Донська” (отаман Ходько І.Н.) підписали угоду про створення козачого військово-патріотичного клубу “Наслєдіє”
Фото: На базі Горлівської загальноосвітньої школи №53 з поглибленим вивченням окремих предметів з початку навчального року відкрився військово-патріотичний клуб “Юний патріот ДНР”, ОВПД “Молода гвардія Донбасу” (25 листопада 2018 р.)
Едуард Басурін наприкінці березня 2019 року оголосив, що з квітня у так званій “ДНР” (окупована частина Донецької області України) буде створено патріотичний дитячо-юнацький рух “Молода Гвардія – Юнармія”. Вже 5 квітня 2019 року окупаційна влада проголосила створення цієї організації, затвердила статут організації, призначила керівника організації та керівників її територіальних штабів (донецького, горлівського, комсомольського [Комсомольське – окупаційна назва селища Кальміуське в Донецькій області]). Керівником організації став місцевий колаборант Пудак Віктор Вікторович, заступник начальника відділу військово-патріотичного виховання та оздоровлення молоді так званої “ДНР”.
Відео: Діти в дитячому садочку співають пісню “Дядя Вова, мы с тобой” (десь в ОРДЛО) Слова з пісні: “…но еслиглавный командирпозовет в последний бой, дядя Вова, мы с тобой… А наши верные друзья, это Флот и Армия… Севастополь наш и Крымдля потомков сохраним. В гавань Родины,Аляску возвратим.” У питаннях військової підготовки дітей Росія активно співпрацює зі своїми військовими союзниками – Білорусь, Сербія:
Стопкадр з відео: Кадетський корпус дітей з Білорусі та Росії, табір “Зубрьонок”, Біларусь
Більше інформації про мілітаризацію дітей за короном під проводом Росії у таких статтях:
Вони вже поруч. У Білорусі з’явилися “піонери Путіна” [archive]
Зміна для кадетів Біларусі і Росії почалася в “Орльонку” [archive]
CШ № 68 Мінська і тамбовський обласний кадетський корпус підписали угоду про співпрацю [archive]
Біларусь і Росія: Від союзної держави — до союзу кадетів! [archive]
Військова підготовка дітей у Росії часто набуває дуже дивних і суперечливих форм з ухилом в релігію: змішуються разом релігійні тексти з текстами пісень про війну, виконуються релігійні ритуали на військових полігонах, військові присяги складаються в храмах, православні ікони стоять поруч з портретами Сталіна та Путіна.
Фото: Дитяче великоднє козаче свято пройшло біля храму села Новоселицького
Фото: Міністр оборони Росії Сергій Шойгу закликав всіх православних військовослужбовців жертвувати на будівництво “головного храму збройних сил Росії” в парку “Патріот” під Москвою: Храм буде дуже великим [одним з найбільших в Росії] і темно-зеленим, як російська військова техніка.
Відео з Криму від грудня 2017: прапор СРСР, солдати, піонери, “сталін” з промовою про велич Росії в його часи і про вітер історії, який підніме його з могили. І пісня “Верните Сталина, ему еще принимать парад победы!”.
Відео з Іркутська (2017 р.): Тренування з обслуговування зброї для дітей. Варто послухати дівчину (рос. мова, бо сам фільм фінський) між 35:45 сек. та 36:50 сек., щоб оцінити, які політичні погляди отримують діти одночасно з військовою підготовкою.
Фото: Фрагмент вищезгаданого фільму
Така мілітаризація системи освіти і суспільства, на думку експертів, може серйозно вплинути на особистість дітей і на їхнє майбутнє життя.
“Для дітей створюється ілюзорна, фальшива картинка, де справжні причини подій підміняються фіктивними. Дітям дають зрозуміти, що вони знаходяться в оточенні ворогів, що вони мають тісно об’єднатися для оборони свого дому. Опит нацистської Німеччини показав, що закладені в дитинстві пропагандистські інструкції людина може пронести через все життя. Більше того, накопиченні в свідомості протиріччя не дають сформуватися нормальні дорослій особистості. Це психологічна м’ясорубка.”Психолог Лариса Волошина про вплив мілітаризації дітей на їхню психіку “Впевнено сказати, які наслідки мілітаризація освіти матиме на психічне здоров’я дитини доволі важко. Тобто, ми не можемо сказати, що це призведе до вищого рівня розвитку якихось психічних захворювань, так як наукових досліджень щодо цієї тематики не було, і скоріш за все не буде. Проте, така мілітаризація освіти, і формування у дітей образу зовнішнього ворогу може мати дуже негативні наслідки. Це робить дітей не лише більш агресивними, але й буде заважати їм критично мислити в майбутньому. Ці діти будуть толерувати та підтримувати застосування насилля “на благо батьківщини”. Проте, адекватно оцінити чи батьківщині дійсно щось загрожує , чи ворог дійсно реальний – їм, скоріш за все, буде не під силу.”Максим Розяєв, дитячий лікар-невролог, спеціаліст Центру психічного здоров’я і моніторингу наркотиків та алкоголю МОЗ УкраїниТрохи історії замість післямови. Гітлерюгенд (нім. Hitlerjugend) – молодіжна нацистська воєнізована організація нацистської партії (НСДАП, нім. NSDAP) в Німеччині перед/під час Другої світової війни. З 1933 до 1945 була єдиною офіційною молодіжною організацією Німеччини. Організація охоплювала молодь віком від 10 до 18 років. Після нападу Німеччини на Польщу в 1939 році сотні тисяч хлопців з Гітлерюгенда подали заяви про відправку їх добровольцями на фронт. В 1945 році діти Гітлерюгенда (віком від 12 років) складали значну частину останньої лінії оборони Берліну, більшість з них загинули.
Детальніше про те, як діяла система військової підготовки дітей у нацистській Німеччині, дивіться в цьому фільмі (5 частин, рос. мовою):
Фото: німецький Гітлерюгенд (ліворуч), російська Юнармія (праворуч)
“Ах, як все було добре!.. Поїздки по всій країні, туристичні походи, колективні перегляди вистав та фільмів, зайняття музикою, живописом, художньою самодіяльністю, авіамоделювання в гуртках “Вмілі руки”, літні табори, пісні у вогнища, юшка з “димком”, вранішні лінійки з підняттям прапору, військові ігри… І відчуття спільності, приналежності до великої країни і великого вождя”.Спогади колишнього члена Гітлерюгенда [archive]А це Росія, 2018 рік:
ВЛАДА НІКІТІНА:Мені дуже сподобалося в таборі. Ми жили в класних наметах і робили зарядку щодня. Вечорами сиділи біля вогнища і думали про заходи на наступний день. Ми вчилися розбирати і збирати АК 74. Любителям активного відпочинку раджу.М.
ВАРЛАМОВ:На цій зміні я дізнався багато про армійські порядки. Для молодших поколінь це дуже корисний та пізнавальний досвід… Щодня вогнище, зручні ліжка, добрі вожаті. Всім дуже раджу!Є.
АЛЕКСЕЄВ:Було чудово! У наметах комфортно, тепло і є все необхідне для проживання. Дуже веселі вожаті. Гарні друзі! Сподобалося все
Фото: німецький Гітлерюгенд (ліворуч), російська Юнармія (праворуч)
Фото: німецький Гітлерюгенд (ліворуч), російська Юнармія (праворуч)
Фото: прапор одного з підрозділів Юнгфольк, організації для дітей хлопчиків від 10 до 14 років у складі Гітлерюгенда (ліворуч), прапор Юнармії (праворуч)
Плей-лист Youtube з понад 900 відео на тему військової підготовки дітей в Росії лише підтверджує, що це вже давно не окремі “перегибы на местах”, а цілеспрямована державна політика Москви.
Охоплення дітей дошкільного віку військовою підготовкою, а також роль російської православної церкви (РПЦ) в системі військової підготовки дітей в Росії є настільки масштабними та цинічними, що варті окремих розширених статей. Далі буде…
Керівництво країни не з’явилось до Міністерства оборони для вшанування пам’яті загиблих у російсько-української війні
Про це в ефірі “Прямого” повідомив народний депутат України Михайло Бондар.
“Шкода, що з керівництва країни були тільки начальник Національної гвардії. Президента, прем’єра, міністра оборони не було. Вшанували всіх полеглих у цей день, помолились”, – повідомив він.
“Буквально рік тому ще були всі представники влади: президент, прем’єр, голова Верховно Ради та всі керівники держави. Мені тяжко відповісти, чому нікого не було. Може у президента немає часу, я цього не знаю”, – додав він.
Сьогодні, 14 жовтня, в Україні відзначають День захисника України. Це свято заснували у 2014 році на тлі декомунізації й розв’язаною Росією війни на Донбасі. Головною подією дня стане Марш “Ні капітуояції”, який відбудеться у Києві та у інших містах України. З нагоди Дня захисника України телеканал “Прямий” проводить великий телемарафон.
У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на сході країни за вересень 2019 року. Імена та прізвища, а також детальніша інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.
ВСТУП
Ще вчора було літо, а вночі піднявся злий колючий західний вітер, що крижаним язиком проводив по завмерлому в заціпенінні листю, змушуючи його з ледве чутним шелестом осипатися, дивним зеленим покривалом устеляючи холодну землю. Вітер гострим скальпелем різав обличчя та руки, задубілі пальці обпікала холодна сталь автомата, вітер бив в очі, і вони постійно сльозилися так, що доводилося їх весь час витирати, щоб нічні тіні сірої зони не втрачали чітких контурів. Ніч була доволі похмурою, над головою стрімко проносилося рване біле ганчір’я хмар, а в проміжках між ним виблискували яскраві кристали зірок. Вітер наче здув із них увесь літній пил, повернувши їм свіжий блиск відшліфованих діамантів.
Солдат стояв на взводному спостережному пункті, безперервно вдивляючись у темряву, що плювалася йому в обличчя сильними поштовхами осені. Похолодання прийшло зненацька, тому доводилося терпіти, оскільки будь-якої миті темрява могла ожити пересуванням ворожої розвідгрупи, а якщо її проґавити, то наслідки були б набагато страшніші, ніж вітер, що бив в обличчя. І солдат мовчки терпів, терпляче чекаючи закінчення бойового, коли можна буде здати зміну та повернутися до теплого бліндажу, щоб випити декілька склянок гарячого чаю, відчуваючи, як потроху зігрівається у венах застигла кров. Останнім часом в їхньому секторі активізувався ворог, ледь не щоночі здійснюючи візити до наших позицій. На сусідньому ВОПі вчора було двоє двохсотих, на більш віддаленому позавчорашньої ночі вбили одного. Тому по відділенню вийшов наказ, але і без наказу він знав, що потрібно вести пильне та ретельне спостереження за прихованою нічною шаллю землею.
У солдата не було нікого. Батька він взагалі не знав, а матусю ледь пам’ятав – коли йому було чотири роки, вона померла. Ще за пів року не стало діда, який забрав його до себе, а інші близькі та неблизькі родичі не з’являлися, тому маленький хлопчик залишився сам на сам з усім світом, якому було на нього плювати. Дитбудинок, інтернат, училище – все це розпливчастим мазком сірого промайнуло та зникло, вирвавши з життя півтора десятка років з такою самою легкістю, з якою зараз холодний вітер зривав з гілок листя. Він погано пам’ятав той період та й особливо не було чого там згадувати, життя одинака постало перед ним у всій своїй жорстокій красі, коли потрібно було щосили борсатися на поверхні, щоб його не затягло мулисте дно. Він рано зрозумів, що потрібно бути сильним і твердим, наполегливим і цілеспрямованим, завзятим і сміливим для того, щоб уникнути невеселої долі добувати їжу по смітниках і голитися під відкритим небом.
Того дня, коли йому виповнилося вісімнадцять, він сам пішов до військкомату з паспортом і свідоцтвом про народження. Армія на той час була єдиним виходом, і він не став чекати, допоки вона про нього згадає, а нагадав про себе сам. Його з радістю призвали, і молодий хлопець, який ніколи не знав батьківського тепла і турботи держави, відправився служити своєму народові, а рік по тому в країну завітала війна, і все перевернулося з ніг на голову. Радість перемог швидко змінилася на жах і шок поразок, Збройні Сили, наспіх укомплектовані з мобілізованих і добровольців, поспіхом відступали, відкочувалися, потрапляли в оточення, розстрілювалися й вмирали на сході. Не роздумуючи, він прийняв рішення підписати контракт, адже на гражданці його, ще одного сироту, з важкою долею нікому не потрібної людини, ніхто не чекав.
Минуло п’ять довгих років, і майже не залишилося секторів, у яких не побував би солдат. Сипав з неба сніг і лив проливний дощ, колосилися та в’янули польові трави, одне зруйноване село змінювалося на інше, тільки загиблі в боях друзі залишалися в пам’яті випаленими болем клеймами. Їхні обличчя постійно приходили до нього у снах, про кожного він завжди пам’ятав, про посічених осколками, убитих снайперами, згорілих в БМП своїх найкращих друзів, що з’явилися в його житті на війні, і залишились на ній назавжди. Десь далеко від лінії фронту світ жив своїм життям. Приходили і йшли у забуття політики, з’являлися у продажу нові моделі телефонів та смарт-годинників, радісні голоси у рекламі розповідали, скількох проблем можна позбутися за допомогою всього лише однієї пігулки якихось ліків, а на нульових позиціях сектору тільки життя та смерть нескінченно крутили колесо рулетки, і ніхто не знав, на кого воно вкаже сьогодні.
Вітер боляче сік по щоках, перший подих осені виявився раптовим та дуже сильним, і нагадував про те, що незабаром настане чергова зима. Солдат дуже змерз, але саме той рятівний холод не давав розслабитися і дозволив йому помітити, як легенько гойднулася у бік ніч, відсунута темними силуетами людей, що обережно підповзали до ВОПу. Перша кулеметна черга висмикнула з бліндажа всіх бійців з відділення, вибухи лунали один за іншим, розкидаючи навколо зазубрений метал. Перша хвиля найпотужнішої за останні пів року атаки на позиції підрозділу негайно змінилася наступною, хвилі накочували без зупинки, вщент розбиваючи укріплення та залишаючи за собою острівці вогню. Командир відділення, пригинаючись, помчав на спостережний пункт, але раптом щось жбурнуло його об стіну бліндажа, і він повільно сповз на землю, притискаючи руку до шиї, з якої гарячим фонтаном била кров.
Солдат все це бачив на власні очі, як упав навзнак його командир, його друг, якого він безмірно поважав і любив. Сирота, який до армії не знав у житті тепла та справжньої дружби, міцно прикипів до командира, вони пройшли разом через довгі роки виснажливої та безжальної війни. І побачивши, як того поранило, солдат рвонув на допомогу.
Він не добіг зовсім трохи.
Олександр Володимирович Грицаюк народився 07.11.1971 року у селі Сарни Монастирищенського району Черкаської області. З 2004 року мешкав у місті Христинівка.
1988 року закінчив 10 класів Сарнівської загальноосвітньої школи, після чого навчався у Черкаському клубі юних моряків, згодом також отримав фахи електромеханіка загального профілю, машиніста пересувної електростанції та тракториста-машиніста. На строкову Олександра Володимировича було призвано 1989 року, проходив службу у танкових військах. Працював у колгоспі “Перемога” у Сарнах. А згодом – електриком у локомотивному депо Христинівки.
Він був добрим другом та батьком, мав авторитет серед колег та друзів, любив свою родину, ну було у його характері злості, Олександр був добряком та душею компанії, розганяючи погані настрій та думки інших лише однією своєю появою.
Восени 2017 року він прийшов до військкомату добровольцем та 31.10.2017 був призваний за контрактом Христинівським РВК.
Сержант, старший механік-водій відділення управління командира батальйону взводу зв’язку 3-ї танкової роти танкового батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.
25 серпня об 11.15 в районі міста Мар’їнка Донецької області він зазнав вкрай важких мінно-вибухових осколкових поранень, від яких помер 1 вересня в обласній клінічній лікарні імені Мечникова.
Похований 3 вересня у Сарнах. У нього залишилися батьки, брат, три сестри, дружина та четверо дітей.
Андрій Юрійович Проценко народився 30.09.1994 року у селі Бохоники Вінницького району Вінницької області.
2010 року хлопець закінчив Бохоницьку середнью загальноосвітню школу, після чого вступив до державного професійного технічного навчального закладу “Гніванський професійний ліцей”, у якому здобув фах “машиніст-кранівник” у 2013 році.
Андрій завжди мав гарний настрій, даруючи посмішку оточуючим. Доброзичливий, щирий, уважний та справедливий, йому й на думку ніколи не спадало відмовити комусь у допомозі, оминути увагою чи залишитись байдужим. Ні, він намагався усім в усьому допомогти, був надійним товаришем для друзів та люблячим сином для батьків.
Він захоплювався полюванням та риболовлею, мав мрію створити власну сім’ю та придбати собі автівку. А найважливішою подією за останні роки в його житті стало народження його племінниці, яку він дуже любив, проводячи поруч із нею весь вільний час.
16.04.2014 року Андрій був призваний за контрактом Вінницьким ОРВК. Три рази він був у зоні АТО/ООС, в останнє вирушив на передову 16.05.2019 року.
Солдат, навідник 748-ї окремої радіолокаційної роти 133-го радіотехнічного батальйону 138-ї радіотехнічної бригади Повітряних Сил ЗСУ. Був відряджений до 36-ї окремої бригади морської піхоти.
Загинув 2 вересня рано-вранці в районі селища Водяне Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ. За пів години помер на руках військових медиків.
Похований 5 вересня на кладовищі №2 у рідному селі. У нього залишилися батьки та сестра.
Едуард Олександрович Шахов (позивний Шах) народився 12.12.1993 року у селі Долинське Чаплинського району Херсонської області.
Після закінчення школи Едуард вступив до історичного факультету Донецького Національного Університету, де його і застала війна. Через проукраїнську позицію Шах навіть потрапив у полон, але зміг вижити та вибратися до радної Херсонщини. Напевно, саме тоді він ухвалив важливе рішення – захищати Батьківщину від агресора та окупанта.
Влітку 2015 року Шах прийшов до лав батальйону “Азов”, у якому служив на посаді командира відділення, а згодом здобув ще фах парамедика. За згадками побратимів, це була безстрашна та відважна людина, яка була прикладом для інших, хоробро та відчайдушно воюючи за свою землю.
Молодший сержант, парамедик, командир відділення 3-ї роти 2-го батальйону окремого загону спеціального призначення “Азов” Національної Гвардії України.
4 вересня близько 18.35, в районі селища міського типу Зайцеве Донецької області, він дістав смертельне кульове поранення від снайпера найманців РФ, та за годину помер у центральній лікарні Бахмута.
Похований 7 вересня у Долинському. У нього залишилися мати та сестра.
Михайло Володимирович Ткачишин народився 20.09.1988 року у Херсоні. Мешкав у місті Новояворівськ Львівської області.
2017 року, після проходження строкової, Михайло підписав контракт та служив на посаді інструктора у 184-му навчальному центрі Національної академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного Збройних Сил України. З квітня цього року служив у 53-й ОМБр та виконував бойові завдання на передовій.
Сержант, гранатометник 5-ї роти 2-го батальйону 53-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 5 вересня о 20.30 під час виконання бойового завдання на Горлівському напрямку від кулі снайпера найманців РФ.
Похований 9 вересня у Херсоні. У нього залишилися батьки, дружина та син.
Микола Миколайович Обуховський народився 10.10.1986 року у селі Велика Мечетня Кривоозерського району Миколаївської області. Мешкав у селі Луч Вітовського району.
Хлопець закінчив Великомечетнянську середню загальноосвітню школу, у 2008-2009 роках проходив у Полтаві строкову службу. У війську перебував з 2015 року, спочатку на Ширлані, потім у зоні АТО. Брав участь у міжнародних військових навчаннях Sea Breeze, що проходили в Одеській та Миколаївській областях з 31.08 по 12.09.2015 року.
Він був прекрасною людиною з гарним почуттям гумору, щирим патріотом своєї країни, відданим їй до кінця, чудовим фахівцем з рукопашного бою та стрільби, дуже захоплювався також парашутним спортом, ретельно шанував традиції морської піхоти та ВМС.
Прапорщик, технік відділення повітряно-десантної служби 1-го окремого батальйону морської піхоти.
Загинув 11 вересня близько 23.00 в районі села Павлопіль Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.
Похований 14 вересня у селі Луч. У нього залишилися мати, сестра, дружина та донька.
Олександр Валерійович Лінчевський народився 16.04.1998 року у селі Матусів Шполянського району Черкаської області.
2013 року він закінчив 9 класів Матусівської школи №2, після чого вступив до держаного навчального закладу “Звенигородський центр підготовки та перепідготовки робітничих кадрів” у селі Козацьке, після навчання у якому був призваний на строкову. Повернувшись додому, деякий час працював у Києві на будівництвах, а 24.04.2018 підписав із ВМС контракт.
Його класний керівник Катерина Олександрівна у розмові з автором з теплим сумом згадувала Олександра, як товариську та веселу людину, відверту та чесну, роботящу та безвідмовну, дитину, яку вона запам’ятала саме через її позитивність та відсутність паростків поганих звичок. Нещодавно вона поливала квіти у класі, де навчався Сашко, а на партах стояли перевернуті стільці, і на одному з них його почерком було маркером написано “Лінчевський”, її немов вдарило струмом, і вона довго плакала у порожній класній кімнаті за тією дитиною, з якої виріс такий чоловік, якому назавжди залишиться 21 рік.
Матрос, стрілець-помічник гранатометника десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти.
Загинув 11 вересня близько 23.00 в районі села Павлопіль Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.
Похований 14 вересня у рідному селі. У нього залишилися батьки, брат та чотири сестри (Олександр Валерійович був найменшим у цій багатодітній родині).
Валерій Георгійович Шатурський (позивний Череп) народився 20.01.1974 року у селі Лісогірка Городоцького району Хмельницької області. Коли хлопцю було п’ять років, він разом із матір’ю переїхав до села Чорнобаївка Білозерського району Херсонської області, де закінчив середню школу та отримав фах водія по програмі підготовки водіїв транспортних засобів, після чого знову повернувся до Лісогірки. З 2015 року мешкав у Маріуполі.
Людина-легенда, людина-воїн, людина, яка була дійсно справжньою. Валерій Георгійович з 2014 року перебував у лавах війська, спочатку у складі ЗСУ проходив службу у Хмельницькому, а з 26.11.2015 – у батальйоні “Донбас”. Спочатку він обіймав посаду кулеметника 6-го відділення 2-го взводу 1-ї роти спеціального призначення батальйону спеціального призначення “Донбас” (резервний батальйон) 18-го полку оперативного призначення Національної Гвардії України, а з 16.09.2016 був переміщений до 15-го окремого Слов’янського полку НГУ.
За ці роки він встиг повоювати по всій лінії фронту: від Азовського узбережжя до Луганщини, брав участь у багатьох операціях в районах Слов’янська, Широкиного, Водяного, Павлополя, Новотроїцького, Верхньоторецького, Мар’їнки, Крутої Балки, Щастя, Майорська. Це далеко не всі назви, але якщо охопити географію цих населених пунктів, то можна зрозуміти, що майже не було місця на ділянках цієї війни, де б він не побував.
На першому місті у нього завжди була сім’я. Величі його любові до близьких можна лише позаздрити: його дружині через певні вади зі здоров’ям складно пересуватися, проте це аж ніяк не відлякувало Валеру, навпаки, він огорнув її такою великою турботою та дбайливістю, на яку здатен далеко не кожний з нас. Він завжди був поруч, у скрутний час допомагав та доглядав, коли дружина зламала ногу та перебувала у лікарні, Валерій увесь вільний час був у відділенні, його несамовиту та шалену турботу помітили навіть лікарі, які запропонували йому залишатися працювати у лікарні на постійній основі.
Палко любив своїх дітей, донечка кликала його батьком, хоча біологічним батьком він не був, але це жодним чином не заважало йому піклуватися про неї. З дружиною Валера познайомився вже під час війни, тож вільного часу у нього було обмаль, але кожну хвилину, яку він мав у своєму розпорядженні, він намагався бути поруч з сім’єю, телефонував їм увесь час, іноді вишукуючи місце, де був сигнал мережі, залазячи на дахи чи навіть дерева. Почути голос рідних та коханих людей – це було те, заради чого він жив.
Його виділяла гостро заточена чесність. Не можна було чекати від Черепа якоїсь брехні, це йшло врозріз з його життєвими переконаннями, це було чужим для нього. Він у дечому був своєрідний: думав по-своєму – робив, вирішив – зробив. Вірний друг, товариш та брат, варто було лише покликати його на допомогу – і він обов’язково з’являвся поруч, і не надто важливо було, день зараз чи ніч. Дуже великого серця людина, людина слова, яка завжди виконувала обіцяне та ніколи не ховалася за спинами інших. Він казав, що там, на нулі, його досвід завжди стане у нагоді, когось навчить, когось врятує.
Валерій Георгійович прагнув завжди вчитися на досвіді інших, підказках, помилках тощо. Він завжди мав на меті розвиватися, досягти чогось більшого, не тупцюватися на місці, а йти уперед, шліфуючи свої вміння та професійні здібності, його талант імпровізації ще більше допомагав йому у цій справі. Разом із тим він ніколи не відмовляв комусь в увазі, був готовий вислухати, порозмовляти, порадити. Чесно визнавав, коли був неправий, мав цей рідкісний дар не приховувати свої помилки, а робити з них правильні висновки.
Минулої зими він пройшов курс навчань на сержантські звання у Золочеві по програмі канадських фахівців. Та й по життю він умів робити все: чи то розібрати та зібрати автівку, чи то полагодити комп’ютер, у Валери не було вузької спрямованості у знаннях, спектр його здібностей охоплював майже все, що існує у природі.
Молодший сержант, командир 1-го відділення взводу снайперів батальйону спеціального призначення “Донбас” 15-го окремого Слов’янського полку Східного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України.
Він загинув 12 вересня вдень у Донецькій області внаслідок обстрілу наших позицій.
Похований 17 вересня на Алеї Героїв Старокримського кладовища Маріуполя. У нього залишилися дружина, син та донька.
Михайло Васильович Цимбалістий народився 29.07.1985 року у селі Увисла Гусятинського району Тернопільської області. Мешкав у Тернополі.
Закінчив школу №29 у Тернополі, а 2010 року – Національну Академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Від початку війни перебував у лавах наших захисників, брав участь у багатьох важливих військових операціях.
З його загибеллю Україна втратила частку себе. Адже Михайло Васильович був невід’ємною складовою тих її хоробрих та великих синів, які тримають мир у наших домівках на своїх плечах. Професіонал в усьому, палкий та щирий патріот, чоловік, який завжди відділяв головне від другорядного, знаючи, на яку небезпеку наражається, але все одно йшов туди, де була потрібна його присутність, не озираючись назад. Без остраху, без вагань, без сумнів.
Автор не має права заглиблюватися в деталі. Але всім нам варто знати, що такі люди, як Михайло стояли, стоять та завжди стоятимуть на першій лінії оброни. Поки будуть такі, як вони, – ми можемо спати спокійно.
Загинув він 13 вересня пізно увечері у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил під час виконання бойового завдання.
Похований 16 вересня у Тернополі. У нього залишилися батьки, брат, сестра та дружина.
Михайло Цимбалістий нагороджений найвищою відзнакою військової розвідки України – нагрудним знаком “Зірка Слави” (посмертно).
Максим Володимирович Кондратюк народився 24.07.1993 року у місті Красилів Хмельницької області. Мешкав у Хмельницькому.
Старший сержант, військовослужбовець 8-го окремого полку спеціального призначення.
10 вересня у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил він зазнав численних вогнепальних осколкових поранень внаслідок підриву на протипіхотній міні. Був евакуйований до Харківського військового шпиталю, у якому 14 вересня близько 7.00 від отриманих ран помер.
Похований 17 вересня у Красилові. У нього залишилися батьки, дружина та донька.
Владислав Олександрович Рой народився 30.08.1994 року у селі Різдвянка Новомиколаївського району Запорізької області.
Після 9 класів Різдвянської школи, Влад вступив до Покровського вищого професійного училища №75, що знаходиться у селі Олександрівка Дніпропетровської області, у якому у 2013 році отримав фах “тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва”. Працював на посаді механізатора у фермерському господарстві “Скорпіон”.
У грудні 2018 року Влада було призвано для проходження зборів по територіальній обороні та оперативному резерву, спочатку чоловіків з різних РВК доправили до Запоріжжя, а потім – до навчального центру “Десна”, де він проходив курси підвищення кваліфікації на посаді номера розрахунку ЗУ 23-2 з 30.01 по 03.03.2019 року. Під час зборів, у лютому цього року, Влад прийняв присягу на вірність українському народові.
У взводі він був одним з наймолодших, проте завжди проявляв розумну ініціативу, сумлінно та без затримки виконував усі поставлені перед ним бойові завдання. І, що дуже важливо, він був самодостатнім, як боєць, його не треба було виправляти чи підштовхувати, він не потребував жодного корегування своїх дій чи то у складі групи, чи то у самостійних завданнях, він все робив майже бездоганно, попри відсутність бойового досвіду. Після навчання у Десні Владислав Олександрович прийняв рішення служити в “Айдарі” та 15.04.2019 підписав із ЗСУ контракт.
Солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 17 вересня близько 3.00 в районі селища міського типу Південне Донецької області від смертельних осколкових поранень, що дістав під час мінометного обстрілу наших позицій.
Похований 19 вересня у Різдвянці. У нього залишилися мати та сестра.
Андрій Юрійович Сторожук народився 26.02.1992 року у селі Педоси Хмільницького району Вінницької області. Коли хлопцю було три роки, його забрала до себе на виховання бабуся, і він мешкав у Полтаві. Десять років тому вони повернулися назад до рідного села.
09.03.2015 року його було призвано за мобілізацією, і він служив у лавах ЗСУ до 20.04.2016. Два роки по тому, 26.01.2018 Андрій підписав із ЗСУ контракт на пів року та проходив службу на посаді водія протитанкового артилерійського дивізіону 26-ї окремої артилерійської бригади, звідки звільнився у вересні того ж року, перейшовши за новим контрактом працювати водієм відділення забезпечення Хмільницького ОРВК. З липня 2019 року він був відряджений до зони ООС.
Він завжди був дуже добрим та неконфліктним, ніколи не пасував перед труднощами, мав гарну звичку долати всі негаразди з посмішкою. До того ж, Андрій Юрійович мав щире серце патріота, коли у військкомат надійшов наказ на відрядження до зони бойових дій, він одразу почав збиратися, кажучи, що готовий їхати будь-якої миті, адже має за плечима бойовий досвід.
Старший солдат, старший механік-водій механізованого батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 24 вересня в районі міста Мар’їнка Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.
Похований 27 вересня у рідному селі. У нього залишилися бабуся та син.
Олександр Сергійович Марків (позивний Чумак) народився 06.08.1981 року у місті Обухів Київської області.
Після навчання в Обухівській школі №5 Олександр 2003 року закінчив факультет правознавства Університету Державної фіскальної служби України у місті Ірпінь, де отримав спеціальність юриста. Там пройшов програму підготовки офіцерів запасу, де отримав звання молодшого лейтенанта запасу. Два роки по тому вступив до Міжрегіональної академії управління персоналом, отримавши фах магістра з обліку та аудиту. Також закінчив курси з підготовки фахівців митного оформлення товарів у Асоціації митних брокерів України.
Працював у впроваджувально-виробничому підприємстві “Біор”, в Українському науково-дослідному інституті механічної обробки деревини, у Державній податковій інспекції Обухівського району, у ПАТ “Київський картонно-паперовий комбінат” та у ЗАТ “Ерго” Обухова.
Брав участь у Революції Гідності 2013-14 років (під час тих подій мешкав у Жовтневому палаці). З березня 2014 до лютого 2015 року Олександр Сергійович служив у Збройних Силах України, прийшовши навесні 2014 року до військкомату добровольцем. Служив командиром взводу на БМП у 72-й окремій механізованій бригаді, де отримав звання лейтенанта, а потім – старшого лейтенанта. Декілька разів йому щастило залишитися живим після шалених обстрілів. Коли він брав участь у рейді під Зеленопіллям, його підрозділ потрапив під обстріл з “Градів”, у Олександра Сергійовича все згоріло, залишилися лише каска, камуфляж та автомат, але він тоді вижив. Потім, в районі Гранітного у його БМП найманці РФ влучили з ПТУРа, машина згоріла вщент, але він вижив.
Після закінчення служби у 72-й ОМБр, його було доправлено до Національної Академії Сухопутних Військ імені Петра Сагайдачного, де він пів року провчився на курсах командира зенітно-ракетного взводу. У березні 2016 року він пройшов відбір та розпочав свою службу у лавах Бригади швидкого реагування Національної Гвардії України, займаючи спочатку посаду командира взводу матеріально-технічного забезпечення, а згодом перевівся до зенітно-ракетного дивізіону. У 2018 році, під час перебування бригади на ППД у Гостомелі ніс службу у штабі (займався організаційними справами), але увесь час виказував бажання потрапити на нуль, рвався до бою.
Олександр був дуже світлою та веселою людиною, завжди усім допомагав, навіть маючи офіцерське звання, нічим не ставив себе вище за інших, коли треба було, то чистив на кухні картоплю разом із кухарями підрозділу. Лейтенантом він був лише на папері, а у житті – звичайним, товариським та надійним побратимом, який не припиняв піклуватись про своїх підлеглих, водночас нічим себе серед інших не виділяючи.
Він жваво цікавився історією, літературою по цій тематиці, вивченням західно-слов’янських мов, вітрильним спортом, туризмом та легкою атлетикою. Починаючи з 2009 року брав участь у реконструкціях історичних подій (УНР, Січові стрільці, УПА, дивізія “Галичина”), був активним членом київського клубу історичної реконструкції “Повстанець”. Щиро та віддано любив Україну, не показово, а на тих тонесеньких струнах невидимого зв’язку зі своєю Батьківщиною. Ця людина достеменно знала, що таке – бути патріотом, такі люди несуть на своїх плечах країну та саме вони роблять історію. Такі люди, як Олександр Сергійович, є взірцями нескореного українського духу.
Старший лейтенант, командир зенітно-ракетного взводу зенітно-ракетної батареї зенітно-ракетного дивізіону 4-ї бригади оперативного призначення Національної Гвардії України.
27 вересня о 16.47 у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил у Донецькій області, під час мінометного обстрілу наших позицій він зазнав важкого осколкового поранення голови, від якого помер о 19.30 під час операції у лікарні Світлодарська.
Поховали Героя 30 вересня в Обухові. У нього залишилися батько, бабуся, сестра, дружина та син.
Володимир Анатолійович Аджавенко (позивний Аджа) народився 20.05.1995 року у Маріуполі.
Свою війну Аджа розпочав у складі окремої зведеної штурмової роти “Карпатська Січ” 93-ї окремої механізованої бригади, а 30.06.2015 року був призваний до батальйону “Донбас”, служив солдатом на посаді стрільця-санітара 6-го відділення 2-го взводу 2-ї роти батальйону спеціального призначення (резервний батальйон) 18-го полку спеціального призначення Національної Гвардії України. Він брав участь у боях у районах Широкиного та Мар’їнки, хлопець з очами, сповненими якимось запальним світом жаги до бою, адже він виріс у Маріуполі, місті, яке дуже постраждало під час першого року війни.
Володимир дуже захоплювався боксом, брав участь у різноманітних змаганнях, мав декілька нагород. Він, взагалі, був спортивною людиною, цікавою та позитивною, доброю та веселою, Володимир завжди був готовий їхати на бойові, куди накажуть, попри можливі ризики небезпеки. 19.09.2016 року він звільнився з батальйону, перебуваючи на посаді старшого стрільця-кулеметника 5-го відділення 3-го взводу 3-ї роти БСП “Донбас” (РБ), та повернувся додому, але вже за пів року пішов знову до війська, підписавши із ЗСУ контракт.
Старший сержант, військовослужбовець розвідувального підрозділу 56-ї окремої мотопіхотної бригади.
11 вересня близько 13.00 в районі селища Піски Ясинуватського району Донецької області Аджу поцілив снайпер найманців РФ. Поранення було надважким, куля увійшла під лівим оком та вийшла зі скроні, розтрощивши кістки та частину мозку. Спочатку його доправили до лікарні міста Селідове, а потім військовою авіацією перевезли до обласної клінічної лікарні імені Мечникова. Володимир понад два тижні боровся зі смертю, але цього разу вона перемогла. 28 вересня о 23.30 він помер.
Поховають Володимира Анатолійовича у Маріуполі. У нього залишилися мати, бабуся, брат, сестра та дружина.
ПІСЛЯМОВА
Снайпер зайняв свою позицію задовго до початку атаки. Він лежав нерухомо, відчуваючи, як холод поступово сковує його тіло, але не ворушився, нічим не видаючи свою присутність. Снайпер знав, о котрій усе почнеться, знав, на якій саме ділянці сектора, але до початку бою вогонь не відкривав, хоча іноді бачив в оптику, як пересуваються в окопі солдати, він міг легко зняти їх, проте палець біля спускового гачка не ворушився. Дуло гвинтівки плавно та безшумно рухалося в прохолодному нічному повітрі, оманлива тиша нависла над полями, що оточували передову. Засохла стеблинка якоїсь трави боляче вколола під носом, і снайпер дуже повільно взяв її до рота, відкусивши набридливий кінчик, діючи одними зубами і не ворушачи головою. Дуже обережно виплюнувши стеблинку на землю, він знову зосередився на місці, де незабаром повинні були відчинитися двері до пекла.
Загриміло, засяяло та запалало трохи раніше, оскільки їхню передову групу помітили зі спостережного поста, ніч роздиралася спалахами з усіх боків, а біля снайпера було тихо, він лежав у відносному віддаленні від епіцентру бою. Його завданням було придушувати вогневі точки підрозділів Збройних Сил України, щоб забезпечити максимальне прикриття під час атаки. І коли настав його час вступити до гри, він в неї вступив, і тепер кожна фігура противника могла дістати кулю. Очі снайпера звузилися, фокусуючи точність погляду, він бачив, як з бійниці плювався вогнем кулемет, але кут огляду був трохи зсунутий убік, і помітити того, хто стріляв все ніяк не вдавалася. Людина, яка лежала нерухомо на холодній землі, чекала свого часу, чекати снайпер умів, годинами пильно спостерігати в оптику, в очікуванні тієї самої секунди, коли потрібно буде здійснити постріл.
Хмари, що швидко летіли по небу, майже зникли, віднесені кудись на схід сердитим осіннім вітром, бліді краплі зірок мовчки спостерігали за сектором, в якому люто ревів бій. Відразу стало ще холодніше, але снайпер не звертав на це уваги, зосередившись на вогневій позиції, яку він взяв під приціл. Позиція випускала чергу за чергою, працювали й інші вогневі точки, такі мовчазні ще десять хвилин тому окопи огризалися десятками безперервно стріляючих стволів. Боковим зором снайпер вловив рух, і дуло стрімко перемістилося трохи убік, у напрямку до позиції бігла фігура солдата, її чітко було помітно в оптику. Снайпер затамував подих і вистрілив, а коли фігуру кулею відкинуло до стіни окопу і до неї рвонув інший солдат, що з’явився саме з тієї самої вогневої точки, він натиснув на гачок ще раз.
Бій тривав близько двох годин, і припинився, коли вже почало світати, і в небі одна за однією згасали та щезали зірки, які витісняло світло ранкового сонця. Вітер, що безперервно дув усю ніч, нарешті вщух, і клуби диму від палаючих колод ліниво підіймалися догори, від воронок, що оточували позицію, пахло попелом і свіжою землею, що була щедро розкидана навколо, упереміш із зеленим листям, вирваним із літа цим першим справжнім похолоданням. Солдата та командира знайшли, вони лежали майже впритул, під кожним на землі розпливлася темна пляма; командиру розірвало сонну артерію, і він стік кров’ю, а солдат навіть не встиг закрити очі, настільки швидкою була смерть від снайперської кулі в серце. Почорнілі після тривалого бою руки друзів дбайливо підняли кожного з них і поклали на ноші, темні плями на землі від крові полеглих солдатів злилися в одну велику.
Їх поховали в один день, одного в столиці, іншого – в маленькому селі. На прощанні з командиром плакали родичі та друзі, щільним кільцем оточуючи труну, військові стояли з кам’яними обличчями, беззвучно кусаючи губи, виступали представники адміністрації, кажучи у мікрофон заїжджені слова, юрмилися поруч журналісти центральних видань і оператори телеканалів, готуючи свої репортажі про похорон чергового Героя, який загинув на війні. У сироти не було родичів, тому на його похоронах були присутні лише військові, священик і селяни, які прийшли попрощатися з хлопцем, якого вони майже не знали. Там не було журналістів, не було функціонерів, не записувалися інтерв’ю, людей було небагато, і невдовзі всі пішли з сільського кладовища.
Під вечір із заходу знову набігли важкі хмари, що закрили небо та низько нависли над землею; маленька сіра пташка злетіла з гілки великого клена, що ріс біля свіжої могили, посиділа на хресті, поцвірінькала хвилинку та понеслася у своїх справах. На цвинтар опускалася ніч, затишна та спокійна, без стрілянини, вибухів і криків, і не було навколо траншей, бліндажів та вогневих точок, земля не приховувала у собі міни, це була мирна територія, війна вирувала далеко, і тут здавалася чимось незначним та ілюзорним.
От тільки цілком реальними були могильний хрест та молодий солдат, який лежав під ним.
Мені сьогодні 21. Я не святкую, ні. Я на війні з 16 років. П’ятий день народження я проводжу тут. По клаптиках відгризаючи у ворога свою рідну землю. Копаючи її лопатою, повзучи по ній в невідомість, розглядаючи її з неба. Крок за кроком. П’ятий рік я борюсь за наші міста – за кожного мешканця, кожну вулицю, кожен дім. Я роблю все можливе і неможливе, щоб жовто-синій стяг майорів над моїм містом і в серці кожного його мешканця. Я без емоцій дивлюсь в очі смерті, але плачу від щастя, коли моя Авдіївка співає український гімн. Я віддала боротьбі за кожен клаптик Донбасу свою молодість і своє здоров’я. Близькі мені люди віддали за мою землю життя. І я не готова дарувати ворогу ані сантиметра цієї землі. Чуєте, новообрані? Ви не маєте права забрати у нас те, за що ми боролись. За це заплачена надто висока ціна. #нерозводьтевійська
Привіт, Вова.Так вийшло, що я — громадянка країни, яку ти нині очолюєш. Я не голосувала за тебе, Вова. Я не голосувала за твою партію. Але тобі доведеться рахуватись зі мною і мільйонами таких, як я. Знаєш, чому?
Бо коли тобі було 18, ти обирав торгувати собою. А коли мені було 18 — я обрала Україну. Я обрала боротись за неї на Майдані, а згодом — і на війні.
Вова, поки ти скакав по сцені — ми ховались від куль беркутні. Поки ти сліпуче посміхався на корпоративах — ми сідили в окопах під «градами». Поки ти виводив бабки в офшори — ми виховували молодь, плели масксітки, закупали волонтерку, чергували в шпиталях та жертвували собою.
За ці 6 років загинуло близько 15 тисяч чоловік. Зараз я спробую пояснити так, як тобі буде зрозуміло. З кінця 2013 року в боях за Україну загинуло 4 повних аншлаги концерту «кварталу» в великій залі Палацу «Україна», Вова. Невиразна якась цифра, так? А якщо 62,5 повних аншлаги малої зали? А якщо 70 аншлагів в «Жовтневому»? Знаєш, Вова, дві третини загиблих — молодші від тебе. Ти розважався — вони помирали. А знаєш, майже в кожного з них ще могли бути діти. Тисячі ненароджених дітей, Вова. Геніїв. Письменників. Винахідників. Митців. Просто людей, Вова. Ти-ся-чі. І знаєш, коли ти з теплого кабінету розповідаєш про «посередину» і про відводи військ — ти продовжуєш вбивати їх, Вова. Ти влаштував концерт «кварталу» на цвинтарі, ти це розумієш?
А знаєш, що ще?
Ти забув, що це військовий цвинтар. І всі, в кого в пам’яті живі сотні загиблих — вміють вправлятись… На відміну від тебе, Вова. А ще, знаєш… Нам нема чого втрачати, крім України.
Тому ми битимемось до останнього подиху і останньої краплі крові. І після смерті ми будемо приходити до тебе, Володимир Зеленський, у снах.невідводь війська, Вова. Бо я обираю війну. І таких, як я — мільйони. Думай, Вова. Думай. Те
Так вийшло, що я — громадянка країни, яку ти нині очолюєш. Я не голосувала за тебе, Вова. Я не голосувала за твою партію. Але тобі доведеться рахуватись зі мною і мільйонами таких, як я. Знаєш, чому? Бо коли тобі було 18, ти обирав торгувати собою. А коли мені було 18 — я обрала Україну. Я обрала боротись за неї на Майдані, а згодом — і на війні.
Вова, поки ти скакав по сцені — ми ховались від куль беркутні. Поки ти сліпуче посміхався на корпоративах — ми сідили в окопах під «градами». Поки ти виводив бабки в офшори — ми виховували молодь, плели масксітки, закупали волонтерку, чергували в шпиталях та жертвували собою.
За ці 6 років загинуло близько 15 тисяч чоловік. Зараз я спробую пояснити так, як тобі буде зрозуміло. З кінця 2013 року в боях за Україну загинуло 4 повних аншлаги концерту «кварталу» в великій залі Палацу «Україна», Вова. Невиразна якась цифра, так? А якщо 62,5 повних аншлаги малої зали? А якщо 70 аншлагів в «Жовтневому»? Знаєш, Вова, дві третини загиблих — молодші від тебе. Ти розважався — вони помирали. А знаєш, майже в кожного з них ще могли бути діти. Тисячі ненароджених дітей, Вова. Геніїв. Письменників.
Винахідників. Митців. Просто людей, Вова. Ти-ся-чі.
І знаєш, коли ти з теплого кабінету розповідаєш про «посередину» і про відводи військ — ти продовжуєш вбивати їх, Вова. Ти влаштував концерт «кварталу» на цвинтарі, ти це розумієш?
А знаєш, що ще?
Ти забув, що це військовий цвинтар. І всі, в кого в пам’яті живі сотні загиблих — вміють вправлятись… На відміну від тебе, Вова. А ще, знаєш… Нам нема чого втрачати, крім України.
Тому ми битимемось до останнього подиху і останньої краплі крові. І після смерті ми будемо приходити до тебе, Володимир Зеленський, у снах.невідводь війська, Вова. Бо я обираю війну. І таких, як я — мільйони. Думай, Вова. Думай. Те
Знаєте, останні заяви міністра Зеленського Вадима Пристайко, якій відомий тим, що ще у 2015 році розповідав нам що треба піти на умови путіна, а сьогодні розповідає про “потепління відносин з РФ”, про те, що вони вже вирішили виконувати умови капітуляції путіна, які чомусь називають “формула Штанмайєра”, виглядають як глузування над нашими воїнами. Адже російські окупанти не те що не виконали ЖОДНОЇ умови так званого “розведення” у Станиці-Луганській, але і нарощують кількість обстрілів по всьому фронту.
Я розумію, як і будь-яка інша людина в Україні, що не робила вигляд що не знає про війну з російськими окупантами, що це звичайна тактика путіна перед перемовинами у форматі “нормандської четвірки”, задля напруження та тиску. Але ж вибачайте, до Зеленського ніхто нам не розповідав про “потепління” та “дружбу” з ворогом на тлі вбивств на фронті. Мінські домовленості всі ці роки вміло використовувалися Петром Порошенко для тиску на РФ і ніхто не збирався їх виконувати у тому вигляді, який хотів путін називаючи це “формулою Штанмайера”. І ми бачили ефективність таких дій Порошенко – санкції, розбудова та зміцнення армії та економіки. Але сьогодні нам несе відверту маячню в обличчя Зеленський та його посіпаки у той час, коли на фронті гинуть наші хлопці. Нам відкрито розповідають, що тисячі українців загинули за те, щоб ми відмовились від НАТО та ЄС, платили сєпарам та терористам путіна, знов стали економічно та енергетично залежні від російських окупантів, забули про Крим та амністували убивць на Донбасі.
Отже, шановний читач, яка обстановка у ООС за минулу добу:
Вчора, в районі проведення операції Об’єднаних сил під час виконання бойового завдання один військовослужбовець отримав поранення не сумісне з життям.
Загалом 13 вересня збройні формування Російської Федерації та її найманці 22 рази порушили режим припинення вогню. Противник обстрілював позиції підрозділів Об’єднаних сил із заборонених Мінськими угодами калібрів зброї, а саме – мінометів калібру 120 мм та 82 мм. Також, з гранатометів різних систем, протитанкового ракетного комплексу та стрілецької зброї.
В районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання “СХІД” противник здійснив 14 обстрілів позицій Об’єднаних сил: чотири рази неподалік Новотроїцького – з автоматичних гранатометів та стрілецької зброї; поблизу Мар’їнки – зі снайперської та стрілецької зброї; двічі неподалік Талаківки – зі стрілецької зброї; двічі поблизу Авдіївки – з гранатометів різних систем та стрілецької зброї; неподалік Опитного – з автоматичного гранатомета; поблизу Верхньоторецького – з автоматичного гранатомета та стрілецької зброї. неподалік Водяного – з ручних протитанкових гранатометів та стрілецької зброї; поблизу Пищевика – з гранатометів різних систем та стрілецької зброї; поблизу Гнутового – з метою нанесення максимальної шкоди військовослужбовцям Об’єднаних сил противник застосував декілька безпілотних літальних апаратів (БПЛА), серед них – один з підвісом, для скидання гранатометних пострілів.
В районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання “ПІВНІЧ” противник здійснив 8 обстрілів позицій Об’єднаних сил: в районі Зайцевого – з міномета калібру 82 мм; поблизу Майорська – з міномета калібру 82 мм та стрілецької зброї; чотири рази неподалік Новгородського – з мінометів калібру 120 мм та 82 мм, з автоматичних гранатометів та стрілецької зброї; неподалік Новолуганського – з міномета калібру 82 мм. поблизу Хутора Вільного – застосував протитанковий ракетний комплекс.
За минулу добу під час виконання бойових завдань вісім військовослужбовців отримали поранення різного ступеня важкості.
Від початку поточної доби збройні формування Російської Федерації та її найманці 1 раз порушили режим припинення вогню в районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання “ПІВНІЧ”. Противник здійснив обстріл позицій Об’єднаних сил неподалік Новолуганського з міномета калібру 120 мм.
Справа у тім, що я, так трапилось, історик. Історик знає, що вершинною точкою вирішення конфлікту є війна. Війна, власне, і визначає, хто правий, а хто ні. Війна – спосіб радикального вирішення конфлікту до корню, до дна. Якщо війна закінчилась, а конфлікт не знято (не вирішено), значить війна таки не закінчилась. Див. «Німеччина після Першої світової війни».
Між Україною та Росією конфлікт. Росія марить імперськими амбіціями, які неможливо втілити у життя без поглинання України. Росія не зможе відчути себе імперією без України. Проковтнути Білорусію, або, скажімо, якусь Монголію було б мабуть простіше аніж Україну. Але ЦЕЙ конфлікт не має раціонального обгрунтування – він ірраціональний в основі. Почитайте хоча б Лєніна. Або Путіна. Один біс – сто років різниці, а неначе однією рукою писано.
Україна, у свою чергу, має протилежне прагнення до незалежності, що втілилось у сотні повстань, і моря крові – і своєї і вражої. Що ж як не це відбиває наш вроджений антиімперський менталітет. Революції українців вкрай не схожі на бунти росіян як метою так і результатами. Свідком тому Віктор Федорович. Запитайте – підтвердить, якщо ще при свідомості.
Полум’ю цього конфлікту не п’ять і не сто п’ять років. Він триває віки і по іншому не згасне, як у один єдиний спосіб. Хтось неминуче має згинути. Неминуче має. А оскільки і нас і їх десятки мільйонів, це протистояння триватиме ще не одне століття з періодичними загостреннями та затуханнями. Мазепа, УНР, Голодомор, УПА, 1991-й, 2014-й рік. Учора. Сьогодні. Завтра. Буде ще і ще. Багато-багато разів. Росія слабне – занурюється у власні проблеми і до нас не лізе. Як тільки посилюється – плює на свої внутрішні проблеми і згадує про нас. Простий, як ключ у двері, зв’язок.
Тепер по Зеленському.
Зараз відбувається чергова російсько-українська війна. У нас на очах. Шостий рік поспіль. Якщо хтось думає, що через Крим чи там Луганськ з Донецьком – помиляється. Це війна за всю Україну. За всіх нас.
Війни виграються військом. Повстанським, кадровим, найманим – але військом. Солдатами. Старшинами. Зброєю. Технікою.
І от зараз, у 2019 році, я як ніколи чітко розумію, що на чолі армії і країни стоїть людина, яка зовсім не розуміє війну. Яка не розуміє військо і боїться його. Для нього ветерани – це не резерв, не мобілізаційний резерв номер один, і навіть не просто герої, а небезпечний бюджетний баласт, з якимись дивними вимогами. Цей молодик, очевидно, щиро вірить, що варто просто перестати стріляти, скласти зброю, просто відвести війська – і все, конфлікт вичерпано. Все закінчиться.
А все тільки почнеться.
Саме тому я не в змозі терпіти Зеленського. Не як людину – не маю честі знати. Не як коміка – бог з ним, усякий фахівець потрібен. Але як лідера країни і армії. Як Верховного Головнокомандувача. Як людину, що керує воюючим народом, що захищає себе від агресії з боку найбільшої на планеті країни.
Так склалося. Армією і країною керує людина, яка вважає, що ця війна має закінчитися. А я вважаю, що ця війна має закінчитися перемогою.
Різниця в одне слово. І різниця в одну країну на карті.
Мені потрібно, щоб на карті залишилась наша країна.
Юрій Гудименко
На вопрос «а почему вы не любите Зеленского» у меня есть только один ответ, довольно простой и понятный.
Дело в том, что я, так уже случилось, историк. Историк знает, что пиковой точкой решения конфликта является война. Война, по сути, решает, кто прав, а кто нет. Война – это способ разрешить конфликт максимально глубоким способом. Если война закончилась, а конфликт не разрешён, значит война не закончилась. См. «Германия после Первой мировой войны».
Между Украиной и Россией имеется конфликт. Россия имеет имперские амбиции, которые не могут быть удовлетворены без включения Украины в её состав. Россия не чувствует себя империей без Украины. Включить в свой состав Беларусь, или, быть может, Монголию было бы проще, чем Украину, но этот конфликт не имеет рационального обоснования, он иррационален по сути своей. Почитайте Ленина, что ли. Или Путина. Один хрен, между ними сто лет, а ушли друг от друга недалеко.
Украина, в свою очередь, имеет прямо противоположное стремление к независимости, подтверждённое сотнями восстаний и тоннами пролитой крови – и своих, и чужих – и ярко выраженным антиимперским менталитетом. Революции украинцев кардинально не похожи на бунты россиян как целями, так и результатами – не верите, переспросите у Виктора Фёдоровича, он подтвердит, если ещё в сознании.
Этому конфликту не пять лет и даже не сто пять, он длится столетиями и не имеет ярко выраженного окончания кроме одного возможного варианта. Что-то неизбежно должно погибнуть. Кто-то должен. А так как и нас, и их десятки миллионов, то конфликт будет длиться ещё не один век с периодическими вспышками. Мазепа, УНР, Голодомор, УПА, 1991-й год, 2014-й год. Вчера. Сегодня. Завтра. Будут ещё годы. И так много лет. Очень, очень много лет. Россия ослабевает – Россия занимается внутренними проблемами и не лезет к нам. Россия усиливается – Россия плюёт на внутренние проблемы и лезет к нам. Простая до безобразия взаимосвязь.
Так вот к Зеленскому.
Сейчас происходит очередная российско-украинская война. На наших глазах, шестой год подряд. Если кто-то думает, что это война только за Крым или только за Донецк с Луганском – это не так. Это война за всю Украину. За всех нас.
Войны выигрываются армиями. Повстанческими, кадровыми, наёмными – но армиями. Солдатами. Офицерами. Оружием. Техникой.
И вот сейчас, в 2019 году, я абсолютно чётко понимаю, что во главе армии и страны стоит человек, который не понимает войну. Который не понимает армию и боится её. Для которого ветераны – это не резерв, не мобилизационный резерв номер один, и даже не просто герои, а пугающие количеством и числом бюджетники со странными требованиями. Который, по-видимому, искренне верит, что надо просто перестать стрелять, просто разоружиться, просто отвести войска – и всё, не будет конфликта. Что всё закончится.
А всё только начнётся.
Именно поэтому я не перевариваю Зеленского. Не как человека – не знаком. Не как комика – все профессии важны. Но как лидера страны и армии. Как Верховного Главнокомандующего. Как человека, который управляет воюющей страной в сражении с самой большой страной на планете.
С моей точки зрения, армией и страной управляет человек, который считает, что эта война должна закончиться. Я же считаю, что это война должна окончиться победой.
Братья и Сёстры из сражающейся Украины!
Чеченцы понимают вашу боль как никто другой. По всей Европе ширится движение по набору добровольцев в защиту Украины: уже...
Попередня
