Патріарха Філарета представляти не треба. За більш ніж півстолітнє церковне служіння в Києві він став одним із живих символів столиці, але відомим далеко за межами України. Філарет і Володимирський собор Києва – два нероздільні поняття.

Народився на Донбасі в шахтарській родині, пережив Голодомор, батько загинув у Другій світовій війні, а хлопець відчув поклик до Бога – подався в семінарію, а потім став монахом. Свого часу Патріарх Філарет займав найвищі щаблі в церковній ієрархії Російської православної церкви, був навіть реальним кандидатом на місце Патріарха Московського, об’їхав із радянською місією боротьби за мир більше ста країн світу, але не відрікся від київської кафедри і зробив історичний виклик цілій системі – почав рух у бік автокефальної, тобто незалежної Української православної церкви. За це від своїх колишніх колег по єпископату Московської патріархії отримав анафему – церковне прокляття. Але не зламався. Йшов далі. Розбудовував власну Церкву, постійно служив, освячував нові храми, переклав на українську мову «Біблію» та інші богослужбові книги.

І от, коли Україна отримала томос про автокефалію від Константинопольського патріарха, а Патріарх Філарет відзначив своє 90-річчя на державному рівні, був нагороджений почесним званням Героя України, буквально за кілька наступних місяців його учні, які співали йому осанну, клялися у вірності, раптом почали лаяти та паплюжити свого духовного батька. Нерозумні «діти» навіть намагаються вигнати його з Патріаршої резиденції (рейдерськи вже оформили на себе), яку збудував ще в 70-х роках минулого сторіччя, з Володимирського собору, де він регулярно служить ось уже 53 роки. 

Минулій владі він, головний борець за автокефалію, виявився непотрібним, бо не вписувався в їх концепцію – новітніми хрестителями Руси-України мали назватися інші. Для нової влади також незручний – не йде в ногу за ліберальними цінностями, які так настирно нам вкорінюють.   

Патріарх Філарет у поважному віці знову робить рішучий і ризикований крок – публічно заявляє, що томос не дає справжньої свободи Українській православній церкві, а є формою її підкорення грекам, а отже Київський патріархат треба зберегти.

Попри річну компанію з цькування Патріарха, розгорнуту у медіа, камлання про те, що «Київського патріархату немає», соціологія на боці Святійшого. 28,5 відсотків опитаних українців заявили, що довіряють Патріархові Київському і всієї Руси-України Філарету. Таким чином, предстоятель Української Православної Церкви Київського Патріархату традиційно входить у трійку церковних лідерів із найбільшою довірою наших співвітчизників. А 7,7 відсотків опитаних громадян вважають себе вірними Української Православної Церкви Київського Патріархату. Церква за яку бореться Патріарх Філарет і яку нищать представники ПЦУ та чиновники є четвертою за впливовістю в Україні. Це данні соціологічного опитування, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова з 4 по 9 жовтня 2019 року за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні.

Пізня «осінь патріарха» 2019 року починається для Філарета драматично: учні зраджують, попутники відходять, колишні однодумці намагаються відібрати у нього все, що він розбудовував понад тридцять років, представляють за темниками з офісу колишнього Президента неадекватним, але Патріарх твердо й наполегливо у своїй місії йде далі. «Він має світлий розум, який не змінився за час, скільки я його знаю. Він не боїться смерті, спокійно дивиться їй у вічі, бо він твердий у своїй вірі та покликанні, стоїчно витримує зради свого оточення. Він належить до небагатьох справжніх постатей українського сьогодення, які мають право з часом назватися історичними», – говорить мені про Патріарха Філарета доктор філософських наук, професор Анатолій Толстоухов після зустрічі у Патріаршій резиденції. Власне, під час неї і виникла ідея інтерв’ю. Пропонуємо і читачам долучитися до розмови з Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом. Його словами говорить епоха.  

– Ваша Святосте, нещодавно Ви сказали, що у житті Вас тричі зраджували архієреї, ті люди, яким Ви робили добро. Як це було?

– Перший раз мене зрадили 1992 року ті, яких я врятував від звільнення, що нависло над членами Священного Синоду Російської православної церкви. Бо голова Ради у справах релігій СРСР Костянтин Харчев хотів зняти всіх постійних членів Синоду та змінити на нових, більш молодих. Але я з іншими членами Синоду підписав звернення до тодішнього керівника СРСР Михайла Горбачова проти Харчева. Завдяки тому, що я підписав це звернення, Горбачов зняв із посади самого Харчева. Тоді Харчев сказав мені: «Чому ви підписали цього листа? Якби ви не підписали, то в політбюро ЦК КПРС сприйняли б той лист, як бунт синодалів проти Патріарха. А оскільки ви підписали, то це так не розглядається, бо під документом стояли підписи членів усього Синоду. 

Невдовзі ці ж самі архієреї, яких я врятував, на Архієрейському Соборі 1992 року у Москві всі виступили проти мене та звинувачували в багатьох нісенітницях. Але потім, коли я надав докази, що це все неправда, то просили мене добровільно відмовитися від київської кафедри (якби я  у чомусь був винуватий, то вони б не просили, а просто звільнили мене та й усе). А то ж пропонували будь-яку іншу кафедру в РПЦ, аби тільки сам пішов із Києва. 

Друга зрада, коли я, маючи право, вже як предстоятель Української православної церкви, провів помісний собор 1-3 листопада 1991 року. Тоді Україна вже стала незалежною державою, тому собор УПЦ поставив питання про автокефалію. Всі делегати помісного собору одностайно проголосували та власноручно підписали документ із проханням про надання автокефалії Українській православній церкві з боку Московського патріархату. Так оці самі архієреї, які підписали це звернення, потім на неканонічному Харківському соборі виступили проти мене та незаконно обрали предстоятелем Української православної церкви митрополита Ростовського Володимира (Сабодана). 

Втретє мене зрадили вже тепер, коли постало питання про надання томосу, і на архієрейському соборі Української православної церкви Київського патріархату було прийнято рішення, що ми висуваємо на об’єднавчому соборі на посаду предстоятеля Церкви кандидатуру митрополита Епіфанія (Думенка), але за умови, що я залишаюся Патріархом і буду керувати Українською православною церквою в Україні, а новий глава представлятиме Церкву ззовні, в православному світі. Прийняли та підписали все це. А потім, коли митрополит Епіфаній був із великими потугами обраний предстоятелем Церкви (і якби не моя наполегливість, цього б не сталося), то мене знову зрадили. Митрополит Епіфаній і архієреї, які голосували за те, щоб я залишився біля керма Церкви, майже всі відмовилися від цього. Отож, три зради я переживав. 

– Мабуть, це було тяжко. Як це витримуєте, що відчуваєте? 

– Я сприймаю це з точки зору Божественного промислу. Богу угодно, щоб я це пройшов. І він дає мені сил це пережити. Дав силу перебороти першу зраду, другу зраду, переживу і третю. Звідки видно, що Господь благословляє? Видно з того, що після 1992 року, після того, як зі мною лишився тільки один єпископ із 18 архієреїв,  преосвященний Яків (Панчук), ми разом із ним рукоположили весь єпископат УПЦ Київського патріархату. Якщо б його не було, то ми не змогли би відновити єпископат (адже треба два єпископи, щоб поставити третього). Протягом майже 30 років із маленької церкви – УПЦ КП (Київський патріархат, бо ми об’єдналися з УАПЦ, яка очолювалася Патріархом Мстиславом) – за роки незалежності я створив велику Церкву. Ми мали більше сорока єпископів УПЦ КП. Це той єпископат, який постав завдяки мені, отримав освіту, кафедри і всі блага та титули. Всі вони тепер виступили проти мене. Відмовилися від свого попереднього рішення.

– Як делегат собору 15 грудня 2018 року у Софії Київській, можу засвідчити, що на так званому об’єднавчому, а якщо бути точним, установчому соборі нової Церкви – Православної церкви України, Ви, попри позицію тодішньої влади, зламали хід історії та домоглися обрання предстоятелем ПЦУ саме митрополита Епіфанія (Думенка). Як вважають експерти, влада на чолі з Петром Порошенком хотіла обрання митрополита Вінницького та Барського Симеона. Нині багато людей запитують: як же так, Патріарх Філарет підняв до вершин церковної влади митрополита Епіфанія, домігся обрання, а той зрадив його! Більше того, ми бачимо всю агресію та ненависть до Вас, яку спрямовують представники Православної церкви України. Зокрема, в одному з останніх інтерв’ю митрополит Епіфаній назвав Вас своїм «противником», а архієпископ Євстратій (Зоря) взагалі цинічно та брехливо говорить про Вашу старечу «деменцію». Як взагалі таке могло статися?

– Це свідчить про якість душі цієї людини. Душі Епіфанія. Така вона є…

– А раніше хіба Ви цього не помічали?

– Раніше він усе це приховував. Бо він у неправді жив усе своє життя. Будучи сином митрополита Даниїла (Чокалюка), виховувався в родині Чокалюків, а прізвище носив іншої людини. Коли він став свідомим і дізнався, чий він син, то все життя повинен був це приховувати. А приховування правди неправдою створили із нього таку людину, яка неправду говорить, як правду. Тому він говорив усім, що він не син митрополита Даниїла, хоча знав, що син. Так і тут говорить одне, хоч знає, що то неправда. Наприклад, знає ж він, що була домовленість, що Патріарх Філарет залишається керувати Православною церквою України? Знав! А тепер каже, що не знав, що не підписували нічого. Так, не підписували, бо всі розуміли, що є така домовленість. То її треба виконувати і нікому в голову не приходило це оформлювати письмово. Оце причина, чому неправда подається, як правда.

– Не секрет, що останній рік у цих переговорах щодо томосу Ви довіряли, крім владики Епіфанія, ще й владиці Євстратію. Якби була можливість, що би Ви зараз сказали їм?

– Я б їм сказав: треба пам’ятати, що є суд Божий, що від нього ухилитися неможливо. І що є вічне життя. Все, що робиться на землі, має пряме відношення до нашого наступного життя. Ми на землі обираємо своє майбутнє: яке воно буде? Чи воно буде блаженним, чи страждальним? Оце б я їм і сказав.

– Своїм кроком, зберігши Київський патріархат, Ви багатьох здивували. Дехто не розуміє Вашого рішення. Могли б Ви коротко пояснити, для чого Ви так вчинили? Адже у віці за 90 років Ви починаєте все з початку. Як колись казали, що створили Українську православну церкву Київського патріархату з гірчичного зерна, то тепер робите все з чистого аркуша.

– Я служив, служу і буду служити Церкві та Богу. Навіть у радянські часи, в умовах державного атеїзму, служив Церкві. Коли Україна стала Незалежною державою, я зрозумів, що прийшов час, коли Українська православна церква повинна бути автокефальною, тобто повністю незалежною. Для того, щоб Українська православна церква отримала томос про автокефалію, я і пішов минулого року на ті умови, які виставляв Константинопольський патріарх Варфоломій. Тобто відмовився висувати свою кандидатуру на предстоятеля об’єднаної Церкви. Ця вимога Стамбулу суперечить канонам і законам та елементарній справедливості. Чому всі мають право висувати свою кандидатуру, і лише один не має такого права? Пішов я на це заради того, щоб отримати томос. Для чого? Щоб була незалежна Українська церква. Отримали томос? Так! Через те, що я відмовився кандидатувати. Бо якщо б я не відмовився, то собору не було б. Не було б і томосу. Але біда в тому, що ми отримали томос не такий, як мають усі інші церкви. Наша автокефалія обмежена. Ми багато чого не можемо відповідно до нього робити, бо залежні від Константинопольського патріарха. Заради блага Української православної церкви я пішов на це. Я міг би сказати: ні, я довічно обраний Патріарх і відмовлятися від посади Патріарха я не маю права. Але заради того, щоб Церква мала томос, я здійснив цю самопожертву. А український народ за всіма законами має право на свою справді незалежну Церкву у статусі Патріархату. Він заслужив на це своїм побожним і стражденним служінням Христу.   

– Нині, повертаючись думками назад, Ви вчинили б так само?

– Якби я знав, який буде томос за змістом, то я б не відмовився кандидатувати на предстоятельство. Бо я на так звану, обмежену автокефалію не погоджуюсь. Цей томос для нас не приніс користі, а навпаки, розділив велику Церкву України на частини. Також він налаштував всі церкви, крім грецьких, Константинопольської, Елладської та Олександрійської,   проти ПЦУ. Більшість церков не визнають цього томосу, наданого Константинопольським патріархом. Якби я знав, яким буде томос, то я б не погодився на проведення цього собору.

– Я так розумію, що на Вашу думку цей томос приніс більше зла, ніж добра Українському православ’ю?

– Так! Давайте об’єктивно подивимося на ситуацію. Ми як не були визнані автокефальною Церквою, так і залишаємося. Якщо, звісно, не рахувати трьох грецьких церков – Константинопольську, Елладську та Олександрійську. Ми, Київський патріархат, були єдиною сильною Українською Церквою, а тепер іде боротьба не з Московським патріархатом за об’єднання, а йде всередині Церкви. Ми самі себе руйнуємо. Знищуємо те, що будували майже тридцять років.

– Ваші опоненти кажуть: Патріарх знав текст томоса та їздив із Петром Порошенком у так звані «томос-тури»…

– Я дійсно їздив із томосом, але не знав досконало, що в цьому томосі написано. Він написаний грецькою мовою, а потрібний був час для уважного аналізу його положень. Тому ми й демонстрували цей документ, щоб люди знали, бачили. Чому з томосом їздив Петро Порошенко? Бо наближалися президентські вибори. Він використовував його для майбутніх виборів. Тому Порошенко більше знав, яким буде томос, бо він вів переговори з Патріархом Варфоломієм і для нього було байдуже, що буде написано в документі. Головне, аби був томос.

– Я пам’ятаю той драматичний ранок, перед Об’єднавчим собором 15 грудня 2018 року, коли Вам представники Константинопольського патріарха сказали в жодному випадку не одягати патріарший куколь. Ви тоді вийшли в скуфії. Це було справжнє приниження. Ви пішли і на це. Тепер ПЦУ видала Церковний календар на наступний рік, де весь єпископат розмістили у клобуках, а лише Вас поставили у скуфії. Знову бояться побачити у патріаршому куколі. Чому всім муляє патріарший куколь?

– Це свідчення залежності від Константинопольського патріархату. Вони кажуть, що ПЦУ автокефальна Церква, але те, що мене помістили не в куколі, а в скуфії, свідчить про те, що Вселенський патріарх Варфоломій не визнає і не хоче визнати Українську православну церкву патріархатом. А раз в Україні не Патріархат, то і Філарет не Патріарх. Тому і на соборі 15 грудня просили, щоб я не був у куколі. Чому Фанар (територія в Стамбулі, де розташована резиденція Константинопольського патріарха) не хоче бачити Українську церкву патріархатом? Тому що Патріархат не може бути в складі Патріархату. А митрополія може бути у складі Патріархату. Отже, для Вселенського патріарха в Україні виключається патріаршество. Тільки він тут Патріарх.

– Перед проведенням собору 15 грудня ходила чутка, що Константинопольський патріарх Варфоломій категорично проти того, щоб Ви очолили нову Церкву. Ви давно знайомі з Патріархом Варфоломієм. Чому у нього до Вас така неприязнь?

– Я не знаю, яке справжнє ставлення до мене Вселенського патріарха. Не знаю… Але він точно розуміє, якщо буде очолювати Українську православну церкву Патріарх, то вона матиме статус патріархату.  А він хоче, щоб вона була в статусі митрополії. Тоді Українська церква може бути підпорядкована Константинополю.

– За попереднім планом, який я чув, вже влітку мало б завершитися визнання Православної церкви України іншими помісними церквами. Натомість, ми бачимо, що крім Константинопольського патріархату лише не так давно підійшла до цього питання Елладська православна та Олександрійська церкви, які мали б визнати ПЦУ ще в березні. Чому так складно іде цей процес і чому інші церкви не поспішають визнавати нову Православну церкву України?

– Православні церкви не визнають цей томос не тому, що він наданий Українській православній церкві, а тому що у ньому закладені папські амбіції Вселенського патріарха. Константинопольській патріарх хоче мати не лише першість честі, а більшу владу у православному світі, ніж у інших патріархів. Тому він на Критському соборі провів положення, що собори скликає лише Вселенський патріарх. Хоча ми знаємо з історії, що це могли робити інші патріархи. Але тут він записав, що це лише його право. Тільки він головує на всеправославному соборі. Оці тенденції, закладені і в цьому томосі, не сприймаються іншими Православними церквами. Через амбіції Патріарха Варфоломія мати владу над церквами, немає і визнання ПЦУ. Це відштовхує Церкви: визнають український томос, то значить, і мають визнати його положення, зокрема, владу Вселенського патріарха над іншими.

– Представники Православної церкви України кажуть: Патріарх Філарет, критикуючи ПЦУ, працює на користь Московського патріархату. Що б Ви на це відповіли?

– Давайте так, вигідне Москві розділення Київського патріархату? Вигідне! Це тішить її. Хто в цьому розділенні винуватий? Патріарх Філарет?

– Кажуть, що «так»…

– А митрополит Епіфаній невинуватий? Він же порушив усі умови та домовленості. Якщо б домовленості були дотримані, то ми були б єдиною та більш сильною Церквою. Адже нарешті до нас приєдналася Українська автокефальна православна церква. А зараз? Роз’єднане. Припустимо, залишився б я у ПЦУ, і щоб це дало? Нічого. І так уже московські парафії припинили переходити до ПЦУ. До собору 15 грудня 2018 року прийшло 500 парафій, а після отримання томосу майже перестали приєднуватися. Здавалося б, мало бути навпаки – процес мав би пришвидшитися. Але ж ні! Бо віруючі люди побачили, що одне зовнішнє підпорядкування змінили на інше. Замість Москви стали кланятися Константинополю. Тому й люди припинили переходити в ПЦУ. Звинувачення на мою адресу йде від Епіфанія. Бо він звик жити в неправді. Навіть і тут, будучи винуватим у тому, що Церква розділилася, він перекладає відповідальність на іншого. Неправда у нього панує.

– Нині багато хто каже: це Патріарх Філарет підняв Епіфанія на найвищі щаблі влади, зробив його предстоятелем нової Церкви. Він же мав знати, що це за людина, чий син? Чому Ви раніше так не говорили?

– Бо раніше він нічого не робив поганого, коли був під моїм керівництвом. Так, я знав, хто він. Тоді він не допускав порушень і несправедливих вчинків. Я тому й не звертав уваги. І зараз я цьому значення не надаю. Тому що він не винуватий, що народжений так. Не винуватий… Винуватий у цьому покійний митрополит Даниїл (Чокалюк). Це його гріх. А Епіфаній не винуватий. Він просто народився так. Його провина в одному: цю неправду увібрав у себе і живе нею.

– Як я згадував, у керівництві Православної церкви України останнім часом стали люто Вас ненавидіти, проводять цілу інформаційну кампанію з дискредитації. Натомість, у митрополита Епіфанія склалися теплі стосунки з главою Української греко-католицької церкви Святославом Шевчуком. Якщо б не Ваша заява, то греко-католики відслужили б молебень у Софії Київській. Епіфаній, мабуть би, промовчав. Тепер інформаційні ресурси, наближені до УГКЦ, досить гостро Вас критикують, хвалячи ПЦУ та Епіфанія. Дехто в цьому бачить позитив. Яка Ваша думка?

– До Української греко-католицької церкви я ставлюсь, як до Католицької. З’єднання Православної церкви з католицькою не буде. Віруючі Греко-католицької та  Православної церков живуть в одній державі. Більше того, ми маємо спільну позицію щодо підтримки Української державності. Ось цю патріотичність УГКЦ я підтримую та ціную. Тому що разом ми відстоюємо незалежність Української держави. У той же час, УГКЦ намагається поширити свій вплив на всю територію України, де традиційно панівною була Православна церква. Я проти збільшення вірян УГКЦ за рахунок православних. Я проти агресії щодо православних. Давайте жити в мирі та злагоді. Не перетягувати православних в католицтво. Тоді буде все між нами по-братськи. 

Чому на Благовіщення Святослав Шевчук хотів служити у Софійському соборі? Бо прагнув показати рівність. Що вони такі ж впливові, як і православні. А воно ж не так. Греко-католиків 7 відсотків, а православних – більше 60 відсотків. Крім того, Софійський Собор побудований православним князем Ярославом Мудрим. Він же не греко-католик був. Він був православним. Чому тоді ви хочете служити у соборі, який побудований православним  князем і був завжди кафедральним собором Православної церкви? Тому я виступаю проти таких речей, бо це порушує наші братерські відносини. А митрополит Епіфаній байдуже ставиться до цього. Йому не важливо, хто там буде служити. Його не цікавить правда.

– Якщо дивитися на те, що відбулося, то очевидно, що митрополит Епіфаній має вину хоча б за те, що він зрадив Вас, людину, яка привела його до предстоятельства. Але архітектором цієї зради, мабуть, був таки архієпископ Євстратій (Зоря). Пам’ятаю, як колись на одному державному прийомі до Вас підійшов тепер покійний предстоятель УАПЦ, митрополит Мефодій (Кудряков) і прямо сказав: Ваша Святосте, бережіть цього рудого, дуже бережіть, він перший Вам ногу підставить. Саме Євстратій провадив усі переговори з Адміністрацією Петра Порошенка?

– Те, що архієпископ Євстратій відіграє негативну роль у всіх цих процесах, то правда. Він завжди хотів бути на перших ролях у керівництві УПЦ Київського патріархату, то теж факт. Але я йому не давав цього робити. Його це не задовольняло. Тому він створював імідж, що я авторитарний Патріарх. Я ж не хотів, щоб неправда брала гору над правдою. Коли архієреї говорили розумні, корисні ідеї, побажання, я всіх вислуховував і приймав їх. Пропозиції проходили через синод. Але коли висувалися ідеї, які з моєї точки зору, не приносили користі Церкві, то я їх відкидав. Якщо хтось пропонує щось добре, чому від нього відмовлятися? Яка різниця, від кого воно виходить. А треба давати оцінку: добре це чи недобре? Якщо хтось не може бачити так, то треба слухати того, хто розуміє, де є щось недобре.

– Не лише владика Євстратій говорить, що Патріарх у нас авторитарний, слухає лише себе. Ось і митрополит Епіфаній в одному з останніх інтерв’ю також звинуватив Вас, що Ви підміняєте своєю позицією позицію Церкви. Євстратій взагалі почав говорити про Вашу ніби то неадекватність, пов’язану з похилим віком. Ви ж їх фактично взяли молодими юнаками, виховали і от тепер маєте…

– Давайте щодо твердження, що я нібито авторитарний. Якби я не був таким, яким я є, то їх би не було. Отримали б вони всі богословську освіту, якщо б не було Київського патріархату, якщо б я не створив спершу Київську духовну семінарію та академію, яка стала Київською православною богословською академією? Були б вони з освітою та дипломами?

– Певно, що ні…

– Якби вони не мали освіти, то чи стали б священниками, тим більше, архієреями? Якби я, «авторитарний», не висунув їх на єпископські кафедри? Був би Епіфаній намісником Патріарха, якби я не був таким, як є? Нехай згадають, як проходив архієрейський собор, скільки делегатів були проти того, щоб він був моїм намісником. То виходить, коли для себе, то Патріарх не авторитарний, а коли вже їх це стосується, то Патріарх стає авторитарним! Так, я наполегливий,  це правда! Я був наполегливим не лише тепер, але й у радянські часи. Через те, що був таким, і збереглася в Україні Церква в такій великій кількості парафій. Бо я наполегливо вимагав від радянської влади цього. Я і з радянською владою був таким же «авторитарним», як вони тепер кажуть. А не був би таким, як є, не було б такої Церкви в Україні, якою вона була до початку утворення Української держави.

– Дехто каже, що це прояв Вашого донецького характеру, закладеного в генах Ваших батьків.

– Ну таким народився я…

– Не вважаєте, що все, що відбулося між Вами та Епіфанієм та його компанією, є певною мірою конфліктом поколінь? Між Вами  майже половина життя. Вам нині 90 років, а їм лише за 40 років.

– Ні, не в цьому справа. Справа в тому, якою дорогою ти йдеш. Чи дорогою правди, чи кривими дорогами? Я звик завжди ходити дорогами правди. Коли я очолював делегації церков Радянського Союзу, а ми в часи холодної війни їздили в Сполучені Штати Америки, то я  і там говорив правду. І за цю правду цінували мене і в Москві, і в Америці. І тут проблема не в поколіннях, а в тому, чи ти живеш чи не живеш по правді. Якщо ти живеш, то Бог буде допомагати. Ось мені Бог допомагає. В чому це видно? Я вже казав, у тому, що з гірчичного зерна, яким був Київський патріархат 1992 року, він виріс до найбільшої в Україні Церкви. Хіба це без Божої допомоги може бути? Ні, не може. Тому для того, щоб Бог був із тобою, іди і живи правдою. Тоді й Бог буде з тобою. Якщо і страждати будеш, то і страждання перетерпиш. Мученики страждали, але помираючи, перемагали. Так і тут, не важливо, що я страждаю. Страждав і страждаю. Але перемагаю. А цю перемогу подають, як авторитаризм, а не бачать у цьому, що це дії Божі. Не мої. А Бог діє та допомагає.

– Ми знаємо, що зараз іде боротьба між митрополитом Епіфанієм (ПЦУ) з одного боку та Вами (Київським патріархатом) з іншого. Ідуть суди, розгорнута інформаційна кампанія, створена членами ПЦУ ліквідаційна комісія щодо УПЦ КП, заблоковані рахунки Патріархії, у Вас, як правлячого архієрея,  забрали київську єпархію, незаконно переоформили на ПЦУ навіть приміщення Патріаршої резиденції, яке Ви збудували в 70-х роках, коли багатьох архієреїв ПЦУ ще на світі не було. Зазіхають навіть на Володимирський патріарший собор. Ви не так давно виступили в соборі і сказали: я 53 роки служив Вам, а тепер прошу захистити, бо мене тепер викидають навіть із цього храму. Це було дуже драматично чути. Чи Ви не відчуваєте себе отим шекспірівським Королем Лір, що його діти викинули напризволяще?

– Саме це і дивно… Ті, кого виховав, виростив, постали проти мене. Тому і звернувся до вірних людей. Бо ж не всі такі. Народ по-іншому ставиться до цієї ситуації. Звернувся до людей, щоб вони не стільки мене захистили, скільки Київський патріархат. Адже Київський патріархат – дійсно незалежна Церква. Навіть якщо мені і постраждати доведеться, але незалежна Церква повинна існувати. А ПЦУ – то залежна Церква. Тому я звертався до простих православних християн, які вболівають за долю Церкви та майбутнє України. 

– Ви відчули після свого виступу підтримку?

– Відчуваю.

– Бо ми бачимо, що, наприклад, так звана національно-демократична інтелігенція, яка традиційно підтримувала УПЦ Київського патріархату (дехто з них навіть входив у Вищу церковну раду УПЦ КП), значною мірою переорієнтувалася на Православну церкву України та митрополита Епіфанія. Чому вони не зрозуміли Вашого кроку?

– Так, не всі розуміють тонкощі церковного життя. Не хочу говорити, що це вся наша інтелігенція, бо то буде неправдою. Але є такі серед інтелігенції, які не розуміють деталей. Є серед них такі, які не збагнуть, чому Патріарх Варфоломій не дав томос для Патріархату. А я знаю! Бо я в цьому котлі варився п’ятдесят років. А вони не знають, що хоче Вселенський патріарх від України. Оті, які виступають проти мене, чому так чинять? Бо я проти цього томосу. Для них усе просто: якщо є томос, то і цього достатньо. А що в томосі написано, то це їх не цікавить. А треба розуміти нюанси. Дивитися глибше.

– Але священники та єпископи мали б орієнтуватися. Але чому вони масово не пішли за Вами?

– Тому ж, чому колись поїхали на Харківський собор 1992 року.

– А саме?

– Тому що своє благо ближче. Ближче, ніж інтереси Церкви. Я теж ставив перед собою питання, чому весь єпископат не пішов за мною? А відповідь проста: тому що мені 90 років, і вони думають: скоро помре. А Епіфаній – молодий, і їм жити. З ким? З Епіфанієм, а не з Філаретом. І тут правда у них відходить на другий план. А своє земне життя та місце в ньому на першому місці. Тому й пішли усі. Оце причина. Хоч я знаю, що багато архієреїв тим, що зараз відбувається в ПЦУ, дуже незадоволені – там порядку немає. Але чому ж вони до мене не приходять? Тому що мені багато років. Оце і є причина. Думають не про Церкву, а про себе в Церкві. А треба думати про Церкву. Тому, що всі єпископи дали обітницю відректися від світського життя та служити лише одному Богові. А вони служать собі, власним мирським інтересам.

– 7 січня, на Різдво, коли в Україну привезли томос, усі (влада та ієрархи, священики) були в Софіївському соборі. А Вас, людину, яка поклала життя заради автокефалії, навіть не запросили туди. Як так могло статися?

– Я на це не звертав уваги. Для мене важливі Церква і моє служіння Церкві. Ось мене хочуть відсторонити, щоб я не служив. А якщо Господь дає мені життя, силу, здоров’я, то чому я не повинен служити Його Церкві? Так само, коли мене просили в Москві: бери будь-яку кафедру, тільки не київську. Питаю, чому я не повинен служити Церкві? А вони: ні, ти не служи Церкві, бери, що хочеш і служи собі. Ось уявімо, якби я послухав їх у Москві і не пішов проти, був би Київський патріархат? Не було б! Була б уся Церква підпорядкована Москві. Якщо б не було незалежної Церкви, то й не було б Незалежної держави. То варто було іти проти? Варто! Бо не було б Київського патріархату, хто б зараз захищав Донбас? Згадайте, якою небоєздатною виявилася українська армія 2014 року! І долучилась наша Церква – Київський патріархат. Почався масовий волонтерський рух. А якщо б вона вся знаходилася під впливом Москви, то захопив би Путін і всю Україну. А чого не захопив? Бо існував Київський патріархат. А чому був Патріархат? Бо був Філарет, який перед тим пішов проти архієреїв Московського патріархату. 

Ситуація і нині повторюється. Кому зараз підпорядковується ПЦУ? Константинопольському патріархові. Ця Церква залежна від іноземного центру. До речі, Міністерство культури України незаконно зареєструвало Київську митрополію ПЦУ. Бо митрополит Епіфаній незаконно подав документи на реєстрацію. Згідно з законом, на реєстрацію треба подавати документи в оригіналі. А оригіналів немає. Вони знаходяться в Константинополі у Патріарха Варфоломія. І митрополит Епіфаній дав лише завірену копію. А Міністерство культури не має права реєструвати релігійну організацію на підставі копій. Ця ситуація про що свідчить? Про те, що ПЦУ залежна від іноземного центру. А державний орган не має права реєструвати іноземну організацію таким чином, а наше Міністерство здійснило реєстрацію. Вони повинні нести відповідальність за те, що порушують українські закони.

– Чому влада Порошенка так боялася Вашої участі в інтронізації першого предстоятеля Православної церкви України? Робила все, щоб Вас не допустити.

– Тому, що я був би на інтронізації, як Патріарх. А там приїхав представник Константинопольського патріархату митрополит Еммануїл, і він не хотів служити зі мною не як з архієреєм, а як із Патріархом. Для греків питання українського патріаршества неприпустимо. Вони не можуть допустити, щоб в українців був свій Патріарх. У тому причина.

– Однак, тодішня влада провела святкування Вашого 90-річчя на державному рівні, нарешті вручили Вам звання Героя України. Дехто каже, що це був певний хабар, щоб Ви відреклися від свого патріаршого статусу. Навіть намагання заколисати Вас, бо 8 січня Ви вперше на проповіді в Михайлівському Золотоверхому монастирі публічно сказали, що Київський патріархат лишається. І чиновники з Адміністрації Президента Порошенка шалено перелякалися та прибігли до Вас. Більше того, пригнали митрополита Епіфанія, який розігрував ображеного та не хотів зовсім іти. Гінці від Порошенка принесли копію нашвидкуруч написаного указу про нагороду та ще й з помилками, а тому зачитали та забрали з собою. Мабуть, радники Порошенка хотіли обміняти у Вас патріарший куколь на зірку Героя?

– Я побачив, що вручення мені зірки Героя України – це обмін на те, що я відмовився висувати свою кандидатуру на предстоятеля нової Церкви. Якби я не відмовився, зірки не було б. А оскільки відмовився, то в нагороду дали почесне звання. Але зверніть увагу, що про моє почесне звання ніхто нічого не говорить, була зірка чи не була, про неї і не згадують.

– Якщо вже зайшла мова про нагороди, скажіть, Ви маєте радянський орден Трудового Червоного Прапора. Досить висока нагорода для Радянського Союзу. За що отримали? Бо ходить багато легенд.

–  Бо багато зробив корисного для Радянського Союзу в роки холодної війни. І це цінували. І в Москві, і в Вашингтоні. Бо за ту ж саму діяльність нагородили мене і орденом Трудового Червоного Прапора, і грамоту дали від Конгресу США. Чому протилежні системи відзначили одного й того ж? Бо служив миру! А робив це шляхом правди! Як одна американська газета писала в часи холодної війни: митрополит Філарет ходив, як по канату. Це означало, що я ішов дорогою правди і не можна було звинуватити мене ні одній стороні, ні іншій.

– Повертаючись до ролі попередньої влади та спецслужб в утворенні ПЦУ. От мені казали, що півроку після томосу представники обласних управлінь СБУ та губернатори проводили бесіди з архієреями новоствореної Церкви, де піднімали лише одне питання – треба підтримувати лише Епіфанія та забути про Філарета. Хоча на публіку заявляли, що вони працюють на те, щоб представники УПЦ МП об’єднувалися з ПЦУ. Чи мали місце такі «виховні» бесіди, спрямовані на укріплення митрополита Епіфанія та вашу дискредитацію?    

– Я не можу однозначно сказати, правда це чи ні. З досвіду знаю, що можливо. Зазвичай архієреї, які мають контакти з представниками Служби безпеки України, прислухаються до порад. Бо це авторитетний державний орган. А вказівка могла йти від Порошенка. Це ж у часи його правління відбувалося.

– Ви з Петром Олексійовичем мали можливість багато  спілкуватися. Пригадую, як вперше він прийшов до Вас у резиденцію 2014 року, ще як кандидат у Президенти України, то після зустрічі з ним Ви мені сказали фразу: має обличчя звіра, але президентом стане – має силу волі. Це якесь відкриття Вам було?

– Я не прозорливий. Я просто аналізую події, внутрішньоукраїнські та міжнародні. Я на цьому виріс. Тому й передбачаю, що може бути так чи інакше. Цей висновок на підставі аналізу, а не прозорливості. Прозорливі – то святі отці. А я грішний. Що ж до Порошенка, то мені всі говорили, що йому не треба вірити. Бо він говорить неправду. Але я йому повірив. Тепер переконався, що люди були праві. Він віруючий, але церква йому була потрібна найперше для того, щоби вдруге стати президентом. Томос не поміг.

– Одразу з предстоятельської інтронізації митрополит Епіфаній за Службою Божою почав поминати Патріарха Московського Кіріла (чого не було ніколи в Українській православній церкві Київського патріархату) і молиться за очільника Московського патріархату до сьогодні. Натомість не згадує українського патріарха – Патріарха Філарета. Чому він так вчинив?

– Я йому тоді сказав чітко: Московського патріарха поминати не треба! Бо він захищає російського агресора. А український народ не сприймає Московського патріарха в умовах російсько-української війни. Тому я Епіфанію наполегливо говорив – не треба поминати. Він мене не послухав. А послухав Константинопольського патріарха Варфоломія. Мене не послухав, а його послухав. Свого Патріарха не сприйняв, а волю чужого виконує. То кому ж тоді служить митрополит Епіфаній? Своїй Церкві чи інтересам чужої? Невже від того, що він поминає Московського патріарха Кіріла,  РПЦ змінила ставлення до ПЦУ? Ні, не змінила. Подивіться, навіть деякі архієреї та священники УПЦ Московського патріархату не поминають Патріарха Кіріла! Бо народ не розуміє: як ти за агресора молишся? Щоб він нас підкорив? Саме з цих причин я і радив митрополиту Епіфанію, як очільнику ПЦУ, не поминати Московського патріарха. Але він мою позицію проігнорував.

– До речі, попри Ваші розбіжності, багато хто зі спостерігачів відзначають, що митрополит Епіфаній у своїх інтерв’ю продовжує переказувати Ваші тези, говорить Вашими словами…

– Я сам це помітив. І в проповідях, і в інтерв’ю. Він справді повторює те, що  від мене чув.

– А коли Ви вперше відчули, що він перестав бути Вашим духовним сином, коли він остаточно пішов проти Вас?

– Зразу після томосу… Він же зі мною, після обрання на предстоятеля ПЦУ, з грудня минулого року, перестав спілкуватися, жодного разу не служив Служби Божої. Ні єдиного! Навіть на моє 90-річчя!  Здавалося б, на ювілей варто було б помолитися разом, розділити Чашу Христову. Він і тоді не прийшов до мене.        

– Правда, що зразу після обрання в предстоятелі Ви подарували митрополиту Епіфанію свій комплект панагій – «трійник», який є символом саме очільників Церкви?

– Подарував йому. Як предстоятелю.

– Не жалкуєте тепер, бо він відповів такою невдячністю.

– Ні, не жалкую.

– За свій довгий вік Ви багато бачили та чули. Не так давно були на відкритті однієї виставки в столичному Музеї Івана Гончара, яка присвячена міфам радянської влади і тоді сказали, що особисто зустрічалися з Леонідом Брежнєвим. Яке враження він на Вас справив?

– Правда, зустрічався… На прийомах у Кремлі.  Коли були великі прийоми, то запрошували Патріарха Пимена та мене, як постійного члена Синоду. Враження традиційні, такі, як ми його бачили по телебаченню, постійно чули. Хіба на прийомах щось може змінитися? Він у житті був таким, як усі його знали. Не можу сказати про щось надзвичайне. За часів Брежнєва гоніння на Церкву послабилося, якщо порівнювати з часами, коли правив Микита Хрущов. В січні 1965 року президія Верховної ради СРСР навіть прийняла постанову «Про деякі факти порушення соціалістичної законності по відношенню до віруючих».

 – У часи президентства Віктора Ющенка, коли в Батурині відкривали відреставрований гетьманський палац, на урочистості приїхав із Відня нащадок гетьмана Розумовського – Грегор. І Ви тоді сказали, що пам’ятаєте його малим хлопчиком, який сидів у Вас на колінах. Як це було?

– З родиною нащадків гетьмана Розумовського я регулярно спілкувався, коли був єпископом Віденським і Австрійським (то був 1962-1964 рік). А Розумовські жили у Відні та були моїми парафіянами, і я часто гостював у них вдома. Розмовляли, вели дискусії за чаєм. Мав справді добрі та приязні стосунки. Так, було, тримав і на колінах геть ще малого графа Грегора Розумовського.

– Продовжуючи тему Вашого спілкування з непересічними постатями, хотілося запитати, по лінії Фонду миру Ви часто перетиналися з письменником Олесем Гончарем. Що про нього можете сказати?

– Так, Олесь Терентійович Гончар також активно займався миротворчою діяльністю. І я цим займався. Тільки я це робив по лінії Церкви, у Всесвітній раді церков, у Християнській мирній конференції, а він був у Комітеті захисту миру і очолював Фонд захисту миру в Україні. Тут ми якраз часто зустрічалися. У Києві він вручав мені відзнаку Фонду миру.

– Свого часу Олесь Гончар написав роман «Собор», за який його тодішня радянська влада дуже критикувала. Ви читали цю книгу?

– Читав. Сміливо було писати таке в радянські часи. Тому і авторитет його дуже піднявся. Не тому, що це був шедевр літератури. А через те, що в радянські часи Олесь Гончар насмілився написати на таку тему та зачепити складні проблеми тодішнього життя, підняв проблему бездуховності.

– Партія контролювала не лише літературу, але й Церкву. Кажуть, що в радянські часи офіцери КДБ вчилися у духовних семінаріях. Це правда? Бо ось за часів Порошенка, як я знаю, на роботу в СБУ взяли кількох студентів Київської православної духовної академії.

– Були такі випадки в радянський час. Але спершу вчилися, а потім ставали офіцерами. Навіть знаю деяких офіцерів, які були єпископами.

  – Ви є одним із духовних стовпів новітньої незалежної Української держави. Дасть Бог, скоро святкуватимемо тридцять років. Ви відчуваєте відповідальність за все, що відбувається?

– Так, відчуваю. Звичайно, Церква не створює державу. Але без Церкви держави не може бути. Кожна держава потребує міцної духовної основи. Релігія протягом усієї історії була міцним ґрунтом усіх царств і імперій. Навіть атеїстичний Радянський Союз, який відкинув релігію та Церкву, змушений був марсизм-ленінізм перетворити майже в релігію. Ось, наприклад, гасло: «Ленін жив, Ленін живий, Ленін буде жити»! Тобто Ленін був вічною постаттю для цієї ідеології. Чому зберігається тіло Леніна в Мавзолеї? Для того, щоб надихати атеїстів тим, що «Ленін з нами». Тобто, це значить, що для атеїстичної держави потрібна була міцна та незмінна ідеологія. 

Коли Україна проголосила себе незалежною державою, я зрозумів, що держава не буде існувати, якщо не буде незалежної Церкви. З того часу я і почав боротися за те, щоб в Україні була незалежна Церква. Ми створили найбільшу українську Церкву – УПЦ Київського патріархату. Про її роль у підтримці українського війська на початку війни Росії проти України, про рух волонтерства я вже говорив. Ми допомогти зробити з небоєздатної боєздатну армію. Попри те, що війна продовжується і сьогодні агресор захопив третину Донбасу і весь Крим, він далі не пішов. Чому не зробив цього? Бо не хотів? Ні, хотів… Але армія у нас уже була сильною. І це заслуга, зокрема, і Церкви. Вона підняла дух солдатів. 

Я згадую початок російсько-української війни. Тоді на заході України була така пропаганда – щоб галичани не йшли на Схід захищати Україну. Казали, нехай східняки захищають свою землю. Мовляв, ми тут сидітимемо спокійно. Тоді я сказав: якщо ви хочете, щоб у вас на заході був мир і не горіли будинки від російських бомб, треба захищати себе на сході. І тоді пішли добровольці з усієї України, стали на захист територіальної цілісності. У цьому відношенні Церква відіграла державницьку роль. Отож, я не лише відчуваю відповідальність за долю нашої держави, але як предстоятель Київського патріархату, роблю все для її зміцнення.

– Крім того, що Ви предстоятель Церкви, високий ієрарх, Ви є громадянином України. На ваш погляд, держава, її апарат за ці роки розвивалися в правильному руслі, все було так, як треба? Які найбільші помилки в державному будівництві Ви бачите?

– Якщо б не було помилок, то і війни не було б. А були кардинальні помилки. В чому головна помилка України, як держави? В тому, що вона створила корупційну систему. Таку, яку зараз тяжко подолати. Тому Церква і бореться проти корупції. Бореться, підтримуючи патріотичні сили. Не можна сказати, що в Україні немає здорових державницьких, патріотичних сил, бо тоді б і держави не було. Оскільки ці сили є, то є і Українська держава. Корупційна система з одного боку, а з іншого – створене таке законодавство, яке дає можливість корупції триматися. Бо можна закони так сформулювати, щоб використовувати їх на зло. 

Друге – закони у нас не виконуються. Якби навіть ці закони, які існують, виконувалися, то корупції не було б. Ще одне, чому у нас не можна подолати корупцію – бо немає страху. Духовне життя починається там, де є страх Божий. Страх перед покаранням вічними муками. Цей страх стримує не грішити. Так і в державотворенні, якщо немає страху, що тебе покарають за порушення закону, тоді закон не виконується. Можна відкупитися від будь-якого злочину. Що у нас, до речі, і відбувається. Ми ж не були свідками жодної гучної кримінальної справи, яку б довели до кінця і корупціонер був би покараний. Оголошували, ось такий злочинець знайшовся, розслідують, розслідують і зрештою випускають на свободу. За відсутності страху хіба можна подолати корупцію? Будь-який олігарх і корупціонер великого калібру не боїться, бо знає, що відкупиться. І в цьому головний недолік нашої Української держави – немає страху перед покаранням. А страху немає, бо не карають за законом. Закони порушують, а кари немає. Тому ми топчемося на місці.

– Але ми знаємо, що у і в Церкві процвітає корупція. Щоправда, вона зветься красивим грецьким словом симонія…

– Церква з самого початку існування боролася з корупцією. Справді, тоді це зло називалися не корупцією, а симонією. Чому симонія? Був такий Симон, який хотів за гроші купити у апостола Петра благодать звершувати чудеса. І його апостол Петро відкинув. Тому це зло (купити сан, якісь церковні преференції, святе, священне за гроші), зветься симонія. Церква від самого початку боролася та бореться з цим. Тому забороняється за гроші поставляти в єпископи, в священники. Господь сказав: даром прийняли благодать, даром і давайте. Без грошей. Коли за рукоположення у сан беруться гроші, то це зветься симонія і проти цього треба боротися.

Пам’ятаю, ще в радянські часи прийшов до мене один архімандрит і пропонував гроші, щоб я поставив у єпископи. Я сказав йому: ніколи за гроші нікого не рукополагав і не буду. У нього вже були гріховні думки: за гроші купити сан єпископа.

– Давайте торкнемося питання еліти. От була радянська партійна еліта, господарська еліта, письменники, митці вважалися елітою. А у нас зараз є еліта і чи вона відповідає вимогам цього поняття?

– Є еліта. Якби її не було, не було б і держави. Взяти той же Рух. Під час Перебудови він підняв боротьбу за державність. Це еліта. Біда, що вона відмирає. От давайте з’ясуємо, хто належить до еліти? До неї належать ті, які турбуються за державу та вносять у її розвиток свій внесок. Оці люди і є елітою суспільства. На превеликий жаль, наша українська еліта не об’єднана, і в цьому наша слабкість. Не тільки нашого часу,  це слабкість взагалі нашої нації з самого початку. Чому Батий переміг Русь? Бо руські князі не підтримали великого київського князя, коли той напав. Якщо б зразу об’єдналися, то перемогли б. А так київський князь лишився один. Не було єдності. 

Тепер згадаймо період гетьмана Івана Мазепи. Чому гетьман був переможений російським царем Петром І? Бо зрадили свої, козацькі полковники. Не було тоді спільності української еліти. Якщо й  нині не буде єдності національної еліти, то перед нами стоятиме небезпека втрати державності.

– Ви людина ХХ сторіччя, народилися ще за Сталіна, зараз ХХІ сторіччя, Ви в свої 90-то років активно працюєте. Фактично Ви людина епох. Бачили той період і тепер. Дехто каже, що «людина ХХ сторіччя» була іншою. На ваш погляд, взагалі люди відрізняються в різних часах, чи лишаються однаковими?

– Сама людина, за своєю природою є доброю. Але кожна носить в собі печать праотцівського гріха, тобто має схильність до гріха, схильність до зла, схильність до неправди. З цією гріховністю людство боролося протягом всієї своєї історії. Тому були різні періоди: коли праведність, благочестя, віра, мали більшу силу, і коли віра та мораль занепадали. Якщо взяти нашу історію, то ХIХ сторіччя – це час, коли мораль в суспільстві падала, віра також. Не лише у світському середовищі, але й у Церкві. Це призвело до революції. Її Бог попустив для того, щоб знищити зло і відродити мораль. Пригадуєте, як безбожники знищували духовенство, Церкву, віруючих людей? Вони таким чином очистили Церкву. Бо зовсім знищити Церкву не могли, бо лишалися справді правдиві віруючі. Одні загинули в таборах, інших розстріляли, а треті вистояли. Церква очистилася завдяки пануванню атеїзму. Особливо під час Другої світової війни. В той час, коли люди страждали, втрачали близьких на війні, вони зверталися до Бога. У  стражданнях відродилася віра. Я свідок оцих подій. 

У тяжких умовах Церква була чистішою та міцнішою. Священники були дійсними, бо вони проходили випробування, бо атеїсти, безбожники не давали їм можливості служити, ставили різні перешкоди. Але вони, маючи міцну віру, пробивали їх, як стіну. Вони були переконаними, ідейними. А оскільки самі твердо вірили, то такою вірою запалювали і людей. А коли настала свобода, то мораль, насамперед і в духовенстві, стала занепадати. Тому що в Церкву пішли не через переконання. Вирішили, що і в ній можна добре влаштувати своє матеріальне життя. Тому й духовенство думає не про мораль, вічні цінності, Царство Небесне, а як краще на землі влаштуватися. І мораль від цього занепадає. Вона в християнстві в цілому занепадає. 

Ми спостерігаємо відступлення, про яке говорить апостол Павло в одному із своїх послань. Він казав про те, що антихрист не прийде, поки не буде відступлення. А відступлення від чого? Від Христа, Його заповідей! Це відбувається серед християн. Саме вони відступатимуть від вічних цінностей. І ми бачимо багато таких прикладів у Європі. Ось візьмемо хоча б одностатеві шлюби. Це ж християни приймають такі закони, що чоловік із чоловіком і жінка з жінкою можуть створювати сім’ю. А це порушення Божественних настанов. Про що це говорить? Про падіння моралі. Далі буде все гірше та гірше. Тому Христос і сказав, що коли він другий раз прийде на землю, то навряд чи знайде віру на землі. Але Божественна благодать діє і збережеться християнське ядро, яке пронесе і мораль, і віру.

– А чому це відступництво відбувається? Тому, що всі мають свободу та немає контролю, обмежень?

– Тому, що європейська цивілізація поставила в свою основу не Бога, а людину. Ось якби в центрі стояв Бог, то всі б служили Йому. А Бог є абсолютна істина, найвища любов. Тому служили б йому правдою та любов’ю. А що людині треба? Добре життя на землі. Тому вся діяльність спрямована не на підвищення моралі, а на забезпечення благополучного земного життя. Через це Європа має високі соціальні стандарти, а мораль падає. Свідченням цього є те, що єпископи та духовенство вже навіть не вірять у Воскресіння. Ну як же ви, священнослужителі, не вірите у Воскресіння? Коли апостол Павло ясно сказав: якщо Ісус Христос не воскрес, то і віра даремна, і проповідь не має сенсу.  Це в сучасній Європі ми спостерігаємо. Тому це і є свідченням занепаду моралі.

– Ви заговорили про кінець світу. Про це твердять, мабуть, ще з часу зародження людства. Зараз часто можна в газетах прочитати про те, що до нас летить планета Нібіру, яка може покласти кінець життя на нашій Землі. Наскільки світ є передчасним, і наскільки кінець світу є реальністю для найближчих поколінь?

– Не всі розуміють, що таке кінець світу. Світ, який створив Бог, буде існувати вічно.  Те, що створив Бог, існує постійно і не буде знищене. Бо в Святому Письмі сказано: чекаємо нового неба і нової землі. Тобто оновленої землі. Отож, коли ми говоримо про кінець світу, то ми маємо на увазі друге пришестя на землю Сина Божого, для того, щоб судити світ. А суд світу означає, що зараз добро і зло існують разом і між ними іде боротьба. Коли ж прийде Христос удруге судити світ, то Господь відокремить зло від добра і грішників від праведників. Тоді буде існувати Царство Боже, де буде Любов, Правда, Істина, і буде окремо існувати Царство зла, де триватимуть вічні страждання. У цьому і полягає кінець цього гріховного світу, а не взагалі припинення існування. Земля як була, так і буде. Зірки та сонце, як були, так і будуть, бо Бог їх створив вічними. Але буде все нове.

– Багато хто говорить про кінець світу як припинення існування людської цивілізації внаслідок можливого вибуху. Ви багато часу за радянських часів віддали боротьбі за мир, вивчали проблему ядерної зброї. Наскільки питання ядерної війни актуальне зараз, і чи не може Земля загинути саме через це? Бо ми вже знаємо, наскільки озброєні цим Пакистан, Індія, Китай.

– Справді, я багато займався цими питаннями. Зокрема, вивчав можливість ядерної війни. На мою думку, ядерної війни не буде. Ті, хто володіють ядерною зброєю, розуміють, що після ядерного вибуху лишитися живими буде гірше, ніж одразу миттєво померти. Якщо станеться вибух, то людина миттєво помирає і не страждає, а ось та, яка лишиться живою, то вона від наслідків вибуху страждатиме різними хворобами. Наслідком ядерної війни буде страждання всього людства (не треба думати, що попаде під загрозу лише та територія, де сталася біда). Ядерну зброю тримають для чого? Для стримування. 

Я пригадую, коли ми обговорювали проблему ядерної війни в радянські часи, то ставили перед англійцями питання, чого Великобританія не хоче відмовитися від ядерної зброї? Нам відповідали: ми ніколи не застосуємо цю зброю, вона нам потрібна для того, щоб стримувати агресивні сили, та щоб боялися нападати на нас. Наприклад, Україна добровільно в 90-х роках відмовилася від ядерної зброї, і «гарант нашої територіальної цілісності» Росія напала на нас. А якби була ядерна зброя, то вона б побоялася нападати на Україну. Думали б, а якщо Україна у відповідь застосує свою зброю?

– Ви згадали, що Україна добровільно здала ядерну зброю. Це унікальний і безпрецедентний крок. Причому, на нас тиснули як США, так і Росія. Ми відмовилися від цієї зброї в обмін на гарантії безпеки та територіальної цілісності, підписали тепер сумновідомий Будапештський меморандум. Його не виконали гаранти: один гарант віроломно напав на нас, а інші не стали на захист. Чому нашу жертовність так і не оцінили?

– Наш благородний крок справді не оцінили. Бо ми слабкі. Але тут є ще одна проблема. США і Великобританія – наші гаранти. Вони несуть відповідальність за порушення територіальної цілісності України. Не лише ж Росія. Зараз у нас Крим відібрали, хочуть відібрати Донбас, точиться війна. Відповідальність за все це несуть і США, і Великобританія. Вони ж нам гарантували. А те, що вони не виконали Будапештський меморандум, роблять усі інші міжнародні договори слабкими. Так скоро народи перестануть взагалі вірити в міжнародне право, бо воно не діє. Тому, щоб договір був міцний, треба, аби він виконувався. Будапештський меморандум є випробуванням не тільки для України, але й для цілого світу – варті чогось угоди, чи це пустий папір?

– Не видається вам, що в Україні існує проблема з державним суверенітетом? На нас тисне США, Європа, Росія. Ми з суб’єкта міжнародного права перетворилися на об’єкт.

– Ми вступили в глобалізований світ. Абсолютної свободи та незалежності не існує. Всі країни залежать одна від одного. Ось наклала Америка санкції на Росію, яка страждає від цього. США не нападала на Росію, але робить так, щоб Росія несла збитки – її не пускають на ринки, обмежують торгівлю. Це свідчить про те, що вже повністю незалежних держав немає. Росія залежить від США, Європи, Китаю та інших країн. Так само і Україна. Вона не може бути повністю незалежною. Навіть США не є абсолютно незалежною державою, хоч вони – могутня та велика країна. Вони також залежні від світу. 

Мова йде про те, щоб світ був демократичним, щоб захищалися права людини, щоб була свобода релігій. Оце і є метою  глобалізованого світу. Але він направлений, на жаль, не на зростання духовності, а переважно, земного благополуччя. В цьому недолік глобалізму. Бо він не працює на вічну духовність, а на земні тимчасові блага.

– Багато мислителів кажуть, що ми увійшли в час, коли держава, як така, відмирає, а світом керуватимуть великі фінансово-промислові корпорації. В Україні вони ототожнюються з олігархатом. Як ви оцінюєте це явище?

– Міняється сама світова система. Держава нічого не може зробити. Дійсно, існують міжнародні корпорації. Це держави над державами. Ми нікуди від цього не дінемося. Змінюється суспільний лад. Ось був колись рабовласницький устрій. Відійшов, а на зміну прийшов феодальний. Зараз новий устрій. Вчені правильно кажуть, держава, як така, втрачає багато своїх функцій, а набирають силу оці корпорації, бо від них залежать матеріальні блага. Вони дають продукцію. Це може бути і поганим, і добрим. Світ один, людство одне, все створене тим же Богом і важливо, щоб люди жили вічними цінностями. А вони можуть бути в різних історичних обставинах. Можна і при соціалізмі було жити, якби він будувався на правді. А оскільки він спирався на неправду, то він і зник.

– Особливо в радянські часи сподівалися на прогрес, як велике благо. Про це нині багато написано. Хотілося б розглянути один із його аспектів. Ось відомий український інтелектуал, письменник, дипломат, науковець Юрій Щербак в останній своїй книзі «Україна в епоху війномиру: книга підсумків і пророцтв» пише «До кінця сторіччя (ймовірно – набагато раніше) буде створено клон людини; будуть клоновані як відомі історичні постаті минулого, так і сучасні можновладці та багатії. Це породить нові морально-юридичні проблеми». Нині це видається страшним і химерним. Ви таке припускаєте?

– Існують же зараз роботи. Є вже такі, що заміняють людину. Але робот може виконувати лише ті функції, які закладені розумом людини. Сам себе робот вдосконалити не може. Він увесь матеріальний, душі не має. А людина створена Богом із тіла та душі. Наука може дійти до того, що зроблять подобу будь-якої історичної особи, вкладуть усе те, якою вона була, але в цій людині не буде душі. Бо душа твориться Богом. А людина створити душу не може. Тіло матеріальне – то їй під силу, але не більше. 

Тому якщо певні історичні особи і будуть нібито відновлені,  це будуть просто роботи, які є зовнішньою копією історичних осіб і тільки. А самі особи і зараз існують. Але у вічності, своєю душею. Людина може створити копію, але копію тільки тіла, без душі.

– Ті ж науковці говорять, що незабаром прийде час, коли штучний інтелект перевищить людський. І що прийде час, коли люди не зможуть контролювати його. Він існуватиме поза нашою волею. Прогнозують навіть війну між людством і умовними «роботами». Що ви скажете на це?

– Це тема глибока. Тут можна багато говорити та багато фантазувати. Але не треба забувати, що без волі Божої, його попущення, нічого не станеться. Якщо він попустить, то все це буде. Якщо ні, то не буде. Але правда та, яку відкрив Бог. Людина вічна, світ вічний, життя вічне і нікуди від того ми не дінемося. Але від нас залежить, у якій вічності ми опинимося: блаженній чи страждальній? Це істина. Віримо ми чи ні – це значення не має. Людина може вірити, що вона не вічна, але вона помре і все одно існуватиме. Бо це не від неї залежить. Залежить від Бога. А він так сказав. А ми, люди, коли говоримо про вічні речі, не своє говоримо, а те, що відкрив Господь. А Він може відкрити тільки істину і те, що він сказав, то Істина. Так треба дивитися на людський розвиток. 

Ми не можемо передбачити, яким буде світ. Він розвиватиметься далі, і це закономірно. Тут діє людський розум. Це свідчить про те, що людина створена за подобою Божою. Ось подоба розуму і діє. Раніше якусь хатку-мазанку наш розум будував, а тепер складну систему. А Бог дав розум людині для того, щоб вона уподібнювалася Йому. Бо Христос сказав: будьте досконалими, як Отець ваш досконалим є. Тобто досконалість повинна існувати і розумом, і в почуттях.  На жаль, ми вдосконалюємо розум, а про почуття, зокрема, про вдосконалення Любові, забуваємо. Треба, щоб усе було гармонійно. Бо образ – то розум, почуття та воля.

– Так хто ж, зрештою, рухає історію – особистість, чи особистість формують соціальні умови?

– Рухає історію Бог. Він створив світ, він ним і керує. У ньому діє людина та її розум – її образ Божий. Людина робить і добро, і зло. А Господь попускає зло. Не тому, що він хоче цього. А тому, що дав свободу людині. І дозволив людині нею користуватися. Дехто каже, чому Господь не створив людину, щоб вона не грішила? Якби він створив такою людину, то вона була б подібна до тварин. Вони не мають свободи, живуть за інстинктами. Таку ви хочете мати людину? А Бог створив нас, щоб уподібнювалися Йому. Тварина цього не може. Якби Бог не дав людині свободи, то такого розвитку не було б.

– За свій вік Вам Господь дав можливість зустрічатися з видатними людьми у всьому світі. Це, зокрема, Папа Римський Іван Павло ІІ, Індіра Ганді, Юрій Гагарін, Фідель Кастро та багато інших. Є серед світських людей, з якими вам доводилося бачитися, така, яку Ви можете назвати постаттю з великої літери, яка найбільше вразила?

– (Патріарх задумується) Мабуть, Індіра Ганді. Чому? Тому що мудра жінка. Вона зустрічалася з нами, як представниками Християнської мирної конференції. Дуже тепло ставилася до нашої делегації та тієї діяльності, якою ми займалися. Ми займалися миротворчістю. Тобто, налагоджували добрі, мирні стосунки з державами всього світу. Нас найкраще приймала саме Індіра. Хоч ми були і в Білому Домі, і в інших поважних світових інституціях.

– До речі, пару років Ви зустрічалися з Джо Байденом у Вашингтоні. Про що говорили?

– Різні питання. Пам’ятаю, що питав у мене, скільки мені років, а коли дізнався, то який рецепт довголіття?

– То відкриєте і нам секрет, як зберегти розумове, духовне та фізичне здоров’я в такому справді патріаршому віці?

– Їсти стільки, скільки треба для життя. А не жити, щоб їсти. 

– Про що Ви думаєте в час, коли перейшли поріг 90-річчя, коли вкотре почали все з початку – боротьбу за справді незалежну Українську православну церкву Київського патріархату?

– Найбільше думаю про вічне життя. Тому що вже скоро треба переходити Туди. Куди перейду? Оце стоїть на першому місці. На другому місці – виконання волі Божої. Все, що я роблю, аналізую, чи це воля Божа, Його волю виконую, чи свою? Над цим думаю. І переконуюсь, що виконую волю Божу, бо бачу, що Він сприяє мені. Постійно думаю, щоб не зрадити Бога, не зійти з прямої дороги на криву. Саме цього боюсь. Щоб під кінець не піти туди, куди Йому не треба. Тому рухаюсь тією дорогою, на яку поставив мене Бог. А привів на цей шлях саме Він. І в церковному, і в патріаршому служінні. А те, що Бог допомагає, я побачив приблизно два роки тому, коли відчув приплив нових сил. Як бачите, непогано почуваюсь, як на свої роки. Є сили і служити, і працювати.

– Щоб Ви побажали тим, хто стає на дорогу церковного служіння, зокрема єпископського? Ви ж так давно йдете нею.

– Іти дорогою правди. Служити Богу. Не забувати свої чернечі обітниці, адже вони не відміняються з прийняттям єпископства. Ченцем людина стає не для того, щоб стати єпископом, а для того, щоб віддати себе на служіння Богові та Церкві. Тому єпископство для ченця – це є послух. І виконувати архієрейські обов’язки означає виконувати послух Церкві. Треба виконувати послух, а не використовувати Церкву для свого земного благополуччя.

– Насамкінець, яким Ви бачите майбутнє України, бо багато з’явилося нині людей розчарованих?

– Бачу добре. І це не мої слова, не моя думка. Це афонські старці сказали, що буде війна Росії з Україною, і переможе Україна. Україна увійде в Європейський Союз, але він розділиться всередині на дві частини: західний і східний. Так от, у східному Європейському Союзі Україна буде домінуючою процвітаючою країною. Афонські старці це сказали раніше за всі ці події, які відбулися. Тому я вірю і переконаний, що в Україні є майбутнє. Чому? Бо в українців є розум і земля. І працелюбство. І це піднесе Україну на високий рівень матеріального та духовного життя.

Розмовляв Юрій ДОРОШЕНКО.

Шановним патріотам і тим, хто бажає підтримати Україну і знати набагато більше ?!!!!

Підтримай українский проект –лайк на сторінку, ставай одним з нас, ставай поруч з нами!!! Слава Україні!

Приєднуйтесь до обговорення новин у Фейсбуці:  Група УКРАЇНЦІ – ЄДНАЙМОСЯ! Фейсбук. Підтримай Україну! Тисни лайк та поширюй!

Приєднуйтесь до обговорення новин у Фейсбуці: POLITINFO