Вельми приємно, коли дізнаєшся, що талановиті люди повертаються в Україну – до рідного джерела буття. Такими людьми є подружжя самобутніх художників – Інокентій та Рута Коршунови, які мешкають в місті Ірпінь поблизу Києва. Нещодавно вони повернулися в Україну після кількарічного перебування у Словенії.

Інокентій та Рута Коршунови є учасниками багатьох виставок в Україні та за кордоном, їхні картини є у приватних колекціях. Інокентій ілюстрував книги, що вийшли друком у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», «Казки Лірника Сашка».

Дочка Інокентія – Ярина Коршунова – також пішла стопами батька і стала художником, син – Александр Коршунов є скульптором та ювеліром, найменшому Корнію 15 років, дочка Анастасія Ковалевська закінчила  Київський національний університет театру, кіно і телебачення  ім. І. Карпенко-Карого.

Інокентій і Рута зуміли знайти одне одного, зуміли створити свій дім, свій інший світ, іншу атмосферу, не пов’язану з реальністю за вікном. Вони мають мужність бути, а не здаватися.

Спробувати зазирнути до шпаринки їхнього світу можна у цьому інтерв’ю.

– У якому художньому жанрі вам найкраще працюється?

– Інокентій: Ніколи не ставив собі запитання, в якому жанрі маю працювати, але є один, в якому почуваюся, як риба у воді – це пейзаж. Коли малюю пейзажі, то наче «пливу», – так мені легко він дається. Але інші жанри мені цікаві також. Скажімо, портрети, натюрморти. Займаюся також книжковою графікою. Працюючи над ілюстраціями до казок, уявляю, наче малюю для себе самого у дитинстві. Я сформувався як художник під впливом творчості митців епохи Відродження. Вклоняюся перед такими геніями як Мікеланджело, який був скульптором, живописцем, каменотесом.

– Мені видається, що порівняно з велетами епохи Відродження ми дуже змаліли. Як вважаєте?

– Інокентій: Так, ми дійсно дуже змаліли. Я над цим багато думав. Нещодавно ми з Рутою говорили, що в епоху Відродження 20-річні митці робили величні речі, а зараз у такому віці люди здебільшого ще дуже інфантильні. Можливо, зараз теж є такі генії, але ми про них не знаємо. Мікеланджело зробив Давида, коли йому було 26 років.

– Рута: Люди завжди хочуть бачити шаблони і звичні, зрозумілі образи. Нешаблонне, що виходить за рамки зрозумілого, викликає подив, роздратування і нудьгу. Багато художників та діячів мистецтв, з остраху бути забутими, намагаються на догоду обивателю бути або гранично зрозумілими, або такими загадковими, що в обивателя виникає думка, буцімто він вже без критики не здатен оцінити мистецький твір. А критики, галеристи і ті, хто стоїть за аукціонами, відкатами та іншими фінансовими махінаціями, звичайно ж розкажуть «як потрібно» сприймати ту чи іншу подію.

– Робота з допомогою цифрового живопису – це щось нове для вас?

– Інокентій: Не вважаю це чимось новим, це просто зміна інструменту. Колись малювали паличкою на піску, потім пензликом на полотні – це лише зміна матеріалу, але суть залишилася така сама. Скажімо, фрески на камені в печері Альтаміра – це первісне мистецтво, – але воно збереглося крізь століття. Зміна матеріалу нічого не значить. Я малюю рукою, – на звичайному полотні чи на моніторі комп’ютера.

– Рута: Комп’ютер – це те саме малювання, але як інструмент використовуєш перо і планшет. Принципи практично такі самі – у чомусь легше, у чомусь складніше, але ти все одно не зможеш зробити свою роботу якось по-іншому, адже художник передає на поверхню лише те, чим сам наповнений. Ви бачите твір мистецтва (немає значення – картину, скульптуру, інсталяцію) і за ним стоїть обов’язково стиль і спосіб мислення того чи іншого художника, багаж його знань, переживань і рефлексій, його освіченість, начитаність, його характер і переваги. Ми можемо намагатися обдурити публіку, але рано чи пізно скелети висипаються з шафи і гримлять старі кістки.

– Ви жили у Словенії кілька років, як це вплинуло на вас і вашу творчість?

– Рута: У перший рік перебування у Словенії ми були дуже зачаровані цією країною. Там настільки красива природа, і її ніхто не знищує. У вільний час ми відвідали багато гарних місцин та країн, бо у Європі все так близько. Але там я особливо гостро відчула несправедливий устрій суспільства споживання. Суспільство споживачів передбачає, що ти повинен бути весь час в системі і заробляти більше. В хід йдуть будь-які методи. У світі мистецтва все так само, тому я для себе чітко окреслила межі мого внутрішнього важливого, складного і вразливого світу і зрозуміла, що особисто мені не потрібні більше соціальні сходи – малювати я буду тільки для себе. У мене є дуже багато ідей і планів (шкода, що немає часу і здоров’я), але я хочу реалізувати максимально все, що задумала. І це все важливе для мене перебуває так далеко від сфери інтересів не близьких мені людей, що я дякую Богові за це. Найприємніше залежати тільки від своєї ліні або своїх ритмів і енергії, ніж від суспільства, держави, правил етикету і світської ролі, певного образу.

Ми вирішили повернутися в Україну, хоча могли залишитися, – вивчили словенську мову, у нас була добра робота, але відмовилися від цього, бо відчули, що хочемо мати свій дім і свою атмосферу в ньому, до якої звикли. Ми по-різному йшли до прийняття цього рішення: я раніше, чоловік трохи пізніше. Зараз я дуже рада, що повернулася, відчуваю приплив сил і думаю, що ми зможемо багато зробити тут, незважаючи на всі українські суспільні негаразди.

– Інокентій: Так, життя у Словенії – це був дуже цікавий досвід. Словенія одразу подобається не тільки тому, що там така добра екологічна ситуація, а тому, що вона трохи схожа на Україну. Словенська мова – найбільш архаїчна з усіх слов’янських мов. Коли її пізнаєш, то одночасно починаєш розуміти й інші мови, і це дуже цікавий досвід. Ця маленька держава показує, як має бути збудоване суспільство. Це взірець для України, якою вона могла б бути, якби не всі ті негаразди, які у нас є. З часом починаєш розуміти, що цей маленький народ себе зберіг тому, що був закритий. Ця закритість не впускає нікого чужого, так вони бережуть себе. І це правильно. Навіть якби ми там прожили все життя, ми б ніколи не стали словенцями. І це була одна з причин, чому ми повернулися. А друга причина – це творчість, якої дуже не вистачало. У нас там не було можливості працювати творчо так, як ми звикли в Україні. І третя причина – ми там не мали свого дому. Ми були там в гостях, але ж не можна в гостях жити все життя, треба повертатися додому. Але зі Словенії ми привезли дуже багато ідей.

Ще хочу зазначити, що ми помітили у Словенії, – там дуже цінують своїх талантів, їх у них дуже мало, на відміну від України. У зв’язку з війною, яка триває в Україні, я переосмислив культурний бекґарунд, в якому ми жили, і побачив, як багато було в нашому житті чужого, привнесеного зовні. Тепер дуже уважно ставлюся до того, звідки і яка йде інформація. Ми викреслили зі свого життя усе, що йде до нас з Росії. Не дивимося російських фільмів, і дивно – через деякий час вже не можемо уявити, як раніше могли узагалі таке дивитися.

Вважаю, що нам в Україні треба виховувати свої таланти, і щоб вони були взірцем високого рівня мистецтва.

– Минулого року ви приїжджали до Львова, де презентували спільну виставку «Діатонічний сад» у галереї «Зелена канапа». Все ж у Словенії вдавалося щось малювати?

– Рута: Ми половину представлених на виставці картин малювали в Україні, а другу половину – у Словенії. Там було складно це робити, бо ми багато працювали в одній відомій анімаційній компанії, яка створила мобільний додаток для дітей «Кіт Том, який розмовляє, та його друзі» Наприкінці цього року знову будемо брати участь у збірній виставці у «Зеленій канапі» у Львові.

– Як українське суспільство – таке проблемне, розхристане – впливає на творчість. Як це – бути митцем в Україні?

– Інокентій: Митцем бути взагалі важко, бо саме це поняття дуже розмите. Ніхто точно не може сказати, що воно означає. Дехто надуває щоки, малює кілька штрихів, називає це шедевром, а себе – митцем. А є багато чудових художників, але про них ніхто нічого не знає. Як художнику себе пристосувати до суспільства? Кожен рік художні академії у Києві, Львові тощо випускають багато дипломованих художників. Але не всі з них стають художниками. Де ці люди, що вони роблять? Вважаю, що бути художником – це шлях. Людина, яка іде цим шляхом, кожною своєю роботою та життям доводить, що вона художник. У мене є така метафора, яку я вже використовував: для мене кожна моя картина – це скельний гак, який я вбиваю у скелю, піднімаючись все вище у розумінні самого себе. Чим краще я намалював картину, яка стає для мене якимось поворотним еволюційним пунктом, тим цей цвях стає товщим і міцнішим. І він мене тримає довгі роки. Якось я намалював картину з капчурами

Картина Інокентія Коршунова «Капчури на ліжнику» :

korshunovart.com

(вона була велика за розміром 120 см/120 см, як для нашого невеликого будиночка) – ці капчури мене досі гріють. Таких картин у мене є декілька. І для мене завжди стає подарунком, коли люди кажуть, що побачили у моїй картині те саме, що я хотів через неї показати. Зазвичай, хочу передати глибинну суть речей, тому двічі до однієї теми не повертаюся. Мені хочеться вірити в те, що людство як єдиний організм намацує суть нашого життя.

– Щоб вловити гармонію…

– Інокентій: Саме так, цього прагнули і митці епохи Відродження. Гармонія дуже важлива для людей. Розумію, що ми на все дивимося людськими очима, але ми ж повинні прагнути зробити наше життя багатшим, гармонійнішим і кращим.

– Якими художниками, можливо, захоплюєтесь, творчість яких вам подобається?

– Інокентій: Для мене це американський художник Ендрю Ваєт. Він усе життя прожив у селі одного з штатів США і малював людей, які жили біля нього, пейзажі, які його оточували. Він відверто намалював сутність американського життя в селі. Я вважаю його генієм сучасності. Зараз є декілька художників, які копіюють його стиль, але це вже виглядає другорядно. Вайта важко наслідувати ще й тому, що він був дуже самобутній. Для мене він взірець того, як художник має жити. Але у мене свій шлях, та я малюю своє життя.

– Рута: Дуже люблю розумні акції в арті – складні і концептуальні інсталяції. Серед улюблених, наприклад, Гу Веньду (谷 文 達), Hilary Berseth, Philip Beesley, і найулюбленіший і незабутній Вольфганг Ляйб (Wolfgang Laib). Вперше я побачила грандіозну виставку Ляйба у фонді Бейлера у Швейцарії і була вражена, – це саме те, що для мене є гармонією. Тема «природа і людина» для мене найважливіша: природа величезна, а людина лише споживач, цінитель, дегустатор – делікатний, обережний, дуже стриманий. Ми ж бачимо навколо зовсім інше ставлення до природи і люди природно і невблаганно йдуть до свого логічного завершення як вид.

Мені дуже близький містичний реалізм і класичні натюрморти. Натюрморт – це мертва натура, а для мене предмети завжди живі і мають свої характери, особливо старі, перевірені часом. У містичному реалізмі мені близьке відчуття надлому стабільного, чіткого, формального сприйняття світу, така собі тріщина між світами, момент пробудження від снів і спроба утримати відчуття іншого світу, розуміння, що все не просто, що ми бачимо лише те, що здатні побачити, а реальність насправді величезна і незбагненна.

З улюблених художників в містичному реалізмі норвезький художник Odd Nerdrum, натюрмортистів, яких хотілося б наслідувати: Хенк Хелмантель, Jos van Riswick.

Для мене взагалі дуже важливі дрібниці, систематизація, спостереження, дедукція, це вимагає тиші і спокою. Можливо, я справжній інтроверт, тому люди, великі міста, шум мене неймовірно стомлюють, і тільки на природі й на самоті я приходжу до тями, стаю енергійної і повною сил. Тому такий потяг до країн, де мало людей і багато природи, тому бажання жити в лісі, спочатку формувалося, як фантазія, потім перетворилося у потребу і нарешті у необхідність. Тому так близький Фаулз з його «вежею чорного дерева» і «волхвом».

– Ви будуєте хатинку поблизу лісу, так потребуєте відсторонення від суспільства?

– Рута: Для себе ми вирішили – жити дуже простим життям. Організувати так життя, щоб воно було якнайближче до натурального, щоб у будинку була піч, надворі – криниця. Намагаємося не бути заручниками новомодних пристроїв та усіляких бздур. Саме в останні кілька років я зрозуміла (як шкода, що пізно!), що маю деякий вплив на людей і мене це налякало. Як приклад, – соціальні мережі. Дуже легко було ставати «тисячницею» і набирати безліч «лайків» та коментарів. Ці експерименти спочатку бавлять, а потім лякають, тому, коли вже стаєш заручником ситуації, тебе слухають, за тобою щось повторюють, твоє життя людям подобається, і вони починають підходити ближче. Тоді я різко припиняла всі записи, замикалася, йшла зі сцени. Сумно усвідомлювати, що люди не здатні прожити своє власне життя, намагаються шукати кумирів і йти за кимось. В результаті цією ситуацією користуються негідники у всіх сферах життя, тому ми і маємо таку владу, таку культуру, таке життя.

Ще хочу сказати, що мені неймовірно пощастило з родиною, мій чоловік є моїм найкращим другом і нам завжди цікаво вдвох, і ми саме удвох неймовірно продуктивні, підхоплюючи в потрібний момент, підтримуючи і страхуючи. Наш будинок, наші тварини, все створює те відчуття гнізда, яке допомагає пережити все те безумство, що відбувається навколо. Я не можу сказати, що не спроможна до побутових справ – навпаки, я перфекціоніст і намагаюся зробити наше життя максимально комфортним і красивим, для мене дуже важливі дрібниці, часто вони ведуть мене «в нетрі», але мені це подобається.

В Україні відбувається багато такого, за що неймовірно соромно. І щастя, що ніхто з наших приятелів і оточення першого кола до цього не має стосунку. Що поробиш, Україна хвора, мало хто про це говорить, всі або бояться, або не хочуть переводити проблему в філософську сферу, щоб над цим думати, а беруть готові шаблони і рецепти з телевізора та Інтернету і цими цитатами спілкуються.

Розмовляла Галина Палажій,

IA ZIK

Довідка

Інокентій Коршунов народився в 1970 році в Одесі.

Закінчив художнє училище імені М. Грекова в Одесі. Працює у багатьох художніх жанрах. Його роботи в скульптурі, живописі, графіці, книжковій ілюстрації та навіть у цифровому мистецтві перебувають під впливом любові до епохи Відродження. Інокентій віддає перевагу роботі в реалістичній манері, вивчаючи різні середовища.

Співпрацює, як ілюстратор з видавництвами «Абабагаламага» та «Зелений пес». Картини Інокентія Коршунова є у приватних колекціях по всій Україні, в Європі і в усьому світі.

Рута Коршунова народилася в 1974 році в Ірпені.

Мистецтвом цікавилася з раннього віку, і мріяла стати професійним живописцем. Тривалий час працювала в рекламній та дизайнерській галузі. І лише декілька років тому життєві обставини дозволили повернутися до традиційного живопису і до дитячої мрії.

Малює в реалістичній манері, концентруючись на натюрморти і предмети побуту, як правило, олійними фарбами.

Шановним патріотам і тим, хто бажає підтримати Україну і знати набагато більше ?!!!!

Підтримай українский проект –лайк на сторінку, ставай одним з нас, ставай поруч з нами!!! Слава Україні!

Приєднуйтесь до обговорення новин у Фейсбуці:  Група УКРАЇНЦІ – ЄДНАЙМОСЯ! Фейсбук. Підтримай Україну! Тисни лайк та поширюй!

Приєднуйтесь до обговорення новин у Фейсбуці: POLITINFO