Дело Гречковского уже не переезжает в Кропивницкий.
Сегодня утром Верховный Суд отказал генеральной прокуратуре в ходатайстве перенести рассмотрение апелляционной жалобы из Киевского апелляционного суда в Кропивницкий апелляционный суд, чтобы «сбить» оправдательный приговор Шевченковского районного суда в удобном для гпу суде.
Смена географии из Киева за 400 км — «гениальный» ход гпу!
Договориться с судьями (читай — запугать, сламать через колено) устроить мне режим постоянных командировок, затянуть процесс, отвлечь меня от усилий против законопроекта 9055, вывести меня из нормальной работы в ВСП — как много планов прокуратуры умножены на ноль Верховным судом сегодня!
В тексте ходатайства упоминалось, что у меня в фейсбуке много друзей. И это хорошо! Все вы узнаете, как прокуратура пытается ухватиться за ручное правосудие в делах, где ее уже разоблачили в фабрикациях и заказах. А ей уже дают по рукам и их коленям!
Добавляйте себе статей уголовного кодекса! Шесть, по которым расследуется в отношении вас уголовное дело, видимо не достаточно
Курсанти, слухачі, наукові, педагогічні працівники, весь колектив Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного складають вам слова шани і підтримки.
Ви з гідністю виконали наказ, були вправні та сміливі у протистоянні з могутнішими силами ворога. Ви не зламались після підступної атаки у відкритому морі.
Сьогодні влада країни-окупанта ховає вас у московських в’язницях, адже злякалась підтримки, яку демонструють вам мешканці захопленого нею українського Криму.
Будьте певні, вас підтримує вся країна. Українська влада вже здійснила важливі кроки, аби донести правду про події, які сталися з вами та викрити віроломство російської воєнної машини.
У вашу підтримку висловились лідери багатьох країн світу.
Знайте, правда на вашому боці, і вона обов’язково переможе. А зло і підступ зазнають невідворотної кари.
Звертаємось до батьків наших моряків!
Ваші діти – з когорти героїв нашого народу.
Ваші сини є прикладом особистої сміливості та відданості Присязі. Вони виявили готовність відважно боронити суверенітет України та свободу українського народу.
Бажаємо вам витримки у важкі дні. За вас моляться мільйони українських сердець. Низький вам уклін!
На знак підтримки наших моряків Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного:
• піднімає військово-морський Прапор України;
• закликає військові частини, заклади, установи Сухопутних військ Збройних Сил України приєднатись до підтримки військовополонених українських моряків.
Скандальный российский продюсер Иосиф Пригожин заявил, что Народная артистка Украины София Ротару отказалась участвовать в “Песне года-2018” в РФ, из-за того, что стала заложницей “киевской банды”.
Такими обвинениями разразился он в эфире пропагандистской НСН. По словам Пригожина, певице не оставили выбора.
“Ни слова осуждения в адрес Софии Михайловны! Во-первых, она уже женщина солидного возраста, несмотря на то, что выглядит фантастически. Во-вторых, она, как и многие люди, стала заложницей грязной политической войны и банды Порошенко, у которой абсолютно отсутствует понятие дипломатии и которая действует топорным образом”, – высказался он.
Подхватив фейки Кремля, Пригожин заявил, что такого не было даже при Януковиче. “Ее, бедную, уже заклевали! Но она повлиять не может ни на что, потому что оказалась в заложниках у этой псевдо-демократии, абсолютной профанации! Ни один президент Украины такого себе не позволял. Если при Януковиче народ вышел на улицы, чтобы выразить протест, то сегодня даже выйти не дают – убивают сразу”, – сказал он.
А дальше и вовсе сравнил украинского президента с Гитлером, перекидывая вину за акт агрессии с РФ.
“Он точно также стравил два народа. Поэтому я призываю всех не осуждать Ротару. Я убежден, что она хотела приехать, но выбора не было. Мы имеем дело с варварами. Можно только пожалеть и посочувствовать”, – продолжил Пригожин в духе российской пропаганды.
Как сообщал OBOZREVATEL, ранее София Ротару отказалась от участия в масштабном концерте “Песня года-2018” в России из-за введения в Украине военного положения, обстрела страной-агрессором украинских кораблей и захвата военнопленных.
Так живут защитники Украины!!! А директор ПАТ «Укрпочта» «реформатор» Смилянский получает 1млн.грн.в месяц и это не считая оплаты авто, квартиры, водителей! Как то так! За это воюют наши герои?
Шановним патріотам і тим, хто бажає підтримати Україну і знати набагато більше ?!!!!
Підтримай українский проект –лайк на сторінку, ставай одним з нас, ставай поруч з нами!!! Слава Україні!
Украинский боксер Александр Гвоздик (16-0, 13 КО) нокаутировал Адониса Стивенсона (29-2-1, 24 КО) и завоевал титул чемпиона мира в полутяжелом весе по версии WBC. Бой прошел на арене Videotron Centre в Квебеке в ночь на 2 декабря и завершился в 11-м раунде победой 31-летнего харьковчанина.
Таким образом Александр стал четвертым чемпионом мира среди украинских боксеров-профессионалов. На данный момент титулами владеют Александр Усик, Василий Ломаченко и Артем Далакян.
Бой начался с разведки. Оба боксера много двигались, но не форсировали события, пристреливаясь друг к другу.
Тедди Алас в перерыве посоветовал украинцу заходить за левую сторону канадца, но уже в дебюте второго раунда Саша пропустил левый боковой. Несмотря на то, что Стивенсон практически опустил руки, по нему было очень сложно попасть – Адонис словно вытягивал украинца на себя, пытаясь ответить контратакой.
Третий раунд начался феерически. Уже на первой секунде мощнейший прямой Гвоздика отправил Адониса на канвас, но рефери неожиданно не заметил нокдаун и не стал открывать счет. Украинец попробовал развить успех, но темнокожий боксер успел прийти в себя.
В четвертой трехминутке Александр начал пробивать “в два этажа”, постепенно перехватывая инициативу. Опытный Стивенсон успешно позиционно защищался, занимая очень неудобные позиции для нашего боксера.
В пятом раунде харьковчанин постепенно стал переходить на среднюю ударную дистанцию. Позволяя Адонису работать с опущенной передней рукой. Гвоздик пошел вперед, атакуя острыми джебами.
Экватор чемпионского поединка прошел в обмене ударами. Наш соотечественник был более легок на ногах, более маневренен. Ощущалось, что канадец с гаитянскими корнями подсел физически.
Стивенсон вальяжно стоял на пятках, держа дистанцию. Гвоздику не хватало мощности в ударах, но он явно превосходил оппонента в скорости. Хозяин ринга много отрабатывал по корпусу, пытаясь сбить дыхания более молодому украинцу.
В восьмом раунде собранная быстрая работа Саши, который буквально порхал вокруг канадского спортсмена, постепенно давала свои плоды.
В 9-м раунде серьезный правый удар Адониса попал в голову Гвоздика. Украинец немного потерял ритм, уйдя на некоторое время в защиту, но в концовке терхминутки смог ответить не менее мощно.
В 10-м раунде Гвоздик пропустил очень серьезный удар слева, который потряс украинца. Саша сразу же ушел в клинч, пытаясь выиграть несколько секунд, чтобы перевести дыхание. Это Александру сделать удалось, и в концовке он смог организовать очень эффектную атаку. Уже Стивенсон был вынужден клинчевать.
В предпоследнем отрезке Гвоздик провел отличный удар справа, Саша пошел на добивание, но оппонент смог выстоять. Боксер из Украины пытался развить свой успех и ему это сверхудачно удалось.
Саша зажал канадца в угол и тяжелейшими “выстрелами” просто “убил” оппонента.
Пилот Турецких авиалиний благодарит своего школьного учителя, который находится на борту самолета. Очень трогательно и показывает исключительное уважение к преподавателям, которые формируют нашу жизнь.
Turkish Airlines pilot thanks his school teacher who was on board the flight. Very moving and shows the ultimate respect to the educators who shape our lives.
Фильм победил в номинации “Лучшая студенческая работа” на МКФ “КиТы” в 2018 г.
Фильм был снят в 2015 г. Евгением Зайцевым и Евгением Лесным во время посещения г. Мариуполь где проходил Международный Кинофестиваль “КиТы” им. И.О.Шрейбера, два Евгения принимали участие в нем, а в свободное время снимали о прифронтовом городе, о людях, защитниках и участниках фестиваля, которые несмотря на сложное время нашли возможность приехать и представить свои работы…
Мастер Евгения Зайцева режиссер А.Прошкин в Институте Кинематографии когда принимал эту работу, после того как закончился просмотр и выдержав паузу сказал: “Это честная работа, в ней нет пропаганды, она рассказывает о людях и они не хотят войны, так же как и у нас те, кто не оболванен пропагандой”.
Фильм принимает участие в 10th Independent International Internet Short Film Festival (USA) Вы можете поддержать создателей и проголосовать за него, для этого надо вступить в группу фестиваля и поставить “галочку” напротив фильма, но это возможно только если вступить в группу, т.к. организаторы фестиваля ее закрыли из-за нашествия ботов.
Вельми приємно, коли дізнаєшся, що талановиті люди повертаються в Україну – до рідного джерела буття. Такими людьми є подружжя самобутніх художників – Інокентій та Рута Коршунови, які мешкають в місті Ірпінь поблизу Києва. Нещодавно вони повернулися в Україну після кількарічного перебування у Словенії.
Інокентій та Рута Коршунови є учасниками багатьох виставок в Україні та за кордоном, їхні картини є у приватних колекціях. Інокентій ілюстрував книги, що вийшли друком у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», «Казки Лірника Сашка».
Дочка Інокентія – Ярина Коршунова – також пішла стопами батька і стала художником, син – Александр Коршунов є скульптором та ювеліром, найменшому Корнію 15 років, дочка Анастасія Ковалевська закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенко-Карого.
Інокентій і Рута зуміли знайти одне одного, зуміли створити свій дім, свій інший світ, іншу атмосферу, не пов’язану з реальністю за вікном. Вони мають мужність бути, а не здаватися.
Спробувати зазирнути до шпаринки їхнього світу можна у цьому інтерв’ю.
– У якому художньому жанрі вам найкраще працюється?
– Інокентій: Ніколи не ставив собі запитання, в якому жанрі маю працювати, але є один, в якому почуваюся, як риба у воді – це пейзаж. Коли малюю пейзажі, то наче «пливу», – так мені легко він дається. Але інші жанри мені цікаві також. Скажімо, портрети, натюрморти. Займаюся також книжковою графікою. Працюючи над ілюстраціями до казок, уявляю, наче малюю для себе самого у дитинстві. Я сформувався як художник під впливом творчості митців епохи Відродження. Вклоняюся перед такими геніями як Мікеланджело, який був скульптором, живописцем, каменотесом.
– Мені видається, що порівняно з велетами епохи Відродження ми дуже змаліли. Як вважаєте?
– Інокентій: Так, ми дійсно дуже змаліли. Я над цим багато думав. Нещодавно ми з Рутою говорили, що в епоху Відродження 20-річні митці робили величні речі, а зараз у такому віці люди здебільшого ще дуже інфантильні. Можливо, зараз теж є такі генії, але ми про них не знаємо. Мікеланджело зробив Давида, коли йому було 26 років.
– Рута: Люди завжди хочуть бачити шаблони і звичні, зрозумілі образи. Нешаблонне, що виходить за рамки зрозумілого, викликає подив, роздратування і нудьгу. Багато художників та діячів мистецтв, з остраху бути забутими, намагаються на догоду обивателю бути або гранично зрозумілими, або такими загадковими, що в обивателя виникає думка, буцімто він вже без критики не здатен оцінити мистецький твір. А критики, галеристи і ті, хто стоїть за аукціонами, відкатами та іншими фінансовими махінаціями, звичайно ж розкажуть «як потрібно» сприймати ту чи іншу подію.
– Робота з допомогою цифрового живопису – це щось нове для вас?
– Інокентій: Не вважаю це чимось новим, це просто зміна інструменту. Колись малювали паличкою на піску, потім пензликом на полотні – це лише зміна матеріалу, але суть залишилася така сама. Скажімо, фрески на камені в печері Альтаміра – це первісне мистецтво, – але воно збереглося крізь століття. Зміна матеріалу нічого не значить. Я малюю рукою, – на звичайному полотні чи на моніторі комп’ютера.
– Рута: Комп’ютер – це те саме малювання, але як інструмент використовуєш перо і планшет. Принципи практично такі самі – у чомусь легше, у чомусь складніше, але ти все одно не зможеш зробити свою роботу якось по-іншому, адже художник передає на поверхню лише те, чим сам наповнений. Ви бачите твір мистецтва (немає значення – картину, скульптуру, інсталяцію) і за ним стоїть обов’язково стиль і спосіб мислення того чи іншого художника, багаж його знань, переживань і рефлексій, його освіченість, начитаність, його характер і переваги. Ми можемо намагатися обдурити публіку, але рано чи пізно скелети висипаються з шафи і гримлять старі кістки.
– Ви жили у Словенії кілька років, як це вплинуло на вас і вашу творчість?
– Рута: У перший рік перебування у Словенії ми були дуже зачаровані цією країною. Там настільки красива природа, і її ніхто не знищує. У вільний час ми відвідали багато гарних місцин та країн, бо у Європі все так близько. Але там я особливо гостро відчула несправедливий устрій суспільства споживання. Суспільство споживачів передбачає, що ти повинен бути весь час в системі і заробляти більше. В хід йдуть будь-які методи. У світі мистецтва все так само, тому я для себе чітко окреслила межі мого внутрішнього важливого, складного і вразливого світу і зрозуміла, що особисто мені не потрібні більше соціальні сходи – малювати я буду тільки для себе. У мене є дуже багато ідей і планів (шкода, що немає часу і здоров’я), але я хочу реалізувати максимально все, що задумала. І це все важливе для мене перебуває так далеко від сфери інтересів не близьких мені людей, що я дякую Богові за це. Найприємніше залежати тільки від своєї ліні або своїх ритмів і енергії, ніж від суспільства, держави, правил етикету і світської ролі, певного образу.
Ми вирішили повернутися в Україну, хоча могли залишитися, – вивчили словенську мову, у нас була добра робота, але відмовилися від цього, бо відчули, що хочемо мати свій дім і свою атмосферу в ньому, до якої звикли. Ми по-різному йшли до прийняття цього рішення: я раніше, чоловік трохи пізніше. Зараз я дуже рада, що повернулася, відчуваю приплив сил і думаю, що ми зможемо багато зробити тут, незважаючи на всі українські суспільні негаразди.
– Інокентій: Так, життя у Словенії – це був дуже цікавий досвід. Словенія одразу подобається не тільки тому, що там така добра екологічна ситуація, а тому, що вона трохи схожа на Україну. Словенська мова – найбільш архаїчна з усіх слов’янських мов. Коли її пізнаєш, то одночасно починаєш розуміти й інші мови, і це дуже цікавий досвід. Ця маленька держава показує, як має бути збудоване суспільство. Це взірець для України, якою вона могла б бути, якби не всі ті негаразди, які у нас є. З часом починаєш розуміти, що цей маленький народ себе зберіг тому, що був закритий. Ця закритість не впускає нікого чужого, так вони бережуть себе. І це правильно. Навіть якби ми там прожили все життя, ми б ніколи не стали словенцями. І це була одна з причин, чому ми повернулися. А друга причина – це творчість, якої дуже не вистачало. У нас там не було можливості працювати творчо так, як ми звикли в Україні. І третя причина – ми там не мали свого дому. Ми були там в гостях, але ж не можна в гостях жити все життя, треба повертатися додому. Але зі Словенії ми привезли дуже багато ідей.
Ще хочу зазначити, що ми помітили у Словенії, – там дуже цінують своїх талантів, їх у них дуже мало, на відміну від України. У зв’язку з війною, яка триває в Україні, я переосмислив культурний бекґарунд, в якому ми жили, і побачив, як багато було в нашому житті чужого, привнесеного зовні. Тепер дуже уважно ставлюся до того, звідки і яка йде інформація. Ми викреслили зі свого життя усе, що йде до нас з Росії. Не дивимося російських фільмів, і дивно – через деякий час вже не можемо уявити, як раніше могли узагалі таке дивитися.
Вважаю, що нам в Україні треба виховувати свої таланти, і щоб вони були взірцем високого рівня мистецтва.
– Минулого року ви приїжджали до Львова, де презентували спільну виставку «Діатонічний сад» у галереї «Зелена канапа». Все ж у Словенії вдавалося щось малювати?
– Рута: Ми половину представлених на виставці картин малювали в Україні, а другу половину – у Словенії. Там було складно це робити, бо ми багато працювали в одній відомій анімаційній компанії, яка створила мобільний додаток для дітей «Кіт Том, який розмовляє, та його друзі» Наприкінці цього року знову будемо брати участь у збірній виставці у «Зеленій канапі» у Львові.
– Як українське суспільство – таке проблемне, розхристане – впливає на творчість. Як це – бути митцем в Україні?
– Інокентій: Митцем бути взагалі важко, бо саме це поняття дуже розмите. Ніхто точно не може сказати, що воно означає. Дехто надуває щоки, малює кілька штрихів, називає це шедевром, а себе – митцем. А є багато чудових художників, але про них ніхто нічого не знає. Як художнику себе пристосувати до суспільства? Кожен рік художні академії у Києві, Львові тощо випускають багато дипломованих художників. Але не всі з них стають художниками. Де ці люди, що вони роблять? Вважаю, що бути художником – це шлях. Людина, яка іде цим шляхом, кожною своєю роботою та життям доводить, що вона художник. У мене є така метафора, яку я вже використовував: для мене кожна моя картина – це скельний гак, який я вбиваю у скелю, піднімаючись все вище у розумінні самого себе. Чим краще я намалював картину, яка стає для мене якимось поворотним еволюційним пунктом, тим цей цвях стає товщим і міцнішим. І він мене тримає довгі роки. Якось я намалював картину з капчурами
Картина Інокентія Коршунова «Капчури на ліжнику» :
korshunovart.com
(вона була велика за розміром 120 см/120 см, як для нашого невеликого будиночка) – ці капчури мене досі гріють. Таких картин у мене є декілька. І для мене завжди стає подарунком, коли люди кажуть, що побачили у моїй картині те саме, що я хотів через неї показати. Зазвичай, хочу передати глибинну суть речей, тому двічі до однієї теми не повертаюся. Мені хочеться вірити в те, що людство як єдиний організм намацує суть нашого життя.
– Щоб вловити гармонію…
– Інокентій: Саме так, цього прагнули і митці епохи Відродження. Гармонія дуже важлива для людей. Розумію, що ми на все дивимося людськими очима, але ми ж повинні прагнути зробити наше життя багатшим, гармонійнішим і кращим.
– Якими художниками, можливо, захоплюєтесь, творчість яких вам подобається?
– Інокентій: Для мене це американський художник Ендрю Ваєт. Він усе життя прожив у селі одного з штатів США і малював людей, які жили біля нього, пейзажі, які його оточували. Він відверто намалював сутність американського життя в селі. Я вважаю його генієм сучасності. Зараз є декілька художників, які копіюють його стиль, але це вже виглядає другорядно. Вайта важко наслідувати ще й тому, що він був дуже самобутній. Для мене він взірець того, як художник має жити. Але у мене свій шлях, та я малюю своє життя.
– Рута: Дуже люблю розумні акції в арті – складні і концептуальні інсталяції. Серед улюблених, наприклад, Гу Веньду (谷 文 達), Hilary Berseth, Philip Beesley, і найулюбленіший і незабутній Вольфганг Ляйб (Wolfgang Laib). Вперше я побачила грандіозну виставку Ляйба у фонді Бейлера у Швейцарії і була вражена, – це саме те, що для мене є гармонією. Тема «природа і людина» для мене найважливіша: природа величезна, а людина лише споживач, цінитель, дегустатор – делікатний, обережний, дуже стриманий. Ми ж бачимо навколо зовсім інше ставлення до природи і люди природно і невблаганно йдуть до свого логічного завершення як вид.
Мені дуже близький містичний реалізм і класичні натюрморти. Натюрморт – це мертва натура, а для мене предмети завжди живі і мають свої характери, особливо старі, перевірені часом. У містичному реалізмі мені близьке відчуття надлому стабільного, чіткого, формального сприйняття світу, така собі тріщина між світами, момент пробудження від снів і спроба утримати відчуття іншого світу, розуміння, що все не просто, що ми бачимо лише те, що здатні побачити, а реальність насправді величезна і незбагненна.
З улюблених художників в містичному реалізмі норвезький художник Odd Nerdrum, натюрмортистів, яких хотілося б наслідувати: Хенк Хелмантель, Jos van Riswick.
Для мене взагалі дуже важливі дрібниці, систематизація, спостереження, дедукція, це вимагає тиші і спокою. Можливо, я справжній інтроверт, тому люди, великі міста, шум мене неймовірно стомлюють, і тільки на природі й на самоті я приходжу до тями, стаю енергійної і повною сил. Тому такий потяг до країн, де мало людей і багато природи, тому бажання жити в лісі, спочатку формувалося, як фантазія, потім перетворилося у потребу і нарешті у необхідність. Тому так близький Фаулз з його «вежею чорного дерева» і «волхвом».
– Ви будуєте хатинку поблизу лісу, так потребуєте відсторонення від суспільства?
– Рута: Для себе ми вирішили – жити дуже простим життям. Організувати так життя, щоб воно було якнайближче до натурального, щоб у будинку була піч, надворі – криниця. Намагаємося не бути заручниками новомодних пристроїв та усіляких бздур. Саме в останні кілька років я зрозуміла (як шкода, що пізно!), що маю деякий вплив на людей і мене це налякало. Як приклад, – соціальні мережі. Дуже легко було ставати «тисячницею» і набирати безліч «лайків» та коментарів. Ці експерименти спочатку бавлять, а потім лякають, тому, коли вже стаєш заручником ситуації, тебе слухають, за тобою щось повторюють, твоє життя людям подобається, і вони починають підходити ближче. Тоді я різко припиняла всі записи, замикалася, йшла зі сцени. Сумно усвідомлювати, що люди не здатні прожити своє власне життя, намагаються шукати кумирів і йти за кимось. В результаті цією ситуацією користуються негідники у всіх сферах життя, тому ми і маємо таку владу, таку культуру, таке життя.
Ще хочу сказати, що мені неймовірно пощастило з родиною, мій чоловік є моїм найкращим другом і нам завжди цікаво вдвох, і ми саме удвох неймовірно продуктивні, підхоплюючи в потрібний момент, підтримуючи і страхуючи. Наш будинок, наші тварини, все створює те відчуття гнізда, яке допомагає пережити все те безумство, що відбувається навколо. Я не можу сказати, що не спроможна до побутових справ – навпаки, я перфекціоніст і намагаюся зробити наше життя максимально комфортним і красивим, для мене дуже важливі дрібниці, часто вони ведуть мене «в нетрі», але мені це подобається.
В Україні відбувається багато такого, за що неймовірно соромно. І щастя, що ніхто з наших приятелів і оточення першого кола до цього не має стосунку. Що поробиш, Україна хвора, мало хто про це говорить, всі або бояться, або не хочуть переводити проблему в філософську сферу, щоб над цим думати, а беруть готові шаблони і рецепти з телевізора та Інтернету і цими цитатами спілкуються.
Закінчив художнє училище імені М. Грекова в Одесі. Працює у багатьох художніх жанрах. Його роботи в скульптурі, живописі, графіці, книжковій ілюстрації та навіть у цифровому мистецтві перебувають під впливом любові до епохи Відродження. Інокентій віддає перевагу роботі в реалістичній манері, вивчаючи різні середовища.
Співпрацює, як ілюстратор з видавництвами «Абабагаламага» та «Зелений пес». Картини Інокентія Коршунова є у приватних колекціях по всій Україні, в Європі і в усьому світі.
Рута Коршунова народилася в 1974 році в Ірпені.
Мистецтвом цікавилася з раннього віку, і мріяла стати професійним живописцем. Тривалий час працювала в рекламній та дизайнерській галузі. І лише декілька років тому життєві обставини дозволили повернутися до традиційного живопису і до дитячої мрії.
Малює в реалістичній манері, концентруючись на натюрморти і предмети побуту, як правило, олійними фарбами.
Шановним патріотам і тим, хто бажає підтримати Україну і знати набагато більше ?!!!!
Підтримай українский проект –лайк на сторінку, ставай одним з нас, ставай поруч з нами!!! Слава Україні!
У Вишневому в спорткомплексі «Favorite fit» обвалився дах, і лише завдяки мужності тренера з художньої гімнастики Карини Шваєцької не загинуло декілька десятків дітей. Вона встигла їх вивести з залу за хвилину (!!!) до обвалу.
Ця історія з щасливим кінцем, яка могла обернутися страшною трагедією – попередження всім нам: доки нами керують безвідповідальні та непрофесійні кадри — будуть падати дахи, літаки, гинути люди.
Нагадаю: в цьому році спорткомплекс особисто відкривала голова Києво-Святошинської РДА Мирослава Смірнова та голова райради Вадим Гедульянов. Більш того, усюди було написано, що це будівництво велося під патронатом Мирослави Смірнової.
І в цьому ж році у Вишневому вся громада протестувала проти незаконного будівництва рейдером-забудовником 13 багатоповерхівок на 10 га паркової зони. За повної бездіяльності РДА та Вишневої міськради.
Запитаєте, як пов’язані ці два випадки? Дуже просто: ніякої відповідальності ніхто не несе – захотілося рейдеру-забудовнику замість парку «наліпити» висоток – будь ласка, побудував хтось спорткомплекс, який обвалився як картонний майже одразу, – відкриємо його з кульками та промовами.
Закон повинен бути однаковим для всіх. Незаконна будова – її зносять. Побудували спорткомплекс з порушеннями – його не відкривають.
І головне: дякуючи Богу, нам цього разу пощастило. Так буде не завжди. І у подібному залі може опинитися син чи донька кожного з нас.
В історії, яка трапилася, є конкретні винуватці. Ми повинні знати прізвища кожного з цього злочинного ланцюжка. Ми повинні знати, що кожен понесе відповідальність відповідно до чинного законодавства.
Якщо ми цього не зробимо – наступного разу подібна історія може закінчитися страшною трагедією.
Братья и Сёстры из сражающейся Украины!
Чеченцы понимают вашу боль как никто другой. По всей Европе ширится движение по набору добровольцев в защиту Украины: уже...
Попередня
