Бывший украинский политзаключенный Николай Карпюк рассказал о пытках в российской тюрьме. Подробности он раскрыл в интервью BBC Украина.
По его словам, бытовые условия в СИЗО были неплохими, однако российские правоохранители во время допросов применяли всевозможные пытки: от ударов электрическим током до “ужасающих” комнат.
“С 21 по 25 марта меня каждый вечер вывозили на допросы с электрическим током (я тогда находился в изоляторе временного содержания № 1 Владикавказа), и при этом сутками не давали спать. Держали в комнате для допросов метр на метр, сваренной из металлических решеток. Сидеть или стоять можно было, но закрыть глаза не давали”, – вспоминает он.
Когда стало ясно, что пытками украинца не запугают, правоохранители стали угрожать, что похитят его жену и сына.
Карпюк подчеркнул, что до самого конца не верил в то, что обмен действительно произошел.
“Но то, что это действительно освобождение, почувствовал лишь тогда, когда сел на борт нашего АН-148, потому что это уже была территория Украины. Самого механизма обмена я не знаю. Еще не общался с теми, кто мог бы рассказать, как это было”, – подытожил экс-политзаключенный.
Освобождены политзаключенные Олег Сенцов и Александр Кольченко дадут первую после освобождения пресс-конференцию. Об этом говорится в сообщении на странице Олега Сенцова в Facebook.
Мероприятие состоится во вторник, 10 сентября, в 12:00. О месте проведения конференции журналистам сообщат дополнительно после аккредитации.
Фото: facebook.com/oleg.sentsov
7 сентября Украина и Россия обменялись пленными в формате 35 на 35. Также освобожденные политзаключенные рассказали, чем планируют заняться.
Так, Александр Кольченко заявил, что не подписывал прошение о помиловании, которое ему предложили написать в СИЗО Москвы. А Олег Сенцов заявил, что до победы еще очень далеко, но она обязательно будет на стороне Украины.
Друзі. Подивіться це відео. Прошу – не цурайтесь. Всі, хто небайдужий, віддайте шану Герою. Подаріть йому 17 хвилин свого життя. Уважно прослухайте та обміркуйте слова священика.
Ховали Героя в нашому селі – с. Сорокодуби. Красилівського району Хмельницької обл.
Чому 12 вересня бійці, домівки яких залишилися у непідконтрольних Україні містах, пікетуватимуть Міністерство соціальної політики?
У квітні минулого року Кабінетом Міністрів України було ухвалено постанову №280, що регулює питання забезпечення житлом внутрішньо переміщених осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України (АТОВПО). Однак, попри законодавче врегулювання питання, надії отримати власне помешкання від держави у цих людей вже практично не залишилося. Троє таких бійців розповіли свої історії Цензор.НЕТ.
“ТІ, ХТО ДРУЖИВ З ГОЛОВОЮ, ПОЇХАЛИ ГЕТЬ”
Василь просить не згадувати у тексті його прізвище і не показувати обличчя. Адже як його батьки, так і батьки його дружини зараз залишаються на окупованій території, незважаючи на свої проукраїнські погляди. Забрати їх до себе він не має змоги, адже разом із дружиною та двома дітьми живе у маленькій орендованій квартирі та ледь зводить кінці з кінцями.
До 2014 року він служив у міліції. “…А потім почалася війна, – згадує. – Коли вже захопили МВС у Луганську, всі правоохоронці перейшли під керівництво окупантів. Ті з нас, хто дружив з головою, ті, хто залишався вірним присязі, тоді поїхали геть. Але насправді так тоді вчинили одиниці. А інші вже потім почали виїжджати, за місяць-два…”
Родину Василь вивіз у Київ. Допомогли у цьому, каже, хлопці з “Автомайдану”. “Тоді у мене були дружина і донька. Тепер є і син, який народився вже у столиці, – усміхається чоловік. – Я привіз рідних у Київ, де вони оселилися у санаторії, а сам вже наступного дня поїхав з міста. Вирушив у Дніпро, тому що там формувався підрозділ “Луганськ-1”.
“Луганськ-1” – це була рота, сформована на базі батальйону “Дніпро-1″. Коли наша рота поїхала на фронт, вона стала підпорядковуватися Луганській області, і вже там з неї зробили батальйон особливого призначення. Це був добробат. Перша наша рота – це були хлопці, які з Майдану на фронт приїхали. Друга рота – з Західної України пацани. А всі решта – місцеві, здебільшого з Луганська та області”, – продовжує Василь. Згадуючи свій бойовий шлях, перелічує чи не всі важливі точки на мапі Луганської області. Продовжує він службу і сьогодні – але вже у батальйоні “Миротворець”.
“Минулого року, коли вийшла 280 постанова КМУ, згідно з якою переселенці, які захищали Україну, мають бути забезпечені житлом, я прийшов до Дарницької районної адміністрації, щоб стати на облік. Але у райадміністрації про постанову ще навіть не чули. “Що ви мені розповідаєте? Як переселенець ви не маєте права ставати на квартирний облік”, – відповіла мені там дівчина. Я попросив її відкрити офіційний сайт Кабміну та подивитися. Вона відкрила, побачила, що постанова така дійсно існує, вже місяць як підписана – і пішла радитися із кимось. Не було її хвилин 20. Потім вона повернулася, сказала мені “добре” і дала перелік документів, які я мав надати. Виходить, що на Дарниці я документи приніс першим. А рішення виплатити мені гроші на придбання житла у Києві, тобто вже рішення комісії про виплату субвенції, було винесене 7 червня 2018 року, – каже боєць. – Відтоді минуло вже понад рік і, чесно кажучи, я гадки не маю, що буде далі. Все заглухло. Ніхто нічого не знає: “Чекайте, чекайте, чекайте…”
Зараз родина Василя вже не живе у санаторії – залишатися там із новонародженим сином було неможливо. Доводиться орендувати квартиру.
“Зазвичай я два місяці проводжу у зоні ООС, і два – вдома. Дружина нещодавно попросила, щоб я взяв відпустку. Я взяв – і вона одразу побігла влаштовуватися на тимчасову роботу, щоб у нас зайва копійчина була. Адже і за оренду треба платити, і дітей у нас двоє…” – розповідає Василь.
“Перший час, скажу чесно, я сподівався на краще. У 2014 році сподівався. У 2015 також. Я вірив, що ми повернемося додому, що все буде нормально, – додає. – У 2016 я вже мав у цьому сумніви. А тепер – вже не сподіваюсь ні на що. Звичайно, це лише моя думка, але державі… Державі такі люди, як ми, не потрібні. Ми потрібні були лише у 2014-2015, щоб зупинити це все. Як м’ясо”.
“ЦЕ МОЖЕ ТЯГНУТИСЯ ДЕСЯТИЛІТТЯМИ, АЛЕ Я ВСЕ ОДНО ОТРИМАЮ ТУ СУМУ, ЯКУ ВЖЕ ВИПИСАЛИ, ЯК БИ НЕ ЗМІНИЛИСЯ ЦІНИ НА ЖИТЛО”
Боєць із позивним Мансур з Донецька. Я одразу уточнюю, чи виїхали звідти його рідні – і він каже, що ні. “Батьки не хочуть бути для мене тягарем”, – зітхає зовсім молодий хлопець, який пішов на фронт ще у 2014. Тоді він воював у лавах батальйону “Січ”, який згодом став ротою у складі полку “Київ”.
“Коли ми захищали Піски, я чергував на добре знайомій мені вулиці. Інколи стояв там і думав: може, кинути автомат і піти вже додому, у Донецьк? – сміється. – Бо так це все задовбало…”
Мансур у підвалі будинку в Пісках на початку 2015 року
Як внутрішньо переміщена особа Мансур став на облік у Борисполі. Комісія, яка мала визначити чи має він право отримати кошти на житло, була восени 2018 року. “Сума, яку держава виділяє на придбання житла, залежить від того, скільки людей живе у місті. У Борисполі на квартиру мені виділили майже 700 тис. грн. За такі гроші однокімнатну тут купити вже неможливо, тому що ціни невпинно ростуть. А сума, яку вирішено було виділити, не змінюється”, – розповідає хлопець.
Коли саме видадуть кошти – залежить тепер лише від Міністерства фінансів. “У бюджеті, кажуть, грошей немає, чекайте. Скільки чекати – не каже ніхто. Це може тягнутися десятиліттями. Але я все одно отримаю саме ту саму суму, яку вже виписали – як би не змінилися ціни на житло на той момент”, – ще раз підкреслює Мансур.
Як і Василь, він досі служить. У його підрозділі, розповідає, є і інші хлопці з Донбасу та Криму. Одному з них вже навіть пощастило купити квартиру у Дніпрі. “Тільки-но вийшла постанова, і тільки-но виділили гроші – він встиг. Але він – єдиний такий з моїх знайомих”, – каже боєць.
Для того, щоб мати надію отримати гроші на придбання житла у тому чи іншому місті, треба зареєструватися саме у цьому населеному пункті та вичекати рік від моменту реєстрації. Але з цим у переселенців-захисників також можуть виникати проблеми. “Є у мене знайомі поліцейські з окупованих територій. Вони і у Дебальцевому свого часу реєструвалися, коли працювали там, і в інших містах Донбасу… Який там рік на одному місці! Зараз вони зареєструвалися у Авдіївці, і вже знають про цю постанову. Але ніхто не доводить до особового складу, до переселенців, які служать, що взагалі є така постанова, – обурюється донеччанин. – Ніхто не пояснює, що потрібно робити. Таке враження, що це не важливо для хлопців, що вони на свої 12 тисяч на місяць і так зможуть купити собі квартири…”
“ВСІ ЛЮДИ, ЯКІ НОСЯТЬ ФОРМУ, І ЯКІ НЕ ЗРАДИЛИ ДЕРЖАВУ”
“Львів’янин після служби повертається у Львів. Киянин повертається у Київ. Але куди їхати цим хлопцям? Куди їхати учасникам АТО-ООС з окупованих територій, хлопцям з Луганської області, Донецької області, з Криму, які пішли захищати Україну? У нас на сьогоднішній день є тисячі людей з окупованих та анексованих територій, які служили або продовжують служити, воювали або продовжують воювати. Скільки їх? Конкретну цифру ніхто не озвучує. Але з трудом нам вдалося пробити через Кабінет Міністрів, що вже у черзі за 280 постановою на сьогоднішній день стоїть 1736 осіб. А загалом по Україні за 280 постановою вже зареєстровано 3500 осіб. Це і ЗСУ, і МВС, і СБУ, і прикордонники… Всі люди, які носять форму, і які не зрадили державу, у 2014 році вийшли з тих територій, взяли до рук зброю та пішли захищати Україну”, – розповідає Микола Греков, доброволець батальйону “Айдар”, нині вже офіцер запасу ЗСУ. Греков, який фактично є мером окупованого міста Олександрівська, зараз очолює громадський рух учасників АТО та громадян з тимчасово окупованих територій.
Микола Греков
Про себе він розповідає неохоче. “Я зараз орендую квартиру у Києві зі своєю родиною – добре, що маю таку можливість. Моя дружина працює і мені допомагають друзі. Але деякі хлопці просто бомжують… – каже. –Чимало випадків самогубств серед наших”. Бійці з окупованих територій, переконаний він, часто накладають на себе руки саме через побутові проблеми.
12 вересня АТОВПО пікетуватимуть Міністерство соціальної політики під час засідання робочої групи
За кожним номером у кількатисячній черзі за постановою, зауважує Греков, – звичайно ж, людська доля. “От, наприклад, Петро з міста Ровеньки, що на Луганщині. У 2014 він одним з перших приєднався до батальйону “Айдар” і досі продовжує службу у батальйоні. Орендує дружині з двома дітьми квартиру у Києві. Петро зараз перебуває на передовій. І не може звільнитися та повернутися додому після всіх цих років на війні, тому що потрібно безперебійно платити за оренду житла. І таких випадків дуже багато… – розповідає Греков. – Або айдарівець Слава Сєрпокрилов. Його мама, дружина та трирічна дитина були у полоні! Їх катували. Зараз Слава виїхав, живе у Києві, орендує квартиру. І ніхто йому не допомагає… Навіть реабілітацією для тих, хто пройшов полон, держава не займається”.
Останні два роки на житло для бійців-переселенців виділялося по 25 млн грн. У 2018 році цього вистачило на квартири для 54 бійців.
Для того, щоб наступного року житло отримали усі, хто перебуває безпосередньо у черзі зараз, – тобто 1736 чоловік – на 2020 рік у бюджеті України на потреби АТОВПО має бути передбачено 1 902,6 млн грн. Виплати ж на рівні попередніх років, тобто у розмірі 25 млн грн, дозволять забезпечити житлом лише приблизно 20 родин захисників України.
Якщо уявити собі, що реалізація задуму Кабінету Міністрів і надалі триватиме у вже заданому темпі, то останні з зареєстрованих за 280 постановою 3500 бійців отримають обіцяну державою допомогу за 175 років. Якщо ж на рік буде компенсуватися вартість хоча б півсотні квартир, як це було у 2018 році – то вже за 70.
Політв’язень Роман Сущенко, який повернувся в Україну 7 вересня в межах обміну “35 на 35”, планує надалі працювати журналістом.
Роман Сущенко планує працювати у рідному агентстві “Укрінформ”, пише “Радіо Свобода“.
Він додав, що хоче “поспілкуватися з колегами, обійнятися з друзями, поїхати на могилу до батька”, який помер на початку березня 2018 року, коли Роман був у колонії.
Роман Сущенко – український журналіст, незаконно заарештований та утримуваний на території Росії з 30 вересня 2016 року. Про місце перебування Сущенка стало відомо лише через два дні після затримання, у неділю, 2 жовтня, коли у московське СІЗО “Лефортово” прибули російські правозахисники з плановою перевіркою умов утримання арештованих.
4 червня 2018 року Московський міський суд засудив Романа Сущенка до 12 років колонії суворого режиму. Агресор приписує журналісту “шпигунство на користь України”. Журналіст повернувся в Україну у рамках обміну полоненими “35 на 35”.
7 вересня, близько 14:00 літак із полоненими Росією українцями приземлився в київському “Борисполі”. Моряків, яких Росія захопила у листопаді 2018 року, а також інших бранців Кремля обміняли за схемою “35 на 35”.
Хто повернувся в Україну з РФ/ Інфографіка 24 каналу
Полонені моряки повернулись в Україну/ Інфографіка 24 каналу
У неділю на окупованому Донбасі проросійські бойовики порушили режим припинення вогню 9 разів.
Про це повідомляє прес-центр Об’єднаних сил.
Противник обстрілював позиції сил ОС в районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання “Схід”, а також в районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання “Північ” противник здійснив 1 обстріл позицій Об’єднаних сил із забороненої Мінськими угодами зброї.
“За минулу добу внаслідок ворожих обстрілів позицій підрозділів Об’єднаних сил один військовослужбовець отримав бойове травмування”,- звітують у штабі.
Нагадаємо:
7 вересня бойовики порушили режим припинення вогню 14 разів, за минулу добу втрат внаслідок ворожих обстрілів серед українських військових не було.
Політв’язень Микола Карпюк, якого відпустила Росія у рамках обміну утримуваними між двома країнами у форматі «35 на 35», розповів про тортури у російському полоні.
Про це повідомляє Українська правда.
«У Владикавказі… когось виводять, починають закривати йому голову кульком і скрегіт скотчу, людину вивозять на тортури. А потім його привозять у сусідню камеру, а звукоізоляція там дуже паршива, його прив’язують наручниками, ставлять на коліна, і цей крик мента: «На колени! Не спать!». А той бідолаха стогне, просить: «Дайте мені папір, я напишу все, що від мене треба. Дайте мені поспати просто». Оце найстрашніше, я це не забуду ніколи», – розповів Карпюк про найважчий спогад у полоні.
«4 ночі вивозили мене. Підключали електричний струм… але коли сам переносиш – це одна справа. А коли чуєш, як знущаються з інших – набагато складніше», – додав він.
Нагадаємо, 7 вересня 2019 року відбувся обмін утримуваними громадянами між Україною та Росією. Літак із 35 українцями приземлився в київському аеропорту «Бориспіль».
У НАТО привітали повернення на батьківщину українських моряків разом з режисером Олегом Сенцовим.
У заяві офіційного представника НАТО Оани Лунгеску йдеться, що обмін ув’язненими між Україною і РФ — це «крок у правильному напрямку».
«НАТО продовжує закликати Росію виконати всі свої зобов’язання щодо Мінських угод, включаючи звільнення всіх ув’язнених», — зазначила представник Альянсу.
Також в НАТО наголосили на важливості об’єктивного розслідування катастрофи МН17.
Нагадаємо, 7 вересня відбувся обмін утримуваними особами між РФ і Україною в форматі 35 на 35.
Сегодня, 7 сентября, на украинскую землю снова ступили украинцы, которых длительное время удерживали России – в качестве осужденных или подследственных. Онлайн-трансляцию встречи вела “Страна”.
Около 14.00 в Борисполе сел президентский борт “Ан 148-100″(используется для поездок главы державы на внутренних рейсах) с украинскими заключенными, которых выдала по схеме 35 на 35 Россия.
Президент Владимир Зеленский у трапа лично встретил каждого.
Среди 35 освобожденных – 24 моряка, которых задержали в Керченском проливе, и 11 политзаключенных, некоторые из которых находятся в российском заключении с 2014 года.
Приведет ли новый обмен к окончанию войны на Донбассе – “Страна” уже разбиралась. Напоминаем, чем известны украинские граждане, ступившие на родную землю после многих месяцев заключения.
Олег Сенцов и Александр Кольченко
Олег Сенцов и Александр Кольченко – украинский режиссер и его знакомый общественный активист из Крыма. 30 мая 2014 года ФСБ сообщила о задержании Сенцова (был задержан раньше 10 мая) и еще троих подозреваемых, среди которых был Кольченко. По утверждениям ФСБ, все они – члены “Правого сектора”, хотя в самой организации это опровергли.
В ходе дальнейшего судебного процесса защита Сенцова даже предоставила суду заверенную справку за подписью лидера “Правого сектора” Дмитрия Яроша, согласно которой фигуранты дела никогда не состояли в его организации. Хотя, понятное дело, суд воспринял это доказательство критически.
Участниками этой группы, по версии обвинения, предположительно действовавшей по указанию украинского “Правого сектора”, следствие называет Алексея Чирния, Геннадия Афанасьева, Александра Кольченко, Никиту Боркина, Илью Зуйкова, Энвера Асанова и Степана Цириля. Чирний и Афанасьев к июлю 2015 года были уже осуждены, а Боркин, Зуйков, Асанов и Цириль – объявлены в розыск.
Как утверждали обвинители, основной целью подозреваемых было совершение диверсионно-террористических актов в Симферополе, Севастополе и Ялте. В частности, им инкриминировали осуществление взрывов самодельных взрывных устройств возле “мемориала Вечного огня” и памятника Ленину в Симферополе в ночь с 8 на 9 мая 2014 года, а также поджогов офисов общественной организации “Русская община Крыма” и представительства партии “Единая Россия” в Симферополе 14 и 18 апреля 2014 года.
Сенцов и Кольченко называли все обвинения против себя сфабрикованными.
25 августа 2015 года Северо-Кавказский окружной военный суд приговорил Сенцова к 20 годам лишения свободы с отбыванием в колонии строгого режима, Александру Кольченко было назначено 10 лет колонии строгого режима.
В феврале 2016 года Олег Сенцов был этапирован в Якутию для отбывания наказания. В сентябре 2017 года переведен в “ФКУ ИК-18 УФСИН России по ЯНАО” в поселке Харп (Ямало-Ненецкий автономный округ).
В октябре 2017 года этапирован в исправительную колонию № 8 “Белый медведь” в городе Лабытнанги (Ямало-Ненецкий автономный округ). Именно в этой колонии Сенцов проводил свою знаменитую голодовку. Как он позже написал:”145 дней борьбы, минус 20 кг веса, плюс надорванный организм, но цель так и не достигнута. Я благодарен всем, кто поддерживал меня, и прошу прощения у тех, кого я подвел”.
Олег Сенцов во время голодовки
Александру Кольченко дали 10 лет колонии. 31 мая 2018 года он объявил голодовку с требованием освободить Олега Сенцова, но 7 июня вынужден был прекратить ее из-за сильного ослабления организма.
Александр Кольченко. Фото: Информатор
Владимир Балух
Владимир Балух – уроженец Раздольненского района. Учился в агроуниверситете Симферополя, затем работал инженером по водосбережению в местном колхозе. В 2006 и 2010 годах Балух баллотировался в Верховный Совет Автономной Республики Крым от Конгресса украинских националистов. На президентских выборах 2010 года являлся членом Окружной избирательной комиссия округа № 9 от кандидата Виктора Ющенко.
После аннексии Крыма в 2014 году остался гражданином Украины, отказавшись от российского гражданства.
10 июня 2016 года Владимир Балух был осужден Раздольненским районным судом по ст. 319 Уголовного кодекса РФ (“Оскорбление представителя власти”) до 320 часов обязательных работ в связи с тем, что он якобы оскорбил сотрудника полиции, который участвовал в проведении у него обыска 14 ноября 2015 года.
8 декабря 2016 года в доме Натальи Балух, супруги Владимира Балуха, в селе Серебрянка Раздольненского района Крыма сотрудниками ФСБ был проведен обыск, в ходе которого на чердаке дома были обнаружены 89 патронов калибра 5,45×39, изготовленных промышленным образом, из которых 19 были пригодны для стрельбы. В тот же день в отношении Владимира Балуха было возбуждено уголовное дело по ч. 1 ст. 222 УК РФ (“Незаконное хранение и ношение огнестрельного оружия и боеприпасов”), Балух был задержан.
Фото: Владимир Балух
12 декабря 2016 года постановлением Раздольненского районного суда, в отношении Владимира Балуха была избрана мера пресечения в виде содержания под стражей на срок до 6 января 2017 года.
13 декабря 2016 года Балуху было предъявлено обвинение по ч. 1 ст. 222 УК РФ. 27 декабря 2016 года мера пресечения была продлена до 5 февраля 2017 года, 3 февраля – до 4 марта 2017
4 августа 2017 года Раздольненский районный суд приговорил Владимира Балуха к трем годам и семи месяцам колонии общего режима.
19 марта 2018 года Балух также объявил о бессрочной голодовке в знак протеста против незаконного содержания за решеткой.
Роман Сущенко
Роман Сущенко 30 сентября 2016 года был задержан в Москве. Официально на то время работал журналистом Национального информационного агентства “Укринформ”. На следующий день Лефортовский суд Москвы дал санкцию на арест на два месяца. Сущенко находился на время следствия в московском следственном изоляторе “Лефортово”.
В ФСБ России заявляли, что задержанный в Москве украинец – полковник и кадровый сотрудник Главного управления разведки Минобороны Украины, и был задержан во время “шпионской акции”, когда он собирал “сведения о деятельности Вооруженных Сил России”. Уголовное дело возбуждено по статье 276 УК РФ – “шпионаж”.
Официально 48-летний Роман Сущенко работал в “Укринформе” с 2002 года, а с 2010-го был собственным корреспондентом агентства во Франции, где жил со своей семьей. В Украине считали дело Романа Сущенко политически мотивированным, а самого украинского журналиста – политическим узником Кремля. В Москву до задержания он приезжал не с рабочим, а с частным визитом, находясь в отпуске.
Фото: Роман Сущенко
В начале 2017 года Парламентская ассамблея Совета Европы приняла резолюцию “О нападении на журналистов и свободу СМИ в Европе”, в которой, в частности, призвала Россию освободить Романа Сущенко.
4 июня 2018 года Московский городской суд приговорил Сущенко к 12 годам заключения в колонии строгого режима. Журналисту вменяли в томчисле попытку выяснить возможность нового наступления на Мариуполь со стороны ДНР. В октябре 2018 года этапирован в колонию.
Павел Гриб
Павел Гриб, 24 августа 2017 года поехал в Гомель, чтобы встретиться с девушкой из России, с которой до этого общался только в соцсетях.
По версии российских силовых структур, в ходе переписки он предлагал этой девушке с помощью самодельного взрывного устройства устроить взрыв на выпускной линейке в школе № 26 в городе Сочи.
После отъезда в Гомель связь с Грибом прервалась, в Украине он был объявлен пропавшим без вести, 29 августа было возбуждено уголовное дело по факту его исчезновения. По словам Павла Гриба, он был вывезен из Гомеля неизвестными людьми и передан другим неизвестным. Через несколько дней в Смоленской области был оформлен протокол задержания. После этого его доставили в Краснодар.
Фото: Павел Гриб
Павел Гриб нуждался в медицинском наблюдении, имеет инвалидность, из-за чего вынужден постоянно принимать поддерживающие препараты, в заключении по словам защиты не получал надлежащей медицинской помощи, имея портальную гипертензию. В декабре 2018 адвокат заключенного Марина Дубровина рассказала, что Павел Гриб практически ослеп и страдает от цирроза печени, у него ухудшилась функция свертывания крови.
22 марта 2019 года Северо-Кавказский окружной военный суд в Ростове-на-Дону признал Павла Гриба виновным в содействии террористической деятельности и приговорил к 6 годам колонии. Павел Гриб в своем выступлении заявил, что не признает выдвинутые против него обвинения и объявил голодовку.
Станислав Клых и Николай Карпюк
Николай Карпюк, вместе с другим задержанным в России, Станиславом Клыхом, были предъявлены обвинения в участии в боевых действиях во время первой чеченской войны на стороне “Республики Ичкерия”, а именно в создании и управлении отрядом “Викинг”, покушении на убийство и убийствах военнослужащих вооруженных сил России в 1994-1995 годах.
Обвинения базировались на показаниях приговоренного к 24,5 годам заключения Александра Малофеева, который якобы был членом отряда “Викинг”.
Сами Клых и Карпюк отрицали посещение Чечни. Кстати одним из фигурантом этого дела в РФ называли и тогдашнего премьера – Арсения Яценюка.
Фото: Николай Карпюк
26 мая 2016 Верховный суд Чечни признал Николая Карпюка виновным и приговорил к 22,5 годам заключения. Адвокаты Карпюка неоднократно заявляли о нарушениях во время рассмотрения дела их подзащитного.
Вместе с другим фигурантом дела – Станиславом Клыхом – Николай Карпюк подписал заявление об апелляции на решение суда, однако Верховный суд РФ оставил в силе приговор обоим заключенным. После завершения судебного процесса для отбывания наказания Николая Карпюка этапировали в колонию во Владимирской области в конце января 2017 стало известно, что Карпюк находится во Владимирском централе.
Станислава Клыха, также как и Карпюка, задержали в 2014 году на территории России в обвинении в участии в боевых действиях во время Первой чеченской войны. Суд Чечни дал Клыху 20 лет неволи.
В 2017 году его направили на принудительное психиатрическое лечение в больницу Магнитогорска, после чего он похудел на 15 килограмм. Клых, как и остальные, объявлял голодовку.
Станислав Фото: Станислав Клых
В ноябре 2016 Карпюк и Клых направили обращение в Министерство юстиции Украины относительно их перевода для отбывания наказания в Украине.
Евгений Панов
Российская ФСБ обвинила Панова в подготовке серии диверсий в Крыму в августе 2016 года.
В ФСБ утверждали, что в ночь на 7-е августа в районе города Армянск в оккупированном Крыму была обнаружена группа диверсантов, при задержании которой “в результате огневого контакта погиб сотрудник ФСБ России”.
Панова тогда назвали одним из возможных организаторов терактов, которые якобы готовились Главным управлением разведки Минобороны Украины.
Фото: Евгений Панов
Фигурант дела “украинских диверсантов” Евгений Панов, обвиненный в подготовке терактов на оккупированном полуострове, приговорен “верховным судом Крыма” к восьми годам колонии строгого режима.
В этот срок суд зачел два года, которые Панов провел под стражей. При этом прокуратура просила для осужденного 10,5 лет колонии.
Артур Панов
19-летний Артур, самый младший из политзаключенных. В декабре 2015 года в российских СМИ появилась информация о том, что 17-летний гражданин Артур Панов Украины был задержан в Ростове-на-Дону (Российская Федерация) по подозрению в ряде преступлений экстремистской направленности. В частности Панова обвинили в подготовке террористического акта на территории России в поддержку украинских националистов.
Делом Панова занимался первый отдел по расследованию особо важных дел Следственного Комитета Российской Федерации по Ростовской области, подростку были предъявлены обвинения в целом ряде экстремистских преступлений — ч. 1 ст. 30-ч. 1 ст. 205 УК РФ (покушение на совершение теракта, ч. 1 ст. 205.1 УК РФ (склонение к террористической деятельности), ч. 1 ст. 205.2 УК РФ (публичное оправдание терроризма), ч. 1 ст. 222.1 УК РФ (незаконное хранение и изготовление взрывных веществ), ч. 1 ст. 223.1 УК РФ (изготовление взрывных устройств.
Фото: Артур Панов
В августе 2016 года Панов был этапирован из Ростова-на-Дону в Бутырскую тюрьму города Москва для дальнейшего прохождения стационарной психолого-психиатрической экспертизы при “Федеральном медицинском исследовательском центре психиатрии и наркологии имени В. П. Сербского”. По результатам экспертизы Панов был признан вменяемым. В январе 2017 года уголовное дело в отношении Панова по факту подготовки теракта был передано в Северо-Кавказский окружнойвоенный суд Ростова-на-Дону.
11 августа Северо-Кавказский окружной военный суд приговорил Панова к восьми годам колонии общего режима.
Алексей Сизонович
Сизоновича в 2016 году задержали в “ЛНР”, но он сбежал и попытался перейти границу с РФ, где его задержали российские пограничники. Сизоновича обвинили в том, что по поручению СБУ он изготовил взрывное устройство для совершения теракта в городе Каменск-Шахтинский.
Осужден к 12 годам колонии строгого режима со штрафом в размере 250 тысяч рублей по обвинению в совершении преступлений, предусмотренных ч. 1 ст. 30, ч. 2 ст. 205 (“Приготовление к совершению террористического акта группой лиц по предварительному сговору”), ч. 2 ст. 222.1 (“Незаконное хранение взрывных устройств группой лиц по предварительному сговору”), ч. 1 ст. 322 (“Незаконное пересечения государственной границы Российской Федерации”) УК РФ.
Формально находился под стражей с сентября 2016 года, фактически, вероятно, с 26 августа 2016 года.
Фото: Алексей Сизонович
Сизоновича осудили по части 1 статьи 30, части 2 статьи 205 (“подготовка террористического акта”), части 3 статьи 222.1 (“незаконные приобретение, передача, сбыт, хранение, перевозка или ношение взрывчатых веществ или взрывных устройств”), части 1 статьи 322 ( “незаконное пересечение государственной границы России”) УК РФ.
Сизонович 11 лет проработал в шахте на взрывных работах и умеет обращаться со взрывчаткой. Суд решил, что это является весомым основанием, чтобы подозревать его в диверсионной деятельности.
Делом Сизоновича занимались исключительно военные (Северо-Кавказский окружной военный суд, военная прокуратура, ФСБ), которые “специализируются” на украинцах. Сторону обвинения представлял прокурор Владислав Кузнецов, тот самый, что обвинял Надежду Савченко.
Эдем Бекиров
Крымского активиста задержали 12 декабря 2018 года, когда он пробовал проехать в Крым через административную границу, чтобы повидаться со своей 78-летней тещей и дочерью, остававшихся на полуострове. Его обвинили в хранении боеприпасов и взрывчатки.
23 августа Бекирова второй раз за сутки вывозили в больницу на обследование. Кроме того, омбудсмен Людмила Денисова сообщила, что Европейский суд по правам человека рассмотрит дело политзаключенного 6 сентября 2019 года. Бекиров в аэропорту передвигался на костылях.
Эдем Бекиров. Фото: LB.ua
24 моряка
Остальные освобожденные – украинские моряки, которых задержали в ноябре 2018 года в Керченском проливе. Российские военные у берегов Крыма таранили, обстреляли и захватили артиллерийские катера “Бердянск” и “Никополь” и буксир “Яны Капу”. Плавсредства ВМС Украины направлялись из Одессы в Мариуполь.
Роман Мокряк, командир МБАК “Бердянск”;
Юрий Безъязычный, моторист-электрик;
Андрей Артеменко, старший комендор;
Андрей Эйдер, комендор-сигнальщик;
Богдан Головаш, выпускник ИВМС;
Денис Гриценко, командир 1-го дивизиона кораблей охраны рейда морского командования;
Василий Сорока, капитан, находился на борту МБАК “Бердянск”;
Богдан Небылица, командир МБАК “Никополь”;
Вячеслав Зинченко, комендор-сигнальщик;
Сергей Цыбизов, комендор-сигнальщик;
Сергей Попов, заместитель командира дивизиона по электромеханической части – начальник электромеханической службы 1-го дивизиона кораблей охраны рейда морского командования;
Владислав Костишин, выпускник ИВМС;
Андрей Опрыско, моторист-электрик МБАК “Вышгород”;
Андрей Драч, капитан, находился на борту МБАК “Никополь”;
Олег Мельничук, командир рейдового буксира “Яны Капу”;
Михаил Власюк, моторист-электрик;
Виктор Беспальченко, комендор;
Владимир Терещенко, комендор;
Евгений Семидоцкий, марсовый;
Владимир Лисовой, командир 31-го дивизиона судов обеспечения;
Андрей Шевченко, главный старшина дивизиона;
Владимир Варимез, старший радиотелеграфист УК “Смела” 31-го дивизиона судов обеспечения;
Сергей Чулиба, командир отделения мотористов УК “Новая Каховка”, 31-го дивизиона судов обеспечения;
Юрий Будзило, командир радиотехнического взвода управления 21-й отдельной р/т роты морского командования.
«Михайло був родом із Херсонщини, та останнім часом проживав у Львівській області з сім’єю. Народився 20 вересня 1988 року, 15 днів не дожив до 31 року народження», – йдеться в повідомленні .
Михайло Ткачишин загинув від кулі снайпера. Поранення, отримане бійцем, було несумісним із життям.
У 53-й він служив з квітня 2019 року в п’ятій роті другого батальйону у званні сержанта.
«В своєму підрозділі був гранатометником. До цього проходив службу у 184 навчальному центрі, був інструктором. Побратими говорять, що він був дуже товариським та надзвичайно щирим хлопцем, мав славу здібного воїна», – йдеться в повідомленні.
У полеглого захисника України залишилися п’ятирічний син, дружина, батьки.
Братья и Сёстры из сражающейся Украины!
Чеченцы понимают вашу боль как никто другой. По всей Европе ширится движение по набору добровольцев в защиту Украины: уже...
.JPG)
.jpeg)
.jpeg)
.jpeg)
.jpeg)
.JPG)
.jpeg)
.jpeg)
.jpeg)
.jpeg)
.jpeg)
Попередня
