Російська агресія проти України

Физически воротит от пафоса и пиетета вокруг пустышки России.

Не могу уже переносить эти разговоры о родине, за которую надо страдать и умирать, ибо она – главное, что есть в жизни каждого россиянина. Трёп о мощном государстве, которое все во всём мире боятся и уважают.

Риторика вертухаев и гопоты.

Переиначенное и изнасилованное пропагандистами прошлое, которым заставляют всех жить и гордиться сегодня. Приписывание себе заслуг, к которым никто не имеет отношения, чувство превосходства, основанное на мифах истории.

От этого всего тянет блевать.

Как же вам объяснить, тупорылые, что место рождения ни к чему не обязывает.

Что вас всех, народ духовный, родине преданный, веками обманывают и вами пользуются.

Нет никаких врагов у России, кроме Кремля и чиновников.

Да, сами себе вы, богоносные, враги ещё большие. Потому что не любите и не уважаете себя. А, почему вы пользуетесь благами западного мира? Или азиатского мира? Почему в вашем обиходе нет ничего российского?

Почему вы любите отдыхать где угодно, но только не в Якутии. Якутия – это же ваша родина, придурки. Почему вы в отпуска не летите в Якутию, кретины? Но за эту условную Якутию вы готовы умереть хоть сейчас. Умереть за Якутию в сирийских пустынях, например.

 

Ну, разве вы не идиоты?

 

Полнейшие. Нет предела вашему лицемерию и невежеству.

Новый народ нужен. Новый. А его нет. Не народился ещё.

Поэтому нечего и мечтать, что страна эта станет нормальной. Да и большая эта страна. Немотивированно, неоправданно большая. Мне вот, например, что Камчатка, что Нигерия – равноудаленные, чужие территории. Но, вам, одноклеточные, конечно, Камчатка ближе, прям под ложечкой сосёт от сладкого чувства любви к родине, когда о Камчатке думаете. И вот к этому нагромождению земель бесполезных и бессмысленных вам ещё Крыма не доставало. Пустоголовые, зачем вам Крым был? Вы же сейчас за него платите уже и будете ещё долго платить. А, идите к дьяволу, соотечественники.

Александр Тверской

Тисячі фахівців з анексованого півострова переїжджають до України, де, з урахуванням високої відкритості ринку та європейської інтеграції, люди бачать значні перспективи для застосування своїх знань.
Обдарована молодь втікає з Криму, бо не бачить на анексованому півострові власних майбутніх перспектив. Практично щомісяця дізнаюсь про переїзд із окупованої території чергового кримського знайомого. Когось змушує виїхати гостра нестача кисню, когось – безперспективність розвитку в умовах ізоляції від світу. Про це пише на сайті Крим.Реалії кримський оглядач Іван Сергеєнко, інформують Патріоти України. Останній приклад дуже красномовний – кваліфікований айтішник і успішний приватний підприємець вибрав для своєї родини краще майбутнє в одній із країн центральної Європи. Втеча з Криму набуває все більш масового характеру. І для цього явища є чимало соціальних і економічних причин. Спробуємо розібратись, що спонукає молодих кримчан залишати батьківщину і чи варто Києву заохочувати цей процес. Знайомий 31-річний айтішник каже про кращу долю для своїх дітей, якісну медицину, освіту і кращі умови для професійного зростання.
Працювати в Криму стає все складніше. Адже левова частка замовників перебувають за кордоном, а з урахуванням різних санкцій доводилось постійно придумувати нові шляхи взаємних розрахунків і обходу обмежень. Для деяких клієнтів перебування в Криму було стримувальним фактором для співпраці, пояснює він. Тисячі фахівців переїжджають до України, де, з урахуванням високої відкритості ринку та європейської інтеграції, люди бачать значні перспективи для застосування своїх знань. Підприємці, викладачі, науковці, студенти, журналісти та правозахисники вибрали великі міста України своїм новим домом. Сьогодні вони є найважливішим елементом найбільш активного прошарку громадянського суспільства України і, безсумнівно, зроблять величезний внесок у її майбутнє процвітання.
Але потрібно сказати, що з Криму виїжджають не лише проукраїнськи та проєвропейськи налаштовані люди. Активні та здібні з нових російських патріотів переїжджають до Москви та до інших великих міст Росії у пошуках кращої долі й гідного застосування своїх знань і здібностей. Навіть Краснодар вважають куточком відносного добробуту на тлі безперспективного і бідного Криму. Особливе слово потрібно сказати про студентів. За інформацією Міністерства освіти, до українських вишів перевелись 20% від загальної кількості студентів, які навчались у Криму. Непоганий показник для регіону, в якому нібито підтримка російської влади зашкалює.
Сумнівний правовий статус кримських університетів і припинення наукових та освітніх контактів з інтелектуальними центрами Європи роблять кримську освіту неліквідом навіть у російських умовах. І, на превеликий жаль, замість прогресивного європейського майбутнього (молоді) взамін Крим отримує минуле – заможних пенсіонерів. Ті, хто виросли в дусі демократії, на Цої та «Океані Ельзи», поступаються місцем тим, хто починав робити кар’єру ще за Брежнєва. Подібний обмін був активний з часів СРСР, ще тоді почесні пенсіонери з-поміж силовиків і номенклатури вважали престижною справою провести останні роки життя в Криму. Багато в чому через такі тенденції Крим занурився в 25-річний період застою та консервації найгірших зразків «совка». І зараз, не без зусиль пропаганди, такі люди готові платити за шматок кримської нерухомості завищену ціну. Подібного роду обмін населенням – це трагедія для майбутнього півострова, один з найбільш драматичних наслідків «кримнашу». Перед Україною в цьому контексті стоїть вкрай складний вибір. Чи варто займатись активною підтримкою міграції активних кримчан до інших регіонів країни, чи, навпаки, завдання полягає в тому, щоб зберегти на півострові базу з найбільш лояльного населення для подальшої реінтеграції, коли стане питання повернення? Європейська держава означає, насамперед, турботу про конкретну людину. У цьому контексті вивезення з Криму десятків тисяч своїх громадян можна прирівняти до рятувальної операції з корабля, який повільно, але невтомно тоне. До того ж, на території материкової України колишні кримчани якраз і є найважливішою рушійною силою і генератором нових ідей з питання Криму. Кримчани постійно шарпають забудькувату і неповоротку владу.
Багато в чому саме завдяки їм тема відновлення суверенітету над півостровом ще остаточно не забута, а права переселенців не стисли до нерезидентів. Також кримчани є найважливішою частиною основи, з якої складається європейське майбутнє України. Залишаючись в Криму, під пильним наглядом спецслужб і в агресивному пропагандистському середовищі, головні їхні права – це мовчання і бездіяльність. Що може зробити Україна? Як тут не згадати потрібну ініціативу з перенесення Таврійського національного університету на територію материкової України. Вже зараз можна впевнено говорити, що на Володимира Казаріна та його колег попереду чекає складна, але дуже цікава і важлива робота. Для школярів є плани максимально спрощеного складання програми за старші класи, без чого неможливе отримання атестата українського зразка. Києву в умовах гострого дефіциту коштів також потрібно максимально активізувати роботу з міжнародними інституціями, які допоможуть в організації професійних і бізнес-тренінгів, розвитку доступного бізнес-кредитування та іпотеки для переселенців. Україна і без того загрузла в кредитах, скажуть критики. Але не варто забувати, що Європа, налякана непередбачуваністю Кремля і кризою біженців, готова зараз інвестувати значні кошти у стабільність і розвиток на своїх кордонах.
Це можуть бути навіть не кредити, а гранти. Питання не в тому, що у Заходу немає грошей на Україну, питання в тому, як продати йому цю ідею. Окремі успішні ініціативи, до речі, вже проводять ООН, ОБСЄ та інші міжнародні організації. І головне, звісно, – країні необхідно змінюватись. Перші успіхи реформ стануть найбільш очевидним доказом того, що Україна на правильному шляху і гостро потребує хороших фахівців.

«Під час прощання з Андрієм у Преображенську церкву прийшли четверо солдатів «Айдара». Один з них простягнув мені коробочку: «Це моя бойова медаль. Покладіть Андрієві, він її заслужив – завдяки Кузьмі ми живі». Андрій і в Пісках був, і у Дебальцевому, 7 лютого мав знову їхати в АТО. В останні місяці з Андрійком щось відбувалося, ніби біль за країну-руїну зжирав його зсередини: «Вже не можу того терпіти, виріжу у своїй «Тойоті» зверху люк, поставлю кулемет — і на передову». Сварилася з ним, особливо, коли критикував нову владу, казала: «Андрійку, ти не даєш їм шансу». А він: «Мам, хлопцям по 23 роки, у них вже ні рук, ні ніг, а їм навіть посвідчення учасника АТО не дають». Скандалив з медиками, коли бачив, що хлопців на витяжку не кладуть, кістки їм зростаються абияк, осколків усіх не витягають. Якось дзвонить після відвідин київського госпіталю: “У мене від того всього дах їде, мамо! Мого пораненого “айдарівця” вже “виписали” — сказали, як не дасть вісім штук, то на вихід із сумками”. Одного бійця хотів у Харківську клініку перевезти. Хлопець не вставав, мав перебиту спину. Андрій привіз його до себе додому помити, бо у госпіталі з ним ніхто б не панькався»

О.М. Кузьменко

Я тоже очень хочу с тобой дружить, но у меня не получается. Ведь, согласись, трудно дружить с тем, кто выгнал тебя из дома. Ты говоришь, что мы- братья. Но ты очень завистливый и назойливый брат. Тебя раздражает то, что я не хочу быть таким, как ты. Я хочу жить хорошо в своем доме, а ты хочешь жить хорошо в моем. Я хочу вырастить свой сад, а ты хочешь съесть все, что вырастет в моем. А что не съешь- уничтожить трактором. С корнями деревьев…

Ты утверждаешь, что мы- один народ. Тогда объясни мне, почему я уважаю людей, ценю их мнение, помогаю слабым? Объясни мне, почему я не лезу защищать границы своего государства в Сирию, Турцию, или к тебе, в Россию? Объясни мне, почему мне не приходит в голову проводить “эффективные” военные учения в чужой стране?
Ты считаешь, что у нас общее прошлое? Тогда расскажи, почему ты не умеешь пасти и выращивать животных, разводить домашнюю птицу, работать на земле ? Почему ты не умеешь делать колбасу, коптить мясо, консервировать так, как умеем это мы? Почему я варю борщ, а ты- щи? Ты готовишь блины, а я- налистники. Почему у меня во дворе цветы, а у тебя- бурьяны? Ты даже не можешь выгнать самогон. Тебя устраивает мутная брага. Для тебя вино- высшая математика. Ты обойдешься червивкой.

У нас общая культура? Но ты даже разговариваешь матом. И называешь это особенностями нации. Для тебя соседи- это враги. Для меня- это люди со своей культурой , со своей историей, со своей дорогой. У меня нет старших или младших братьев. Мы все равны. Я не собираюсь защищать украинский язык на Кубани. И не буду мечтать о путешествии в Сочи по Керченскому мосту. Я поеду загорать в Испанию, Францию или на Балканы.

Я хочу жить в Европе. Ты- в Азии. Я хочу жить в будущем, ты- в прошлом. Я хочу жить свободно. Ты- умереть рабом.
И мы можем при этом дружить? Может быть и можем. Но сначала ты уберешься с моего дома, извинишься за причиненные неудобства и омоешь слезами могилу каждого моего погибшего брата.

А потом, через много лет, мы подружимся. Если ты научишься жить по- другому.”

Лиза Богуцкая, общественный деятель

Увага патріотам и тим, хто хоче підтримати Украіну! Підтримай українский проект –лайк на сторінку!!!

POLITINFO https://www.facebook.com/politinfo.com.ua

UKRPOSHTA https://www.facebook.com/ukrposhta/

WEBCALL https://www.facebook.com/webcalltoday

Проект Money Center  современная система денежных переводов.

https://money-center.cc/?r=MC627511419

Я честно сцепила зубы и молчала всю дорогу, пока шла тема с «порамириться». С той стороны раздавался призыв «мыжебратья», с этой — разной степени отточенности и многословности ответы, все из которых можно свести к «нах-нах, рамзанкадыров ваш брат».

Я ничего об этом флешмобе говорить не хотела и уклонялась, как могла. Но сегодня поняла, что не уберегусь. Иногда думаешь, что уже знаешь всё о человеческой низости, подлости, недалёкости. А потом — бац — и натыкаешься на такое. Вот вам живой российский человек (не бот, настоящий, не в психушке, не умственно отсталый, социализирован). И он, понимаете, молится о мире в Украине. Он при этом совершенно точно знает, что Россия — агрессор, что поставляет войска и вооружение. И знаете, о чём он молится? А о том, чтобы Украина перестала сопротивляться. Потому что (внимание, цитата): «если бы РФ войска входили бы в любой город и не встречали бы сопротивления, то никакой мясорубки бы не было. Ни разрушений, ни актов мародерства, ни подлой пропаганды со стороны РФ об украинцах (и наоборот)». Поняли, котики? Это мы с вами сами виноваты, что бедная РФ была вынуждена включать подлую пропаганду, устраивать разрушения, мародёрствовать. Постарайтесь это понять и запомнить. И самое главное — это не дно никакое. И не стук снизу. Это лучшая, хрестоматийнейшая иллюстрация того, как мыслят 86% сопредельной. И речь не идёт о ксенофобах и ненавистниках Украины. Вот, например, автор приведённого умозаключения сам себя считает проукраинским россиянином, у него на страничке, например, есть ссылка на «обращение москвичей к украинцам» с одобрительным комментарием: «Ну хоть кто-то с головой дружит». В комменты скриншот кинула. Просто надо понять и запомнить, что нет для них такой страны — Украины. Есть 404, досадная историческая ошибка, которую срочно надо исправить. И это надо понять и запомнить. И вспоминать каждый раз, когда будут начинаться разговоры о «порамириться».

Irina Korotych

image (4)

Украинцы Тюменской области обратились к Верховной Раде Украины с просьбой…

Так как Тюменская область в основном состоит из 72 % украинцев,просим вас принять решение о присоединении этой территории вместе с добываемыми полезными ископаемыми и украинским населением в состав Украины..

Заранее благодарим..»

 

Стоит отметить, что такой референдум будет целиком и полностью законным по законам РФ, поскольку каждый народ имеет право на самоопределение!

Источник: http://newsonline24.com.ua/tyumen-shataet-72-zhitelej-trebuyut-prisoedinit-region-k-ukraine

Увага патріотам и тим, хто хоче підтримати Украіну! Підтримай українский проект –лайк на сторінку!!!

POLITINFO https://www.facebook.com/politinfo.com.ua

UKRPOSHTA https://www.facebook.com/ukrposhta/

(сводки из Давоса)… Страстная речь об Украине.

…Реформы – это неистовое раскрытие возможностей вашей страны, а не затыкание дыр, словно это Тришкин кафтан.

Реформы – это изменение имиджа вашей страны, а не цементирование её в совковом железобетоне.

Реформы – это когда люди перестанут бежать из вашей страны, а, наоборот, в неё будут стремиться приехать, находя здесь своё счастье и комфорт.

Реформы – это когда к вам птицами полетят деньги, и вы не будете успевать их умножать.

Реформы – это когда вы своей замечательной продукцией займёте в Глобальном рынке хотя бы маленький кусочек его сегмента, вместо того, чтобы клянчить помощь на унизительных условиях.

Реформы – это когда вы будете о них отчитываться не перед МВФ, а только перед своим народом.

Реформы – это не только законы, которые вам уже самим надоели, но и устройство нормальной жизни для людей. Именно – нормальной, а не “жуткой”.

Реформы – это когда ваши банки будут лопаться от денег, а не от их отсутствия.

Реформы – это когда с экранов ваших телевизоров будут выступать светлые и одухотворённые лица, а не жулики и проходимцы.

Реформы – это когда окончится тотальное недоверие, а лукавство и напёрсточничество останутся только в ваших анекдотах.

Реформы – это когда вашу страну будут приводить в пример и хвалить, а не выставлять на панель.

(и тут выступающий подмигнул за каламбур с этой «панелью»).

Владимир Спиваковский

Увага патріотам и тим, хто хоче підтримати Украіну! Підтримай українский проект –лайк на сторінку!!!

POLITINFO https://www.facebook.com/politinfo.com.ua

UKRPOSHTA https://www.facebook.com/ukrposhta/

КІБОРГИ

90 Окремий Десантний Батальон
 
27 жовтня 2015 р. о 16:40 ·
 
ВОСКРЕСШИЙ З ПЕКЛА
Їх відчайдушний прорив на МТЛБ до терміналу , прийти на допомогу побратимами , закінчився пекельно-кошмарною ніччю переповненою містикою.І ось сьогодні голос тієї проклятої ночі , роздираючий душу , який приходив в сни і не давав спокою , зняв камінь з душі.Сьогодні я зустрівся з ГЕРОЄМ ! Станіслав Паплінський пройшов пекло і вижив тієї ,повної кошмарів , ночі.
 
 
Коли Рахман прийшов до нас на пожарку в нього все обличчя було залите кров’ю, Виглядало так ніби він обгорів,Рахман запитав “я сильно уродлив?”ми відповіли:”змиється кров і будеш красавчик”в цей час сєпери обстрілювали шквальним вогнем МТЛБ на якому вони прибули.мКоли припинився вогонь ми почули чийсь голос”Помогите я живой” ми хотіли забрати пораненого,але почався інтенсивний обстріл і змушені були повернутись ,щоб зайняти оборону пожежної частини .Під час обстрілу до нас долітали слова”Помогите я еще живой”. Цей голос розривав наші душі,ми були безпорадні і не мали змоги допомогти.Коли почав взриватись боєкомплект їхньої машини голос затих..
Коли вже все затихло він ще хриплим голосом прокричав “Помогите я еще живой” наші свідомості було чути останні слова цього солдата, ці слова і дотепер приходять у сни- немає нічого страшнішого ніж безпорадність і неможливість прийти на допомогу побратимам. І залишається почуття провини перед загиблими .В умі запитання “ЧОМУ ТАК ?” ???????????
12509582_1561581777498547_7777164501558088285_n
неділя о 11:30
 
Станислав Паплинский
 
Я остался в том МТЛБ. РАХМАН ушел.
 
И я не сдох. Я выжил.
 
И огонь не убил меня. И боеприпас который рвал, и обстрел Сепаров, и потом плен длиною в 197 суток не убил. Я опять повторю Я ЕЩЕ ЖИВОЙ
 
Пусть в ваши сны больше это не приходит, я выжил
 
Только рахман не сам ушел с ним ушел андрей мерешко.
 
неділя о 11:43 · Надіслано з мобільного
12509833_1561581960831862_2534500952394335655_n
Сио Аваталик
 
їх до нас прийшло троє ,ми спитали чи є ще хтось живий.Рахман сказав:”Ми всіх передивились, остальні мертві”.Коли ми почули голоси то сказали Рахману, що хтось живий ,кричить Рахман сказав що це сєпери роблять пастку щоб ми вийшли з пожарки.Якщо я чув твій голос то я дуже радий що ти живий.Вибачай але ми були не в кращій ситуації і ми думали що дійсно всі мертві так як пояснив Рахман.Ми також чудом вижили.
 
неділя о 11:45
 
Станислав Паплинский
 
Да. То был я
 
неділя о 11:46 · Надіслано з мобільного
 
Сио Аваталик
 
З того кошмару що ми тоді бачили,коли чули той голос вижити було нереально.Але слава Богу в тебе все добре обійшлося.Ще раз вибач, повір це великий камінь з плеч. Радий що ти живий.Повір ми також не получили відповіді на наші запитання.
 
неділя о 11:56
 
Станислав Паплинский
 
В ноге 1 осколок, в спине 2 один вынимать не будут, 5 осколков в голове, все что под броником фиолетовое и забитое от стрелкотни, контузии и сотрясения так вообще не в счет. Все это результат той ночи
 
Вы ни в чем не виноваты. Я вас не виню
 
Чего вас не выводили до 24 числа. Уже 21 был конец. Утром ребят с терминала взяли, меня под вечер с максом, мы держались до темноты чтоб выйти. Не дождались считаные минуты.
 
Без оружия и тяжело раненным взяли в плен. Была бы граната хоть одна, было бы весело.
 
Сио Аватал
10287038_1561584170831641_7415742738229997500_o
Нас сім чоловік в аеропорту тримали пожежну частину. По рації нам передали:”Ви лишились самі крайні,в аеропорту вже нікого з наших нема.Пробуйте вийти своїм ходом до релес. Там вас зустріне Прокурор.”Ми неуявляли де це знаходиться ,за нами прийшов связіст ,позивний Окунь. Після всіх днів боїв в аеропорту для нас Окунь був ,як ангел. Останні дні сєпери випускали псів і коли пси бачили когось хто вибирався вони гавкали і сєпери ті місця обстрілювали. І під веселі звуки канонади танків, зеніток ,градів по коліна в болоті Окунь вивів нас до РЛС. Де зустрів нас з зажигалкою,так як ночі там дуже темні, Прокурор. Почуття радості неможна передати словами. Командир нашого взводу Максим Ридзанич “АДАМ” сказав: “Парні ми вийшли з пекла.”Хоча пекло для нас лиш починалось, так як в аеропорту можна було хоч за якийсь камінчик заховатись. Під час перемир’я з мого взводу загинуло чотири бійця решту було поранено, контужено. Загинув і легендарний командир Адам Ридзанич – 20 березня .Словами не описати як бійці легендарного 90го батальйону, які знаючи ситуацію в аеропорту пробували втримати позиції. Слава всім бійцям легендарного 90го батальйону третьої мобілізації, а тим кого на превеликий жаль з нами нема ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ. Бійці 90го батальйону достойно себе проявили і ще раз доказали про незламний дух українців.
Героям Слава!

Увага патріотам и тим, хто хоче підтримати Украіну! Підтримай українский проект –лайк на сторінку!!!

POLITINFO https://www.facebook.com/politinfo.com.ua

UKRPOSHTA https://www.facebook.com/ukrposhta/

WEBCALL https://www.facebook.com/webcalltoday

Проект Money Center  современная система денежных переводов.

https://money-center.cc/?r=MC627511419

ГВОЗДИ БЫ ДЕЛАТЬ ИЗ ЭТИХ ЛЮДЕЙ
Тарас Пономаренко: “Когда мы мчались на угнанном российском танке, очень переживали, чтобы свои же не подбили”
32-летний доброволец 128-й бригады год назад без потерь вывел свое подразделение из-под Дебальцево, а сейчас служит в ужгородской полиции Накануне Нового года патрульный получил повышение — стал заместителем командира роты. Но Тарас не стремится сделать карьеру, а хочет по-настоящему изменить страну к лучшему. Хотя признался, что после демобилизации у него была мысль уехать из Украины. «Я вернулся домой и увидел: большинство людей не понимают, что идет война, — говорит Тарас.
— Столкнулся с ложью чиновников, их наглостью. Мне в глаза говорили: «Ты же сам выбрал службу в армии, мы тебя туда не посылали». К счастью, ужгородец все же нашел для себя занятие в мирной жизни. В Национальной полиции таких ценят. Ее возглавляют офицеры, прошедшие жестокие бои, получившие ранения, знающие, ради чего они рисковали жизнью, и готовые наводить порядок в мирной части страны.
— В ужгородской полиции служит замечательный боец Тарас Пономаренко, — рассказывает начальник Департамента патрульной полиции Украины Евгений Жуков. — Я о нем слышал от других ребят. Во время торжественного запуска работы патрульных экипажей в Ужгороде познакомился лично. Здорово, что такие ребята после демобилизации из армии пополняют ряды патрульной полиции Украины. — Я в новом подразделении с 28 ноября, — говорит Тарас Пономаренко. — А накануне Нового года меня повысили. Я не рвусь стать начальником. Чтобы понимать, как управлять новой системой, нужно поработать патрульным полицейским, изучить все нюансы. Мне пока не хватает опыта. Нарушителей не боюсь. А вот тому, как правильно оформлять протоколы, как применять на практике требования законодательства, нужно еще подучиться. Но я стараюсь.
— Когда вы демобилизовались?
— 18 сентября 2015 года. И первое время мне все дома не нравилось. Обстановка стала только хуже, бюрократия ужасная. Правда, я не опустил руки и все же добился выделения положенного по закону участникам АТО надела земли. Получил также удостоверение участника боевых действий. Но все это пришлось добывать с боями. А вот государственных наград для моих побратимов, которые держали оборону Дебальцево, так и не выбил. А ведь мы небольшой группой противостояли механизированной роте россиян! В военкомат Тарас пришел сам сразу после того, как Украина потеряла Крым. Но призвали его в третью волну мобилизации. — Пять лет после военного института я отслужил в 1-м и 13-м батальонах 95-й житомирской аэромобильной бригады, — рассказывает Тарас. — Уволился в 2011 году. При мобилизации просил, чтобы меня отправили к десантникам. Но распределили в первый артиллерийский самоходно-гаубичный дивизион 128-й бригады заместителем командира 3-й батареи по работе с личным составом. В зону АТО мы зашли осенью 2014 года. И обстреляны были возле Артемовска, в уже вроде бы мирной зоне. От колонны техники отстали две самоходные установки и два КамАЗа с боекомплектом. Меня с бойцами отправили за ними. Когда вытаскивали грузовики, из дальней лесопосадки нас накрыли… Тогда четко понял: война. Сначала батарею поставили под Попасной. За полтора месяца бойцы не сделали ни одного выстрела из пушек, нацеленных на Первомайск, ведь было так называемое перемирие. При этом украинцев от души обстреливали. — В двух километрах от нас серьезно пострадала минометная батарея, — продолжает Тарас. — К счастью, наши позиции враг так и не вычислил. В ноябре мы выдвинулись на Дебальцево. Расположились в ложбинке.
Самоходные артиллерийские установки бьют на 17 километров. А мы стояли гораздо ближе к врагу. При этом у батареи не было своей охраны. Мы ее сами организовали. Хорошо, была вышка, которая служила нам наблюдательным пунктом. С нее далеко просматривалась вся округа. Обустраивались мы там надолго. Сразу окопали «саушки» (самоходные артиллерийские установки), вырыли и утеплили блиндажи, сделали баню. Обстрелы шли постоянно. Нас пытались достать даже фугасными противоблиндажными снарядами «крот». Они зарываются в землю на два метра и только после этого разрываются. Мы регулярно гоняли диверсионные группы. Причем они, как правило, активизировались в праздники. Шестого декабря, в День украинской армии, был ранен командир батареи лейтенант Артем Примак. Он пришел к нам после окончания военного института. Артиллерист от Бога. Вообще, я на этой войне встретил много молодых перспективных офицеров.
В ближайшее время они станут костяком армии, благодаря чему и произойдут качественные перемены. Понимаете, когда я раньше служил в армии, мы же воевали против фанерного врага, а фанера в ответ не стреляет. А эти офицеры сразу оказались в боевой обстановке, вынуждены были принимать решения, думать о сохранении бойцов. Для армии эти кадры бесценны. Когда враг попал по нашему расположению, техника не пострадала. Артема, который бегал, отдавал команды личному составу, ранило осколками, он был сильно контужен. Даже меня не узнавал какое-то время… Насколько я знаю, он уже вернулся на службу. После 19 декабря вновь все затихло. На Новый год я съездил домой. Вернулся 10 января. И началось… Помню, Дебальцево так обстреляли фосфорными снарядами, что весь город светился и горел.
— Вы знали, что фактически находитесь в котле?
— Понимал, будут серьезные события, но старался не думать об этом, а делать свое дело. Иначе можно сойти с ума. Я даже смирился с тем, что могу погибнуть. Нас направили в подкрепление второму дивизиону на Ольховатку. Там я и понял, что идет наступление на Дебальцевском направлении. Чуть позже вернулся в район Коммуны возле Дебальцево. И там со стороны Углегорска на нас вышел батальон «Мираж». Так было написано на шевронах врага. Также на форме солдат был флаг Новороссии. Три дня нас обстреливали из пяти танков. Еще против нас воевали два БМП и БТР. Врагов было человек сто против нас шестидесяти. Нам удалось поджечь два танка и бронированные машины. Уцелевшие танки развернулись и уехали. А один враги спрятали в небольшой ложбинке. Экипаж понял: если выскочат оттуда, мы подобьем. Этот «Мираж» разозлил нас конкретно. Наше командование обещало подкрепление в виде пяти танков, но мы их так и не дождались. А обороняться нужно было. Поэтому рискнули и пошли на авантюру: за вражеским танком отправилась группа из семи человек. Механик-водитель Сергей Косакивский, специалист от Бога, знал, как управлять танком Т-72, которого нет на вооружении украинской армии. Когда мы тихонько подошли, экипаж сидел на броне танка. Кто-то из нас клацнул затвором, и танкисты просто сбежали, бросив даже свое оружие. Сергей завел танк. И мы рванули к своим позициям. Ехали и понимали: свои же могут подбить, увидев российский танк. Поэтому я кричал в рацию: «Это я, «Феликс», Тарас Пономаренко! Старший лейтенант. Моя мама — учитель географии».
Говорил о себе все подробности, чтобы наши поняли — свои едут. И услышал в ответ: «Это что, Тарас на танке едет?
Передайте ему, что он е… нутый. У нас тут у всех штаны мокрые». В танке был еще и полный боекомплект, также мы привезли два автомата с патронами. На деталях машины была дата выпуска: 2014 год, Россия. Когда мы выходили из окружения, танк помог нам вывезти пушки — «Пионы» и «Акации». На перекрестке с Мироновским он затем охранял позицию. Причем мы быстро сформировали экипаж. Водитель у нас уже был. Наводчика нашли. Но главное, что моя рота вышла из котла без потерь. — Говорят, вы за танк даже деньги получили. — Да. Около сорока тысяч разделили на семерых человек, принимавших участие в его угоне. Я получил 5 тысяч 800 гривен. Еще до того, как нам их начислили, договорились, что отдаем деньги Александру Донецкому, получившему ожоги в «самоходке», когда загорелся артиллерийский порох. Поэтому как только мне пришли деньги за танк, я перебросил их на карточку Сане. Вспоминая первые дни после выхода из котла, Тарас говорит, что заходил в кафе города Артемовска только ради туалетов: «По унитазу соскучился…» — Волонтерам, помогающим фронту, нужно памятник поставить, — говорит Тарас. — Они нас и одевали, и кормили. Хорошо, государство давало боеприпасы и топливо.
— Где сейчас ваш танк?
— Не знаю. Мы его оставили в Артемовске, на базе военной техники. А нас после дебальцевских событий отправили в отпуск. Как только я оказался дома и расслабился, у меня тут же начались проблемы со здоровьем: воспаление почек, легких… Долго лечился, проходил реабилитацию. В зону АТО так и не вернулся.
— Чем вы занимались до войны? — У нас с женой был свой магазинчик одежды. После армии я занялся предпринимательством. А почему ушел из армии? Ну как десантники могут прыгать с парашютом за свой счет? Мы сбрасывались деньгами и нанимали самолет… Форму приходилось покупать тоже самим.
Куда это годится? — Почему же вы выбрали для себя армию? — Когда я пришел после школы в военкомат, чтобы стать на учет, мне попался опытный психолог. Он убедил меня: «У тебя есть все данные стать хорошим офицером». И я поступил в военный институт. Да и мой старший брат служил в ВДВ. Его рассказы меня вдохновляли. Во время службы мне казалось, что я на своем месте. Но система «перемелет» любого. Вот сейчас мне очень нравится новая полиция. Обеспечение на высшем уровне. Все по-честному. Отношения между людьми хорошие. Только приходится воевать с девчатами по поводу макияжа и причесок, да еще сережки просим их снимать во время дежурств. А вдруг при задержании зацепится за одежду? Это правила безопасности! Для меня сейчас служба в полиции — последний шанс остаться в стране. Я люблю Украину, но ненавижу власть.
Чувствовать себя в своей стране эмигрантом — нехорошо. — Много в ужгородской полиции ребят, прошедших войну? — Около сорока человек. Они никого не боятся, не паникуют. Умеют использовать оружие. Для меня, например, это крайний метод. Хотя в воздух стрелять уже приходилось. Надеюсь, больше не нужно будет доставать пистолет. У нас тихий город. И в нем будет порядок.
Уже напоследок Тарас признался, что они с женой ждут первенца. Очень хочется верить, что в этой семье вырастет еще один патриот Украины. И не возникнут обстоятельства, которые вынудят героя войны выехать на родину жены — в Венгрию. Такие граждане нужны самой Украине.
Виолетта КИРТОКА
image (5)

Увага патріотам и тим, хто хоче підтримати Украіну! Підтримай українский проект –лайк на сторінку!!!

POLITINFO https://www.facebook.com/politinfo.com.ua

UKRPOSHTA https://www.facebook.com/ukrposhta/

WEBCALL https://www.facebook.com/webcalltoday

Проект Money Center  современная система денежных переводов.

https://money-center.cc/?r=MC627511419

Вікторія Василевська практично весь свій час витрачає на волонтерську діяльність у центрі на Фроловській 9/11, до якого колись сама зверталась за допомогою як переселенка.
Київ – Родина Василевських переїхала з Луганська до Києва влітку 2014, коли бойові дії тільки починали розгортатися у місті. Тоді Вікторія та Вадим Василевські вирішили покинути все своє майно, квартиру, в якій щойно завершили ремонт, роботу, щоб урятувати від війни трьох своїх дітей, найменшому було півтора року. Вікторія вже понад рік займається волонтерською діяльністю – допомагає таким самим переселенцям, як і вона. Але через свою діяльність луганка не змогла приїхати додому на похорон матері, бо їй натякнули, що назад вона може не вернутися. Вікторія Василевська розповідає, що не чекали розвитку бойових подій, а тільки дізнались, що в місто зайшла військова техніка, вирушили до Києва.
Вирушали в найбільшу спеку, щоб військових на блокпостах було менше. Від того часу Вікторія тричі поверталась до рідного міста за речами. Вирішила, що безпечніше, якщо поїде сама, без чоловіка. Останній день, коли ходили поїзди Перша її поїздка припала на останні дні існування залізничного сполучення із її рідним містом. Пізніше вже Вікторія дуже пошкодувала про своє рішення, бо саме коли люди чекали на поїзди, почався обстріл залізниці. Люди тільки заскочили в поїзд, він відразу почав рух, не чекав жодної секунди. Провідник скомандував, щоб всі лягли на підлогу, накрилися матрацами і ще півгодини ми так лежали на підлозі «Люди були нажахані – кидали сумки, дітей, бо обстріл був божевільний. І дивом так сталося, що почали подавати мій поїзд, один з трьох, і весь потік людей ринувся до нього.
Люди тільки заскочили в поїзд, він відразу почав рух, не чекав жодної секунди. Провідник скомандував, щоб всі лягли на підлогу, накрилися матрацами і ще півгодини ми так лежали на підлозі. Коли від’їхали подалі, то різна реакція в людей була: хтось плакав, в когось істерика починалась, хтось радів. Я набрала чоловіка і сказала, що все нормально, я на безпечній території», – згадує луганка.
Під час другого її візиту було затишшя, але зранку почалися обстріли околиці. Вікторія була спантеличена і спостерігала з балкону за тим, як вибухають будинки, проте сусідка їй зробила зауваження, що ховатися треба у ванній кімнаті. Під час третього повернення було тихо, але люди стали дуже насторожені, і навіть знайомі радили їй покинути місто, казали, що «всі бачать по телевізору, чим ти займаєшся в Києві», згадує Вікторія Василевська. Вирішальна зустріч Займається луганка в Києві волонтерством. Вона допомагає переселенцям в одному з найбільших центрів, який розташований на вулиці Фролівській 9/11.
Шість днів на тиждень Вікторія Василевська працює на громадських засадах. «Відверто кажу, що я сюди приходжу, бо перебуваю у декретній відпустці до 6 років із третьою дитиною. Отримую декретні гроші, виплати для переселенців, і мій чоловік влаштувався на роботу наступного ж дня, як приїхав до Києва», – пояснює своє рішення мати трьох дітей. Про те, що може зайнятися волонтерством, Вікторія на початку свого перебування в Києві, не здогадувалась. Так сталося, що сама змушена була звернутися по допомогу одного дня, коли всі діти серйозно захворіли, а купити дорогі ліки сім’я не могла. Того року мої діти не бачили влітку ні черешні, ні полуниці Єдина, хто відгукнулася тоді – Леся Литвинова, не питаючи вік дітей, чи я з чоловіком, який бік я підтримую, а просто сказала написати в повідомленні список ліків. Наступного дня вранці вона стояла з усіма медикаментами «Того року мої діти не бачили влітку ні черешні, ні полуниці.
Це був перший дзвіночок, коли я зрозуміла, що мені доведеться звернутися по допомогу. На той момент була шалена кількість різних фондів. Причому про них я не чула більше ніколи. Набираєш, оператор ввічливо спілкується, питає твої дані, дехто просив записати дані зі свідоцтв. Півтора року минуло, і жоден з тих фондів не зателефонував. Єдина, хто відгукнулася тоді, – Леся Литвинова (засновниця волонтерського центру на Фролівській 9/11 — ред.), не питаючи вік дітей, чи я з чоловіком, який бік я підтримую, а просто сказала написати в повідомленні список ліків. Наступного дня вранці вона стояла з усіма медикаментами. Крім того, вона привезла дитяче харчування та памперси, іграшки, бо з назв ліків було зрозуміло, що дитина маленька. І, дійсно, це все було дуже необхідно», – відзначає переселенка. Друга зустріч із Лесею Литвиновою стала вирішальною для Вікторії Василевської – вона сама захотіла допомогти, побачивши який величезний обсяг роботи виконують декілька людей. Доки старша дочка наглядала за найменшою дитиною, мама допомагала у волонтерському центрі. Спочатку приходила декілька днів на тиждень, згодом почала працювати всі шість днів. За півтора року Вікторія Василевська виконувала роботу у всіх відділах, які існують у центрі.
Зараз вона відповідальна за роботу з переселенцями та волонтерами, крім того, впродовж останніх чотирьох місяців є ще й оператором гарячої лінії. Вона розуміє, як важко буває людям просити про допомогу, бо сама колись збиралась із силами, щоб зателефонувати. Багатьом людям складно зателефонувати і промовити цю фразу: «Я переселенець з Донбасу, чи можна звернутись за допомогою «Складно, коли ти розумієш, що тобі треба звернутися по допомогу. Ще складніше, коли у тебе в руках уже є номер телефону і необхідно його набрати, але ти не знаходиш тих самих слів, фраз. Як сприйматимуть це з того кінця телефону? Багатьом людям складно зателефонувати і промовити цю фразу: «Я переселенець з Донбасу, чи можна звернутись по допомогу?». І я їх дуже розумію. Дехто каже, що їм нічого не треба, лише б тільки курточку для дитини або ліки. Це жахливо, насправді. Ти розумієш, що люди жили і могли все це собі дозволити, все це мати без чиєїсь допомоги», – зазначає Вікторія Василевська.
Волонтерство закрило шлях додому Вікторія не уявляє, як склалося б її життя на новому місці, якби не волонтери і діяльність у центрі, де в неї з’явилися друзі і гарний колектив. А в перемінах життя бачить нові можливості, зізнається переселенка. Проте її діяльність закрила для неї шлях додому, що стало дуже болісним для волонтерки. Нещодавно в неї померла мама, яка жила в Луганську, і Вікторія не змогла потрапити на похорон. Я допомагаю своїм землякам, щоб їм було легше. Але там інакше вважають. Коли все скінчиться і я зможу повернутися додому, все одно я буду зрадницею там, тому що поїхала «Я набрала сусідку і сказала, що хочу виїжджати, що спробую виїхати через Росію, тому що перепустки не робила. На що вона мені розповіла, що сусіди дуже агресивно налаштовані проти мене, і це може закінчитися бідою. Люди, на жаль, зникають там. Поставивши на ваги: бути доброю дочкою, але тут можуть залишитися троє дітей без мами… Ти розумієш, що їхати додому всього дванадцять годин, але навіть не можеш туди поїхати. Я допомагаю своїм землякам, щоб їм було легше.
Але там інакше вважають. Коли все скінчиться і я зможу повернутися додому, все одно я буду зрадницею там, тому що поїхала. Там багато хто вважає себе героєм лише через те, що не залишили своє місто», – ділиться волонтерка. Нові можливості Так сталося, що і чоловік, і старша дочка родини Василевських змушені були покинути власні досягнення і починати все спочатку.Чоловік Вікторії Василевської Вадим – спортсмен, у Луганську працював головним тренером у спортклубі. Як професійний бодібілдер неодноразово представляв Україну на змаганнях, завоював титул чемпіона Європи, є суддею міжнародного класу, ділиться з Радіо Свобода його дружина. Роботу в столиці знайшов швидко, влаштувався у спортивний центр, завоював довіру клієнтів у короткий термін і, вже перебуваючи в Києві, здобув золото на чемпіонаті України. «Чоловіки набагато складніше переживають цей момент. Він був упевнений у завтрашньому дні, ми заводили третю дитину, бо знали, що можемо собі це дозволити. А це був довгоочікуваний син, тому чоловік дуже радів. Він дуже переживав, що ми не зможемо йому дати те, що могли би дати вдома.
Чоловіки дуже важко переживають ці моменти, але знову ж таки, поруч повинна бути жінка, яка може його підтримати. Треба дивитись на це, як на те, що в тебе є нові можливості», – пояснює луганка. Старша дочка Настя входила в збірну України з художньої гімнастики, коли родина жила в Луганську. У Києві для неї мали зберегти це місце, але коли переїхали до столиці, батьки зрозуміли, що школу олімпійського резерву фінансово не потягнуть, поки шукали іншу, дитина тимчасово зупинила тренування, згадує мати. Випадково батько Насті дізнався про нову можливість для дочки – вступити до команди черлідінгу. З того часу Настя разом із командою стали чемпіонками Європи, світу, також брали золото і в Україні, ділиться її мати. «Тренер з Луганська забрала всю команду з десяти дівчат віком 14-16 років і перевезла їх до Києва. Хтось із батьками, хтось без них зміг переїхати. Федерація надала їм гуртожиток. Настю запросили на огляд, вона підійшла», – зазначає мама. «Дива на кожному кроці» Вікторія не шкодує про квартиру, яка залишилась, зазначає вона в коментарі для Радіо Свобода.
Хоча перед тим, як у Луганську розгорнулись військові дії, родина щойно завершила ремонт і утеплила стіни. Всі збереження витратили на це та на відпочинок закордоном напередодні. При цьому волонтерка не припиняє дякувати долі за ти дива, які з нею трапляються і які вона бачить у житті. У мене траплялись дива на кожному кроці. Торік 31 грудня в мене був телефонний дзвінок вранці і запитали, що мої діти писали у листах до Діда Мороза. Дівчина представилась і сказала, що хоче бути нашим Дідом Морозом. О десятій вечора вона вже подзвонила в двері з тими подарунками, які замовили діти «У мене траплялись дива на кожному кроці. Торік 31 грудня в мене був телефонний дзвінок вранці і запитали, що мої діти писали у листах до Діда Мороза. Дівчина представилась і сказала, що хоче бути нашим Дідом Морозом. О десятій вечора вона вже подзвонила в двері з тими подарунками, які замовили діти. У мене була чудова приятелька Лілія, яка протягом трьох місяців допомагала мені матеріально. Я не знаю, як вона мене обрала, але вона просто мені допомагала. Минулого року на Різдво ми їздили у Львів до людей, яких до цього ніколи в житті не знали.
Після допису на Facebook від Лесі нас запросила Людмила до Львова, її дочка виявилась екскурсоводом, сама господиня займається стародавнім одягом, і ми Різдво зустрічали в стародавніх вишиванках минулих століть, які коштують шалених грошей. Класно і чарівно! І в мене багато було таких моментів», – розповідає переселенка. Вікторія Василевська продовжує практично весь свій час витрачати на волонтерську діяльність у центрі на Фролівській 9/11. Що таке «волонтерське вигорання» вже відчула на собі, адже і її сім’я і вона сама втомилися від нескінченного потоку роботи та покладених на себе обов’язків. Допомогли впоратися із цим тренінги та психологічні семінари. Зараз кількість волонтерів, задіяних у центрі значно зменшилася, порівняно з минулим роком, так само як і обсяги допомоги від громадян. Проте найбільшим відкриттям для себе на новому місці волонтерка з Луганська вважає саме киян та гостей міста – їхню щедрість і готовність прийти на допомогу після допису у соцмережі. Зараз, паралельно зі своїми обов’язками, Вікторія Василевська ініціювала дитячий майданчик, на якому проводить із дітьми різноманітні заходи.
Серед волонтерів центру багато переселенців: один із таких за віком не може вступити до лав армії, а допомогу в центрі вважає гідною альтернативою, розповідає Вікторія Василевська. За півтора року волонтери прийняли 14 тисяч людей, обслужили 55 тисяч заявок, повідомляє вона. Волонтерський центр допомоги ВПО «Фролівська, 9/11» є проектом громадської мережі підтримки та захисту народу України «Свої».

Увага патріотам и тим, хто хоче підтримати Украіну! Підтримай українский проект –лайк на сторінку!!!

POLITINFO https://www.facebook.com/politinfo.com.ua

UKRPOSHTA https://www.facebook.com/ukrposhta/

WEBCALL https://www.facebook.com/webcalltoday

Проект Money Center  современная система денежных переводов.

https://money-center.cc/?r=MC627511419