В день украинской армии Порошенко запостил видео о военных, а в Краматорске открыли Аллею памяти.
В среду, 6 декабря, в Украине отметили День Вооруженных сил. Военнослужащих поздравил президент и главные лица страны.
Петр Порошенко на своей странице в Facebook отметил, что «наши Вооруженные силы – это воины мира, защитившие Украину и восточную границу всего европейского континента», выложив видеообращение:
Наші Збройні Сили – воїни миру, які встали на шляху російських військ, захистили Україну і східний кордон усього європейського континенту.Вітаю всю країну, наших солдат, офіцерів і генералів – із Днем Збройних Сил України.
Также президент подписал «Закон об обеспечении жильем военнослужащих и членов семей погибших бойцов» и торжественно передал в АТО 40 военных автомобилей «Хаммер».
«Силы, вдохновения, крепкого здоровья каждому нашему Герою!» – пожелал премьер-министр Владимир Гройсман на своей странице в Facebook.
К поздравлениям присоединился секретарь СНБО Александр Турчинов.
В День вооруженных сил в Краматорске заложили Аллею памяти, на которой высадили первые деревья. Генерал-майор Олег Гуляк отметил, что эта аллея будет напоминать будущим поколениям о «лучших сыновьях и дочерях украинского народа, которые одали самое дорогое – свою жизнь для единства, целостности и независимости Украины».
В Одессе ветераны АТО и главные лица города и области торжественно возложили цветы к памятнику Неизвестному матросу.
В Доме офицеров Мелитополя почтили память погибших, наградили военнослужащих грамотами и вручили ключи от новых квартир.
У грудні в Європейській Раді відбудеться невелика дискусія з питань обмежувальних заходів проти Росії.
Європейський Союз запланував на 18 грудня обговорення щодо продовження економічних санкцій проти Росії. Про це написав брюссельський журналіст Рікард Йозвяк в Twitter, передають Патріоти України.
Також, 14 грудня в Європейській Раді відбудеться невелика дискусія з питань обмежувальних заходів проти Росії.
“У наступний четвер, можливо, пройде невелика дискусія в Європейській Раді… Але за великим рахунком, швидше за все, обговорення розпочнеться 18 грудня і завершиться через кілька днів”, – йдеться в повідомленні.
Шановним патріотам і тим, хто бажає підтримати Україну і знати набагато більше ?!!!!
Підтримай українский проект –лайк на сторінку, ставай одним з нас, ставай поруч з нами!!! Слава Україні!
Не, это не я сказала. Я своей жизнью так не разбрасываюсь. И словами тоже. И пафоса не люблю, отучили. Это Саакашвилли. Такими словами начался один из его последних постов.
Я не политик, не аналитик, не эксперт. Просто женщина со своими мыслями и выводами. И вот меня сейчас как женщину покоробило. Женщины меня поймут. Как часто мы в жизни слышали громкие слова. Нас, женщин, обещали любить до конца жизни. Без нас обещали помереть на следующий день… и что? Хоть одна скотина сдохла??)) нет, живут и здравствуют. И не поперхнутся. А воплей-то было, а слез, а истерик! «Не уходи, сейчас в окно выброшусь!», «где мой пистолет, стреляться буду!»
Вот мне Саакашвилли напоминает такого подвыпившего шального гусара в коротких штанишках, который враз прям жить не смог без Украины. Вот жил-жил себе, а теперь така любовь, таке любовь, шо хоть кулю в лоб (знакомо, да?). Где-то уже слышали.
Поэтому я не как политик. Не как аналитик. Чисто на бабский хлопский розум: не верю. Переигрывает пацан. Видали уже, проходили. Блеф и провокация. Через время другую будет под локоточек водить. Не помрет и не поперхнется
Не люблю громких слов. Ничего с собой не могу поделать.
Виталий Портников о феномене Михаила Саакашвили и его политических предшественниках
Для многих украинцев Михаил Саакашвили с его бесшабашностью, командой отчаянных соратников и готовностью идти на любые конфликты – самый настоящий политический феномен. Но феноменальность фигуры бывшего президента Грузии прослеживается скорее на данном историческом отрезке – он не первый и не последний персонаж, способный очаровывать массы и говорить то, что хочет услышать обозленный среднестатический обыватель. Причем тот обыватель, который думает не столько о долгом строительстве, сколько о быстром разрушении прошлого, которое должно привести к такому же моментальному успеху сторонников разрухи. Именно такие люди и являются “горюче-смазочным материалом” любых переворотов, объявляемых в случае их успеха революциями.
В одном из последних интервью Саакашвили я обратил внимание на слова о “революционном успехе”, который для политика “лучше, чем секс”. Это было сказано с такой уверенностью, с такой почти детской – или подростковой – влюбленностью в этот самый “революционный успех”,что я немедленно вспомнил о другом персонаже, деятельность которого изучаю долгие годы – председателе Реввоенсовета и могильщике независимой Украины Льве Троцком.
Бывшим советским людям, воспитанным в сталинском дискурсе истории – а этот дискурс сохранился и после падения вождя народов с пьедестала – и невдомек, какой огромной популярностью пользовался Лев Троцкий в революционной России. Эта популярность соперничала и с популярностью партии большевиков, и с популярностью ее лидера Владимира Ленина, культ которого обрел знакомые нам черты поклонения только после его смерти и развенчания Троцкого. Да, собственно, Троцкий присоединился к партии большевиков только накануне Октябрьского переворота, который сам же и организовал, он не был частью большевизма, он был – Троцким.
Популярность большевистской партии легко объяснима с политической точки зрения, потому что ее вожди обещали народу как раз то, что измученный войной народ хотел услышать – мир, земля, честные выборы в Учредительное собрание, избавление от угнетения. Собственно, в этом смысле лозунги большевиков ничем не отличались от лозунгов других революционных партий: декрет о земле вообще был украден Лениным у социалистов-революционеров. Но тогда возникает вопрос: а на чем базировалась личная популярность Троцкого? Почему вообще массы с таким энтузиазмом воспринимали этого человека с типично еврейской внешностью – в стране, где еще за несколько месяцев до Октября 1917 года евреи не могли сунуться дальше черты оседлости, не то что попасть в правительство и возглавить Вооруженные Силы.
Троцкий предлагал своим поклонникам не мир и землю. Он предлагал им не мир с землей, а “перманентную революцию” – проще говоря, тот самый “революционный успех”, от которого без ума Саакашвили. Причем этот революционный успех не заканчивался никогда, речь шла о всемирной революции. Собственно, партия большевиков времен Ленина и Троцкого это и была партия мировой революции, партией советской номенклатуры она стала только во времена Сталина. Троцкий и его сторонники жили в атмосфере этого постоянного нагнетания революционного противостояния, постепенно отрываясь от реальности – именно этим объясняется поражение Троцкого в борьбе за власть.
Но почему мировая революция так привлекала рядовых сторонников Троцкого? На этот вопрос есть простой ответ – вождь Октября появился в нужное время в нужном месте. Россия была буквально разрушена Первой мировой войной, большая часть ее населения люмпенизировалась, армия разложилась. Троцкий предлагал этому люмпенизированному населению единственно понятную ему программу – программу насилия, облегченного в революционный френч. Он превращал люмпена из неудачника в героя, в повелителя чужих судеб. Когда государство нормализуется, его новый хозяин Сталин с особой беспощадностью будет расправляться именно с троцкистами, так как бесконечные революционеры – опасность для любого режима, от демократии до тирании.
Саакашвили уже один раз воспользовался рецептом Троцкого – в родной для себя стране. Мы привыкли воспринимать события в Грузии как начало череды “цветных революций” и бегства бывших советских республик из-под влияния России. Но это слишком упрощенный и лживый подход, связанный с недооценкой противника. Стоит посмотреть на результат: Грузия превратилась – по словам самого Саакашвили – в олигархическую вотчину, Кыргызстан после двух революций занял свое место в сфере влияния Москвы, после Майдана 2004 года произошло возвращение к власти Януковича еще при Ющенко, а потом и ренессанс, прерванный только трагическими событиями 2013-2014 годов – вот что не вписалось в российский сценарий!
Знаменитая революция роз, как и многие другие события на постсоветском пространстве, была обусловлена совпадением интересов многих игроков. И Москва, где хотели избавиться от ненавистного российской чекистской номенклатуре “предателя” Эдуарда Шеварднадзе, занимала в этом списке не последнее место. Но были и грузинские оппозиционеры, которые хотели заместить собой стареющую власть. Был и Запад, готовый поддержать реформы. Были и три российских олигарха – Бендукидзе, Патаркацишвили, Иванишвили – понимавших, как дешево стала стоить Грузия и одновременно не имевших доступа к этой дешевизне из-за сопротивления окружения Шеварднадзе.
Москва в своей готовности содействовать смене власти в Грузии ставила на Нино Бурджанадзе как на будущего президента страны и гаранта ее близости с Москвой и Зураба Жванию как главу ее правительства. Саакашвили оказался во властных раскладах буквально в последние месяцы перед революцией роз – и ему уже никто не мог помешать, ни сам Шеварднадзе, ни сподвижники по антиправительственным протестам, ни министр иностранных дел России Игорь Иванов, который прибыл в Тбилиси для того, чтобы уговорить грузинского президента передать власть новым фаворитам Москвы. Но почему?
А потому, что на момент революции роз большая часть населения Грузии, разоренной потерей территорий, гражданской войной противников и союзников бывшего президента Звиада Гамсахурдиа и медлительностью новой власти президента Шеварднадзе, была практически полностью люмпенизирована. Саакашвили говорил с этим бурлящим нищим потоком на понятном ему языке, было вообще неважно, что он говорил, важно – как он говорил. Бурджанадзе и Жвании было до него очень уж далеко, они все же были типичными постсоветскими политиками. А он – он был Троцким, ярким, бешеным, самодовольным Троцким. Троцким, не стеснявшимся в выборе методов, в привлечении и отталкивании союзников, в радостном обмане сильных мира сего – от россиян до американцев. Но при этом уже в день своего триумфального прихода к власти он был обречен.
Для Саакашвили власть, деньги и комфорт – всего лишь результат революцинного успеха, постоянного состояния борьбы, в которой он чувствует себя, как рыба в воде или как Троцкий в бронепоезде
Что самое интересное – по мере относительного улучшения экономической ситуации в стране убывал и люмпенизированный электорат. Грузия из нищей разоренной недостраны превратилась в типичную постсоветскую олигархию – у нее действительно получилось. Бывший люмпен, обретший хотя бы относительное благополучие, понял, что голосовать нужно не за вечного революционера, а за того, кто распределяет блага – так Грузия и сменила Саакашвили на Иванишвили. Примерно то же произошло в Советском Союзе в 1920-е – обросший хотя бы небольшим жирком советский аппарат метнулся от Троцкого к Сталину, гарантировавшего вчерашним босякам не революционное горение, а материальные блага, квартиры, пайки и домработниц.
Троцкий с небольшой группой приверженцев уехал в Мексику. А Саакашвили с небольшой группой приверженцев уехал в Украину. По большому счету, обоим политикам было совершенно все равно, в какой обстановке достигать состояния революционного успеха. Троцкий просто к моменту своей высылки был уже не очень молод и изолирован, поэтому он писал книги и занимался выстраиванием своего Интернационала, кстати, очень влиятельного во всех европейских событиях того времени.
А Че Гевара – человек из той же породы разрушителей – отправился из Кубы в другие страны Латинской Америки, да там и сгинул молодым. Саакашвили тоже не очень стар и тоже готов бороться. Это та часть его личности, которую не могут понять многие современники – и позвавший бывшего президента в Украину Петр Порошенко отнюдь не исключение. Саакашвили представляется им таким же, как они, системным политиком, целью которого является власть и деньги. Но для Саакашвили власть, деньги и комфорт – всего лишь результат революцинного успеха, постоянного состояния борьбы, в которой он чувствует себя, как рыба в воде или как Троцкий в бронепоезде.
Уровень поддержки Саакашвили в Украине – это и есть настоящий уровень люмпенизации
Люмпен не думает, он чувствует. Он ощущает, что не только Порошенко или Яценюк, но и пытающиеся говорить на понятном ему языке Тимошенко или Ляшко – чужие люди, которые придут к власти на его горбу и дальше будут “жировать”. А Саакашвили – он свой, настоящий. И это даже не иллюзия, это правда. Саакашвили хочет того, чего хочет его среднестатический сторонник – мести и расправы над своими оппонентами. Он доказал это всей своей жизнью. Власть для него – не самоцель, а лишь средство для удовлетворения этих амбиций. Он хочет постоянно побеждать – и это лучше, чем секс. В этом его сила, но в этом его слабость – потому что успех может быть обеспечен только достаточным количеством люмпенизированного населения.
И тут уже стоит задуматься украинской политической элите. Чем больше она будет медлить с настоящими переменами, тем больше будет опасность прихода к власти кумира ошалевшего от безысходности люмпена. В схожих условиях приходили к власти не только Троцкий и Саакашвили. Успех Муссолини, Гитлера, Фиделя Кастро, Чавеса, прочие латиноамериканские или африканские деспотии – вечное торжество люмпена.
Не хотелось бы, чтобы Украина пополнила собой этот печальный список. Но шансы велики.
Спортсмени можуть виступити лише під нейтральним прапором.
Виконком Міжнародного олімпійського комітету на засіданні прийняв рішення не допускати збірну Росії до зимових Олімпійських Ігор, які відбудуться у 2018 році.
Слід зазначити, що взяти участь у ОІ-2018 можуть лише “чисті” спортсмени, які не вживали заборонені препарати. Вони можуть виступити лише під нейтральним прапором. Повідомляється, що росіянам заборонено демонструвати будь-яку атрибутику своєї країни, показувати прапор та напис “Росія” та виконувати національний гімн.
Читайте також: “Наркоманам не місце у спорті”. У соцмережі посміялись над відстороненням Росії від Олімпіади-2018
Нагадаємо, що причиною відсторонення Росії від ОІ-2018 є масове вживання допінгу спортсменів. Раніше повідомлялося, що МОК відібрав у росіян вже 11 медалей. Через це, у командному заліку вони опустилися с 1 на 3 місце.
На засіданні виконкому перевірялися втручання російської влади до роботи у державній антидопінговій системі. Окрім того, була перевірка допінг-проб російських спортсменів з Олімпіади, що проходила у 2014 році в Сочі.
Інтереси з боку Росії представляв президент Олімпійського комітету Росії Олександр Жуков, керівник Незалежної суспільної антидопінгової комісії Віталій Смірнов та двократна чемпіонка світу з фігурного катання Євгенія Мєдвєдєва. У доповіді брали до уваги інформацію, яку надав інформатор WADA Григорій Родченков, який раніше очолював Московську антидопінгову лабораторію.
Зимові Олімпійські Ігри-2018 відбудуться в південнокорейському місті Пхенчхан з 9-го до 25-го лютого.
Как стало известно СБУ в Борисполе, так называемый “почетного консул Украины” Марко Тосон, часто летает в Украину с целью обнала денег на благотворительных аукционах с последующей передачей в Италию.
Одна из схем его работы, привозить, якобы заинтересованных бизнесменов из города Падова около 10-15 человек в Украину, которые якобы встречаются с бизнес-кругами. На самом деле его цель, раздать каждому по 10 тис. евро, которые успешно без декларирования и обходов СБУ и Пограничной службы оказываются в Италии, провозятся через Борисполь. 15 человек — 150 тыс. дол. США, как для разовой поездки в неделю неплохо для “почетного консула”. Как оказалось позже, данный мошенник вымогал 200 тыс. евро у Замистителя министра Культуры, якобы за вход в “Берлинаре” фестиваля и в нем учавствовать, а организаторам фестиваля “Берлинаре” представился как доверенное лицо Министра Культуры Нищука. Боллее того, с оперного театра Украины уже была жалоба, что на своих благотворительных вечерах в Украине, для иностранцев Марко Тозон использует авторское право и указывает,что выступают БЕСПЛАТНО на всех его благотворительных вечерах артисты с оперного театра, “что является не припустимо и антирепутационно”, заявил глава коллектива. Гастроли данного итальянца не заканчиваются обналом,так как за словами пограничной службы Киев-Чоп, данный итальянец провозил без акцизные вина по поддельным документам. Пугает тот факт, что безвизовый режим закрывает глаза на другие проблеммы, так как Украина стала точкой и местом мусора со всей Европы.
Наразі музей офіційно не відкритий, адже експозиція ще в процесі розробки, проте журналіст видання Persona.Top все ж домовилась за зйомку та в супроводі директора Ольги Гончар потрапила за таємничі мури на вулиці Чорновола, 45 Г.
Під час інтерв’ю
Територія музею видовжена, розміщена паралельно залізничним коліям на насипі, де кожних п’ять хвилин проносяться потяги. Від постійного дрижання землі стає тривожно, особливо, коли заглянути до вагону-телятника, який зустрічає гостей на вході до «Території терору».
Вагон-телятник
На рейках стоїть справжній залізничний вагон з грубими засувами та високою підніжкою. На нинішню, ще не зимову погоду, він віддає аж надто крижаним холодом. На долівці у подібних вагонах в повоєнні роки тижнями їхали в заслання в’язні, що вирушали з «пересилки».
Втрачений дім
У першому бараці триває робота над експозицією. Все нагадує декорації для зйомок фільму, коли можна переходити з кімнати в кімнату.
– За проектом тут має бути відтворено життя людини в повоєнному Львові, ось це — «Втрачний дім», звичайна кімната в квартирі, де людина живе, ще не підозрюючи, яку долю їй приготовано, – говорить Ольга Гончар, вмикаючи світло у найзатишнішій з кімнат на початку експозиції.
Візерунчасті шпалери на стінах, вишукана дерев’яна шафа для посуду, програвач платівок з «радіолою». Кімнатою лине приємна музика, яка переносить нас у ті часи. Та минаємо перестінок – і опиняємось у похмурому кабінеті слідчого.
Експонати
– Тут відбувається перший допит – людина, запідозрена у «зраді батьківщини», потрапляє до слідчого НКВС, – пояснює Ольга.
В кімнаті буде присутня радянська символіка та стоятимуть примірники особових справ, які вдалося скопіювати в архівах міста. Їх можна буде переглянути під час екскурсії.
– Наступна кімната: ви повернулися після допиту додому, маючи надію, що все ж таки це непорозуміння, а у вас вдома відбувся обшук. Розкидані речі, зіпсовані родинні реліквії – наслідки пошуку «доказів», – розповідає далі директорка, – надії не справдилися – ви опиняєтесь на «пересилці»: тут ваші речі і валізи, скидані докупи, а поряд буде тюремна камера з нарами – «індустрія терору» у всій її жахливості.
Валізи у експозицї Втрачений дім
Завершується екскурсія бараком доволі символічним місцем – кухнею.
– Кухня – це символ нового дому. Адже всі домашні розмови та зустрічі відбуваються саме в цьому місці. Але чи буде це вже та сама кухня, з вашої колишньої львівської квартири? Чи, можливо, це тепер – радянська «комуналка»?
Програвач – символ втраченого дому
На ці питання, вважає Ольга, кожен знайде свою відповідь після екскурсії.
«Безбожники» і трактор
Другий барак має функцію виставкової зали. Тут наразі ще діє виставка, присвячена переслідуванню релігії радянською владою.
Барак №2
На вході нас зустрічає червоний транспарант: «Гоните из колхозов вредителей – кулаков да божьих служителей». Трохи далі напис: «Долой религиозные праздники, молебны и молитвы. Дорогу трактору – стальному безбожнику». На стінах – агітаційні постери та примірники журналу «Безбожник» 1932 року. Директорка стверджує: працівники музею відбирали їх за оригінальні написи та гасла, відтворюючи їх по фотографіях тих часів.
Виставка антирелігійних радянських заходів
У кутку на манекенах – речі священичої родини: епитрахиль священика та нічна сорочка його доньки. У далекому 1946 році священик Євген Федоришин був поранений, а його донька – вбита вояками псевдо-боївки УПА. Ці елементи виставки були передані музею родиною Кривдиків.
Одяг розстріляного священика та його доньки
Також у бараці експонуються речі в’язнів пересильної тюрми № 25, знайдені під час ексгумаційних робіт на місці колишнього таємного тюремного цвинтаря: нагрудні хрестики, медальйони, вервиці.
Два проектори транслюють тематичі кадри з документальних хронік, художніх фільмів та мультфільмів, які демонструють відвідувачам ставлення радянської влади до церкви та священнослужителів. Також тут представлено стенди з тогочасною антирелігійною літературою.
У кінці зали мультимедійна зона – тут встановлено ряди стільців та екран, де час від часу відбуваються історичні кінопокази, лекції та дискусії.
Історичні фото, встановлені на подвір’ї
– Ми розпочали підготовку до встановлення експозиції, присвяченої Євромайдану – цих кадрів зараз є достатньо, тому транслювати можна годинами. Наразі шукаємо фото з майдану і звертаємось до всіх, у кого вони є – з будь-якого куточка України та світу ви можете їх нам надсилати, аби ми включили ваші фотоспогади в майбутню виставку. Відкриття заплановано на середину грудня 2017 року, – говорить директорка музею.
Атмосферу тотальної неволі найбільше відчуваєш на вулиці. Коли навколо колючий дріт, дозорні вежі та глухі стіни із заґратованими вікнами, розумієш, що відчували люди, яких ув’язнювали окупаційні режими ХХ століття.
Музей за колючим дротом
Музейна конкуренція
Ольга Гончар на посаді директора всього кілька місяців. Вона – співкоординатор проекту «Музей відкрито на ремонт», який успішно просувається у східних українських містах. До Львова переїхала, бо набралася сміливості податися на конкурс, адже ідея музею здалася їй перспективною.
Ольга Гончар-1
– Входжу в курс справ, вивчаю документи, налагоджую комунікацію з співробітниками, – говорить Ольга, – проводимо зустрічі з важливими партнерами, зокрема, з Центром міської історії Центрально-Східної Європи, представниками Міжнародної ради музеїв (ІCOM), плануємо роботу з колегами, аби в наступному році відкрити новостворену експозицію.
Аналогічних закладів, за словами директора, по Україні нема, адже теми для опрацювання дуже складні.
– У Києві є музей Голодомору та Чорнобиля, але таких, як наш, щоб працювали в історичному, мистецькому та філософському розрізах – немає. Але, наприклад, у Німеччині, Ізраїлі, Польщі та Угорщині є інституції, які працюють у цих напрямках, кожен такий музей для окремо взятої країни є унікальним, я навіть планую тур цими музеями, аби ознайомитися з їх роботою.
Ольга Гончар-2
Музей «Територія Терору» має перспективу, адже його цільова аудиторія дуже різноманітна: він цікавий іноземцям з різних країн світу, молоді, а також людям різного віку та соціального статусу.
Запитую, чи збираються конкурувати із популярними туристичними закладами в Львові, де ледь не кожна кав’ярня називає себе музеєм.
– Я – молодий директор, і маю амбіції, щоб люди, крім кнайпу (так львів’яни називають кав’ярню – прим. Ред.), відвідували і нашу експозицію, – міркує Ольга, – якщо говорити про Київ, де я працювала все життя, то там музеї вже почали боротися за свого відвідувача. Наприклад, музей Гончара. Це залежить від того, як працює інституція. Львівські музеї так само вже починають практикувати різні форми взаємодії, наприклад, досить популярними є «ночі в музеї», концерти – все залежить від нашої креативності. Але це є конкуренція на рівні, з усіма іншими представниками індустрії.
Музей майбутнього
Важко уявити музей терору в якості розважального закладу, але шанс зробити його місцем не гнітючим та похмурим, а інтерактивним та цікавим – є. В цьому колектив музею впевнений:
– Ми бачимо себе, як платформа, яка створює імпульси для інтелектуального подразнення. Тобто це освітні заходи, конференції, виставки, спецпроекти. Звісно, заклад не буде розважальним, але я б не хотіла, щоб музей був таким собі місцем смутку, тому що він є місцем пам’яті. Одне із завдань, які перед собою ставлю – це розробка дискусійних інтелектуальних програм, які б не були розважальними, тобто контенту для інтелектуальної публіки. Такого в Україні ще ніхто не робив, або якщо й робив, то не дуже масово. Хоча, я теж не гналась би за масовістю, це має бути «наша» публіка.
На вході
Чи стане «Територія Терору» музеєм майбутнього – побачимо згодом. Та вже зараз тут вигадують нові проекти. Наприклад, у музейників є задум – зробити школу для дітей та студентів, де б вони вчилися працювати з архівами і могли дослідити свій родовід.
– Це гарна ідея: не травматична, як терор, але така, яка дозволить дітям відчути себе істориками, – говорить Ольга, – музей майбутнього повинен давати знання: ти в нього приходиш – і в ньому вчишся. Задаєш тут запитання – і знаходиш на них відповіді. Ми повинні створити музей, до якого хочеться повертатися. Тому що в більшості музеїв люди бувають ще в школі, а потім приходять у дорослому віці, а там нічого так і не помінялося.
Сучасний терор видозмінився. Зараз це вже не концтабори чи ґетто – в наш час тероризм набув світового масштабу і має багато різновидів. Однак, основна його складова незмінна: страждають невинні люди, в яких неочікувано руйнуються життя. Чи будуть представлені в цьому музеї сучасні терористи? Питання проситься саме собою, і музейники вже шукають на нього відповідь.
– Я сприймаю терор у досить широкому зрізі. Це терор, насамперед, над людиною, але не лише з боку влади і політичних систем, це й побутовий терор, терор на роботі, в сім’ї, терор інформаційний… Тому музей буде досліджувати це явище в широких зрізах. Ясно, що червоний терор ми не обійдемо увагою, але й про інші його види також не забудемо, – запевняє директорка, – я відчуваю, що ми маємо представити терор в сучасному світі, але як це буде – потрібно над цим питанням добре подумати і додатково його дослідити.
Щоб залучити аудиторію до музею, його не робитимуть безкоштовним, але обіцяють різноманітні акції.
– Я за те, щоб усе було платним. Безкоштовного, на жаль, аудиторія не цінує. Можемо просто зважати на якісь безкоштовні дні відкритих дверей, як це робиться в усьому світі. Зробити пільги для пенсіонерів, студентів, бійців АТО. А от щодо плати за фотозйомку, то я проти. Тому що зараз люди дуже активні в соціальних мережах, і ми зацікавлені в тому, щоб наші музеї «тегались». Звичайно, якщо мова йде про професійну комерційну зйомку, тут однозначно має бути платно.
«Музей відкрито на страйк»
На воротах музею вже тривалий час висить плакат «Музей відкрито на страйк», який видно з дороги, і поки що його не знімають. Як виявилося, ситуація банальна: в музеї відбуваються протистояння в колективі працівників. І Ольга Гончар про це не боїться заявляти вголос, більш того, не опускає рук та активно працює, залучаючи колектив до роботи.
Ольга Гончар-3
– Був страйк трудового колективу, який тривав з 19 по 25 вересня, проти результатів конкурсу на посаду директора, який я виграла, – пояснює Ольга Гончар, – працівники були з ним не згодні, тоді я й повісила цей плакат, який перегукується з нашою акцією «Музей відкрито на ремонт», яку ми проводимо з іншими однодумцями в містах Східної України. Та все ж за цих кілька тижнів ми таки розпочали роботу – відкривали виставки, робили кінопокази, тощо.
На території музею немає адміністративних приміщень, тож частина працівників ходять на роботу в міську раду. Сама Ольга на початку мала там лише стілець, зараз, жартує, вже роздобула й стіл. Директорка не скаржиться: каже, що немає часу сидіти навіть на тому місці, що є. Ще не відкривши «пересильний» барак, музей вже планує нову філію.
Ольга Гончар-4
– Наразі піднімається питання, щоб у нашому закладі відкрився філіал на тему малолітніх дітей-політв’язнів. Це вперше в Україні, ніхто ще ні з ким з цього приводу досі не комунікував. Це буде філіал нашого музею у Львові. Ми зв’язалися з дослідником Петром Франком, який є головою Львівського обласного товариства політичних в’язнів і репресованих, сам був малолітнім політв’язнем і переслідуваним. Цей досвід він прожив особисто. І коли Україна стала незалежною, тему розвинув далі, адже для нього це питання принципове. Петро Франко вийшов на нас з такою ініціативою, бо має дуже багато матеріалів. Ситуація така: є приміщення, є контент і найпростіше з логістичної точки зору, це зробити цей музей на базі нашого, – ділиться планами Ольга Гончар.
Відкриваючи двері «на волю» і покидаючи «Територію терору» немає відчуття, що ти вирвався з пекла. Музей все ж вийшов затишним та не жорстоким, але коли з нього виходиш, то в спину тобі дивляться люди зі світлин – закатовані та депортовані. Їх зображення залишилися тут з часів фотовиставки німецького фотографа Луїджі Тоскано. Вони розвішані по всій території музею – детальні, з усіма зморшками та виболеними спогадами в очах тих, хто вижив. Їх обличчя — це обличчя епохи. Епохи терору та зламаних людських доль. Вони залишилися тут, бодай на фото, аби цей жах більше ніколи не повторився.
«Нам ніколи не повернутись до наших нічних крамниць.Нам ніколи не пити з сухих криниць.Нам ніколи більше не бачити знайомих облич.Ми з тобою біженці.
Нам з тобою бігти крізь ніч…» – український поет Сергій Жадан у багатьох своїх творах дуже точно передає поневіряння переселенців, які змушені були тікати від війни.
І ось, на четвертому році війни на мирній території про переселенців розробили… гру.
Ігрове поле Фото – Автора
Більше півроку група активістів розробляла паперову настільну гру «Переселенська блуканина». Стандартна маршрутна гра, у якій «ходять» за допомогою кидання кубика, має одну відмінність: доволі дивні супровідні тексти. «Спробуйте не загинути», «Пункт пропуску обстріляли», «Ваше місто окуповане» – такі написи базуються на реальних ситуаціях, з якими стикалися ті українці, які були змушені тікати з рідних домівок подалі від війни.
Ігрове поле Фото – Автора
Гру розроблено громадською організацією «Радник з питань ВПО (внутрішньо переміщених осіб, – авт.)» за підтримки посольства Великобританії. Вперше її презентували у вересні цього року. Випустили 450 примірників настільної гри українською мовою, ще 50 – англійською, а також є велике поле, надруковане на банері, по якому можна ходити на повен зріст. Його використовують на презентаціях.
Ігрове поле Фото – Автора
Автори повсякчас наголошують, що грати у неї повинні не самі внутрішньо переміщені особи, а люди з мирних територій, які хочуть більше дізнатися та відчути, з якими труднощами зіткнулися переселенці, покидаючи свої домівки в окупованих містах і селах.
Ігрове поле Фото – Автора
Поява гри викликала шквал обурення у середовищі самих переселенців, яких образило те, що люди сприймають їх проблеми як гру. В той же час, розробники стверджують: це допоможе людям краще зрозуміти ВПО та спонукає більше їм співчувати і допомагати.
Ігрове поле Фото – Автора
Журналістка видання Persona.Topпобувала на презентації «блуканини» та сама у неї пограла, аби зрозуміти, чи справді вона відкриває очі на проблеми переселенців. Свої суб’єктивні враження я викладу наприкінці статті, адже гра обіцяє тривати довго (напевно, як і жорстка реальність, котру режисують нам на Донбасі). Як говорять координатори проекту, якби у ній були враховані усі життєві ситуації, з якими стикаються біженці, то вона б тривала кілька років.
Ігрове поле Фото – Автора
Гра почалась!
Початок гри Фото – Автора
Перед тим як почати гру, учасникам демонструють сюжет «ТСН.Тиждень», у якому автор Станіслав Ясинський показав реальних переселенців, які немов зійшли з ігрового поля «Блуканини». Автор обіцяє, що після гри свідомість гравців перевернеться, мов пісочний годинник. Що ж, побачимо. На долівці розкладають величезний банер із надрукованим маршрутом. Гравці ходять по полю на повен зріст, кидають кубик, визначивши кількість ходів. На старті описано ситуацію вторгнення окупантів у місто: «Ви щоразу частіше бачите на вулицях рідного міста незнайомі обличчя і людей у магазинах, які не знають, що таке банкнота 20 гривень. Вам кілька разів пропонували підзаробити на мітингах проти української влади. На вулицях стає все небезпечніше, особливо, якщо ви говорите українською чи носите державну символіку». У правилах вказано, що якщо ви стомилися, або вам щось не подобається, ви завжди можете повернутися назад – в окуповане місто.
Прочитали? Гра почалась! Учасники кидають кубик і на диво успішно проходять перші небезпечні пункти: окупація міста, обстріли блок-постів, забуті вдома документи, відмова у наданні роботи та житла, проблеми з податковою та банками, особливо у ФОПів. Трапляються і відносно успішні пункти – вас підвозять, пропускають, селять у МКП (якщо це можна назвати успіхом). МКП – місце компактного проживання, це можуть бути гуртожитки, комуналки чи бараки, пристосовані під постійне проживання. У сюжеті ТСН демонструють життя мешканців МКП – сім’ї з двома-трьома дітьми на 9 квадратних метрах, без гарячої води та з двоповерховими ліжками. Часом на кубику випадає «гуманітарка», яка приходить на МКП, та замість необхідних каструль вам дарують дві дитячих куртки, хоч вони вам і не потрібні.
Ігрове поле Фото – Автора
Є й можливість отримати грант на відкриття власної справи, але можна і потрапити на недобросовісних грантодавців, грошей від яких ви так і не отримаєте. Ви можете зняти квартиру, але приготуйтеся до того, що орендодавці будуть накручувати ціну, дізнавшися, що ви переселенець, а то й узагалі відмовлять. З роботи вас можуть звільнити, черги в садочку ви можете не дочекатися, а у школі вашу дитину цькуватимуть. Це лише третина описаних у «Блуканині» складних життєвих ситуацій, усього ж їх 78.
Ігрове поле Фото – Автора
Карикатури чи ілюстрації?
Особливої уваги заслуговують ілюстрації. Зроблені у стилі карикатур, вони чимось нагадують дитячі малюнки. Насправді ж їх вигадала художниця Ольга Гордієнко. «Я хотіла проблеми зобразити в комічній формі, використати гумор, але не перейти межу. Є ілюстрація до колекторської фірми, яка вимагає у переселенця персональні дані. Я вирішила зобразити її як бандитів із 90-х, які їздять на джипах, носять шкіряні куртки, цепки», — прокоментувала тему в одному з інтерв’ю Ольга Гордієнко.
Однак, до таких ілюстрацій прозвучала критика. Завідувачка кафедри журналістики Донецького національного університету імені Василя Стуса Олена Тараненко, прийшовши на презентацію гри, зауважила:
«Найбільша претензія – це зображення, карикатури. Дракон, який відносить будинок – коли я його бачу – у мене зупиняється серце, адже у свій власний дім я ніколи не повернуся, він зруйнований та розграбований. Лексика мала би бути трохи обережнішою, не такою, як на полі №39: «Вітаємо, тепер ви – переселенець!». Нікому з вас не бажаю, щоб вас можна було з цим привітати», – говорить пані Олена. Викладачка переконана, що жодна гра нездатна передати реальні проблеми ВПО, особливо, що стосується їх психологічного стану.
Олена Тараненко Фото – Автора
Посттравматичний синдром
Радниця Мінсоцполітики з питань ВПО Людмила Неверицька з цього приводу зазначила, що є багато людей, які досі травмовані і з психологічними наслідками переселення ще не справилися.
Людмила Неверицька Фото – Автора
«Ця гра носить навчальний та соціальний характер, вона не призначена для розваг чи продажу. Все, що ми бачимо на ігровому полі – реальні ситуації, які розробники пережили на власному досвіді. Вони, на жаль, мають властивість повторюватися, особливо ті, які стосуються бюрократії», – говорить Людмила Неверицька.
Викладачка Олена Тараненко розповіла кореспонденту Persona.Top, що перше враження у неї та її студентів було вкрай негативним. Люди були обурені, однак діалог дав свої результати.
«Мене обурив такий легкий, трохи недбалий тон, яким викладено текст гри. У моєї колежанки недавно померла мама, і її чоловік їздив за покійною, бойовики на блок-постах змушували піднімати тіло з труни. Вона ховала її тут, не попрощавшись. Як ви гадаєте – вона буде нормально сприймати карикатуру тієї бабці, яка намальована на полі? Та я дякую, що з нами почали розмовляти, що нам дали можливість говорити самим. Гарна ідея зробити це не в ігровій формі, а можливо у комп’ютерному варіанті, щоб були прописані певні алгоритми, різні варіанти ситуацій. Щоб не було враження що тут є іронія, насмішка і бажання гратися, а не грати, щоб допомогти», – говорить пані Олена.
«Блуканину» можуть перевидати та комп’ютеризувати
Голова організації канадської неурядової організації Stabilization Support Services, що фінансує програму «Радник з питань ВПО», Дермот Гамільтон почув такі зауваження та запевнив: варіанти комп’ютеризації даної гри уже розглядають.
Дермот Гамільтон Фото – Автора
«Ми почули всі прохання, і деякі такі речі будуть удосконалюватися і гру може бути навіть перевидано з урахуванням таких зауважень. Ми розробили багато подібних ігор. Була розроблена подібна гра про біженців з Мексики для мешканців штату Арізона. Перспективи перетворення цієї гри у комп’ютерний варіант є. Друкований проект є короткотерміновим, і хоча електронна версія потребує фінансування, у майбутньому ми б хотіли дійсно розробити комп’ютерний симулятор «Переселенської блуканини», – розповів Дермот Гамільтон.
Від автора:
Під час гри Фото – Автора
«Я блукала по ігровому полю близько півтори години. Разім зі мною – ще четверо учасників. Одна з учасниць йшла попереду і повсякчас потрапляла на різні моменти, більше позитивного характеру, хоча були у неї і проблеми з банками, і скорочення на роботі. Особисто мені гра далася напрочуд легко, я потрапляла або на порожні кружечки, або на якісь позитивні моменти. Мені дали мікрогрант на відкриття власної справи, житло у МКП, я не потрапила під обстріли і не забула документи на окупованій території. Зважаючи на мої пізнання у реаліях переселенців, мене така легкість розчарувала. Особисто знаю, що ведеться їм часто набагато гірше. Журналіст ТСН запевняв у своєму сюжеті, що «після гри ви ніколи не будете таким, як раніше». Однак, дива не сталося. Можливо, я занадто добре знаю переселенців і мене просто немає чим дивувати. Багато проблем, описаних у грі, переслідують не лише ВПО. Схожі ситуації трапляються у студентів, які щойно закінчили виш, переїхали в нове місто і не мають житла та роботи, у військових, які мешкають у гуртожитках без гарячої води у десятиметрових кімнатах, людей, які втратили житло внаслідок стихійного лиха. Єдина відмінність – ВПО нема куди повертатися, у них немає шляху відступу. Однак, загалом ця гра розкриває усю недосконалість державної, насамперед, соціальної системи. Аналогічна гра з успіхом би могла демонструвати поневіряння безробітних, мам у декреті, пацієнтів державних лікарень, випускників дитячих будинків та людей, які вийшли з місць позбавлення волі. І нам усім разом – і переселенцям, і «мирним» – потрібно спільно працювати над тим, щоб витравити з нашого життя безкінечну бюрократію, дискримінацію, та байдужість до громадян за дверима державних кабінетів».
Міністр фінансів Олександр Данилюк заявив про політичний тиск з боку правоохоронних органів у зв’язку з розслідуванням прокуратурою діяльності організації “Благодійний фонд “Центр вільної економіки імені Кахи Бендукідзе”.
“Те, що відбувається з Центром Бендукідзе, – це прямий політичний тиск на мене, на мою команду, на близьких до мене людей”, – повідомив глава Мінфіну.
За його словами, тиск чинять правоохоронні органи як реакцію на припинення Мінфіном схем із податком на додану вартість.
“Те ж саме відбувається з ДФС. СБУ кожен день перебуває в ДФС. У мене запитання: що вони там роблять?”, – зазначив Данилюк.
Як повідомлялося, Шевченківський райсуд Києва дозволив Генпрокуратурі отримати доступ до документів “Центру Бендукідзе”.
Вивченню підлягають виписки з рахунків організації, починаючи з дати заснування і до 27 жовтня 2017 року, її реєстраційні дані, копії паспортів засновників і посадових осіб, інші документи.
БФ “Центр вільної економіки імені Кахи Бендукідзе” заснований влітку 2015 року нинішнім міністром фінансів Данилюком спільно з екс-главою Одеської облдержадміністрації Міхеїлом Саакашвілі, екс-головним редактором журналу “Форбс” Володимиром Федоріним і віце-президентом Київської школи економіки Юлією Тичківською.
Як повідомлялося, 18 серпня Печерський районний суд Києва дозволив Генеральній прокуратурі вилучити в Національному агентстві із запобігання корупції декларації Данилюка за 2015-2016 роки.
На початку вересня стало відомо, що Генеральна прокуратура закрила кримінальне провадження про можливе ухиляння від сплати податків Данилюком.
Незважаючи на це, на початку листопада ДФС відновила податкову перевірку Данилюка.
Братья и Сёстры из сражающейся Украины!
Чеченцы понимают вашу боль как никто другой. По всей Европе ширится движение по набору добровольцев в защиту Украины: уже...
Попередня
