«Під час прощання з Андрієм у Преображенську церкву прийшли четверо солдатів «Айдара». Один з них простягнув мені коробочку: «Це моя бойова медаль. Покладіть Андрієві, він її заслужив – завдяки Кузьмі ми живі». Андрій і в Пісках був, і у Дебальцевому, 7 лютого мав знову їхати в АТО. В останні місяці з Андрійком щось відбувалося, ніби біль за країну-руїну зжирав його зсередини: «Вже не можу того терпіти, виріжу у своїй «Тойоті» зверху люк, поставлю кулемет — і на передову». Сварилася з ним, особливо, коли критикував нову владу, казала: «Андрійку, ти не даєш їм шансу». А він: «Мам, хлопцям по 23 роки, у них вже ні рук, ні ніг, а їм навіть посвідчення учасника АТО не дають». Скандалив з медиками, коли бачив, що хлопців на витяжку не кладуть, кістки їм зростаються абияк, осколків усіх не витягають. Якось дзвонить після відвідин київського госпіталю: “У мене від того всього дах їде, мамо! Мого пораненого “айдарівця” вже “виписали” — сказали, як не дасть вісім штук, то на вихід із сумками”. Одного бійця хотів у Харківську клініку перевезти. Хлопець не вставав, мав перебиту спину. Андрій привіз його до себе додому помити, бо у госпіталі з ним ніхто б не панькався»

О.М. Кузьменко