Теги Posts tagged with "Народна армія"

Народна армія

Вимушена післямова до Звернення розігнаних та осиротілих військових журналістів у зв’язку з ліквідацією Міністерством оборони України газети «Народна армія» і журналу «Військо України»

(Частина 1)

Наше звернення і далі залишається топ-новиною не лише у вітчизняному інформаційному полі упродовж останніх декількох місяців. Практично неможливо порахувати, скільки сотень інтернет-сайтів надрукували наше звернення, починаючи з 13 січня 2019 року, причому – у повному обсязі. За що ми всім щиро дякуємо!

За всієї уваги суспільства до армії та до її проблем ми, відерто кажучи, не сподівалися, що наше звернення викличе такий величезний інтерес та резонанс, відкриє такий пласт додаткової цікавої та важливої інформації, якої вистачить ще не на одну публікацію.

«Це було одне з найкращих видань»

Наше звернення привернуло увагу тисяч небайдужих до Українського Війська, до його друкованих часописів. Наприклад, текст на БАГНЕТі вже прочитали більше 4100 осіб, на РЕЗОНАНСі – 3750, публікацію звернення на vse.media лише в перший день передрукували три з половиною сотні інших Інтернет-видань і т.д. А ще тисячі перепостів на особистих сторінках користувачів у Фейсбуці та інших соціальних мережах…

Зміст коментарів свідчить, що наші громадяни активно переймаються проблемами безпеки та оборони держави, дехто з них займається цим професійно, багато, як той же Дмитро Ярош, бере безпосередню активну участь у захисті України.

Андрій Сенченко

Український політик і громадський діяч, лідер правозахисного руху «Сила права», координатор Воєнного кабінету Юлії Тимошенко

Дурість і жадібність – теж зброя, вона вражає країну зсередини

16 січня 2019, 08:02

В нас багато говорять про гібридну війну. Але п’яти років владі та, на жаль, і суспільству не вистачило, щоб зробити висновки з подій в Криму і на Донбасі.

Так, наші території захоплювали силою зброї, але готували це захоплення роками, отруюючи свідомість українських громадян – дітей, молоді, дорослих, пенсіонерів – всіх, не лише цивільних, а й військових, які повинні були захищати власну країну.

В сучасній війні інформація – це і щит, і меч, що може вражати ефективніше за кулі і снаряди.

Роззброюватись в сучасному агресивному світі – дурість, роззброюватись у час війни – зрада.

Саме тому рішення про закриття газети «Народна армія» і журналу «Військо України» не може мати іншого визначення.

Жодні прес-служби і замасковані піар-агенції військово-політичного керівництва держави не замінять видань української армії, які впродовж 27 років підтримували дух нашого війська і привертали увагу суспільства до проблем і завдань оборони і безпеки.

Розумних пояснень таким рішенням знайти неможливо, так само як і рішенню Мінкультури про закриття «Кримської світлиці», що майже п’ять років була одним з символів боротьби за повернення Криму.

Якщо це спроба заощадити гроші для армії, то в мене є багато порад. Одна з них – припинити корупційні оборудки на закупівлі броньованих машин «Козак», що несподівано зросли в ціні спочатку на мільйон гривень, а потім ще на один. Цих додаткових 120 мільйонів гривень, які намагаються покласти до кишені по контрактах минулого і поточного років, вистачить на вирішення багатьох важливих завдань армії.

Наприкінці в мене є ще одна порада і прохання.

Раджу тим, кого втягують в корупційні схеми, задуматися про те, що відповідальність настане і дуже скоро.

А журналістів «Народної армії» і «Війська України» прошу далеко не розходитись. Дуже скоро ви знадобитесь країні та армії.

Сотні великих і коротких коментарів, телефонних дзвінків, в яких і критика, і сарказм, але в абсолютно переважній більшості – щире співчуття і щира підтримка, нерозуміння вбивчої позиції воюючого Мінітерства оборони, яке вважалося засновником видань. Ми щиро поважаємо думку кожного, якою б глибоко суб’єктивною деколи вона не була:

Вадим Ракаев Що сказати… Прочитав про оселедець, буржуйки і т. п.
І пригадався 2014-й… Коли передруковували матеріали з «Народної армії», коли почалась війна.
Щоб люди розуміли, що, чому і де…
Я живу у військовому селищі з 1983 року. Прославленому на всю Україну і світ. Писала газета і про моїх односельців, сусідів, тих, хто пішов на війну, навіть не знаючи, з якого боку зброя заряджається…
Прикро, що сталось з газетою.
Прикро й те, що праця журналістів не поважається. На жаль.
А щодо реформування… Уважно читайте закон, шановні критикани. Є там цікавий пункт про пріоритетне право на висвітлення діяльності…
Тобто, надрукувавши матеріал про хлопця-Героя, потрібно надавати рахунок міністру оборони? Чи як?
Рекламувати зброю на сторінках газети?
Прикро, але — факт. Коли в країні війна, військові газети залишаються пообіч…
Бо — закон…
І прикро, що у парламенті чимало депутатів, які, з їх слів, пройшли війну, але не внесли зміни до нього стосовно, в тому числі — і «Народної армії»…

Татьяна Кихтенко Я в шоке!!! Как так?!?

Lena Lastivka-Mokrenchuk Дуже, дуже шкода… Народка нас здорово виручала на фронті,в умовах інформаційної блокади. Не знаю, як будемо без неї…

Olha Sobko Сподіваюсь, творчий колектив «Народки» в процесі реформування створить новий якісний медіа продукт… Бажаю успіхів!

Наталья Колчанова Почему??? Что будут получать в/ч? Была прекрасная газета «Крила України» — тоже перестали выпускать. Очень жаль…

Костянтин Рясний И что, даже электронной версии не будет?! Я в шоці по коліна! Реформували, реформували та не виреформували

Андрей Садыло Це неправильно.

Yan Ivanyshyn А поборотися за існування газети? Легко здалися.

Сергій Коваленко Yan Ivanyshyn Ян, с чего ты взял, что не боролись?

Сергій Коваленко Yan Ivanyshyn Впрочем, имели место самоуспокоенность и отсутствие координации с др. силовыми структурами…

Yan Ivanyshyn Конец эпохи.

Yan Ivanyshyn Здоровий глузд пішов разом з Народкою.

Egor Trofimoff Дуже шкода…

Екатерина Яресько Розробляєте новий проект?

Kaminskiy Mikhail Безглуздий хід в умовах реальної війни. Зокрема, інформаційної, в якій не надто багато перемог…

Не залишилися осторонь і колишні наші побратими по журналістському цеху Михайло Камінський, Юрій Повх, Олександр Бондаренко (його реакцією стали 2 частини «Приказано умереть» великого і детального екскурсу подібних «реформувань» військових ЗМІ в минулому), а також Ігор Рудич, який двома десятками своїх, як завжди, гострих публікацій відкрив своєрідний «другий фронт» проти міноборонівських «реформаторів»-вбивць – вважаємо за доречне процитувати його статтю «ЗАКРЫВ ГАЗЕТУ И ЖУРНАЛ, ПОЛТОРАК ПОДСТАВИЛ ПОРОШЕНКА» або «Агенти Кремля знищили два важливих підрозділи в Міноборони», або «Після знищення військової преси патріотизм Полторака під питанням»:

«Напередодні нового 2019 року в Міноборони України закрили останні газету і журнал.

…Журналісти газети «Народна армія», крім випусків для військових частин ЗСУ, ще й виготовляли додаток для зони АТО. І в цьому випадку, виконували як інформаційно-просвітницьку, так і контр-пропагандистську функцію.

Крім того, до трудів праведних народоармійців належало проводити такі необхідні під час війни заходи, як фотовиставки, які пропагували мужність, героїзм, звитягу захисників України. І ще безліч чого.

Багато що робилося і було в журналістів «Народної армії». Одного не було — почуття байдужості до України та її Збройних сил.

І ось, коли українці вже подумки були за Новорічним столом, сталося те, що сталося. Скоротили газету, а разом з нею на додачу і журнал. Шикарне друковане видання «Військо України» також пішло у небуття. Слідом за «Народкою».

Тепер уявімо, що хтось в сусідній РФ (де-факто країні, що воює з нами) примудрився посягнути на газету «Красная звезда».

P.S. Цю абсолютно негативну для рейтингу Порошенка історію вже почали використовувати політики, що належать до табору Тимошенко. З партійних інтернет-ресурсів вона сягає топових інтернет-видань.

Ще б пак! А чому б не використати таку нагоду, коли самі підлеглі Петра Олексійовича так хвацько «удєлалі» шефа за 2-3 місяці до виборів?»

lustration kz – «Закрыв газету и журнал, Полторак подставил Порошенко»

Ми безмежно вдячні нашим однополчанам за підтримку, пам’ятаймо майданівське: «Разом нас багато – нас не подолати!»

Наше звернення, яке стало топ-темою перших сторінок сотень інтернет-видань, викликало велику кількість відгуків прихильників військових часописів, які не розуміють – як так сталося, хто ж посмів закрити військові ЗМІ, а дехто перепитував: нам що тепер – заходити на сайт «Красной звезды» і читати газету окупантів?

Світлана Галата Та руки за таке «роздержавлення» повідбивати

Наталия Фомина Але як так??????? А хто тепер буде прославляти військо????? Але ж війна триває!!!!!

Anatolii Stelmakh Да…это целая эпоха…даже как-то грусно…Но думаю…to be continued…

Алексей Бобовников Пішла наша берегиня у погонах…

Кушнирчук Анатолий Дуже шкода…. Я чомусь думаю, що історію бойових дій будуть вивчати на архівних підшивках видань Народноі Армії… Гарний часопис. Був…..
Дякую щиро КОЖНОМУ, хто працював на славу і історію нашу!

Ми теж дуже вдячні нашим читачам та героям наших публікацій, які відгукнулися, зателефонували нам, морально підтримали нас – тепер вже розігнаних військових журналістів. Були різного змісту дзвінки, але всі співрозмовники єдині в розумінні проблеми: як можна було таке допустити та ще в час війни? Дехто не приховував гостроти запитання: кому там і що впало на голову, що військову газету і журнал закрили? А один із читачів попросив, що якщо ще будемо порушувати цю тему, то щоб написали такі слова, останнє серед яких має бути обов’язково в лапках: «Ото роздержавили «державники»! Що і виконуємо.

Не можемо не процитувати і ще одного постійного читача – шкільного вчителя з Хмельниччини, який розповів, як на уроках з Захисту Вітчизни він використовував публікації газети «Народна армія» та журналу «Військо України» про подвиги українських героїв, про техніку та озброєння, яку використовують наші бійці на передовій. «А на що мені зараз, коли ці видання закрили, посилатися, на яких прикладах виховувати учнів? Розмістити на класній дошці портет міністра Полторака, який ліквідував друковані видання, і на його прикладі розповідати учням про героїзм воїнів? Хтось щось тут явно не додумав».

Читачі помітили наші незадоволення, які ми висловили і особисто голові парламентського Комітету з інформаційної політики Вікторії Сюмар, і нардепам-фронтовикам, які чомусь залишилися байдужими до долі військових видань:

Юрий Повх … Колективна сюмар взяла гору. Можна привітати медіблядство з перемогою над здоровим глуздом

Olexander Severyn Хороша і дуже корисна газета. Чому так, можете пояснити, себто для чайника? Яка конкретна норма закону?
Чи зверталися до комітету ВРУ, до гаранта врешті? Так же не можна

Сергій Коваленко Вікторія Сюмар, хорошо вам?

Сергій Жмурко їй пофіг…

Вікторія Сюмар А вам не соромно? От чесно? Прийнятий закон за авторством і мене і Тимчука, який виводить видання МО з під реформування?

Сергій Коваленко Вікторія Сюмар ну чтож, поговорим про «соромно»? Вопрос 1: И куда же вы «вывели» упомянутые издания МО? Мой ответ: «в расход» вывели — нет их, в результате ВАШЕГО законотворчества…
Вопрос 2: Вам не кажется странным, что в этом замечательном Законе не упомянуты «другие силовые структуры?
Это для разминки…

Справедливо напрошується продовження цій короткій дискусії на Фейсбуці. Адже Вікторія Сюмар не є щирою і об’єктивною у своїх намаганнях присоромити Сергія Коваленка, більше того – вона  не відповіла на його гострі запитання. Хоча, що вона могла відповісти? Варто ознайомитися зі стенограммами пленарних засідань, які розставляють всі крапки над «і» – кому насправді має бути соромно за втрату воюючою армією своїх ЗМІ.

Так, під час внесення 18 травня 2017 року змін до деяких законів України (щодо створення друкованих засобів масової інформації Міністерством оборони України та військово-цивільними адміністраціями на час проведення антитерористичної операції) (№ 5008) Ви, шановна Вікторіє Петрівно, були активні, як кажуть – в ударі, рішучою – як в бою, і ми щиро вдячні Вам за державницьку позицію та високу оцінку газети «Народна армія». Подібне в журналістській практиці зустрічається дуже рідко, тому вважаємо за доречне нагадати нашим читачам Ваш виступ з парламентської трибуни:

«Сьогодні солдати в АТО просять нас: «Зробіть нам бібліотеку, дайте нам книжки, літературу, дайте нам газети якісні». Це якісна газета, яка солдатам розказує про військову справу, про солдат. Ми не маємо права їх зараз позбавити такої газети. Дуже велике прохання: зайдіть, будь ласка, до зали і натисніть цю кнопочку!»

Ці Ваші, як голови профільного Комітету, слова переконали і надихнули коллег по парламенту на позитивне голосування з першого заходу. 226 результативних голосів «ЗА» при напівпорожній сесійній залі – це і оцінка Ваших зусиль, це і наша з читачами радість за вотум довіри газеті, яку чекали і, сподіваємося, будуть чекати як в мирних гарнізонах, так і на передовій війни.

Але, починаючи з весни 2018–го над друкованими виданнями Міноборони знову нависла смертельна небезпека: АТО замінили на ООС, відповідні зміни до Закону про роздержавлення друкованих ЗМІ внести забули, а термін дії попередньої норми Закону щодо цих часописів закінчився.

Нагода врятувати згадані ЗМІ з’явилася лише восени, коли парламент взявся законодавчо врегулювувати аналогічно небезпечну долю газет «Голос України» та «Урядовий кур’єр».

2 жовтня 2018 року голова Комітету Вікторія Сюмар представила власний законопроект про внесення змін до Закону України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації» (№ 8441 – врегульовувалися деякі технологічні моменти реалізації Закону), в якому вже не було жодної згадки про друковані ЗМІ Міноборони. Хоча знала, що з часу, коли АТО замінили на ООС, з вже відомої причини – забудькуватості Міноборони – над ними нависла реальна загроза ліквідації.

Реально виправляв ситуацію альтернативний законопроект народного депутата Андрія Денисенка (№ 8441-1)розроблений спільно з Національною асоціацією українських медіа.

Представляючи його, Денисенко особливо наголосив, що «тільки альтернативний законопроект містить норму щодо продовження виходу та бюджетного фінансування газети Міноборони, а також встановлює, що контроль за її змістом здійснює незалежна редакційна рада. Наразі бюджетне фінансування газети має бути припинене у зв’язку з юридичною колізією, а саме: із закінченням антитерористичної операції». Дійсно, запропоновані ним зміни та доповнення до Закону України «Про реформування державних і комунальних друкованих засобів масової інформації» щодо реалізації заходів з національної безпеки і оборони позитивно вирішували долю військових ЗМІ.

Здається, і глухий мав почути і зрозуміти, яку позицію зайняти і як треба голосувати, адже важливе питання потребує невідкладного вирішення.

На це, на жаль, нардепи уваги не звернули, чомусь не проявила характерної їй активності та наполегливості і Вікторія Сюмар, яка, як голова профільного Комітету, мала голос першої скрипки у цій дискусії. Про що тільки не балакалось під час обговорення законопроектів, але про друковані ЗМІ воюючого Міноборони, і «Народну армію» зокрема – яку так активно підтримували ще півтора року тому, на цей раз не пролунало ані півслова. Схоже, для нардепів війна на Сході нібито вже закінчилася, або, як кажуть в народі, їх неначе підкупили. Як не вистачало у ці хвилини мобілізуючої промови зі словами: «Російська агресія – це не тільки російські танки і бойовики, це також інформаційна війна», як це нещодавно зробив спікер парламенту Андрій Парубій перед голосуванням законопроекту про заборону присутності російських спостерігачів на наших президентських виборах. Не знайшлося в залі справжнього патріота України, який виголосив би такі слова та закликав підтримати ініціативу колеги Денисенка. Заклопотаним гаджетами, есемесками, телефонними розмовами, бізнесшептаннями, демонстрацією модних уподобань та ще Бог знає чим, ситим підкупольним мешканцям, які гордо вважають себе представниками українського народу, ніколи було замислитися над наслідками такої своєї байдужості, адже з цієї російсько-української інформаційної війни вилучалися два головних штики української контрпропаганди і, фактично, оголювався центр цього фронту.

І як наслідок кволо-беззмістовного обговорення та більше десятка безрезультативних голосувань – законопроекти були зняті з розгляду. Це був останній цвях в домовини «Народної армії» та «Війська України»!

До речі, це було вже третє і, на жаль, останнє (в історії часопису!) голосування Українського Парламенту за «Народну армію». А перше, нагадаємо, відбулося відразу після проголошення Незалежності України – 11 жовтня 1991 року, коли Постановою ВРУ газеті надали статус Центрального друкованого органу Міністерства оборони України, яке ще належало створити. Цей день заслужено став Днем народження газети. «Народна армія» стала ПЕРШИМ ПІДРОЗДІЛОМ, інформаційним ПРАПОРОМ майбутніх Збройних Сил та Міністерства оборони України! Крім газети ВРУ «Голос України», немає більше в Україні періодичного видання, народження та історія якого розпочиналися за рішенням Парламенту!

І якщо тоді, в 1991-му, голосування в сесійній залі супроводжувалося бурхливими оплесками, то вже новітнє покоління парламентарів залишилося байдужим до долі військових видань в умовах війни. Забудькуватість, байдужість (та ще державників!) у відповідальний час дорого коштує. Чим це закінчилося для періодичних видань Міноборони – вже відомо…

Завжди, коли у Верховній Раді розглядаються законопроекти, у ухваленні яких зацікавлені ті чи інші міністерства та відомства, їх представники присутні в парламентських кулуарах – щоб сконтактувати з депутатами, надати додаткову консультацію чи пояснення, словом – налаштувати їх на позитивне голосування. На диво і на жаль, жодного представника Міноборони у цей день тут не було! Як не було їх і на засіданні профільного парламентського Комітету, який напередодні розглядав ці законопроекти та приймав рішення винести їх в сесійну залу для остаточного вердикту. Не було – тому що, маємо сміливість вважати, орденоносні прес-леді міністра Полторака, які опікуються питаннями преси, мабуть заклопотано переминалися з ноги на ногу в черзі за новими орденами і званнями.

Слова «на диво і на жаль» підкреслені двома жирними рисками не випадково, адже в системі Збройних Сил України є лише ТРИ структури, які започатковувалися за рішеннями Верховної Ради України: це суто саме Міністерство оборони, Генеральний штаб і газета «Народна армія», яка, ще і ще раз підкреслимо, стала ПЕРШИМ ПІДРОЗДІЛОМ Збройних Сил України, яка фактично була їх прапороносцем. І хоча би цей факт мав викликати елементарну повагу засновника до свого центрального часопису, майбутня доля якого стояла на кону «бути чи не бути»! Одна фраза засновника видань «Прошу підтримати, адже так диктує війна, так вимагають інтереси оборони Держави!» – і цього було б достатньо аби сесійна зала парламенту вмить перестала бути байдужою, а на табло висвітлилося б значно більше за 226 мінімально необхідних голосів.

Отже, як мовиться, мавр зробив свою чорну справу. Диво та й годі: у нашій Українській ВерхРаді може бути дуже актуальним ділом, наприклад, порятунок від заборони віскі, а центральну військову газету і журнал під час війни – НІ!

Показово, що, начебто відчуваючи щось не дуже приємне у розвитку цієї проблеми, ще в червні 2018-го експерт по страткому ГО «Інформаціна безпека», екс-замміністра інформполітики (2015-2016), радник міністра оборони С.Полторака (2014-2015) Тетяна Попова просто волала в блозі на Українській правді»: «Зберегти комунікацію». Ось кілька актуальних тез з її, як завжди актуального, блогу, які мали б розбудити байдужість і того ж Полторака, і народних депутатів:

Для армій країн світу завжди було актуальним наявність засобів комунікацій та можливостей мотивування для своїх військовослужбовців. Вони є інструментом внутрішньої комунікації для військовослужбовців та їх сімей, а при необхідності стають інформаційною зброєю для протидії ворожому негативному інформаційно-психологічному впливу.

Сьогодні, на жаль, ми змушені ставити питання про необхідність збереження військових засобів масової інформації. Справа в тому, що Україна взяла на себе певні зобов’язання щодо роздержавлення державних ЗМІ… Але в контексті російської інформаційної агресії має право на існування дискусія про урахування деяких особливостей та необхідні виключення з правил.

За чотири роки подій на сході держави військові ЗМІ довели свою необхідність та ефективність. Вони пройшли через значну внутрішню трансформацію разом з іншими структурами української армії та одночасно виконували свої основні завдання в інтересах військ. В деяких випадках друковані ЗМІ взагалі ставали чи не єдиним засобом отримання інформації військовослужбовцями сил АТО. Для цивільного населення, у т.ч. громадян на тимчасово окупованих територіях та деяких інших цільових аудиторій окремими накладами виходили спецвипуски відомчих військових видань.

До речі, спеціалізовані та відомчі ЗМІ вимагають особливого рівня підготовки фахівців, які, між іншим можуть працювати в умовах збройного конфлікту в тих місцях, куди через низку чинників не може бути надано доступу представникам цивільних ЗМІ. З огляду на зазначене, в ЗС України існує система підготовки таких фахівців. Окремо вирішується питання тренінгів для журналістів цивільних ЗМІ, але для навчання власне військових журналістів та інших «медійників» створена відповідна система у військових навчальних закладах.

Таким чином, в українській армії створена певна система функціонування військових ЗМІ… І щонайменше до нашої перемоги над агресором військові ЗМІ точно необхідні, а їх ліквідація в контексті роздержавлення – недоцільна.

З огляду на зазначене були внесені зміни та доповнення в законодавство України, яким передбачалося збереження військових засобів масової інформації до завершення проведення Антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей. З кінця квітня поточного року формат операції на сході держави було змінено з АТО на операцію Об’єднаних сил. За формальними ознаками перестали діяти правові підстави щодо відтермінування процедури роздержавлення військових ЗМІ…

З цього приводу існують також загрози від низки бізнес-структур, які просто мріють про найскорішу ліквідацію військових ЗМІ (відверто кажучи, вже намагаються лобіювати зазначене). Тим самим вони вбачають для себе шанси отримати контракти на аутсорсінг щодо інформаційного забезпечення військ… Далеко не кожне цивільне ЗМІ може працювати в форматах, притаманних військовій редакції.

У якості додаткового аргументу наведу також низку прикладів з зарубіжного досвіду роботи військових ЗМІ. На пересічні військовій базі ЗС США у будь-якому місці земної кулі в місцях масового перебування військовослужбовців та членів їх сімей (польові чи базові табори, службові приміщення, торговельні центри, їдальні, об’єкти культурно-спортивного призначення тощо) ви знайдете у вільному доступі (або за помірну ціну) та в необхідній кількості свіжий примірник щонайменше кількох друкованих видань. Однозначно це буде сама масова газета «Stars and Stripes», газета виду збройних сил, видання військової бази або військового округу (для столичного гарнізону) тощо. Аналогічну ситуацію ми мали можливість спостерігати на військових базах Великої Британії, ФРН та багатьох інших країн світу. Всі вони мають достатні аргументи та досвід щодо необхідності утримувати власні друковані видання.

В збройних силах провідних країн питання «диджіталізації» мас-медіа та тенденція поступового скорочення питомої ваги власне друкованих видань означає лише новий виклик. Відповідь полягає не у відмові від паперових версій, а в розміщенні контенту видання на всіх можливих носіях (друкована версія, електронні версії для різноманітних гаджетів, окремі формати подачі матеріалу для соціальних мереж тощо).

Тому мені взагалі незрозумілі посилання деяких українських псевдо-медіа-експертів на стандарти та підходи західних країн з цього приводу. В основі дискусій мають лежати в першу чергу аргументи та факти, а не фейки.

Таким чином для України є необхідність в стислі терміни розробити та прийняти нормативно-правовий акт, який забезпечить збереження, розвиток військових засобів масової інформації та їх успішне функціонування в інтересах оборони держави, звичайно що в першу чергу наших бійців на передовій.

Ви думаєте хтось почув, дослухався – і перш за все нардепи з Комітету Сюмар, пресове оточення Полторака, врешті-решт сам міністр? Як все було насправді і які наслідки такої байдужості, а може й бізнес-запрограмованості, як мабуть підставно стверджує пані Попова, – ви вже знаєте.

Після опублікування нашого звернення з приводу закриття «Народної армії» та «Війська України» ми чекали, і як з’ясувалося – марно, належної реакції, фахових пояснень від голови парламентського Комітету Сюмар, інших нардепів, які пройшли АТО і саме завдяки цьому рядку у своїх біографіях стали народними депутатами.

Ми сподівалися на позицію Президента України Петра Порошенка, який, як Верховний Головнокомандувач, без перебільшення зрісся з війною і Збройними Силами і, як ніхто інший, глибоко розуміє всі складові нашої майбутньої перемоги, – він мав всі підстави шляхом «вето» зупинити цю недалекоглядну та руйнівну законодавчу ініціативу своїх політичних опонентів та й прихильників. Але недопильнував! Президент мовчки підписав це депутатське творіння, так і не помітивши разом зі своїми чисельними аналітиками та прес-радниками втрати головних штиків інформаційного спротиву російській пропаганді.

Ми розуміємо, що топ-мешканці владних печерських пагорбів дуже зайняті президентськими і парламентськими виборами, які пройдуть у цьому році, – і ліквідація друкованих видань, нехай і воюючих Збройних Сил, не є їх сьогоднішнім пріоритетом і не дуже вплине на їх можливо-майбутнє перебування під парламентським куполом  чи в палаці на Банковій з усіма недосяжними для простих грішних соціальними благами. Але ж ВСІ ВОНИ є ДЕРЖАВНИКАМИ і не мають права бути недалекоглядними і байдужими, проходити повз, коли щось поряд з ними, в Державі робиться не по-державному!

Що ж, їм тут дійсно добре, і навіть дуже добре – якщо відповідати на запитання Сергія Коваленка до Вікторії Сюмар у Фейсбуці. Добре їм і під парламентським куполом, і в кончезаспівських та бучанських лісах, і на заокеанських «виборчих округах», де кипить їх і особисте, і прибуткове, і веселе життя. Кипить так, що не на часі й згадувати про якісь там військові ЗМІ.

Всі високі державні інституції, які згадувалися у нашому зверненні – Верховний Головнокомандувач, РНБО, Верховна Рада України і з десяток інших високих структур – дружньо-узгоджено промовчали, неначе нічого серйозного не сталося. Розуміємо, що вони попросту прогледіли, проспали цю надзвичайну подію і зараз якось негоже, невигідно про це здіймати скандал, нагинати міністра оборони: «Чому не захистив?». За місяць, а тепер вже за тиждень до президентських виборів шум здіймати – собі нашкодити. Це якщо міркувати з позиції особистої вигоди. А якщо думати та вчиняти по-державному, з позиції війни (яка, один лише Бог відає, скільки ще буде продовжуватися) – то таке мовчання є дуже симптоматичним  і має насторожити тверезо мислячих політиків, всіх громадян.

Найтривожніше і найнеочікуваніше – що відсутня реакція тих, хто безпосередньо опікується обороною та інформаційною безпекою держави, зокрема – Верховного Головнокомандувача, РНБО. Про міністра оборони – окрема розмова. Складається враження, що ніхто з вищих можновладців та їх найближчого оточення мабуть нічого з друкованої періодики не читає – лише самі промовляють, аби їх одних слухали. А конкретні болючі проблеми життя неначе залишаються поза їхньою увагою.

Цю підозріло-байдужу тишу порушив лише один «постріл» – оприлюднений 18 січня ц.р. з парламентської президії депутатський запит народного депутата України Артема Вітка.

Ми щиро вдячні Артему Леонідовичу за сміливість та громадянську позицію. Хоча, відверто кажучи, дуже чекали такої ініціативи й від інших, інстинкт самозбереження у яких перед майбутніми парламентськими виборами виявився сильнішим і вони не стали ускладнювати свого життя, змирилися з похованням військових видань.

У своєму запиті до міністра оборони Полторака С.Т. народний депутат А.Вітко чітко виклав свою переконливу позицію, що «в умовах війни закриття головних друкованих часописів «Народна армія» і «Військо України» є неприпустимим явищем», та попросив керівника військового відомства знайти можливість відновити ці видання. Зробив він це високопрофесійно, за покликом душі, адже, як в недалекому минулому командир бойового батальйону «Луганськ-1», як мешканець міста Сєвєродонецька Луганської області (куди донедавна теж доставлялися спецвипуски «Народної армії», про які авторитетно писалося на Урядовому порталі), краще за інших знає, що відбувається на Сході України і яку вагу та ціну там має правдиве інформаційне слово.

Відповідь на цей депутатський запит не стільки потішила – скільки дуже засмутила, адже демонструє рівень та потенціал інтелекту міністерського управління комунікацій та преси, де готувався цей текст, показає, що навіть солідної відписки не вміють зробити. До речі, самі автори вбивчої «реформи» військових ЗМІ в очікуванні неминучих неприємностей лякливо-хитро усунулися від підготовки цієї відповіді – крайнім виявився підполковник, який лише недавно з’явився у цій управлінській структурі і навряд чи встиг зануритися в цю непросту ситуацію.

Що вийшло і яка частка правди в написаному  – читаємо і аналізуємо, адже сам міністр погодився, раз власноручно поставив підпис:

Як оцінити об’єктивно цей міністерський опус?

Якщо говорити словами аноніма, який на замовлення «мєнтовської орди» та за допомогою інтернет-сайту, що має заокеанське коріння, робив спробу остаточно добити смертельно поранену «реформами» газету і ще живих людей-журналістів, то можна казати, що зміст міністерської відповіді – поганодобрий.

Добрий – тому, що нарешті зрозуміли, яку ідеологічну диверсію втнули на користь оккупантів і яке, врешті-решт, западло зробили своєму Верховному Головнокомандувачу напередодні президентських виборів.  Поганий – тому, що цим показали: думати вони здатні лише під тиском критики, пресингом і матюками.

Є підстави передбачити, що поспіх, з яким в Мінобороні, зрозумівши свій прокол, розробили проект Закону, що дасть змогу хоч якось виправити ситуацію, і навіть вже погодили його з «заінтересованими державними органами» для розгляду Кабінетом Міністрів України, став наслідком нашого звернення і вказівки міністру оборони від самого Верховного, розмова між якими,  зважаючи на особливу увагу Порошенка до преси, міг бути приблизно таким:

Поганий – тому що лукавлять і не зізнаються, чому Міноборони самоусунулося від вирішення проблеми законодавчого врегулювання питання з відомчими ЗМІ після трансформації АТО в ООС, коли у травні, у червні і особливо у жовтні 2018 р. вносилися чисельні зміни до великої низки Законів у зв’язку з переходом до ООС та у зв’язку з прийняттям Закону України про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях. Тоді військове відомство відзначилося забудькуватістю, прогавило можливість врегулювати проблемні питання своїх видань. Абсолютна відсутність ініціативи з боку Міноборони під час розгляду 2 жовтня 2018 року Верховною Радою України змін до Закону про роздержавлення друкованих ЗМІ (перш за все альтернативного законопроекту Денисенка), про що детально писалося вище, – це дуже погано. Міноборони практично програло цю інформаційну битву, яка відбулася в стінах парламенту за «Народну армію» та «Військо України», прогало ганебно, по-зрадницьки. Полторак ні сам не приїхав на передову, тобто до ВРУ, ні резерву замість себе і навіть бойової розвідки не вислав. Повна байдужість! Нехай помирають занадто патріотичні…

Дуже погано є й те, що вбивчо-смертельне «реформування в установленому порядку військових друкованих ЗМІ», а насправді своє самоусунення цю свою байдужість та абсолютну відсутність ініціативи під час розгляду 2 жовтня 2018 року парламентом альтернативного законопроекту нардепа Денисенка (коли був реальний шанс відстояти відомчі друковані видання) тепер, у відповіді на депутатський запит, міністр оборони цинічно та безвідповідально вигороджує вимогами Закону про роздержавлення друкованих ЗМІ та Рішенням Президента України щодо зміни формату АТО на ООС. Та не було жодного побічного рішення і вимоги ліквідувати друковані ЗМІ Міноборони!!!

До відома С.Полторака: за тлумачним словником сучасної української мови, реформувати – означає змінювати що-небуть шляхом реформ, перетворювати, перебудовувати – але аж ніяк не «розформовувати», як пише у своїй відповіді пан міністр. На жаль, своїм «реформуванням» ви «Народну армію» та «Військо України» ніскільки не змінили, не перетворили і не перебудували – ви їх просто ЗАКРИЛИ, ЛІКВІДУВАЛИ, а якщо вже використовувати вашу лексику – РОЗФОРМУВАЛИ. І коли ми, збагачені гірким досвідом вашого «реформування», останнім часом читаємо ура-повідомлення на кшталт, що «Міноборони до кінця року обіцяє завершити повну структурну перебудову Генштабу», «До 2020 року у нас чітко визначено стратегічні оборонні цілі, у нас є чіткі плани по місяцях, по роках», «Зміни, які наразі відбуваються в оборонному відомстві та Збройних Силах, набули системного характеру та мають значні зрушення і досягнення» – то так і хочеться гукнути: тільки не завершуйте ці свої перебудови та новації так, як зробили з «Народною армією» та «Військом України»!

Далі  – про саботаж та руЙнацію, що само по собі є дуже погано.

Замість того, щоб неухильно виконувати вимоги Доктрини інформаційної безпеки України, затвердженої Указом Президента України від 25.02.2017 р. № 47/2017, яка одним із пріоритетів державної політики в інформаційній сферівизначає удосконалення законодавчого регулювання інформаційної сфери відповідно до актуальних загроз національній безпеці, яка зобов’язує Міноборони забезпечувати протидію спеціальним інформаційним операціям, спрямованим проти Збройних Сил України та інших військових формувань, яка покладає безпосередньо на МО завдання з організації та забезпечення донесення достовірної інформації до військовослужбовців Збройних Сил України, інших військових формувань, зокрема через засоби масової інформації ЗСУ, – Міністерство оборони просто ліквідовує ці засоби масової інформації! Найбільш професійно підготовлені військові журналісти звільнені на пенсію, розбіглися – хто куди, хоча жоден з них не досягнув максимального терміну перебування на військовій службі і міг ще довго і плідно працювати на Збройні Сили, на Перемогу, і перш за все в інформаційній війні. Але Полторак розпорядився інакше: на пенсію! Це – дуже погано!

Погано – що, закривши військові ЗМІ, розігнавши журналістів та практично зруйнувавши військову журналістику як явище у системі ЗСУ – тобто фактично поставши великий хрест на реалізації приписів вищезгаданої президентської Доктрини інформбезпеки, разом з тим міністр оборони сміливо з патетикою заспокоює, що «з метою реалізації приписів Доктрини в умовах застосування Російською Федерацією технологій гібридної війни проти України та з метою (вдумайтеся!) збереження кадрового потенціалу Збройних Сил України в Міноборони створено Інформаційне агентство…» (до короткого аналізу цього новонародженого інформдитяти з не зовсім зрозумілими функціями ми ще повернемося). Хоча крім затвердженого статуту (який вже сьогодні потребує суттєвого доопрацювання) майбутнього ІА ще нічого насправді не створено – продовжується лише біготня по Кабміну, міністерствам та відомствам з узгодження паперів з сирими пропозиціями майбутньої інформаційної структури. Якщо читати слова Полторака без темних окулярів, то насправді виходить: спочатку ліквідували ЗМІ, розігнали журналістів – а потім вирішили з метою (вдумайтеся!) збереження кадрового потенціалу створити Інформаційне агентство. Щоб побудувати новий будинок – по-міністерськи означає, що спочатку треба зруйнувати старий… «Винахід», який тягне ще на один орден! Це результат того, що Полторак зробив ставку не на професіоналів (хоча й обіцяв), а на знайомих ментівських підлабузників.

Міноборонівські керманичі ніяк не втямлять, що ліквідувати військові ЗМІ під час російської агресії в Україну можна було лише на догоду тій же Росії чи на її замовлення!

Залишення бойових позицій, оголення ділянки фронту під час війни тягне за собою кримінальну відповідальність того командира, який допустив або за наказом якого зроблено це. Інформаційний фронт воюючих Збройних Сил України обеззброєний «реформою» міністра оборони Полторака…

Чи не замислювався пан Полторак над тим, яку свиню цим підкладає своєму Верховному Головнокомандувачу і скільки голосів той може не дорахуватися на своїх других президентських виборах? У будь-якому разі, Порошенко, який у своїй передвиборчій компанії особливу ставку робить на армію, має «дякувати» своєму міністру оборони, для якого переддень та початок року свині видався дуже врожайним.

Дивно-незрозумілі порядки прийшли до Міноборони разом з вевешною командою – підлеглі своїми непрофесійними пропозиціями легко підставляють міністра, а міністр так само легко підставляє Президента-Верховного Головнокомандувача!..

І ще один нюанс, який впадає в око навіть пересічному обивателю. Рішення Президента України про закінчення антитерористичної операції датоване 30 квітня 2018 року. Саме з цієї дати починався відлік смертельного тримісячного періоду «розформування» ЗМІ – тобто, їх існування повинно було припинитися не пізніше 30 липня. Закон – є Закон. І лише догадками цей обиватель розуміє, чому тремтяча рука Міноборони не накинула зашморги на шиї «Народної армії» та «Війська України» ні в серпні, ні у вересні, а, «законослухняно» заплющивши очі на Закон, дотягла смертельний вирок аж до 29 грудня, коли заклопотане приємними передноворічними справами перш за все вище керівництво держави й не помітить цієї ідеологічної диверсії. Чи доповідали про боязнь чи неможливість виконати вимогу Закону Верховній Раді, Президенту, правоохоронним органам? – питання до Міноборони аж ніяк не риторичне.

Й про поспішність, чи навіть аврал, з якими в Мінобороні розробили проект Закону, який начебто дозволить хоч дещо виправити ситуацію, і навіть, як прозвітував сам Полторак, вже погодили його з «заінтересованими державними органами» для розгляду Кабінетом Міністрів України. Технологія прийняття законів у парламенті така, що як не попішай, а місяцем-другим чи навіть третім тут не обмежитись. Враховуючи нинішню президентську виборчу кампанію, а за нею парламентську, справа отримання законодавчого рішення на видання військових друкованих часописів розтягнеться на півроку, а то і більше. До того ж редакції ліквідовані. Рештки «кадрового потенціалу», які Міноборони нібито зберегло для мертвонародженого інформагенства, упродовж січня-лютого та й вже березня нічим іншим, як ліквідаційними заходами не займалися. Що буде завтра – ніхто не знає й ні про якусь президентську Доктрину інформаційної безпеки не згадує. Вже майже три місяці «турботливо збережені» журналісти професійно майже не працюють, але грошове забезпечення їм виплачується. Лише останніми тижнями в добірці новин на міністерському інтернет-сайті почали з’являтися нечисельні інформаційні повідомлення про події у житті ЗС – що з успіхом могли б робити два-три журналісти, а не угрупування з декількох десятків висооплачуваних офіцерів-медійників з величезними додатковими сумами витрат на їх утримання та забезпечення роботи. Це – дуже погано.

За чиєю необдуманою волею Міноборони зазнає фінансові збитки і хто за це має нести відповідальність, а то і здати ордени чи пагони? Всі видатки – з кишені «реформаторів». Це було б справедливо і добре.

А могло б бути все і всім  добре – якби у травні, червні і особливо у жовтні 2018 р., коли вносилися зміни до великої низки Законів у зв’язку з трансформацією АТО в ООС та реформуванням ЗМІ, Міноборони не дрімало, не залишалося байдужим, не самоусунулося й не забуло про інформаційну війну, про нагальні завдання президентської Доктрини інформаційної безпеки.

На жаль, як писав один наш колишній колега, ми дуже швидко втратили відчуття загрози й духу війни.

Чимало творчих планів у журналістського колективу тієї ж «Народки» залишилося не реалізованими.Не із своєї вини, бо посеред війни прийшов наказ про демобілізацію…

Перші вироки: «Народну армію вбило саме Міністерство оборони. КОМУ Порошенко має «відрубати руки» за ліквідацію посеред війни військових ЗМІ? Чи встигне до виборів?

Тиждень тому відбулося засідання парламентського Комітету з інформаційної політики та свободи слова, на якому розглядалося звернення Начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України, генерала армії України В. М. Муженка щодо необхідності забезпечення на безоплатній основі додатковоїпередплати газети «Голос України» для військовослужбовців Збройних Сил України, які безпосередньо виконують завдання в районі проведення операції об’єднаних силПід час його обговореня і пролунали перші офіційні політичні вироки українському Міністерству оборони з приводу ліквідації військових друкованих ЗМІ.

Голова Комітету Вікторія Сюмар, нагадавши присутнім, як на початку 2018 року за ініціативою МО вносилися зміни до низки законів у зв’язку з трансформацією АТО в ООС, повідомила, що при цьому Міноборони «забуло» передбачити такі зміни до Закону про роздержавлення друкованих ЗМІ. «Саме ж Міністерство оборони вбило власну газету, не внісши відповідні зміни» – резюмувала голова інформаційного Комітету, з чим важко не погодитися. Ми вдячні Вікторії Сюмар за таку сміливість та правду, за цей перший політичний вирок міністру Полтораку та його бездарному прес-«реформаторському» оточенню, хоча, задля об’єктивності, про власну байдужість і пасивність, коли у жовтні минулого року народний депутат Андрій Денисенко вже навздогін пропонував свій, абсолютно реальний(!), варіант виходу із ситуації, вона скромно промовчала.

Представник Генерального штабу, надаючи пояснення до звернення Начальника ГШ В.Муженка, бідкався: «Народної армії» більше немає, а газети потрібні в казарми, варти, санітарні частини, причому з розрахунку 1 примірник на 5 військовослужбовців. Про район проведення операції об’єднаних сил – особлива розмова. Саме на передову Генштаб просить по 5 тисяч додаткових примірників газет «Голос України» та «Урядовий кур’єр». Вже роглядалися навіть варіанти… приватних газет (дивись, інформаційний голод, штучно влаштований для ЗСУ прес-спецами Полторака, змусить ще й  писати звернення до політичних партій, майже кожна з яких має газету.  А там й до «Красной звезды»  черга дійде… Уявляємо, як «обалдєют» московіти від такої чергової дурні українців!).

Члени парламентського комітету прохацькі  настрої керманичів з ГШ сприйняли без ентузіазму, хоча й виходу немає – інформаційний голод треба хоч чимось втамувати:

Сьогодні Муженко просить, щоб їх забезпечили «Голосом України». Скажіть-но, а «Голос України» друкує ту інформацію, яка реально цікава військовим? Скажіть, чому тоді на базі «Народної армії» не було зроблено бюллетеня, як це передбачено дуже конкретно законом про роздержавлення? Чому Міноборони замість ліквідованих ЗМІ нічого не запропонувало? – ніяк не могли зрозуміти члени Комітету. Відповідь: а тому, що МО військових журналістів вже звільнило, тобто розігнало, отже щось практично робити вже немає кому (от вам і «збережений», за Полтораком, кадровий потенціал!).

Якщо ми вам зараз дамо «Голос України», то ви поставите галочку, скажете, що це питання для нас вирішене і більше нічого робити не будете. Нам дуже хотілося б, щоб газета «Народна армія» була відновлена. Якщо потрібна буде допомога від Комітету, ми це зробимо.

За результатами засідання Комітет прийняв рішення звернутися до Міністерства оборони України з пропозицією розглянути питання про створення та належне фінансування офіційного бюлетеня МОУ «Народна армія».

Чесно кажучи, радості на душі від такого рішення не додається. По-перше, як з’ясовується, в парламентському Комітеті з інформаційної політики навіть і не чули, що ще десь на початку січня в МО розроблено законопроект, який, за писаниною самого міністра у відповіді на депутатський запит, дозволить Міноборони продовжувати видавати друковані ЗМІ в особливий період, і який вже нібито «погоджено заінтересованими державними органами та готується до розгляду Кабінетом Міністрів України, після чого буде внесено в установленному порядку до Верховної Ради України». Виходить, що ніхто з міноборонівських спеців-розробників цього законопроекту не лише не порадився з профільним парламентським Комітетом, саме  який і буде виступати головним лобістом ініціативи МО, але й навіть не поінформував, що така ініціатива готується. Не поінформували також, що вже є затверджений статут інформаційного агенства, який передбачає створення відділень спецільних кореспондентів та цілих інформаційних редакцій аж у 9 містах України. А Комітет, не порадившись з професіоналами – військовими журналістами, редакторами, тим часом клепає свої ініціативи: давай бюлетень! Бюлетень – де журналістів не буде, публікуватимуться лише дописи читачів, як заявляли в Комітеті. Виходить, Міноборони треба буде переробляти статут ІА, посади журналістів, спеціальних кореспондентів, редакторів і т.п. міняти на «не творчі» посади на кшталт майстер цеху, майстер ІА, обробник інформації. Одним словом, дурдом!

По-друге, подібне трапляється завжди, коли за справу беруться не фахівці. Ми що – знову до одних бойових листків повернемося? Навіть під час першої світової війни газети в окопи доставлялися! Чудо та й годі: під час війни чи особливого стану, коли держава воює, випускати патрони, снаряди, бомби, ракети можна і треба, а газету чи журнал – НІ, бо якийсь Томенко нафантазував, що це політично шкідливо! Відчуваєте, як далеко в тундру зайшли наші розумники?! А вихід, і дуже простий, то є, треба лише мізками пошевелити, а не одними язиками. Якщо зберегти військові друковані ЗМІ на особливий період, тобто на період війни, – просто треба внести відповідні зміни до закону про роздержавлення, як це було зроблено на період АТО. Якщо зберегти військові друковані ЗМІ назавжди, що було б по-державному найраціональніше (ЗС навіть у мирний час перебувають в очікуванні особливого стану – готовності боронити країну, адже заради цього й існують), – тоді треба вносити до цього явно недодуманого закону про роздержавлення зміни «крім силових відомств, що перебувають у постійній бойовій готовності» або щось подібне.

Пане Полторак: ви почули справжню правду про вашу бездіяльність? Вам не соромно чути, як Генштаб просить у Верховної Ради не патронів чи снарядів на передову, а газет, щоб забезпечити елементарні потреби військовослужбовців в інформації, необхідність в якій є не меншою, ніж в тих же патронах? Кому і чим ви після цього доведете і хто вам повірить, що «забули» про газету і журнал, коли писали зміни до законів у зв’язку з трансформацією АТО в ООС, що не свідомо або не за чиїмсь завданням зробили це, не стали відстоювати головних інформаційних рупорів, а швиденько позвільняли ще молодих військових журналістів на пенсію, а всю історію преси Українського Війська у двомісячний термін заховали подалі в архів? Хто вам за таку спецоперацію тишком-нишком подякув? На ці запитання доведеться відповідати перед судом історії…

Слухали ми виступ представника ГШ на Комітеті – і ставало ще очевиднішим, як оте все наносне, непрофесійне, що прийшло в МО разом з чужинською для ЗС ментівської командою, почало вилазити боком для тих же Збройних Сил, поставило військове відомство у відому позу з простягнутою рукою, щоб хоч у когось випросити газету для солдата.

Але ще більше здивувань викликає запитання: чому правлять бал, чому вирішують долю військових друкованих ЗМІ саме отакі пришельці з чужинської орбіти – вихованці катів Майдану Захарченка і Шуляка, а не як цей представник генштабівської управління, який від життя і практики знає, що значить газета, журнал для інформування та морально-психологічного забезпечення військовослужбовців, і не лише в районі бойових дій?

Це питання ми адресуємо вже не Полтораку, з якого тут толку мало – він свою чорну, вбивчу справу для газети і журналу зробив, брехливу відписку на депутатський запит підмахнув і просто так не відмахнеться й від своїх піарників ментівського походження. Це питання ми адресуємо до Верховного Головнокомандувача – Президента України ізаодно уточнюємо: руки відрубувати, як Ви, Петре Олексійовичу, красномовно пообіцяли, треба не лише корупціонерам, але й тим, хто посеред війни, НЕ БЕЗДУМНО – а СПЕЦІАЛЬНО ліквідував друковані ЗМІ Збройних Сил!

Пам’ятаєте крилате «той, хто не хоче годувати власну арміюбуде годувати чужу»?  Стосовно сумної історії з військовими ЗМІ може звучати, ні – вже звучить так: той, хто закриває свої газети, буде читати чужі.

Отже:

Чому долю ЗМІ вирішують винятково тупі реформатори?

Наш колишній побратим, а нині незалежний журналіст Ігор Рудич, публікації якого ми вже рекомендували прочитати повністю, закриття Міністерством оборони газети «Народна армія» і журналу «Військо України» вважає таким собі передноворічним «вбивством», яке «ну дуже вже нагадує спецоперацію». І, щоб зрозуміти ступінь ідіотизму та шкідництва в такому бюрократичному кроці, пропонує поглянути на цей акт прогресуючої чиновницької олігофренії з військової, реформаторської, інформаційно-пропагандистської, патріотичної, історичної та інших точок зору. Адже під час війни нищать дві останніх, як він висловлюється, пресових дивізії (чи то пак, бригади або хай навіть батальйони). Така гіпербола є абсолютно життєздатною і аж ніяк не перебільшеною, якщо згадати про те, що російські пропагандисти а-ля Кісельов – щоб уможливити війну проти України і потім підтримувати її — саме медійно розстріляли мізки жителів РФ і багатьох громадян України.

Хто з українського боку  віднині буде протистояти цій російській інформвійні, коли ПРЕСИ ЗСУ вже не залишилося?

Наш колега теж робить аналогічний висновок, що за скороченням останніх газети і журналу ЗСУ стояли специ утікача-міністра МВС Захарченка, які завдяки своєму колишньому старшому колезі по табору катів Майдану знайшли теплий притулок в Міноборони та ще й оголосили себе «реформаторами».

Всі попередні до Полторака міністри призначали прес-секретарями професійних військових журналістів – здебільшого із чоловіків, які армію знають не за формою одягу, орденами чи зарплатою, а, як кажуть, зсередини і цілковито. Новий керівник неармійського походження вирішив, що йому буде значно приємніше, коли і на заходах, і у відрядженнях поруч знаходитиметься молода симпатична прес-леді із колишніх міліціянтів. І не біда, що БМП від танка не відрізняє, зате по духу – «своя», добре знає, що таке міліцейська палиця та газовий балончик…

Ось якою оптимізованою та готовою натхненно трудитися в кризових ситуаціях виглядала одна з цих «реформаторів» — симпатична Вікторія Кушнір (ліворуч від Шуляка) після чергового узгодження своїх дій з цим майбутнім катом Майдану, а сьогодні вона, як правофлангова «прес-реформ» в МО, як кавалерка ордена княгині Ольги III ст., Заслужений журналіст України і як «настоящій» полковник, комфортно-затишно почувається поруч вже з іншим «миротворцем» останнього Майдану:

Про призначення в міністерську прес-службу колишньої піар-обслуги катів Майдану Захарченка і Шуляка, реакцію на цей «прес-винахід» з вевешним корінням нового керівника військового відомства писали ледве не всі ЗМІ. А журналісти відомого позаурядового проекту «Інформаційний спротив» навіть провели ціле розслідування, яке вилилося в гучну статтю «Реформа військових ЗМІ, або Працевлаштування міліцейських подружок прес-секретаря МО», де було викрито справжні аномалії з легалізацією та призначенням на відповідальні посади в МО тих, хто нещодавно забезпечував, піддакував та виправдовував вбивць Революції Гідності, які грубо обмежували права громадян на мирні зібрання. Авторитетне інтернет-видання БАГНЕТ в публікації «МЕНТІВСЬКА ІНФОРМДИВЕРСІЯ В МІНОБОРОНИ» змушене було констатувати, що незважаючи на обіцяний особисто Полтораком захист (пам’ятаєте, як красномовно обіцяв міністр журналістам із «Інформаційного спротиву», яким все ж таки вдалося прорватися до цього столоначальника, – підтримати та захистити реформу військових ЗМІ від небажаних зазіхань «горе-реформаторів»), подружки прес-секретарки Вікторії Кушнір почувають себе, що далі, то впевненіше. Нагадаємо, що В.Кушнір (на верхньому фото вона праворуч від Полторака) під час Майдану служила прес-секретарем командуючого ВВ МВС Станіслава Шуляка, який після втечі тренував в Криму бойовиків для Донбасу і був замовником замаху на А.Парубія. А її подружкам Я.Холодній і О.Гаврилюк (остання на верхньому фото праворуч від Кушнір), які служили у прес-службі глави МВС Захарченка, нинішній міністр оборони присвоїв військові звання офіцерів і на безальтернативній основі призначив на високі посади.

Не залишився  байдужим і відомий топ-блогер Роман Донік, який був добре обізнаний про мєнтовські традиції, що прийшли в прес-угрупування МО разом із леді-загоном. Пам’ятаєте його переконливі і влучні слова у зв’язку з призначенням керівником … міліціонерші Оксани Гаврилюк?

Цитуємо мовою оригіналу:

 «Она (полковник О.Гаврилюк) до сих пор не поняла, что изменилось. Она до сих пор не поняла, что нужно воюющей стране…Она выбрала такой же стиль руководства, как руководила раньше… В ее работе в МВД стояли простые задачи — кормить пипл лапшой и решать вопросы с журналистами. Рассказывать во время Майдана какой крутой беркут, доводить до населения, что за границей бьют еще сильнее. С кем то задружиться, кого то поощрить. Но решать вопросы — красивую картинку. Давать красивую картинку для руководства прежде всего и о руководстве. Любой ценой. Она и сейчас так делает…

Самый главный начальник всех военных журналистов (читаем пропагандистов), увлекается стандартами, где бойцов АТО не называют героями. Где говорят не наша армия, а украинская армия. Где журналисты не считают зазорным сотрудничать со страной агрессором. Человек просто живет в довоенном мире…»

А повний тест, зміст якого ніхто не спростував, варто ще раз прочитати.

Нагадаємо, що бурхлива служба цієї вихованиці ката Майдану Захарченка під надійним крилом Полторака, який зробив її навіть «настоящим полковником» і керівником міністерського прес-управління, була зупинена величезним скандалом медіаспільноти через організовану нею поїздку на війну журналістки з Громадського телебачення Анастасії Станко (сумнозвісної своїми переконаннями на кшталт, «це не АТО, а збройний конфлікт», «чим більше правди, тим менше втрат»), яка прихопила з собою на передову пекельної промзони поблизу Авдіївки ще й озброєну фото- та відеокамерами журналістку російської газети «Новое время» – в результаті, все що могло стати орієнтирами для прицільного обстрілу наших позицій, все що наші бійці тижнями монтували, маскували та приховували від ворожого ока, у т.ч. й новітні засоби військового зв’язку, було детально відзняте і перенаправлене за призначенням… А Станко за цю «спецоперацію» з подачі тієї ж Гаврилюк ще й подякою міністра оборони була нагороджена – так би мовити, на зло всім незадоволеним. Після цього піарниця Полторака була змушена покинути посаду в Мінобороні і зняти військовий мундир з пагонами полковника. Але до «двох цвяхів» в домовину військових ЗМІ, про які ми писали вище, вона встигла прикласти свою ніжну руку.

Про ці широко відомі факти, як і коментар Романа Доніка, ми не планували нагадувати, але події останніх днів змусили нас це зробити. Йдеться про рішення Кабміну від 13 березня ц.р. призначити сумнозвісну Оксану Гаврилюк заступником міністра у справах ветеранів. Тепер залишається лише сподіватися, що черги ветеранів АТО в міністерстві будуть успішно задоволені належною увагою та високопрофесійними рішеннями керівної трійки красоток (дві з них – колишні помічниці самого Порошенка і призначені трохи раніше). Так як і залишається лише здогадуватися, хто з колишніх шефів першим привітав новоспечену чиновницю-ветераншу з цим призначенням  – Захарченко чи Полторак? В будь-якому разі, колишні подружки і підлеглі з Міноборони у новинній стрічці про сходження своєї колишньої на нову високу посаду і словом не обмовилися, не кажучи вже про привітання – мабуть, аби від гріха подалі…

З відставкою Оксани Гаврилюк з Міноборони посаду начальника управління комунікацій та преси обійняв ще один «спец» – полковник Чернобай О.Ю., якому було доручено довершити реформу військових ЗМІ, хоча його фахова освіта – «автомобілі та автомобільне господарство, організація ремонту» і безпосередньо в пресі ЗС не працював, його «пагонне» минуле пов’язане з Національною гвардією.

Чи могла залишатися якась перспектива у цій антимайданівській інформаційній аурі, а точніше було б – інформаційній багнюці, що по блату втесалася у військовій стрій, для завжди державницько-патріотичних «Народної армії» і «Вйська України»?

Дуже скоро військові журналісти відчули себе «не своїми»…

Дійсно, Полторак створив навколо себе організоване міліцейське прес-угрупування (ОМПУ), де головними скрипалями-«реформаторами» стали персони без досвіду армійської служби – прибульці з нацгвардії, внутрішніх військ та зі старого, ще беркутівського періоду, МВС. Угрупування практично перетворилося на ще одну серйозну перешкоду, а то і небезпеку для творчості військових журналістів. Прибульці з іншої специфічної орбіти швидко визначилися, хто тут свій, а хто зайвий, підтягнули додаткові резерви.

Більшість міністрів-попередників (беремо до уваги тих, хто не мав російського громадянства), які теж на цьому відповідальному робочому місці не спали, свій робочий день починали, як правило, з ознайомлення з військовою пресою. Про це нерідко свідчила реакція особисто міністра на критичні публікації, доручення негайно розібратися на місці, усунути той чи інший безпорядок чи несправедливість до людей в пагонах, про що повідомляли публікації.

Як ставився міністр Полторак до інформації, що містилася в публікаціях «Народної армії» та «Війська України», і чи читав він відомчі видання взагалі – красномовно прояснює, як ми вже з прикрістю констатували, відсутність упродовж усіх чотирьох років його перебування в кабінеті № 1 на Повітряфлотському проспекті, 168 жодного особистого інтерв’ю центральним друкованим виданням МО, жодної наради чи робочої зустрічі з військовими журналістами, на яких нас ознайомили б з напрямами реформування ЗС, питаннями захисту країни від російської агресії, бажаними напрямами нашої творчої роботи. Соромно зізнатися, але нерідко про події в МО чи у ЗС взагалі ми дізнавалися з повідомлень інших ЗМІ. Жодного наказу МО про забезпечення, підвищення дієвості періодичних видань, засновником яких було військове відомство, удосконалення доставки та використання  їх в інформаційно-виховній роботі з особовим складом – не було видано. Тоді як про годівлю тварин накази є, про забезпечення роботи готелю «Козацький» за останні два роки можна знайти не менше 5 чи 6 наказів. Наче й не знали, що Міноборони було засновником друкованих видань…

Протягом останніх років ми все більше і більше переконувалися, що критика недоліків, які часто траплялися нашим журналістам під час роботи у військах чи в листах читачів, нікому в МО не потрібна, вона може лише викликати негативну реакцію на адресу самої редакції. Тому ми змушені були деколи йти, як кажуть, на угоду із совістю і правдами-неправдами викручуватися перед дописувачами, як це було, наприклад, з журналісткою Юлією Вовкодав, яка пропонувала опублікувати матеріал про недопустиму чиновницьку байдужість та службову тяганину, через що 95 військовослужбовців 14-го ОМПБ залишилися без нагород, — а ми відмовили їй у цьому.

До речі, після нашої делікатної відмови авторка опублікувала цей свій «відмовний» матеріал в популярній газеті «Дзеркало тижня», де вже дісталося «на горіхи» і нам: «Отже, центральний друкований орган Міноборони України публікувати матеріал про бюрократію в армії відмовився. Мабуть, відомчому виданню потрібно, щоб все було у глянці, а критичний матеріал про 95 ненагороджених хлопців розформованого батальйону – неформат. Але вони все ж таки є. І таких, як вони, в інших батальйонах тисячі. Звичайно, з однієї сторони, запитай кожного із них – скажуть, що воювали не за нагороди. А з іншої – бойові нагороди є мотивацією для військових».

Це була одна із наших прикрих помилок, коли ми просто втомилися від небажання засновника бачити в газеті критику.

Так, це є недоліки відомчої преси, але треба розуміти, з чиєї вини це відбувається, вибачте, вже відбувалося.

І досі не піддається жодному нашому розумінню, не вміщується в жодну логіку: як цій міліцейсько-беркутівській пресовій орді, яка під час Революції Гідності виправдовувала кийки сумнозвісного беркуту поясненнями, що наші, тобто їхні, не так сильно, як це буває за кордоном, били студентів та інших  патріотів-сміливців, що вийшли відстоювати Незалежність, Свободу, Гідність, Європейський вектор України, – віддали відповідальну інформаційну-пропагандистську місію у Збройних Силах та ще під час війни? На який результат можна було розраховувати з такою світоглядною позицією та таким досвідом? ХТО в Державі має задуматися над цими далеко не риторичними запитаннями? Нам ще тут хочеться гібридних наслідків? Хоча такі не забарилися…

Ліквідація центральних друкованих органів воюючого  Міністерства оборони України – газети «Народна армія» та журналу «Військо України» – перший вагомий «здобуток» і часткова відповідь на поставлені тривожними реаліями запитання.

Тому у відповідь на ще січневе звернення військових журналістів з приводу ліквідації «Народної армії» та «Війська України» і багатоорденоносний міністр, і його «заслужені», княжно-орденоносні прес-леді мовчать, свої очевидні «реформаторські» промахи, точніше – свою інформаційну диверсію проти ЗС, на яких непогано заробляють на хліб, не коментують, помилок не визнають. Більше того – в інтернет вкидаються нові пакості. Як влучно висловився трохи раніше Олег Ворошиловський (виходець з оборонних структур) в одній із своїх публікацій про корупцію в Мінобороні («Чим загрожують антикорупційні забавки міністра Полторака», Новий ПІК,19.07.2017), «зрозуміло, що «мусори» (а Полторак як раз і являє собою взірець класичного «мусорського» менталітету) своїх не зливають».

Перший цвях в домовину друкованих ЗМІ Міноборони, який йому приготувало це мєнтовське леді-оточенняПолторак вбив через сім місяців після приходу в МО своїм наказом за № 174 від 17.04.2015 р., яким визначив пріоритети та організацію висвітлення діяльності Збройних Сил України.

Зокрема, координацію інформаційної політики Міністерства оборони України та Збройних Сил України у сфері інформаційної присутності у засобах масової інформації міністр поклав на Управління комунікацій та преси МОУ, пресс-службу ГШ ЗСУ, військові засоби масової інформації – далі, УВАГА, в дужках розшифровується чи уточнюється, хто такими є: (регіональні медіа-центри Міністерства оборони України)… Подібного ще світ не бачив – медіа-центри стали засобами масової інформації!!! Вже тоді на газеті «Народна армія» і журналі «Військо України», які жодного разу не згадувалися в такому важливому для ЗСУ медіа-наказі, ставився хрест.

У зверненні ми писали про незвично дивне призначення міністром Полтораком колишньої міліціонерки молодшого лейтенанта запасу Яни Холодної (яка після революційних подій на Майдані залишилася без роботи і яка до цього жодного дня не служила у ЗСУ) відразу на підполковничу посаду з присвоєнням військового звання «майор» (та, що нині вже у званні підполковника лежачи в кабінеті керує службою, як підтверджує опубліковане у нашому зверненні фото). Це був лише початок її бурхливої кар’єри і продовження  великої «реформаторської» змови у пресовій службі Полторака, де знайшли притулок піар-прислужники катів Майдану.

Черговою публічною «реформаторською ластівкою» стала незвично невеличка за текстом і така собі непримітна Постанова Кабінету Міністрів від 11 травня 2017 р. № 321, якою пункт 4 Положення про Міністерство оборони України доповнювався новим підпунктом 78-1 про те, що віднині Міноборони, відповідно до покладених на нього завдань, «засновує телерадіоорганізації та бере участь у їх діяльності». Про газети і журнали, тобто друковані ЗМІ, – ні слова, а це значило, що їх більше не повинно бути.

Аналогічно не стали вказувати відомчих центральних друкованих органів «Народна армія» та «Військо України» і в наступних наказах МО, як, наприклад, за № 535 від 7.10.2017 р. Про внесення змін до Положення про Всеукраїнський конкурс військово-патріотичної пісні, стройового та похідного маршу «Озброєні піснею, покликані маршем», де інформаційну та медіа-підтримку передали виключно офіційному веб-сайту і регіональним медіа-центрам МО, прес-центрам видів Збройних Сил України та структурним підрозділам морально-психологічного забезпечення, а центральні військові газета і журнал виявилися зайвими(!). Їм скоро не до музики буде…

Це вже був другий цвях в домовину друкованих ЗМІ Міноборони.

Не виключено, що і далеко за межами міністерського будинку на Повітрофлотському  міністр Степан Полторак та його прес-секретарка Вікторія Кушнір обговорюють проблеми військової преси

Неважко було здогадатися, що стоїть за цим новим завданням МО і хто приготувався жадібно «з’їсти» чи вигідно прибрати до своїх рук міноборонівський бюджет в частині утримання редакцій та передплати військової періодики. Легко відкривалася і таємниця, хто ж насправді замовляв у приручених блогерів безпідставно-критичні публікації про нібито космічні витрати на видання газети «Народна армія» – аби підірвати авторитет та імідж видання, яке має велику світлу історію боротьби за Незалежність України та побудову її Збройних Сил, є авторитетним та популярним виданням серед читачів і шанувальників Українського Війська. Тому наївно було очікувати якоїсь підтримки з боку Міноборони, хоч якогось слабенького турботливого сигналу народним депутатам, коли тим належало визначитися по законодавчій ініціативи колеги Андрія Денисенка.

Для міноборонівських «реформаторів» все йшло як по маслу: проведенню цієї «спецоперації» сприяв і Закон про роздержавлення друкованих ЗМІ – залишалося лише дочекатися часу «Ч», коли ЗМІ мали бути ліквідованими.

Хоча й однозначності, логіки на цьому шляху, що добігав кінця, було мало…

Якщо навіть поверхово проаналізувати події, що відбувалися навколо «Народної армії» та «Війська України» в останні перед їх закриттям місяці, – елементарну логіку дій Міноборони дійсно зрозуміти важко.

Про відсутність у МО повноважень засновувати друковані ЗМІ ми щойно писали – отже історія газет і журналів для військового відомства закінчувалася. Разом з тим, МО продовжує «піклуватися» забезпеченням життєдіяльності цих редакцій: наказом № 91 від 01.03.2018 р. С.Полторак вносить зміни до статутів «Народної армії» та «Війська України» щодо зміни місця розташування редакцій. А наказом № 510 від 10.10. 2018 р., коли вже вони мали бути розформованими відповідно до Закону про розжержавлення, затверджує перелік установ – де значаться і Центральні друковані органи Міністерства оборони України «Народна Армія» та «Військо України», в яких «посади можуть бути заміщені військовослужбовцями, які визнані військово-лікарськими комісіями непридатними до військової служби». І хоча в цьому наказному словоблудді важкувато щось зрозуміти з першого читання, але будемо вважати це суттєвим «удосконаленням» – причому в дні, коли для газети і журналу практично вже були замовлені домовини, а всі живі поспішно збирали манатки. Про яке тут «заміщення посад» варто було «піклуватися» та ще й видавати наказ? Тим більше, що жодного пояснення працюючим в редакціях людям – для чого треба закривати військові часописи та ще під час війни – міністерські «реформатори» не надали. Наче це велика військова таємниця!..

Наступний дивовижний неадекват: як ми вже писали, з травня 2017 року, коли до Положення про Міноборони було внесено ту народжену  «пресреформаторами» підозрілу зміну, що МО може засновувати лише телерадіоорганізації, практично був взятий курс на ліквідацію друкованих ЗМІ, а військова журналістика  як творче явище і професія на теренах воюючої України припиняла своє існування. Натомість набір та навчання на кафедрі Військової журналістики у військовому інституті при Національному університеті ім. Тараса Шевченка і в минулому, і в поточному році продовжується. Для чого транжиряться чималі бюджетні кошти? На яку чи за яку лінію фронту будуть розподілені ці випускники? Чи не для російської «Красной звезды» та сепаратистських формувань куються й надалі ці дефіцитні кадри?

До речі, про росіян, сепаратистів і не тільки… Навіть з урахуванням російської агресії, від якої ми в Україні потерпаємо, конченими дурнями московитих не назвеш. Мабуть думали вони, коли разом із стратегічними бомбардувальниками, крилатими ракетами і танками потягли в Сирію і загін військових журналістів, щоб випускати там спільну з сирійськими військовими газету «Вместе к миру» і газету для своїх «миротворців» – «РУССКИЙ ВИТЯЗЬ», щоб наповнити тамтешнє інформаційне поле своєю інформацією. Мабуть думали та прораховували, що інформаційне та пропагандистське слово як для своїх військових, так і для місцевих в умовах війни дуже потрібне.

Питання до нашого Міноборони та Верховного Головнокомандувача: у разі продовження російської агресії на українському Сході – чи не з’являться на наших окупованих теренах газети на кшталт «Вместе на Киев» чи виведена із Сирії «РУССКИЙ ВИТЯЗЬ» і чи не запропонує його нинішній головний редактор Саша Колотило (якого дехто з нас знає по спільному навчанню на факультеті журналістики Львівського політучилища) роботу нашим військовим журналістам, яких Полторак своєю «реформою» викинув на вулицю? Тим більше, що після ліквідації українськими міноборонівськими спецами газети «Народна армія» і журналу «Військо України» утворився чималий інформаційний вакуум.

І насамкінець – про останні номери «Народної армії» та «Війська України». Про цю подію в міністерських колах голосно, тим більше зі сльозами на очах, не говорили в новинах, ні добре, ні погано не згадували. Новинна стрічка офіційного веб-сайту МО (якою опікується прес-служба Полторака) за 29 грудня 2018 року – день  виходу останнього номера Центрального друкованого органу Міністерства оборони України «Народна армія» – була наповнена аж 4 повідомленнями про проведення помпезного урочистого ритуалу проводів генералів та офіцерів апарату оборонного відомства у зв’язку зі звільненням з військової служби,  стільки ж повідомлень – про зустріч Міністра оборони С.Полторака з воїнами 92-ї окремої механізованої бригади на Харківщині. Є тут й інформповідомлення під заголовком, який є одночасно і словами самого Полторака: «2018 рік був роком, коли приймалися важливі, відповідальні, а головне – своєчасні рішення», – що без оптимізму сприймається розігнаними журналістами військових видань, адже на власному досвіді та долі відчули всю «відповідальність та своєчасність» міністерських рішень. Про закінчення життєвого шляху газети «Народна армія» і журналу «Військо України» – слів, розуму, як і педагогічного таланту, не знайшлося. Як у тій совєтській пісні: «Отряд не заметил потери бойца».

Не знайшлося слова про невинно убієнних «Народну армію» та «Військо України» й на міноборонівській сторінці у Фейсбуці. Більшість повідомлень у цей день – вкотре цитування Поторака про нове грошове утримання, про вручення ключів від нових квартир військовослужбовцям 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, знову ж таки про урочистий ритуал проводів генералів та офіцерів центрального апарату МОУ у зв’язку зі звільненням з військової служби, а про останні номери та закриття центральних друкованих видань – вбивча тиша. А фоток котів, собак до і після траурного для військових часописів дня на міноборонівському Фейсбуці – хоч греблю гати. Ось хто для «созідатєлєй» найповажніші «бойові побратими», хоч і найменші…

Мабуть тому ми жодного разу не бачили в руках Міністра Полторака газети «Народна армія» чи журналу «Військо України» (чи наживо, чи на фото), а ось ця його домашня фотка з сином та четвероногим улюбленцем Семеном Семеновичем не один рік прикрашає світове інтернет-паутиння на оdnoklassniki.ru:

Тотальні орденонагородження, які вже деколи нагадують посміховисько, широкомаштабна груднева церемонія звільнення з військової служби генералів і офіцерів Міноборони та неперевершено урочисті проводи у відставку самого Полторака (наче переможця за взяття Берліну), коли Президент України показав приклад, як треба робити і поважати людей, і не скупився на слова похвали на адресу відставника (хоча насправді найяскравішими і найгучнішими в його армійській службі були трагічні котли та вибухи на арсеналах)… На фоні цих «урочистостей» та під їх враженнями журналісти різних поколінь, чиїми руками робилися «Народна армія» та «Військо України», не раз себе запитували: як же мало вчинити міністерство, ліквідовуючи ці видання і розформовуючи творчі колективи, одному з яких судилося стати першим підрозділом Збройних Сил? Щоб було по-людськи, нарешті – згідно ритуалу! Чи не заслужили журналісти, які невтомно писали історію Українського Війська та ще більш невтомно цитували і нерідко доводили до кондиції високопарні виступи міністерських чиновників, – щоб їм просто по-людські подякували, щоб похорони газети і журналу були з традиційною християнською панахидою? («доводили до кондиції» – як це, наприклад, було, коли на одному з авторитетних форумів пан міністр бовкнув, що «в армії має служити стільки жінок, скільки бажає». Зрозуміло, що він просто прочитав бездумно написане леді-помічниками, не замислюючись при цьому, що назавтра на його стіл може лягти… 250 тисяч заяв і що одні ці бабські батальйони, навіть з Анкою-кулеметницею на правому фланзі, з лаком для нігтів та помадою в кишенях перемоги йому не забезпечать. Отже, довелося ці рожеві мрії гендер-міністра доводити, як кажуть, до кондиції, щоб не розсмішити чи не налякати чоловічу половину суспільства – хоча, можливо, таким суцільним нашестям жінок Полторак хоче викорінити у війську ось такі явища:

Дійсно, тисячі номерів часописів, фотознімків, сотні і сотні нарисів про українських героїв, біля десятка книг знову ж таки про героїзм наших захисників та їх презентацій – це далеко не вичерпний перелік наших внесків в перемогу над сепаратизмом і  російською агресією, всього напрацьованого нашими журналістами документального релікт-скарбу в новітню бойову історію незалежної України та її Збройних Сил.

Але все це залишилося непоміченим, неоціненим і зараз активно здається в архів чи на макулатуру. Все робиться за стандартами, які, як влучно висловився відомий блогер-фронтовик Роман Донік, принесла в МО пресс-служба глави МВС Захарченка.

Тому з нами вчинили так, як вчинили. Так – як не можна було робити. Бо розуму, один Бог знає за що, обвішаним орденами та високими званнями міністерським прес-піарникам та вченого ступеня кандидата педагогічних наук самому Полтораку, а тепер вже доктору і професору, на жаль, виявилося замало…

Прес-часткою цього «отряду», що «не заметил потери бойца», є Управління комунікацій та преси Міністерства оборони України. Саме його «специ» готують міністру, як переконує практика, не дуже розумні пропозиції щодо «реформи» ЗМІ.

Щоб спробувати зрозуміти, як працює ця, на щастя, небойова структура, варто зайти на відомчий сайт, а потім активувати «Управління комунікацій…»  і що глибше намагатиметеся вникнути – то більше запитань буде виникати.

Наприклад, майже однотипні управління (комунікації та преси) є і в Мінобороні, і в Генштабі (зв’язків з громадськістю Збройних Сил України (прес-служба Генштабу) – там і там полковники з високими окладами. Чи виправданий цей дубляж?

Намальовано, що ці управління є незалежними одне від одного, хоча знаходяться в одному і тому ж будинку № 6 на столичному Повітрофлотському проспекті.

У складі чи підпорядкуванні генштабівського управління немає нікого й нічого, не афішується і його структура. Немає самого управління і в структурі Генштабу. Невже є логічно виправданим, що прес-центри видів ЗСУ, бойовою підготовкою та бойовим застосуванням яких опікується саме Генштаб, не підзвітні його управлінню – прес-службі?

Натомість управління комунікацій та преси в структурі апарату МО – є. І воно не самотнє: чи то у складі, чи то у підпорядкуванні перебувають прес-центри Сухопутних військ, Повітряних та Військово-Морських Сил (зверніть увагу: якщо «військ» пишуть з малої літери, то «Сил» в обох випадках з великої – чи не дискримінація?). 

До цього угрупування входить також, як треба розуміти з намальованого, Національний університет оборони України в особі начальника медіа-групи – прес-секретаря університету.

А ще є прес-служби оперативних командувань, прес-офіцери бригад.

Окремо – про багаточисельну, десятків в три чи чотири офіцерів-журналістів, низку регіональних медіа-центрів МОУ в різних містах регіонах України: Чернігові, Харкові, Одесі, Львові, Вінниці, Дніпропетровську, які є структурними підрозділами міністерського управління, але яких чомусь запхнули в штат редакції «Народної армії». Штат газети розпух далеко за сотню штиків, що негативно вплинуло на загальну моральну обстановку та творчу роботу. Цивільні медіа, журналісти, у тому числі і вже згадуваний топ-блогер Роман Донік, дивувалися, критикували – правда, не МО, а «Народну армію» за надмірно нескромну кадрову та фінансову розкіш. Звідкіля їм було знати, хто і для чого затіяв цю кадрову колотнечу чи чергову так звану «прес-реформу» і штучно створив цей роздутий штатний вінігрет. 

«Смотрящею» над цим прес-угрупуванням є помічник міністра оборони, а фактично персональний його прес-секретар, яка  до жодного з управлінь не входить – вона, яка кажуть, особисто під Полтораком, персонально для Полторака. Це та – що на історичному фото симпатично стоїть зліва від ката Майдану Шуляка. Це та, яка грудьми неприступно стала на шляху ініціативних журналістів з «Інформаційного спротиву», коли ті згідно домовленості приносили Полтораку матеріали про оптимальні варіанти реформи військової преси – чим знівелювала достовірність заклику самого міністра «з добрими ідеями – приходьте», підтвердила, що це був просто фейк і що вірити міністру не завжди треба.

Яка заплутана структура цих прес-штат-спазлів – такі й завдання вона виконує.

Завдання, які були написані дуже далеко віддаленими по часу попєрєдніками, так і залишаються актуальними і для нинішнього покоління міноборонівських «прес-реформаторів». Вже більш ніж чотирирічна війна з російським агресором не внесла якихось злободенних коректив чи новацій. Дійсно, жити і думати по-старому – жити набагато легше та спокійніше!

Єдине, що вдалося їм зробити після нашого січневого звернення – так це заблокувати розділ «Військова преса» на офіційному сайті Міноборони. Але якщо зайти на сайт іншим, не міністерським шляхом, наприклад з Вікіпедії, – він відкривається із завмерлими на даті «31 грудня 2018 року» повідомленнями. Лише рядок-бігунець офіційного міноборонівського повідомлення «Президент України є лідером реформи, створення нової армії», – Степан Полторак» (що у нинішній скандально-корупційній ситуації навколо Свинарчуків-Гладковських скоріше виглядає як невдалий жарт міністра) нагадує, що душа убієнної газети ще жива, ще пульсує надією на воскресіння.

А ще – вкотре підтвердити, що найкраще в них виходить на практиці – так це дурість, на яку ніколи не повелися б ні «Народна армія», ні «Військо України». Наприклад, декількома абзацами вище ми писали про не зовсім розумні та виважені гендер-плани очільника Міноборони щодо тотальної ледізації ЗСУ. Нещодавно одна із міноборонівських прес-структур, запалена такими привабливими планами на шляху до стандартів НАТО геть заполонити військо одними грудастими бійцями, вирішила розпочати конкретну рекламу цього процесу і таким чином започаткувала новий секс-скандал навколо Збройних Сил. Глава прес-служби Оперативного командування «Захід» Анатолій Прошин опублікував знімки напівоголених моделей зі зброєю, назвавши це «рекрутинговою проакцією» та обіцяючи новим бійцям «бонус» за підписання контракту з ЗСУ.

За словами користувачки Фейсбук Ольги Решетілової, пост Прошина викликав бурхливу реакцію та коментарі, що не додають авторитету Збройним Силам:

В переліку основних завдань управління комунікацій та преси Міноборони чи не найстратегічнішим є завдання (цитуємо за сайтом МО): «здійснення постійного моніторингу інформаційного середовища, виявлення потенційних та реальних інформаційних загроз в оборонній сфері, проведення попереджувальних інформаційних заходів». Враховуючи, що хоч про якість результати у вище окресленій царині жодного разу ніхто і ніде не згадував і не писав (щоб зрозуміти причину – варто поцікавитися скільки періодичних видань вони передплачують, аби здійснювати такий моніторинг, і як їх зберігають), то чи не є «спецоперація» з ліквідації газети «Народна армія» та журналу «Військо України» єдиним таким «досягненням»?

А ось в Мінінформполітики такі напрацювання роблять і одне з них – «Білу книгу спеціальних інформаційних операцій проти України 2014-2018» нещодавно презентували широкому загалу.

Цивільним спецам виявилося до снаги дослідити, які теми найчастіше використовуються в інформаційних атаках в Україні, яким чином вони розгортаються та якими каналами поширюється дезінформація. Дослідження на суто військову тематику детально викладені у розділах «Злочини ЗСУ та мінські домовленості», «Рейс МН-17: від Карлоса — до російського «Бука», «Невидимі підрозділи західних країн в Україні», «Кримська інформаційна війна», «У пошуках української зброї», «Шизофренія окупанта: між Зоряном та Шкіряком».

Знайшли з ким порівняти – в нас сили нерівні! – можуть виправдовуватися міноборонівські прес-специ. Не знаємо як там щодо сил, але по державницькій відповідальності та професійному завзятті підлеглі Полтораку орденоносні полковниці та полковники із управління комунікацій та пресс-служби разюче відстають, плентаючись в глухому обозі інформаційної війни.

І далеко за прикладами ходити не треба. Наприклад, наш колега, редактор відділу соціальної політики «Народної армії» полковник Руслан Ткачук, пройшовши АТО від «а» до «я» (з липня 2014 року – прес-офіцер штабу АТО, з лютого 2015 року – речник штабу АТО у Луганській області, з лютого до червня 2016-го року – в. о. керівника військово-адміністративної адміністрації Трьохізбенки, Лобачеве, Лопаскине, Оріхово-Донецьке та Краківки), написав дві книги – «Інформаційна безпека країни в контексті україно-російського конфлікту» і «На межі горя та надії (Записки фронтових журналістів)». У прес-угрупуванні Полторака про них, мабуть, і не чули, а якщо і знають – то байдужі і звично мовчать. А Ткачук самотужки їздить по бібліотеках, громадських організаціях, школах і презентує свої дійсно цікаві спогади і практично-корисні висновки, які не зайвим було б почитати і самим міністерським спецам з інформаційної війни.

А обвішані орденами міноборонівські прес-піарники тим часом у день загибелі коллеги урочисто відзначають військових журналістів – тобто себе, проводять «рекрутингові кампанії» і готують «бонуси» для тих, кого розімліло чекають з квітами.

У зверненні з приводу дикого закриття «Народної армії» та «Війська України» військові журналісти передбачали, що після широкого розголосу цього неповторного «досягнення» «реформаторів» із Міноборони та інших центральних органів влади розпочнеться метушня – пошук способів з виправлення ситуації. Дійсно, як у воду дивилися. Наші інсайдери розповідали про рейвах, що виник у стані прес-оточення Полторака, про термінову підготовку законопроекту-спасителя та ще багато іншого цікавого із цієї метушні. Ще б пак: чисельні коментарі щодо закриття військових ЗМІ супроводжувалися запитаннями: «як таке могло трапитися?», «невже в міністерстві накурилися?». Але найцікавішою та найганебнішою (на що вже були здатні!) виявилася … така собі контратака «мєнтовських інопланетян», щоб нібито зняти стрес, щоб спробувати виправдатися – а насправді, щоб зробити контрольний постріл у вже і так мертві видання, щоб по-садистськи морально добити тих, хто їх випускав, і не допустити, щоб вони залишалися в міноборонівській структурі.

Знайшли виконавця (яким виявився спеціаліст по “bubbling”) – це у них легко виходить (приклад не лише з Гонгадзе…), надали необхідну стартову інфу. Щоб не видати себе, не засвітитися – плацдармом для контратаки, тобто оприлюднення «поганодоброї» мєнтовської блювотини (пам’ятаєте, цією їх формулою «поганодобре» ми теж скористалися при аналізі відповіді міністра оборони на депутатський запит – і теж вийшло непогано) вибрали платформу Medium, що має заокеанське коріння і начебто створена, як саморекламують, для «ідей та перспектив, яких ви не знайдете більше ніде». Але це так – для висопарного прикриття. Насправді, як ці з «каліфорнійського» зливного бачка самі уточнюють, все, що на їх платфрмі – це «Кровь, пісок, гівно та сльози». Кінець цієї каналізаційної труби, як вказується на сайті: «Средняя Корпорация 799 Маркет-стрит, 5-й этаж Сан-Франциско, Калифорния 94103 Услуги Medium  будут решаться исключительно судом соответствующей юрисдикции, расположенным в округе Сан-Франциско, штат Калифорния , СОЕДИНЕННЫЕ ШТАТЫ АМЕРИКИ».

Отже, в новорічно-різдвяні дні, коли всі нормальні українці готували традиційне олів’є та піднімали келихи шампанського за надію у завтрашньому дні, – «ординці» наполегливо колотили інформотруту, якою мали стерти пам’ять про вже вбитих військових часописів та окропити тих, хто вцілів і буде «плутатись» на їх шляху.

Виплеснули свої «кров, пісок, гівно та сльози» в, до речі – платну, інетівську погрібну яму, на третій день Різдва, 9 січня під заголовком “Воїни інформаційного фронту”. Вони так нічого і не зрозуміли».

Дикі фантазії, а нерідко і дешеві побрехеньки анонімного автора та цинічних замовників, виконаний «майстрами підлостей» фотомонтаж, де сам Лєнін (!) читає «Народну армію», зводилися до їх викривленого, егоїстично-хворобливого розуміння чи відкриття, що за за чверть сторіччя незалежності «у військових виданнях після 1991го року рік 1992 так і не настав» і те, що «дєдипісалі-дєдичіталі», у «покоління людей які жодного дня не жили у радянському союзі» «викликали лише огиду, та недовіру» (орфографію та стиль процитованого збережено). Повчаючи військових журналістів, як «необхідно боротися за читача», «давати ексклюзив, вражати стилем, привертати та утримувати увагу», але не написавши у військовий часопис жодного «зразкового» матеріалу чи хоча б короткого повідомлення, новітні розумники дофантазувалися навіть до того, що начебто військові «журналісти міністерського видання не могли відрізнити танк від БМП».

Впевнені, що і сам анонім-писарчук, і ті, хто заправляв його ручку каламутними чорнилами, добре розуміли брехливість такого твердження, але йшли на такий крок, щоб виплеснути свої смердючі фекалії в обличчя колишніх народноармійців та військоукраїнців, бо такою була установка «реформаторів».

Замовники та виконавці, як папуги, так захопилися повторюванням «погано», що й забули про вуха, які стирчали на використаній ними в якості компромату фотокопії першої шпальти газети – і всю задіяну конспірацію та таємну анонімність як язиком корова злизала. Йдеться про червоний пістолетик з глушником, що намальований у верхній частині правого поля титульного аркушу «Народної армії». Ми без проблем впізнали його, адже саме цей примірник газети і саме з цим «художнім творінням» привернув нашу увагу ще значно раніше в робочих покоях «реформаторів», куда заходили у справах служби. Цей примірник валявся зверху купи інших газет, де у попередників (які теж нерідко припускалися помилок стосовно відомчої преси) знаходилися охайні підшивки друкованих видань, як кажуть – святая святих справжніх журналістів.

Мораль: зважаючи, що пасквіль закинуто на сайт, який має недоступне і ретельно замасковане заокеанське коріння, що після смерті (а днем вбивства газети є 29 грудня 2018 року, коли вийшов її останній номер) про покійника за християнським звичаєм поганого не говорять, – ці танці на домовинах, цю наругу, ці анонімні словоблудні кефалії замовили і виконали не християни. А люди без душі, без серця, без совісті. Донедавна в Українському Війську таких не було.

Дещо повторимося: налякані першими злими інтернет-коментами до січневого звернення військових журналістів на кшталт «Що ж ви робите, гади? Навіщо стріляєте по своїх? Навіщо військову газету і журнал вбили під час війни?» та в очікуванні ще більш широкого негативного розголосу навколо їх антидержавної авантюри-диверсії – бездарні прес-піарники Захарченка-Шуляка-Полторака вирішили ось таким чином «виправдати» свої недодумані і недоношені «реформвинаходи». Насправді, це виглядає як веселі танці на домовинах. Зробити це здатні лише ті, чия свідомість є смердючим продуктом тривалого гнійного процесу.

Злили свої смердючі інформфекалії в одну із погрібних інтернет-ям, де одна умова: «плати зелені – і зливай, що хочеш». Але виникає сумнів, що замовники чи виконавець розкошелилися на це зі своїх власних кишень. Тоді ще цікавіше – за якою статтею були виділені ці «зелені», адже «на танці на домовинах» чи «на добивання мертвих», на щастя, статей фінансування ще не ввели.

До речі, заради об’єктивності та справедливості, зверніть увагу на фотокопію газети, яку вони використали, зокрема на фото і текст під ним («Посадовці міноборони завдали збитків державі…»), що вище зліва: навіть за часів Януковича, коли військовим відомством керував «господин» з російським громадянством і коли вийшов цей номер газети, ми дозволяли собі не боятися і на самому верху титульної сторінки анонсували гострокритичний матеріал про багатомільйонні збитки, що завдали державі посадовці Міноборони.

І тут ми наблизилися до чи не найголовнішого, заради чого «реформатори»-вбивці не святкували як всі нормальні люди, а, м’яко кажучи, засмічували святкову ауру Різдва своїми брудними фантазіями.

«То погано чи добре що їх закривають? – імітують питання пасквілянти, ніби в їх явно брудних вигадках можуть бути різні варіанти думок,  і тут же подають, як істину в останній інстанції: –  Погано що закривають газету. Погано, що не змогли змусити “майстрів пера” перегорнути календарПогано, що ці люди, не дивлячись на закриття видання, все одно залишаться в структурі МОУ. Погано.

Так, ці люди. З цього видання. Вибір між виданням та “старою гвардією” зроблено на користь “старої гвардії”. Погано, дуже погано. І коли під повідомленням про закриття видання на його сторінці з майже 20 000 підписників всього 100 лайків, ти розумієш що найгірше те, що вони так і не зрозуміли наскільки вони не потрібні. Вони… так і не зрозуміли головного  – наскільки вони нікому не потрібні. Ні, це навіть не непотрібні. Всім просто пох. І вони цього так і не зрозуміли» (підкреслено авторами вимушеної післямови).

Ми добре розуміємо – чому так погано, як неодноразово стверджує, а точніше – майже криком волає виконавець заказаної ментівськими «реформаторами» анонімки, що залишаються в структурі МО ті, хто приходили на Революційний Майдан і були душею з народом, який відстоював ідеали Гідності та Свободи, але стояли вони по різні боки барикад з тими, хто потім переметнувся, перефарбувався і вбивчо «дореформував» військові ЗМІ до смерті і, виходить, робить це наперекір чи з мовчазної згоди ВерГоловнокомандувача ЗСУ.

Тепер – про інформаційне агентство, про яке так обнадійливо відрапортував народному депутату Вітку міністр Полторак.

Міністр Степан Полторак своїй прес-секретарці Вікторії Кушнір: ось там замість «Народної армії» та «Війська України» має стояти щось наше –  інформаційне агентство, наприклад

Вже поверхневе ознайомлення зі змістом наказу МО № 633 від 17 грудня 2018 року та затвердженим статутом інформаційного агентства викликало значно більше запитань, ніж відповідей і впевненості щодо успішності та ефективності цього чергового міноборонівського «винаходу».

Перше, що хочеться запитати – чого так довго тягнули з часом, адже вже давно знали, що жити газеті «Народна армія» і журналу «Військо України» залишилоя недовго? І після ліквідації військових часописів хтось мав без усякої перерви, навіть короткої паузи перебрати на себе їх частку фронту в інформаційній війні з російським агресором, їх достатньо великий обсяг інформаційно-виховної роботи серед особового складу Збройних Сил.

Ті, хто фахово займається організаційно-правовими справами, мали б знати, що державна реєстрація інформаційного агентства в Україні як суб’єкта інформаційної діяльності, як суб’єкта господарювання та виконання з сотню інших обов’язкових формальностей, забере чимало часу – не місяць і не два.Такого тривалого часу для передишки чи перекуру на інформаційному фронті немає. Але цього не врахували чи то через необізнаність, низький професіоналізм, чи то через елементарну байдужість та безвідповідальність – чи відразу через всі перераховані причини разом. Ми вже ставили запитання: хто ж буде відповідати за те, що «збережений кадровий потенціал», як висловився міністр оборони у відповіді на депутатський запит, а точніше було б – залишки військових журналістів, яким думати про пенсію ще зарано, ось вже майже третій місяць поспіль тупцюють на місці, оволодівають азами архівної справи, працюють в якості пакувальників і прибиральниць? На четвертому місяці після ліквідації друкованих видань і появи наказу про статут інформагентства, яке нібито має замінити прогалину в інформпросторі, ви вже отримали свідоцтво про держреєстрацію новоспеченого інформагентства, маєте код ЄДРПОУ? Чи є вже статути чи хоч концепції видань, які хочете започаткувати на попелі та головешках невинно убієнних «Народної армії» і «Війська України»?  Чи розроблені відповідні штати і чи зроблені елементарні призначення людей? І скільки все це буде продовжуватися? Чи спеціально все затягується з тривогою, що після президентських виборів вже «реформаторам» доведеться пакувати дембельські валізи? Тоді це вже подвійна гра, яка неодмінно закінчиться тотальною поразкою.

Аналіз змісту статуту, особливо в частині основних завдань і напрямів діяльності інформаційного агентства, рівень та примітивізм в деталізації їх складових підводить до думки, що текст готували «специ», професійність яких дуже влучно характеризується словами анонімного автора «Герої інформаційного фронту…», якого ми вже цитували: «Армія України зробила з 2014 року величезний стрибок вперед по всіх фронтах –  і лише…» вони «так і не змогли вийти за рамки методичок з пропагандистського забезпечення радянського розливу». Дійсно, «збір і узагальнення інформації про діяльність», «проведення роз’яснювальної роботи серед військовослужбовців», «організація та забезпечення», «участь в забезпеченні», «забезпечення створення, якісного наповнення»  і т.п. надто застаріло пахне нафталіном і позавчорашнім днем.

У цьому ряду особливо виділяється ще один основний напрямок діяльності ІА: «організація та забезпечення видання відомчих інформаційних бюлетенів, часописів, журналів, дайджестів, довідників». Ну хоч би вже в тлумачний словник зазирнули перед тим, як писати це масло масляне, цю тавтологію. Можна лише уявляти церковно-приходський рівень професіоналізму, що панує у стані «прес-реформаторів», які не можуть навіть ототожнити журнал із часописом.

«Видання часописів, журналів»… Ну прямо таки за Леніним: «сначала разрушим до основания, а потом…». Ліквідувавши патріотичні українські військові газету і журнал, піарники Захарченка-Шуляка-Полторака прагнуть подолати заборонні редути Закону і створити щось своє, що буде відповідати вже їх менталітету. Чи надовго?

А назва новостворюваної структури – то це вже не просто примітив, а цілий сміх. Згідно з статутом, повне найменування та назва – «Інформаційне агентство», скорочене – «Інформагенство». Перше, що виникатиме у процесі зносин з іншими – так це запитання: « Чиї ви? Чийого батька діти?».

Є, наприклад, Інформаційне агентство України,  усім добре відоме за скороченою назвою «Укрінформ». Є інформаційне агентство «Українські новини», представник якого висвітлював візит Президента України П.Порошенка до Стамбулу на початку січня цього року для підписання та отримання Томоса ПЦУ. Є також добре усім відоме Українське незалежне інформаційне агентство – УНІАН, Інформаційне агентство ZIK…

Є, нарешті, непоганий аналог у сусідній Бєларусі: декілька років тому там створили (повна назва) «Державну установу «Воєне інформаційне агентство Збройних Сил Ресбуліки Бєларусь «Ваяр», скорочена назва – «Воєнне інформаційне агентство «Ваяр». Причому, білоруси зберегли і центральну друковану газету «Белорусская военная газета. Во славу Родины» і журнал «Армия», редакції яких влилися в єдину організаційно-штатну структуру інформаційного агенства. І як би високо не задирали свого носа наші доморощені орденоносні «прес-реформатори», але навіть творчо переписати у сусідів не змогли.

Невже важко було передбачити, що посилання на якесь міфічне «ІА» буде викликати одні запитання: хто це, що це? Що за партизани чи підпільники? А їх опубліковані повідомлення будуть сприйматися не більше як фейки. Як якась партизанщина, підпілля, одним словом – ні те, ні се.

Автори цього дуже подібного на фейк статуту, мабуть, вже й самі розуміють, що схалтурили, не додумали, не допрацювали, бо в підписах під першими інформаційними повідомленнями, що розміщуються в розділі «Новини» на сайті Міноборони, поспіхом та невлучно вказують то «Інформаційна редакція Інформагентства Міноборони (м. Одеса)», то «Відділення спеціальних кореспондентів Інформаційного агентства МО України (м. Львів)», Відділення спеціальних кореспондентів Інформагентства Міноборони України (м. Чернігів»). Відчуваєте, думка і рука так і тягнеться дописати «Міноборони», «МО України», «Міноборони України», ще на одному інтернет-сайті – «Інформаційне агентство військового відомства» (якого?), хоча в офіційній назві, затвердженій самим міністром (!), таких слів немає, але без них інформагенство – просто термін, абстракція чи ще гірше запитання: якого вони колгоспу чи ОЗУ?

А якщо вчитуватися далі у зміст статуту – то здивувань не меншає, а навпаки. Бо своїми напрямками діяльності вже перебирають повноваження і самого Міноборони, і Генштабу – на підтвердження цитуємо: «здійснення заходів ведення обліку військовозобов’язаних та призовників» (ось виявляється чому нещодавно проштовхувався у ВерхРаді Закон про ліквідацію військкоматів!), «участь у забезпеченні здійснення демократичного цивільного контролю над Збройними Силами» (правда, не вказали, чиїми), «проведення в установленому порядку діяльності, пов’язаної з державною таємницею» (залишимо поза увагою логіку і стилістику цього словоблуддя, нагадаємо лише, що відповідне режимне управління в ГШ є ще з перших днів існування). А такий основний напрям діяльності ІА як «виконання функцій внутрішнього контролю та управління ризиками за напрямами діяльності Інформаційного агентства», вигаданий кимсь не інакше, як у веселому настрої, ну точно що ніколи ніким не буде виконуватися! До того ж його зміст дуже нагадує сутність вже відомої читачу заокеанської платформи Medium: «Кровь, пісок, гівно та сльози».

Ми сподівалися, що це вже буде остання крапка в аналізі напрямів майбутньої діяльності майбутнього «монстра» в інформаційній війні з російським агресом, але тим часом у Фейсбуці з новою силою розгорілась гостра полеміка навколо наслідків та перспективи цієї дивовижної інформреформи. Процитуємо найголовніше:

Олег Яновский-Шпак  «IA:ІА» — ГРАЄМО У ВІСЛЮКА

Українські військові ЗМІ чиєюсь незрозумілою волею в умовах війни наказали довго жити. Журнал «Військо України» — закрито, газету «Народна армія» — закрито. І не просто закрито — ліквідовано! Десятки високопрофесійних військових журналістів, офіцерів з багатющим бойовим досвідом, котрі, власне, українську журналістику й починали з нуля, отримали накази на звільнення. Ось так.

Щоправда, замість них придумали таке собі Інформаційне агентство — «IA:ІА». Та знову ж таки — і тут не все слава Богу. Вже почалися кулуарні не ігри навіть, а ігрища! Щось там втиху судять, рядять, призначають, перепризначують. І все до того засекречено, що спецслужби, котрі провели операцію зі Світланою Дрюк, ридма ридають від заздрощів. Ніхто нічого не знає! А яка може бути робота, якщо ти завтра прокинешся і — опа! Тобою вже керує людина, єдина заслуга якої тільки в тому, що він «заслужений журналіст» і протеже керівництва управління комунікацій і преси МОУ. Досить нарешті замшілих методів призначення. Варто провести опитування серед спеціалістів, визначити кандидатуру керівника відкрито і гласно? Адже залишилися ж ще люди, котрі не словом, а ділом довели свій професіоналізм і під керівництвом яких «Інформаційне агентство» не вітальні листівки штампуватиме, а займатиметься тим, заради чого, мабуть, і створювалося.

(Після цього повідомлення про кулуарні ігрища навколо призначень в новостворене ІА захотілося в котрий раз уважно перечитати блог завжди обізнаного Романа Доніка, щоб краще уявити та розуміти, що там насправді може відбуватися. І хоча там дехто із керівних «спецов» помінявся, але традиції, як кажуть, живуть довго і вмирають останніми).

Начало формы

Valeriya Aguibalova Чого ж не зрозуміло, зрозуміло. У закона є автор — пані Сюмар, визначний фахівець у сфері журналістики, надто — військової