Російська агресія проти України

Самый страшный кошмар для всего украинского политикума – это возвращение Савченко. Помните, Сеня Кролик как-то хрюкнул сдуру на Майдане про “кулю в лоб”? Я поздравляю всех НАС и всех ИХ, у кули, летящей в брехливые лобешники украинских политиков, есть имя и фамилия – Надежда Савченко.

Я думаю, что почти все политические партии готовы скинуться любыми деньгами, чтобы Савченко НЕ вернулась в Украину. Ситуация зашла слишком далеко. Они тут так хорошо все подерибанили на костях Майдана. Одни схемы пилит “Народный фронт”. На других потоках сидит “Солидарность”… Просто давно произошло распределение – кто на какие мутки Януковича приземлился и, в принципе, бабло течет удачно во все стороны, куда оно должно течь. Опоблок держить глухую оборону, щиплет по-быстрячку Ляшко, Самопомич не забывает себе помочь, у всех все нормалек, жизнь опять, бляха, удалась!

Возвращение Савченко для них – это хуже расстрела. Для многих – это перспектива политической смерти. Потому что Савченко слишком много стала весить и значить в украинской политике.

Во-первых, у нее – статус. Она первый номер в политической партии, созданной Тимошенко. Поэтому Юле тяжелее всех. К Юльцу наконец с зоны откинется “по понятиям” ее “пахан”. Впервые Юлия Владимировна будет действительно ВТОРЫМ номером у себя в партии. Такого с ней не было ни разу в жизни. Она будет не чисто математически – а фактически вторым номером в своей партии. Она может пострадать больше остальных, но Юля и единственная имеющая шансы на джек-пот. А зная Юлю лично и давно, скажау вам, что Юля это, таки, ни с одной стороны не Витя.

Дальше Надя Савченко вполне резонно может задать вопрос,например, Саакашвили: “Михо, а своди-ка меня на кладбище коррупционеров, которых ты похоронил в Одессе! Пусть аллейка небольшая, но давай по ней пройдем… Михо, а не свистобол ли ты? Пойдем в травматологию, куда ты их уложил! Пойдем в СИЗО, куда ты их посадил!.. Михо, а что – кроме языком махать, вы ничего не успели сделать?..”. И тогда – был Михо и нет Михо. По той же схеме, если что – нет и Порохо. Представьте – Савченко возвращается и требует немедленные перевыборы президента. Все, валерьянку в студию. И ни Петру Алексеевичу, ни Саакашвили сухая голодовка не поможет, даже похудеть не успеют перед сливом.

Савченко может спросить у и Найема с Лещенко, почему они наводят порядок не в своей партии, за которую отвечают в первую очередь, а в партии своих политических оппонентов (при этом безоговорочная мудаковатость оппонентов сомнению не подвергается ни на грамм)? Почему они нашли Мартыненко в “Народном фронте” (что нисколько не обеляет Мартыненко), почему они не занялись такими же активными поисками У СЕБЯ, в “Солидарности”? Ведь согласитесь, если человек честный, порядочный и нам не врет, то начинать наводить порядки он будет с себя, со своей политической силы, а не с силы политических оппонентов, если, конечно, он не жулик и дешевый манипулятор – он сначала сажает “трех своих друзей”. Но, зуб даю, ни Найем Лещенко, ни Лещенко Найема сажать не собираются, ну и хрен с вами, и бог с нами.

Вот кому-кому, а Надежде Савченко Татьяна Чорновол ничего не сможет объяснить, тем более вместе с Пашинским. И да, зохен вей, киш мир ин тухес, я таки хочу один раз на это посмотреть. “Десять минут с премьером” в исполнении Савченко – это быстро закончится разбитым носом и фингалом у премьера, и парой выбитых кроличьих зубов для начала. И вот они – именины сердца. К тебе, наконец, летит твоя куля в лоб, Сеня, и она даже хуже, чем пи*дец. Это Савченко к тебе подкралась незаметно.

Дорогие политические бл*ди всех партий, на вашу голову может свалиться именно тот “нежданчик”, который вы так тупо провтыкали по причине вашей мании величия. Это та “куля в лоб”, которая может догнать не только Арсения Петровича, а и всю компанию.

Савченко слишком много задаст вопросов и именно к тем, у кого все уже стало слишком  хорошо. Ее статус слишком высок. Даже не потому, что она представитель Украины в Европарламенте и формальный лидер политической силы в украинском парламенте. Она – человек, которому доверяют и на которого надеются больше, чем на всех политиков, сидящих в Верховной Раде, Кабмине и Администрации вместе взятых. В глазах людей она АВТОРИТЕТ, на фоне которого вы, ПАРАШНИКИ – крысящие из общяка.

Поэтому если НЕ ДАЙ БОГ Савченко отравят в тюрьме – я уверен, что это будут не российские спецслужбы. Потому что она – самый опасный человек для политиков В УКРАИНЕ, а совсем не в России. Опасность она представляет здесь, а не там. Причем опасность для НАШИХ политиков. И ее опасность для многих наших политиков – для некоторых будет означать политическую смерть.

Я думаю, Путин, конечно, сука. Но сука достаточно хитро-притрушенная, чтобы отпустить таки Савченко на голову украинскому политикуму.

Я верю, она вернется и пусть это вам, суки, будет ваше политическое Дебальцево!

Если Савченко заглянет в министерство обороны и кастрирует там перочинным ножем с десяток генералов-казнокрадов, разве в реве восторга всей страны мы различим писк несогласия десятка оскопленных ворюг?

В жизни (особенно политической) всегда случаются СЮРПРИЗЫ и всегда есть НАДЕЖДА. Мы очень ждем тебя домой, наша Надежда Сюрприз.

P.S. Больше всех повезло Ляшко и Опоблоку, они смешные. Их она будет убивать последними.

Пишет Сергей Поярков

Увага патріотам и тим, хто хоче підтримати Украіну! Підтримай українский проект –лайк на сторінку!!!

Група УКРАЇНЦІ – ЄДНАЙМОСЯ! Фейсбук. Підтримай Надію Савченко!  Тисни ЛАЙК

Вона витягнула з поля бою 16 поранених бійців. Кулі й осколки минули Тетяну Іваненко, але внаслідок вибухів снарядів отримала дві контузії

21 серпня 2014 року. Цей день закарбувався у пам’яті Тетяни Іваненко назавжди: з першими променями сонця розташування їхнього підрозділу проросійські бойовики накрили «Ураганами».

Ще не вщухли вибухи, як старший сержант медичної служби Тетяна Іваненко вискочила з бліндажа: десятки військовиків дістали поранення і радіостанція медиків розривалася від прохань допомогти.

— Разом з Федором Богачиком, Михайлом Кошиковим та Оленою Гончаровою — своїми колегами — ми обходили кожен взвод, аби надати військовикам першу допомогу, — згадує дівчина. Війна для Тетяни Іваненко — старшого сержанта медичної служби — медичної сестри ЛОР-відділення Військово-медичного клінічного центру Південного регіону розпочалася у березні 2014 року.

 

У складі 79-ї окремої аеромобільної бригади її відрядили у Херсонську область на кордон із Кримом для прикриття позицій на випадок спроби вторгнення «зелених чоловічків». Загалом Тетяна Іваненко у відрядженні в зоні АТО була тричі. Під час одного з них наша героїня відбула на «гарячий» Донбас у складі медичної групи, що складалася з 2-х військових хірургів, 1-го анестезіолога і 2-х медсестер, яка розташувалася неподалік населеного пункту Старогнатівка.

— До нас привозили поранених з частин і підрозділів, які брали участь у бойових зіткненнях з ворогом, — розповідає Тетяна, згадуючи літо 2014-го. — Щоденно привозили 25–30, а іноді й 50 поранених, серед них були і бійці з важкими ушкодженнями.

Стабілізувавши стан поранених, ми відправляли їх гелікоптерами до медичних закладів Дніпропетровська і Запоріжжя. Згодом перемістилися в район села Кутейникове, розмістилися на базі місцевого елеватора, за кілька кілометрів від Савур-Могили. Тоді за неї точилися жорстокі бої.

Через деякий час групу медиків знову перекинули в район Старогнатівки. Де їх підрозділ і накрило «Ураганами». — Відтоді минуло чимало часу, але перед очима й досі обличчя солдатів, яким тоді залишалося жити лічені години, — продовжує Тетяна, ледь стримуючи сльози.

image (5)

Я спілкувався з кількома вояками, яким Тетяна надавала допомогу. Полковник Високомобільних десантних військ Петро Потєхін — один із них. — Цій дівчині довелося пережити справжнє пекло, — каже Петро Геннадійович.

— Про таких, як вона, потрібно писати повісті і знімати фільми.

Вона стала для багатьох із нас більше, аніж медсестрою, адже врятувала десятки людських життів, і я дивуюся, як вона не лише не зламалася морально під «Градами» й «Ураганами», а ще й підбадьорювала солдатів!

Коли дивишся на цю тендітну дівчину, не віриться, що вона заглядала у вічі смерті.

Кулі й осколки минули її, але внаслідок вибухів снарядів отримала 2 контузії.

Командування, знаючи, що їй зобов’язані своїми життями щонайменше 16 вояків, яких вона витягла з-під «Ураганів» — у прямому розумінні цього слова — представило її до ордену «За мужність».

Але мужня медсестра отримала медаль «Захиснику Вітчизни», якою дуже дорожить…

Сьогодні вже молодший лейтенант медичної служби Тетяна Іваненко — слухач Української військово-медичної академії.

Почувається щасливою людиною. З нетерпінням чекає зустрічей із сином Єгором, якого поки що виховують дідусь із бабусею. А ще вона мріє про той день, коли на українській землі настануть мир і спокій.

Сергій ЗЯТЬЄВ ” Народна Армія”

 

Група УКРАЇНЦІ – ЄДНАЙМОСЯ! Фейсбук.

Увага патріотам и тим, хто хоче підтримати Украіну! Підтримай українский проект –лайк на сторінку!!!

POLITINFO https://www.facebook.com/politinfo.com.ua Тисни ЛАЙК, якщо хочеш, щоб Яценюк подав у відставку!

UKRPOSHTAhttps://www.facebook.com/ukrposhta/

Давиденко Роман Дмитрович – сторінка в ФБ Тисни ЛАЙК, якщо хочеш, щоб Яценюк подав у відставку!

 

Вибір п’ятнадцятирічного. Данило.

Данило Дідик був наймолодшим із загиблих в теракті. 22 лютого 2015 року він, як і інші активні харків’яни вийшов на марш пам’яті загиблих на Майдані і в АТО. Як і завжди Данило йшов з друзями в перших рядах. Він був сміливим і відчайдушним підлітком, який точно знав яку він хоче бачити Україну і розумів навіщо він туди йде.

Він зробив свій вибір. Під час маршу прогримів вибух. У теракті загинули чотири людини серед яких був Данило і його друг Микола Мельничук. Осколками було поранено ще кілька друзів Данила. Цей фільм про нього.

За рік без Данила багато що змінилося: в країні, в школі, серед друзів, в сім’ї. Але про Данила Дідика не забули, його мрія і все його життя потрясли Харків, надихнули багатьох брати відповідальність за те, що відбувається в нашій країні, в місті, надихнули не бути байдужими, не опускати руки, робити більше.

Выбор пятнадцатилетнего. Данил. Видео
https://www.youtube.com/watch?v=5wMnXlFOMCU

Група УКРАЇНЦІ – ЄДНАЙМОСЯ! Фейсбук.

Увага патріотам и тим, хто хоче підтримати Украіну! Підтримай українский проект –лайк на сторінку!!!

POLITINFO https://www.facebook.com/politinfo.com.ua Тисни ЛАЙК, якщо хочеш, щоб Яценюк подав у відставку!

UKRPOSHTAhttps://www.facebook.com/ukrposhta/

Давиденко Роман Дмитрович – сторінка в ФБ Тисни ЛАЙК, якщо хочеш, щоб Яценюк подав у відставку!

РАССКАЗ РОССИЙСКОГО НАЕМНИКА: УКРОПЫ ХУЖЕ ЧЕЧЕНОВ, ОРУТ ”СЛАВА УКРАИНЕ!”, И КРОШАТ НАС ПАЧКАМИ.

Бойцы Вооруженных сил Украины – настоящие «киборги». В этом уверен российский боевик Сергей, который приехал воевать за террористов ДНР из Таганрога.

По его словам, по своим боевым навыкам, умению воевать, отваге и самоотверженности бойцы ВСУ превзошли исламских экстремистов, с которыми российской армии пришлось столкнуться на Северном Кавказе. Пишет onpress.info

«Мне ребята, прошедшие две чеченские кампании, рассказывали: укропы хуже чеченов и талибов. Те орут “Аллах Акбар!”, а эти” Слава Украине!”, и крошат нас пачками. На их месте я воевал бы так же, им нечего терять», – рассказал Серега из Таганрога.

Как отметил наемник, планы Кремля и боевиков ДНР и ЛНР захватить половину Украины обречены на полный провал.

«Киев взять? Никогда! Разве только сбросить атомную бомбу. И то, я уверен, они выживут, помолятся на свой портрет Бандеры, и придут нас добивать в Москву. У них долбанул Чернобыль, а они в зону отчуждения ходят на экскурсии и соревнуются страйкбольными командами в противогазах и костюмах химзащиты. Не берет их радиация! Это разве нормальные люди?! Киборги!», – удивляется российский оккупант.

Група УКРАЇНЦІ – ЄДНАЙМОСЯ! Фейсбук.

Увага патріотам и тим, хто хоче підтримати Украіну! Підтримай українский проект –лайк на сторінку!!!

POLITINFO https://www.facebook.com/politinfo.com.ua Тисни ЛАЙК, якщо хочеш, щоб Яценюк подав у відставку!

UKRPOSHTAhttps://www.facebook.com/ukrposhta/

Давиденко Роман Дмитрович – сторінка в ФБ Тисни ЛАЙК, якщо хочеш, щоб Яценюк подав у відставку!

images (1)

“Російська культурна політика на українському напрямі була повністю інтегрована в загальну стратегію ліквідації української державності. Для ведення російської пропаганди широко використовуються не тільки засоби масової інформації, але й культурно-розважальна індустрія. Російська культурна експансія проти України здійснювалась свідомо і наполегливо протягом усіх років незалежності, чому сприяла неефективність державної гуманітарної і культурної політики”.

Тези до другої річниці російської агресії проти України оприлюднив директор Національного інституту стратегічних досліджень Володимир Горбулін.

Українсько-російські відносини мають довгу і суперечливу історію, яка нараховує сотні років. Основним її змістом є прагнення Московії та її спадкоємців – Російської імперії, Радянського Союзу та Російської Федерації – унеможливити становлення незалежної держави Українського народу – повноправного члена європейської співдружності націй.

Набуття Україною незалежності у 1991 році у результаті розпаду СРСР від початку розглядалося і розглядається російською елітою як прикре історичне «непорозуміння», яке повинно бути якнайшвидше виправлене. За визначенням В.Путіна цей розпад – «найбільша геополітична катастрофа ХХ століття». Події 2014-2015 років довели, що така точка зору знаходить широку підтримку у всіх прошарках російського суспільства. Навіть у січні 2016 року згідно з результатами соціологічних опитувань 64 % росіян підтримують агресію проти України.

У свідомості кремлівського керівництва і значної частини населення Росія оточена ворогами, які прагнуть захопити російські природні ресурси. Провідну роль у цій «глобальній змові» відіграє Захід на чолі зі США. Для того щоб вистояти у фантомному протистоянні, Росія, на переконання керівництва РФ, повинна за будь-яку ціну відновити контроль над втраченими територіями СРСР і «соціалістичного табору». Ключовим завданням є захоплення України, яке повинно кардинально збільшити російські демографічні, політичні, економічні, військові та інші ресурси. В ірраціональній картині світу «кремлівських мрійників» відновлення контролю над Києвом – літописною «матір’ю городів руських», столицею і прабатьківщиною східнослов’янського православ’я – є життєво важливим інтересом Росії.

Ще 26 серпня 1991 року, через два дні після прийняття Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України, П.Вощанов, прес-секретар президента РРФСР Б.Єльцина, за його дорученням оголосив офіційну позицію Росії щодо відносин із «союзними республіками»: «РРФСР залишає за собою право порушити питання про перегляд кордонів».
28 серпня 1991 року віце-президент РФ О.Руцькой на чолі офіційної делегації РРФСР прибув до Києва з метою примусити керівництво України відмовитися від щойно проголошеної незалежності, також погрожуючи переглядом кордонів у разі відокремлення України від Росії.

Вже за півроку територіальні претензії РФ до України були оформлені офіційними рішеннями вищих державних органів Росії. 21 травня 1992 року Верховна Рада РФ прийняла постанову № 2809-1 «Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 році», згідно з якою постанова Президії ВР РРФСР від
5 лютого 1954 року «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР» була визнана такою, що не має юридичної сили з моменту її прийняття. У грудні 1992 року З’їзд народних депутатів РФ доручив Верховній Раді РФ розглянути питання про статус Севастополя,
і 9 липня 1993 року, виконуючи це доручення, ВР РФ постановою «Про статус міста Севастополя» оголосила російський федеральний статус міста.

Принципове переконання у скороминучості державної незалежності України визначає російську політику щодо України після 1991 року, закріплену відповідними стратегічними документами. Так, у публічній доповіді «Россия – СНГ: Нуждается ли в корректировке позиция Запада?» Служба зовнішньої розвідки РФ, очолювана тоді Є.Примаковим, визначила оптимістичним для РФ сценарієм розвитку СНД посилення доцентрових процесів аж до «утворення в межах СНД конфедерації». У цьому сценарії було також наголошено на можливості «переходу до федерального устрою у низці країн Співдружності». У доповіді російської розвідки, спадкоємниці ПГУ КДБ СРСР, було проголошено своєрідну російську доктрину Монро, або нове видання «доктрини Брежнєва» для пострадянського простору: дії Заходу на теренах колишнього СРСР мають узгоджуватися з Кремлем.

Президент РФ Б.Єльцин визначив головною метою політики Росії щодо СНД «створення інтегрованого економічного і політичного об’єднання держав, спроможного претендувати на гідне місце у світовому співтоваристві»[1]. Президент РФ В.Путін залишив цю мету без змін. У російському стратегічному документі зазначається, що «на території СНД зосереджені наші головні життєві інтереси в галузі економіки, оборони, безпеки, захисту прав росіян, забезпечення яких становить основу національної безпеки країни; ефективне співробітництво з державами СНД є фактором, що протистоїть відцентровим тенденціям у самій Росії»[2]. Політична і економічна стабільність держав СНД прямо поставлена у залежність від проведення ними дружньої політики щодо РФ.

Кризові процеси, які визначали політичний і економічний порядок денний у РФ протягом 1990-х років (антиконституційний заколот Б.Єльцина 1993 року[3], що завершився брутальним розстрілом парламенту РФ, поваленням конституційного ладу і масовими жертвами, геноцид чеченського народу під час 1- і 2-ї чеченських війн, низка жахливих терористичних актів, «колоніальні» війни у Молдові, Таджикистані, Грузії, сепаратистські прояви у низці регіонів РФ (республіки Північного Кавказу, Татарстан, Башкортостан, Якутія, Тува, Свердловська область тощо), гіперінфляція і катастрофічне падіння ВВП, дефолт 1998 року, суцільна криміналізація суспільства і держави тощо) затримали майже на 10 років реалізацію реваншистської стратегії Росії.

Розв’язуючи складні внутрішньополітичні й економічні проблеми, у 1990-і роки Кремль був змушений підтримувати ілюзію добросусідських відносин з Україною. Зокрема, 5 грудня 1994 року РФ разом із США і Великою Британією підписала Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (Будапештський меморандум), згідно з яким взяла на себе зобов’язання:

поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України (ст. 1);

утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН (ст. 2);

утримуватись від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і таким чином отримати будь-які переваги (ст. 3) тощо.

У 1997 році був укладений Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, згідно з яким сторони зобов’язалися:

поважати територіальну цілісність одна одної і непорушність існуючих між ними кордонів (ст. 2);

будувати відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов’язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права (ст. 3) тощо.

Лінія державного кордону, поважати який зобов’язалася РФ, була визначена на картах у 2003 році Договором між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон. Водночас протягом наступних років РФ всіляко гальмувала процес демаркації державного кордону з Україною, тобто його позначення на місцевості.

Загальмувавши дезінтеграційні процеси в РФ та надійно зцементувавши «батогом і пряником» економічну і політичну еліту, нове російське керівництво на чолі з В.Путіним перейшло до безпосередньої реалізації реваншистської стратегії. Насамперед було визначене завдання з’ясувати реакцію США та їхніх союзників, для чого Росія вдалася до застосування силових засобів проти України (жовтень 2003 року – криза навколо острова Коса Тузла, січень 2006 року і січень 2009 року – «газові війни») і Грузії (війна 08.08.08). Після цих подій у Кремлі сформувалось стійке уявлення про наявність у еліт західних країн, насамперед європейських, «мюнхенського синдрому» – готовності до поступок агресорові за рахунок держав Балто-Чорноморсько-Каспійського регіону. Пасивна реакція західних держав на російські провокації суттєво сприяла формуванню у верхівки РФ переконання про безкарність, фактично заохочувала Кремль до агресивних дій проти держав колишнього СРСР і «соціалістичного табору».

Поворотним моментом для В.Путіна стала Помаранчева революція 2004 року, яку російський національний лідер сприйняв як свою особисту поразку. Саме тоді було відпрацьовано сценарії, застосовані через 10 років. Зокрема, у 2004 році Росією була вперше розіграно карту «східноукраїнського» сепаратизму. 26 листопада 2004 року Луганська обласна рада проголосувала за створення Південно-східної республіки,
28 листопада на з’їзді депутатів усіх рівнів із 17 регіонів України, переважно східних і південних, у м. Сєверодонецьк Луганської області, в якому брала участь представницька делегація з РФ на чолі з мером Москви Ю.Лужковим, обговорювалось створення Південно-східної федеративної держави зі столицею у Харкові.

У квітні 2008 року під час Бухарестського саміту НАТО В.Путін заявив президентові США Дж.Бушу: «Україна – це взагалі не держава. Частина її територій – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами… якщо Україна піде в НАТО, то піде без Криму і Сходу – вона просто розпадеться». Такі уявлення стали основою стратегічного бачення цілей РФ на новому етапі експансії, яке, ймовірно, було сформульовано на спільному засіданні Ради безпеки і Державної ради РФ 25 грудня 2008 року.

Відповідні положення у прямій або завуальованій формі були закріплені у російських стратегічних документах з питань зовнішньої і безпекової політики ‑ Стратегії національної безпеки РФ, Концепції зовнішньої політики РФ, Воєнній доктрині РФ, а також Концепції довгострокового соціально-економічного розвитку РФ.

Для реалізації стратегії Кремля російські державні органи створили комплексну систему примушення держав СНД до єдності. Така система включає в себе інструменти політико-дипломатичного, економічного, насамперед енергетичного, інформаційно-пропагандистського і у разі доцільності військового тиску з широким використанням технологій підривної діяльності, теоретично розроблених і практично випробуваних ще за часів сталінського СРСР.

Складовою цієї системи комплексного тиску мала стати теоретично опрацьована і практично випробувана парадигма «гібридної війни». Сучасне офіційне російське розуміння цієї парадигми викладено у доповіді начальника Генерального штабу ЗС РФ генерала армії В.Герасимова на загальних зборах Академії воєнних наук РФ у січні 2013 року.

Важливим напрямом російської політики щодо України є підривна діяльність. У 2006 р. ФСБ РФ створила підрозділи для дій у соціальних мережах («18 центр»). Російські спецслужби активізували створення агентурних мереж в Україні. Почали діяти численні структури російського впливу всього політичного спектра – від праворадикальних і клерикальних до комуністичних. Після 2004 року російські спецслужби сформували у південно-східних регіонах і Криму розгалужену мережу антиукраїнських організацій, контрольовану або навіть очолювану російською агентурою – структури Партії регіонів, КПУ, ПСПУ, партій «Родина», «Русское единство», різноманітні православні групи, орієнтовані на ідеї «русского мира», сепаратистські політичні групи («Донецька республіка»), криміналізовані парамілітарні утворення (козачі формування, бійцівські клуби, насамперед у Криму, організація «Оплот», охоронні структури, що активно використовувалися під час Революції гідності, так звані «тітушки»). Переважна більшість цих груп не мала широкої суспільної підтримки, водночас вони активно взаємодіяли з правоохоронними органами за часів режиму В.Януковича.

З 2008 року Кремль розпочав пропагандистську підготовку до агресії проти України. У пресі, на телебаченні, в Інтернеті реалізовувалися пропагандистські кампанії і спеціальні інформаційні операції. Масовими накладами видавались різноманітні книжки про майбутню російсько-українську війну. Ідеологічною основою російської пропаганди стала концепція «русского мира», сформована ще в 1970-х роках у середовищі московської ліберальної інтелігенції (з кола М.Гєфтера) й підхоплена у
2010-х патріархом РПЦ Кирилом (В.Гундяєвим).

Російська пропаганда працювала на три основні цільові аудиторії: західну, українську і власне російську. Головним завданням на західному напрямі було доведення штучності української нації і приреченості української держави, яка так і не відбулася. Серед українців поширювались міфи про правічну єдність з російським народом, про так званий «триєдиний, штучно розділений російський народ», переваги приєднання до чи то новітньої Російської імперії, чи то СРСР-2 «під геніальним керівництвом В.Путіна», та водночас доводилася неспроможність українських еліт керувати незалежною державою, педалювалась їхня корумпованість, неспроможність до знаходження компромісів тощо. Російське суспільство інфікувалося ідеями великодержавного шовінізму, імперства, неповноцінності інших народів порівняно з «найдуховнішим у світі» російським народом, православного фундаменталізму, російського фашизму тощо. При цьому російська пропаганда не зупинялася перед поширенням навіть найбрутальніших вигадок, гідну конкуренцію в чому пропагандистам складали лише російські політики і дипломати.

Російська культурна політика на українському напрямі була повністю інтегрована в загальну стратегію ліквідації української державності. Для ведення російської пропаганди широко використовуються не тільки засоби масової інформації, але й культурно-розважальна індустрія: кінематограф, шоу-бізнес, начебто неполітичні, «культурні» програми телебачення і радіомовлення, Інтернет тощо. Російська культурна експансія проти України здійснювалась свідомо і наполегливо протягом усіх років незалежності, чому сприяла неефективність державної гуманітарної і культурної політики.

Аналогічні цілі переслідувала й російська енергетична політика. У 2009 р. за результатами другої «газової війни» Росія сформувала потужний інструмент тиску на Україну в енергетичній сфері, створила можливості для фінансового знекровлення її економіки[4]. Насамперед як інструмент посилення впливу на Україну використовувалися політично вмотивовані й економічно необґрунтовані проекти «Північного» і «Південного» потоків – своєрідних каналів експорту корупції у Європейський Союз[5].

Російський капітал нерідко виступає в якості ефективного інструмента Кремля. В Україні до 2013 року російський капітал встановив повністю або частково контроль над галуззю зв’язку і телекомунікацій, паливно-енергетичним комплексом, частиною банківського сектору тощо. Ці процеси, які загрожують національній безпеці України, значно активізувалися після приходу В.Януковича до влади, чому сприяла ідентична кримінально-олігархічна сутність і відповідна бізнес-культура російських і українських кланів.

Протягом усіх років незалежності України Росія із застосуванням усього наявного арсеналу підривних засобів підживлювала антиукраїнські, антизахідні та проросійські настрої серед населення Автономної Республіки Крим і Севастополя. Свідомо ігноруючи результати волевиявлення кримчан під час Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року[6], кримська влада на початку 1990-х років здійснила кілька спроб відокремлення від України (1992, 1994-1995 роки). Втім, такий сценарій не знайшов широкої підтримки населення півострова. Спровоковані Росією сепаратистські прояви були зупинені завдяки скоординованим зусиллям керівництва держави і органів сектору безпеки і оборони.

Усвідомивши відсутність активної масової підтримки сепаратистських ідей[7], Кремль зробив ставку на кримський криміналітет. Незавершеність процесу декриміналізації Криму, що розпочався у 1995 році, уможливила проникнення криміналу в державні (зокрема правоохоронні) органи, які нерідко обслуговували кримінальні угруповання. Зрештою, саме наскрізь криміналізовані кримські організації Партії регіонів і КПУ стали надійною опорою російського впливу і відіграли ключову роль під час російської агресії і наступної окупації[8].

З кінця 1980-х років, коли розпочалося повернення в Крим кримськотатарського народу, Кремль підживлював і експлуатував міжнаціональну ворожнечу між етнічними росіянами та корінним народом Криму – кримськими татарами, усіляко нагнітав ксенофобські настрої серед російськомовних жителів Криму. Цілком логічним продовженням цієї політики одразу після незаконної анексії Криму стало розгортання масштабних переслідувань кримських татар та інших суспільних груп за етнічною і релігійною ознакою.

Одним з ключових чинників антиукраїнської політики Росії в Криму та згодом одним із провідних інструментів незаконної окупації півострова став Чорноморський флот РФ (ЧФ РФ). Згідно з низкою угод, які були підписані Україною і РФ з 1994 по 1997 роки[9], Україна передала РФ в оренду строком на 20 років низку об’єктів у м. Севастополі, Автономній Республіці Крим і у м. Генічеськ (Херсонська область), які забезпечували базування флоту. Відповідно до угод РФ могла тримати в Криму до 25 тисяч військовослужбовців та зобов’язалась не розміщувати ядерну зброю. Протягом усіх років базування ЧФ РФ на території України Росія фактично блокувала зусилля щодо остаточного унормування умов тимчасового перебування флоту, систематично порушувала взяті на себе зобов’язання, не допускала представників державної влади України до місць тимчасового базування ЧФ РФ для проведення інвентаризації наданого в оренду майна і земельних ділянок. Орендовані об’єкти використовувались як база для ведення розвідувально-підривної, інформаційно-пропагандистської та іншої антиукраїнської діяльності.

У 2008 році розпочалися комплексні заходи з підготовки збройної агресії проти України. Підрозділи російської військової розвідки здійснювали рекогносцировку майбутнього театру бойових дій у Криму і на Сході України. Після 2010 року на теренах Сходу і Півдня України суттєво активізувався «реконструкторський рух», який використовувався ГРУ ГШ ЗС РФ і ФСБ РФ для легендованого вивчення і підготовки територій України для ведення бойових дій.

Після закінчення військового конфлікту з Грузією у серпні 2008 року військово-політичне керівництво Росії провело аналіз основних недоліків, що були виявлені під час ведення бойових дій, та розпочало активну роботу з їх усунення. Основним напрямом роботи російської влади стала масштабна воєнна реформа, яка докорінно змінила підхід до розвитку та застосування збройних сил. При цьому особлива увага зосереджувалась на:

змінах нормативно-правової бази у сфері безпеки та оборони як загальнодержавного рівня (нова редакція Федерального закону «Про оборону» та Воєнної доктрини Росії), так і відомчих концептуальних положень (бойові статути ЗС РФ);

вдосконаленні та розвитку науково-технічного потенціалу, зокрема створенні сучасних засобів і систем управління, в тому числі автоматизованих систем управління, зв’язку та розвідки;

створенні нових військових об’єднань, з’єднань і частин[10].

Важливою особливістю оперативної та бойової підготовки ЗС РФ, а також інших спеціальних заходів було поєднання єдиним замислом окремих елементів, які проводилися в різних регіонах Росії та Білорусі та в різний час. За інформацією щорічної доповіді Генерального секретаря НАТО за 2015 рік, за останні три роки Росія провела принаймні 18 великомасштабних військових навчань, в окремих з них брали участь понад 100 тисяч військовослужбовців. Зокрема, моделювалося завдання ядерних ударів по державах-членах НАТО та державах-партнерах. При цьому навчання використовувалися для маскування масового переміщення військових підрозділів у рамках підготовки до незаконної анексії Криму і агресії на Сході України.

Практичне відпрацювання Росією сценарію військової агресії проти України було здійснено під час проведення спільного стратегічного навчання (ССН) ЗС РФ та Білорусі «Захід-2013» (19-28 вересня 2013 року). На особливу увагу заслуговує зміст задуму навчання: «У результаті виникнення політичної кризи в суміжній країні посилювалась діяльність опозиційного руху. Використовуючи підтримку третьої сторон,и опозиція намагалась перейти до рішучих дій. У регіонах компактного проживання етнічних меншин здійснювалось формування збройних загонів опозиційних сил, які на основі міжнаціональних та етнорелігійних протиріч розпочинали збройне протистояння з провладними силами. З метою дискредитації законної влади перед світовим суспільством опозиційні сили вдавалися до провокаційних дій. Опозиція продовжувала отримувати всебічну допомогу від західних держав та закликала до міжнародного втручання у внутрішньополітичний конфлікт. З іншого боку, провладні сили намагалися навести конституційний лад у державі власними силами. Загострення ситуації могло спровокувати хвилю акцій непокори і у РФ. Відповідно до міждержавних домовленостей між РФ та суміжною країною на її територію здійснювалось перекидання російського компонента Регіонального (Міжвидового) угруповання військ (сил). У подальшому це угруповання проводило військові операції щодо нейтралізації НЗФ та недопущення проникнення на територію країни нових збройних формувань».

Саме цей сценарій планувалось застосувати для анексії Криму та розгортання збройної агресії проти України. При порівнянні варіанта оперативної побудови російського угруповання військ у ході проведення навчань «Захід-2013» та угруповання військ ЗС РФ, які були задіяні на Донецькому операційному напрямку в серпні-жовтні 2014 року, спостерігається ідентичний підхід. Це однозначно доводить, що окупація Криму була лише складовою загального задуму повномасштабної російської агресії проти України. Криваве протистояння в Криму, спровоковане спецслужбами і збройними силами РФ, мало б надати політичні і пропагандистські підстави для вторгнення російських військ у східні і південні області України, як це відбулося в серпні 2008 року в Південно-Осетинському регіоні Грузії.

Протягом багатьох років українська влада під тиском як Росії, так і держав Заходу розглядала питання оборонного будівництва як другорядні. Реформування армії переважно зводилося до скорочення її чисельності та бойового складу. Не відбувалося оновлення озброєння та військової техніки. Зокрема, більш ніж на порядок зменшився потенціал системи ППО. Масштабної руйнації зазнав вітчизняний оборонно-промисловий комплекс. До мінімуму було зведено бойову підготовку, органи військового управління втрачали ефективність, а особовий склад ‑ бойовий вишкіл. Агресивно нав’язувались ідеалістично-пацифістські уявлення про те, що Збройні Сили, інші військові формування є лише рудиментарним атрибутом держави, які ніколи не будуть застосовані для захисту України.

Прихід В.Януковича, Партії регіонів та очолюваного ними кримінального-олігархічного капіталу до практично монопольної влади створили для Кремля нові можливості посилення впливу на Україну. Так, у квітні 2010 року В.Янукович і Д.Медведєв підписали Харківські угоди, якими було продовжено термін базування ЧФ РФ на території України до 2042 року. За свідченням Д.Медведєва, ці угоди передбачали і другий, економічний етап, реалізація якого була відтермінована. Їх підписання фактично стало стартом для безпосередньої підготовки російської операції з встановлення повного контролю над Україною. У червні 2010 року Україна оголосила про свою позаблокову політику, тобто відмову від євроатлантичної інтеграції при декларативному збереженні курсу на європейську інтеграцію.

Як стало очевидно лише згодом, євроінтеграція не розглядалася і не могла розглядатися В.Януковичем та його найближчим оточенням як стратегічна мета України. Політика наближення до ЄС використовувалася для загравання з проєвропейськи налаштованою більшістю українського суспільства та як засіб маніпуляції проєвропейськими політичними силами, а у зовнішньому вимірі – для безсоромного і цинічного торгу[11]. Апофеозом торгівлі національними інтересами України стала домовленість з В.Путіним про отримання від РФ кредиту на суму $15 млрд. та низки інших економічних преференцій для наближених бізнес-структур в обмін на відмову від підписання Угоди про асоціацію з ЄС.

Скориставшись наданими В.Януковичем можливостями, керівництво РФ перейшло до реалізації вирішального етапу своєї стратегії підкорення України. Ця комплексна, поліваріантна стратегія передбачала як мінімум два основні сценарії. Згідно з першим, базовим передбачалось підпорядкування всієї України переважно легальними політико-економічними методами, що мали забезпечити, по-перше, політичну ізоляцію України від Заходу, а по-друге, її приєднання до інтеграційних проектів під проводом РФ (Митного і Євразійського союзів), а також ОДКБ. Одночасно з першим відпрацьовувався другий, резервний сценарій на випадок втрати контролю за керівництвом України, який передбачав проведення стратегічної чекістсько-військової операції з метою відторгнення від України її південно-східних регіонів і Криму.

Російська стратегія виходила з чіткого розуміння сутності режиму, що прийшов до влади в Україні в 2010 році. Декларуючи в офіційних документах, зокрема в Законі України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» (червень 2010 року), Стратегії національної безпеки (червень
2012 року), Посланнях Президента України до Верховної Ради України (2010, 2011, 2012 роки), завдання щодо європейської інтеграції, посилення практичної взаємодії із Заходом та зміцнення сектору безпеки і оборони, керівництво держави систематично і свідомо саботувало їх виконання. Натомість В.Янукович і його оточення сформували системне корупційне середовище, створивши на цій основі у тісній взаємодії з російським капіталом власний олігархічний клан – так звану «Сім’ю».

Попри захоплення донецьким кримінально-олігархічним кланом політичної влади в Україні, саме в цей час у Донецькій та Луганській областях активізувалося формування окремої «регіональної ідентичності». Це завдання реалізовувалося донецьким і луганським корумпованим істеблішментом під прапорами відповідних обласних організацій Партії регіонів, КПУ, інших проросійських сил, у тому числі за рахунок бюджетних коштів (наприклад, регіональна цільова програма «Патріот Луганщини» на 2011 – 2014 роки, затверджена рішенням Луганської обласної ради від 25 лютого 2011 року № 3/12).

Після перемоги В.Януковича на президентських виборах 2010 року відбувалося стрімке проникнення російської агентури до керівних ланок системи забезпечення національної безпеки України. Показовим є майже одночасне призначення на ключові посади у секторі безпеки і оборони діячів, які мали міцні зв’язки з російськими спецслужбами. Зокрема, слід відзначити призначення Д.Саламатіна (лютий 2012 року) і П.Лебедєва (грудень 2012 року) на посаду Міністра оборони України, О.Якименка – на посаду Голови СБ України (січень 2013 року). Нині ці та інші колишні українські високопосадовці переховуються на території, контрольованій РФ.

Росією й агентурою її спецслужб у державних органах України вживались системні заходи з розвалу українського сектору безпеки і оборони. Саме за часів правління В.Януковича завдано нищівного удару обороноздатності України. Фінансування потреб оборони здійснювалося у критично обмежених обсягах на рівні 1 % від ВВП. Причому суттєві обсяги навіть цих вкрай недостатніх коштів розкрадались оточенням В.Януковича і наближеними до нього бізнес-структурами. Розвиток Збройних Сил фактично не фінансувався. Прискорилися розпродаж найбільш сучасних зразків озброєння та його утилізація.

Дезорганізація роботи МО України під виглядом його реформування унеможливила ефективне управління ЗС України[12]. У 2010 році було розформоване Об’єднане оперативне командування, а за рік – Командування сил підтримки, що суттєво ускладнило застосування сил і засобів ЗС України. Було завершено руйнівне за своєю суттю «реформування» районних (міських) військових комісаріатів, з 2010 року було призупинено зборову підготовку військовозобов’язаних. Саме за часів В.Януковича майже завершилося руйнування української системи ППО, а найсучасніші зенітно-ракетні комплекси і засоби розвідки були передислоковані до Криму. Підрозділи ЗС України, ДПС України, інших органів сектору безпеки і оборони комплектувалися з повним ігноруванням принципу екстериторіальності переважно місцевими мешканцями.

Символічним актом приниження Збройних Сил України стало рішення уряду М.Азарова (розпорядження Кабінету Міністрів України від 3 липня 2013 року № 503) про передачу історичних будівель Національного університету оборони ім. І.Черняховського Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головною метою введених улітку 2013 року раптових і безпідставних торговельних обмежень РФ проти України, відповідної пропагандистської кампанії в ЗМІ було надання В.Януковичу та його уряду підстав для виправдання перед українським суспільством і західними партнерами майбутнього рішення про відмову від підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Ті ж цілі переслідували збройні провокації поблизу кордонів України[13].

У листопаді 2013 року демонстративні зрадницькі дії В.Януковича спровокували масові протести у Києві та інших містах України. Спочатку ці протести, швидше за все, розглядалися Кремлем не як загроза виживанню проросійського маріонеткового режиму, а як можливість підірвати потенціал спротиву України російським загарбницьким планам. Ескалація силового протистояння[14] збіглася за часом із зростаючим усвідомленням російським керівництвом реальної перспективи втрати керованості ситуацією в Україні. Очевидно, що проти Євромайдану була застосована відпрацьована у 2004-2005 роках методологія організації контрпротестних акцій у вигляді «антимайданів», яка за два роки до того використовувалась для протидії «Болотному руху» в РФ. Саме «антимайдани» надалі стали організаційною основою для сепаратистських проявів у Криму, регіонах Сходу і Півдня України.

Дії влади напередодні і під час подій, що згодом отримали назву Революції гідності, призвели до стрімкого погіршення відносин України з США і ЄС. Водночас згідно з домовленостями В.Путіна і В.Януковича, які були досягнуті під час їхньої зустрічі 17 грудня 2013 року в Москві, розпочалася реалізація другого, економічного етапу Харківських угод. Домовленостями, зокрема, передбачалися заходи щодо інтеграції енергетичної, фінансової, оборонно-промислової, авіаційно-космічної сфер України і РФ, початку підготовки до приєднання України до Митного союзу. У комплексі це означало для України втрату прямих контактів із Заходом та повне її підпорядкування інтересам Кремля. Тобто В.Янукович та його оточення вступили на прямий шлях до позбавлення України державного суверенітету і незалежності.

Підтримані кремлівським керівництвом і спецслужбами РФ неодноразові спроби режиму В.Януковича «втопити у крові» масові народні протести та збройні провокації призвели до ескалації насильства в м. Києві, загибелі багатьох учасників Євромайдану і працівників правоохоронних органів. Вже у другій половині лютого 2014 року режим почав швидко втрачати контроль за ситуацією.

Після провалу силових спроб знищення протестного руху 18 лютого 2014 року і застосування захисниками режиму В.Януковича вогнепальної зброї проти протестувальників, які перейшли 20 лютого 2014 року у наступ, з метою припинення кровопролиття Верховна Рада України 21 лютого о 16:52 прийняла закон про відновлення дії конституційних положень 2004 року
(№ 4163), за який проголосували 386 народних депутатів України. Проте В.Янукович замість невідкладного підписання цього Закону о 22:40 втік з Києва, заздалегідь вивізши найбільш цінні речі з резиденції у Межигір’ї. Одночасно з ним залишило свої робочі місця і втекло вище керівництво міністерств оборони, внутрішніх справ, податків і зборів, Служби безпеки, Генеральної прокуратури, багатьох інших центральних органів виконавчої влади, обласних і районних державних адміністрацій. Голова Верховної Ради України В.Рибак та його перший заступник І.Калєтнік подали у відставку. Все це у сукупності занурило Українську державу у правовий вакуум. Поза сумнівом, ці дії були узгоджені з Кремлем, який переслідував мету паралізувати державні інститути України та у такий спосіб унеможливити організований спротив російській агресії.

Таким чином, у критичний момент початку активної фази стратегічної чекістсько-військової операції РФ проти України в Криму, на Сході і Півдні України (20-22 лютого 2014 року) військово-політичне керівництво держави, вище командування Збройних Сил України, МВС України, СБ України та інших органів сектору безпеки і оборони України фактично зникло. Унаслідок попередніх дій режиму В.Януковича обороноздатність України опинилася на критично низькому рівні, особовий склад органів сектору безпеки і оборони був деморалізований і втратив здатність до виконання наказів і здійснення опору збройній агресії.

В умовах самоусунення Президента України, Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України В.Януковича від виконання конституційних повноважень гаранта державного суверенітету і територіальної цілісності України український парламент взяв на себе повну відповідальність за долю України і вжив рішучих заходів з відновлення конституційного ладу, керованості і обороноздатності держави. 22 лютого 2014 року Верховна Рада України обрала О.Турчинова Головою Верховної Ради України та відновила дію положень Конституції України, які були у неконституційний спосіб скасовані у 2010 році. Через самоусунення В.Януковича від виконання обов’язків глави держави на Голову Верховної Ради України О.Турчинова відповідно до Конституції України було покладено виконання обов’язків Президента України. У стислі строки було призначене нове керівництво органів сектору безпеки і оборони, а згодом повністю сформований новий Уряд України, а також відновлено діяльність органів виконавчої влади як у Києві, так і в регіонах.

Напередодні здійснення стратегічної чекістсько-військової операції Кремль ще влітку 2013 року розпочав безпосередню підготовку до незаконної анексії Криму й агресії на Сході України. У Криму протягом листопада 2013 року – лютого 2014 року відбувалася консолідація проросійських сил, організовувалися незаконні збройні формування (загони «самооборони»), створювалась політична й організаційна інфраструктура для окупації півострова. Водночас практичними заходами підготовки Росії до анексії Криму стало розгортання у Південному військовому окрузі ЗС РФ оперативного угруповання військ (сил) для забезпечення безпеки проведення Олімпійських зимових ігор 2014 року, яке за своїм складом у декілька разів перевищувало потреби забезпечення безпеки спортивних змагань.

РФ значно активізувала розвідку на території України. Зокрема, у другій половині 2013 року кількість обльотів літаками-розвідниками ЗС РФ кордонів з Україною зросла на порядки порівняно з попередніми періодами. Саме у цей час було значно активізовано агентурну роботу на території України.

Джерело: http://texty.org.ua/pg/news/textynewseditor/read/65583/Gorbulin_dokladno_proanalizuvav_jak_Rosija_rokamy_gotuvalasa

Увага патріотам и тим, хто хоче підтримати Украіну! Підтримай українский проект –лайк на сторінку!!!

POLITINFO https://www.facebook.com/politinfo.com.ua

UKRPOSHTAhttps://www.facebook.com/ukrposhta/

Давиденко Роман Дмитрович – сторінка в ФБ

Не стоит смеяться, когда Путин рассказывает о том, как выигрывает российский бюджет от падения курса рубля. Они давно уже живут в своей собственной логике.
Любая попытка рационально оценивать действия Кремля упирается в одну и ту же проблему: мы пытаемся судить о его обитателях в рамках обычной логики. А особенность в том, что они давно уже живут в своей собственной.
Наверное, это лучшая иллюстрация того, что сменяемость власти гарантирует вменяемость власти. Мы всякий раз упускаем из виду, что тот же Владимир Путин – это человек, который уже пятнадцать лет не держал в руках наличных денег. Который все эти пятнадцать лет не ходил по магазинам, не покупал продукты и не пытался получить какую-либо справку. Он даже интернетом – по его собственному признанию – не пользуется, предпочитая получать информацию от помощников.
Это человек из другой реальности – в которой Россия является геополитическим центром мира, способным на равных разговаривать с восточными и западными партнерами. Это убежденность в том, что судьбу одних государств вправе определять другие, а все разговоры про суверенитет – не более чем лукавство. Это вера в то, что Россия может нанести западу ответный удар, под влиянием которого этот самый запад станет уступчивей.
Когда мы смотрим на то, как Кремль топит собственную экономику, то думаем, что Москва не может не понимать последствий. Но наша беда в том, что мы пытаемся судить российское руководство в рамках привычной нам логики, не замечая того, что оно давно уже живет в своей собственной. И именно в этом состоит причина непонимания. Потому что с точки зрения сумасшедшего человека именно он действует предельно логично, в то время как окружающие – напротив – поступают вопреки здравому смыслу.
Поэтому само по себе снижение цен на нефть, падение курса рубля и уменьшение ВВП никого в Кремле не остудят. Нет смысла смеяться, когда Владимир Путин рассказывает о том, как выигрывает российский бюджет от падения курса рубля. Потому что это значит лишь то, что обитатели Кремля продолжают верить, что никакой крах их экономике не грозит. Когда Москва рассуждает о прелестях импортозамещения – это значит, что они не понимают, что до 70% себестоимости российских товаров зависит от импортных удобрений, иностранных технологий и зарубежных комплектующих.
А потому они будут продолжать наступать. Когда российский бюджет верстают из расчета 50 долларов за баррель – это значит, что они попросту не хотят смотреть реальности в лицо. Что они так и не поняли, чем чревата невозможность привлечения иностранных кредитов для покрытия бюджетного дефицита.
Никто не сможет объяснить российскому руководству, что люди способны выходить на улицу не только после того, как их протест был щедро оплачен. Никто не объяснит обитателям Кремля, почему Украина Петра Порошенко больше никогда не станет Украиной Леонида Кучмы. Те, кто упирают на логику, думают, что Россия играет в бильярд. А, между тем, вот уже два года Россия играет в «городки». Именно поэтому не имеет смысла пытаться прогнозировать действия Кремля.
Вполне может быть, что тамошние обитатели исходят из того, что «боятся – значит уважают», а «раз не уважают, то надо припугнуть». И в этом как раз состоит проблема: невозможно договориться с игроком, который находится в слабой позиции, но думает, что в сильной. Бессмысленно пытаться объяснять тем, кто считает Майдан – спецоперацией Запада, что это именно Москва аннексией Крыма перешагнула грань дозволенного.
Нет никакого смысла убеждать людей в том, что реальность изменилась, если они убеждены, что «интернет возник как проект ЦРУ – так и развивается».
Россия не будет идти на попятный.
Ее нынешнее руководство не верит в собственную слабость.
Когда на улицах ее городов будут бурлить социальные протесты – она объявит их происками врагов и пятой колонны. Мир все это уже неоднократно проходил. Проблема лишь в том, что обманывать можно себя и собственное окружение. Более того – обманывать можно свою страну и собственный народ. Но пока что никому не удавалось обмануть экономические законы – и настроения, которые рождаются из-за обрушения привычного уклада. Поэтому улыбаемся и машем.
Павел КАЗАРИН

Увага патріотам и тим, хто хоче підтримати Украіну! Підтримай українский проект –лайк на сторінку!!!

POLITINFO https://www.facebook.com/politinfo.com.ua

UKRPOSHTAhttps://www.facebook.com/ukrposhta/

Давиденко Роман Дмитрович – сторінка в ФБ

“Живу в Луганске, город умер. Если даже вернется сюда Украина, или отойдет к России, жизнь полноценная (с заводами. прочими предприятиями и т.д.) может затеплится лет эдак через десять. Но с каждым днём тут всё умирает, люди пытаются собраться и уехать, кто куда может (будь-то Россия или Украина или прочие страны). Есть псевдожизнь в новостях – вроде столько-то налогов собрали, тысячи предприятий заработали, милиция кого-то задержала….Это всё спам. Мама у меня врач, зарплата 4000 рублей, батя пенсионер, пенсия 1500 рублей. Я деловодом в жэке, 3300 рублей. Мясо стоит от 300 рублей за кило и т.д. Всё очень дорого. Платят нам из русских конвоев, одна из машин привозит канцелярию, корреспонденцию, учебники и деньги для выплат коммунальной и государственной сфере. Такие дела. Насчёт бандеровцев или русской идеи….нам простым людям нах оно не нужно. Жили мы вполне нормально, намного лучше многих областных центров и в России и в Украине. Просто на нашей территории удачно разыграли какой-то сценарий. Итог: более 10000 погибших, ещё больше раненых, и более 7 миллионов искалеченных судеб.Такие дела ребят”.

Выложу наскоро некоторые свои фотографии из центра Луганска. Вчера и сегодня (суббота 20-е и воскресенье 21-е февраля) . 60 снимков. Включая новые памятники, построенные в нынешнюю эпоху. Город выглядит проще и бедней, чем соседний Донецк. Плакатов и портретов лидера ЛНР не видно, магнитов с ним тоже нет. Проезд в маршрутке — 10 рублей. Всё дороже, чем в Донецке, особенно транспорт, и транспорта меньше, и местного, и междугороднего.

Кстати, несмотря на общее малолюдье, сегодня на моей лекции (в Луганской библиотеке) было 66 человек. Библиотека тоже пострадала от снаряда, но чинится постепенно. Мира вам, луганчане, надеюсь, что город оживёт и станет опять многолюдным, как несколько лет назад. Донецк вот уже оживает, вот например мои свежие фоты из Донецка (часть 1 и часть 2).

_Donbass-644
Мы с Маратом приехали на поезде из Донецка (он ходит раз в два дня). На фото: ж.д.вокзал Луганска, мы и местный житель.
_Donbass-657


_Donbass-646
Площадь у ж.д.вокзала
_Donbass-647

_Donbass-653
Некоторые квартиры пострадали от обстрелов
_Donbass-655
\

_Donbass-662

_Donbass-666

_Donbass-667

_Donbass-673
Кое-где на выбитых стёклах даже какие-то рисунки нарисовались
_Donbass-675
Частично разрушенный дом
_Donbass-678
Центральная площадь, почему-то только один плакат, и то про кошек
_Donbass-680
Ильич
_Donbass-685
Памятник Новороссии
_Donbass-692
Мемориал погибшим
_Donbass-693
Ещё один памятник
_Donbass-694

_Donbass-696
Троллейбус убегающий
_Donbass-698

_Donbass-700

_Donbass-704
Ещё один современный памятник
_Donbass-708

_Donbass-711
С луганчанами и Маратом
_Donbass-741

_Donbass-745
На следующее утро в воскресенье выпал снежок
_Donbass-746

_Donbass-747
Вечный огонь
_Donbass-749

_Donbass-750

_Donbass-753

_Donbass-754

_Donbass-755
Улица Ленина, где жила моя мама почти 57 лет назад
_Donbass-756

_Donbass-758

_Donbass-760

_Donbass-761
Улица Ленина
_Donbass-762
Методы ремонта окон
_Donbass-765

_Donbass-767

_Donbass-769
Ещё один Ильич
_Donbass-770

_Donbass-773

_Donbass-777

_Donbass-779

_Donbass-780

Источник: http://a-krotov.livejournal.com/1023885.html?view=8676493#t8676493

Увага патріотам и тим, хто хоче підтримати Украіну! Підтримай українский проект –лайк на сторінку!!!

POLITINFO https://www.facebook.com/politinfo.com.ua

UKRPOSHTAhttps://www.facebook.com/ukrposhta/

Давиденко Роман Дмитрович – сторінка в ФБ

Лидер фракции “Батьківщина” Юлия Тимошенко на заседании СНБО 28 февраля 2014 года заявила, что вооруженный отпор агрессору равнозначен поражению Украины.

Тимошенко в 2014 году: Можем ли мы противостоять Путину в Крыму?
Тимошенко в 2014 году: Можем ли мы противостоять Путину в Крыму?
Фото: Александр Хоменко / Gordonua.com

Лидер фракции “Батьківщина” Юлия Тимошенко просила членов Совета национальной безопасности обороны отклонить предложение о введении в стране чрезвычайного положения, полагая, что украинская армия не имеет ни единого шанса противостоять российской агрессии. Об этом говорится в рассекреченной сегодня стенограмме заседания СНБО 28 февраля 2014 года.

Фрагмент стенограммы опубликовал в своем Facebook парламентарий от “Народного фронта” Андрей Тетерук.

“Ни один танк не должен выехать из казармы (так в тексте.“ГОРДОН”). Ни один солдат не должен поднять оружие. Это будет означать поражение. Никакого военного положения и активизации наших войск. Мы должны стать самой мирной нацией на планете, вести себя прямо как голуби мира”, – заявляла Тимошенко.

По словам лидера “Батьківщини”, она бы поддержала вооруженный отпор агрессору, если бы украинская армия имела “хоть один шанс из ста выиграть у Путина”.

“Посмотрите, в каком состоянии наша армия. Можем ли мы противостоять Путину в Крыму, где у него на порядок больше солдат, современная техника и полноценные военные базы? Я говорила с нашими зарубежными партнерами. Все они подтверждают: российские войска на границе, просят не делать никаких движений”, – сказала Тимошенко.

Она не имела права принимать участия в голосовании. Члены СНБО высказались против введения военного положения, “за” голосовал только глава Верховной Рады и исполнявший обязанности президента Александр Турчинов.

К моменту заседания СНБО в Симферополе группа вооруженных автоматическим оружием и пулеметами лиц захватила здание Верховного Совета Крыма и Совета Министров автономии. В то же время на полуострове высадился большой контингент российских военнослужащих, приступивших к блокаде частей ВСУ.

После инспирированных Россией народных волнений на полуострове в марте 2014 года вопреки украинскому законодательству прошел так называемый референдум, приведший к его аннексии. Ее не признали ни Украина, ни мировое сообщество. После аннексии Крыма страны Запада применили санкции в отношении России.

Источник: gordonua.com

Увага патріотам и тим, хто хоче підтримати Украіну! Підтримай українский проект –лайк на сторінку!!!

POLITINFO https://www.facebook.com/politinfo.com.ua

UKRPOSHTAhttps://www.facebook.com/ukrposhta/

Давиденко Роман Дмитрович – сторінка в ФБ

Денис Чабанчук.
…Тієї ночі, коли він замерзав у кабіні простреленого «Урала», зігріваючи останнім теплом свого тіла пораненого товариша, у Луцьку помирала його мама. Вона прокинулася серед ночі (хоча який той сон був тоді), серце теліпалося так, ніби ось-ось вискочить із грудей. Вона почала молитися — і поволі відпустило. Вже потім, дізнавшись про все, проаналізувавши й співставивши дати та час, зрозуміла: в ці самі хвилини, коли їй здавалося, що помирає, зупинилося серце її Дениска. Він помер уві сні, замерзнувши у холодній кабіні з вибитими шибками. На вулиці було мінус двадцять. «І поглянь, як навколо світає. І як сніг неймовірно блищить. Потерпи. Хай вона зачекає. Ще мить…» 23-річний старший лейтенант 128-ї Мукачівської гірсько-піхотної бригади Денис Чабанчук свого світанку, на жаль, не дочекався. Офіційна дата його смерті — 17 лютого 2015. ПАМЯТАЙМО!!!

Джерело: http://www.umoloda.kiev.ua/number/2773/283/96813/

Увага патріотам и тим, хто хоче підтримати Украіну! Підтримай українский проект –лайк на сторінку!!!

POLITINFO https://www.facebook.com/politinfo.com.ua

UKRPOSHTAhttps://www.facebook.com/ukrposhta/

Давиденко Роман Дмитрович – сторінка в ФБ

Щодо подій в Києві.
Нажаль, перебуваючи на робочому місці в Сєвєродонецьку, не маю можливості безпосередньо поспілкуватись з Миколою Коханівським, якому я допомогав ще на Майдані.
Миколо!
Я не розумію твоїх дій. До чого розбиті вікна та зруйновані двері? Якби ти спіймав та кинув в Дніпро самого Ахмєтова, Бойка, Довгого, Дунаєва, Єфремова або іншу плісняву – я б підтримав тебе. Але, бити вікна в моєму рідному місті – не бачу ані сенсу, ані логіки. Це – вандалізм.
Я розумію – є чимало запитань щодо дій та бездіяльності влади: і в питанні дослідження вбивць на Майдані, і щодо ведення бойових дій, і щодо безкарності тих, хто привів в наш дім війну, і щодо корупції… Все це я розумію! Але…
Окрім логіки твоїх дій, в мене до тебе теж є питання: яким чином поруч з тобою з”явився покидьок Мельничук?! Що робить поруч з тобою мерзотник, який перетворив частину “Айдару” на звичайнісіньку банду?!
Журналістам пропоную дослідити ланцюжок: Мельничук-Каськів-Льовочкін.
Я дякую моїм землякам-киянам за витримку та врівноваженість!
Я дякую моїм друзям-АТОшнікам за те, що вони не долучились до цих дій і прошу і надалі зберігати витримку!
Не для того ви ризикували своїм життям, захищаючи Батьківщину, аби зараз відкрити, на радість ворогу, “другий фронт” в тилу!
Сподііваюсь на те, що хлопці Коханівського звільнять будівлю готелю, а правоохоронці, нарешті, посадять Мельничука на нари!

Джерело: george.tuka

Увага патріотам и тим, хто хоче підтримати Украіну! Підтримай українский проект –лайк на сторінку!!!

POLITINFO https://www.facebook.com/politinfo.com.ua

UKRPOSHTAhttps://www.facebook.com/ukrposhta/

Давиденко Роман Дмитрович – сторінка в ФБ