В пятницу, 18 октября, в селе Скотарево Шполянского района Черкасской области, на фасаде местного УВК открыли мемориальную доску Ивану Носачу, погибшему в 2017 году в Донецкой области.
Об этом говорится на сайте Шполянской городской объединенной территориальной громады, сообщает Цензор.НЕТ.
“Почтить память погибшего воина собрались у его родной школы – жена, сын, друзья, ветераны ООС/АТО, односельчане, учителя, волонтеры, а также руководство общины – мэр Сергей Кравченко и староста деревни Скотарево, Андрей Записецкий.
“В нашем селе все могут рассказать, каким трудолюбивым, веселым, добрым и мастеровитым человеком был Иван Петрович. Он всегда будет примером для всех нас. Мемориальная доска будет напоминать следующим поколениям о героическом поступке земляка, а память о герое всегда будет жить в сердцах людей”, – сказал староста Скотарево.
Открыл мемориальную доску родной брат погибшего Ивана Носача – Александр Носач. Освящение провел священнослужитель православной церкви Украины, иерей (капеллан) Игорь Лозицкий”, – говорится, в частности, в сообщении.
Иван Петрович Носач родился 5 июля 1974 года в селе Скотарево. Учился в местном УПК, проходил службу по мобилизации, в дальнейшем подписал контракт.
Служил младшим сержантом, командиром 2-го отделения 9-го отдельного мотопехотного батальона “Винница” 59-й отдельной мотопехотной бригады. Погиб 27 июля 2017 года около 8 часов утра во время обстрела вблизи села Водяное Волновахского района Донецкой области.
Похоронен в родном селе. У него остались брат, жена и двое детей.
Указом Президента Украины № 363/2017 от 14 ноября 2017 года, “за личное мужество и самоотверженные действия, проявленные при защите государственного суверенитета и территориальной целостности Украины, образцовое выполнение воинского долга”, награжден орденом “За мужество” III степени (посмертно).
Вчера, около 21:00, во время обстрела противником позиций украинских сил, получил несовместимое с жизнью ранение старший матрос Крыль Степан Валерьевич.
Как информирует Цензор.НЕТ, об этом говорится в сообщении 36 отдельной бригады морской пехоты имени контр-адмирала Михаила Белинского в Facebook.
“С грустью сообщаем о гибели нашего побратима. Вчера, около 21:00, во время обстрела противником позиций наших защитников, получил несовместимое с жизнью ранение старший матрос Крыль Степан Валерьевич”, – сказано в сообщении.
Отмечается, что старший матрос Крыль был родом с Луганщины, с 2015 года стал на защиту Родины.
“Покойся с Богом брат-морпех. Всегда с нами, всегда воин, всегда побратим”, – говорится в сообщении.
Унаслідок бойових дій з початку доби 15 жовтня загинули двоє українських військових.
Як передає “Новинарня“, про це розповіла на вечірньому брифінгу офіцер пресцентру операції Об’єднаних сил Світлана Халімоненко.
“Впродовж поточної доби, в результаті підступних дій снайперів, два військовослужбовці Об’єднаних сил загинули, ще один військовий отримав поранення“, – сказала речниця.
Одна із загиблих – жінка-військовослужбовець Ярослава Никоненко зі 101-ї бригади охорони Генштабу ЗСУ (це елітне з’єднання з ППД в Києві, яке підпорядковується безпосередньо начальнику Генерального штабу — головнокомандувачу Збройних сил України).
Про смерть посестри від кулі снайпера повідомила ФБ-сторінка підрозділу.
“Сповіщаємо про трагічну смерть нашого побратима солдата Никоненко Ярослави Сергіївни, яка 15.10.2019 року загинула від підступної ворожої снайперської кулі у зоні проведення ООС”, – сказано в повідомленні.
“Нехай земля їй буде пухом. Спочивай з миром. Вічна слава Героям!” – ідеться в дописі.
Ярослава Никоненко
Ярослава Никоненко народилася 25 серпня 1983 року в Миргороді, Полтавська область.
За інформацією “Новинарні“, Ярослава – дочка воїна-“айдарівця”, ветерана Афганістану Сергія Никоненка, який загинув 18 січня 2015 року внаслідок обстрілу російськими окупантами з РСЗВ “Град” села Трьохізбенка. Тоді після 3-ї години ночі кілька снарядів поцілили в приміщення сільської школи, 52-річний солдат-доброволець Никоненко прикрив собою комплекти набоїв, чим вберіг не одне життя. Сам зазнав важких поранень, помер у лікарні міста Щастя.
Дочка займалася волонтерством, як і батько, згодом пішла до ЗСУ стопами батька.
На передовій була як прикомандирована. Загинула в районі Мар’їнки на Донеччині.
Залишилася 13-річна донька і сестра Богдана, теж волонтерка.
Допис Ярослави у ФБ на честь батька в День пам’яті загиблих за Україну:
За словами речниці штабу ОС, з початку доби вівторка, 15 жовтня, збройні формування Російської Федерації та її найманці десять разів порушили режим припинення вогню.
У районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання “Схід” (Донецький напрямок) противник здійснив 7 обстрілів позицій Об’єднаних сил: поблизу Опитного з напрямку Спартака – з мінометів калібру 82 мм; неподалік Новотроїцького з напрямку Докучаївська – з автоматичного гранатомета та великокаліберних кулеметів; біля Лебединського з напрямку Ужівки – зі станкових протитанкових гранатометів; поблизу Павлополя з напрямку Українського – з великокаліберних кулеметів та іншої стрілецької зброї; неподалік Пищевика з напрямку Верхньошироківського – зі стрілецької зброї та СПГ; біля Авдіївки з напрямку Спартака – зі стрілецької зброї; поблизу Мар’їнки з напрямку Трудівського – з великокаліберних кулеметів та іншої стрілецької зброї.
У районі відповідальності ОТУ “Північ” (Луганський напрямок) ворог вчинив 3 обстріли наших позицій: двічі біля Золотого з напрямків Первомайська та Золотого-5 – з підствольних гранатометів та стрілецької зброї, з великокаліберними кулеметами включно; неподалік Новолуганського з напрямку Доломітного – з автоматичних гранатометів та великокаліберних кулеметів.
Заместитель командующего штаба Операции объединенных сил Богдан Бондарь заявил, что во время разведения сил на Донбассе в “серую зону” могут войти как населенные пункты, которые сейчас контролируют сепаратисты, так и населенные пункты, которые сейчас контролируют украинская сторона.
Напомним, что ранее журналисты получили от источников один из вариантов разведения войск на Донбассе, согласно которому “серыми зонами” могут стать Широкино, Пески, Гранитное и другие подконтрольные Киеву населенные пункты, также в демилитаризованную зону войдут Опытное, Светлодарск, Крымское, Павлополь, Екатериновка, Луганское, а частично демилитаризованными будут Талаковка и Бердянское.
Богдан Бондарь, комментируя это, сказал: “Пока что, возможно, это один из вариантов, которые рассматриваются”.
“Но мы должны заметить, что и противник также будет отходить из Ясиноватой, частично из Донецка, из Сокольников – из тех населенных пунктов, которые сейчас пока не контролируются ВСУ. И все эти вопросы должны будут рассматриваться, как минимум, трехсторонне и в “нормандском формате”, – уточнил Бондарь.
“Пока мы планируем завершить три участка, а в дальнейшем перейти, возможно, к другим вариантам, если они будут предложены украинской стороной или противоположной стороной. Пока обсуждение по другим участкам не проводилось”, – заявил Бондарь.
Он так же рассказал, что представителей общины Золотого приглашали в Станицу Луганскую, чтобы они посмотрели, как там прошло разведение, как обеспечивают пропуск мирного населения.
“На участках Золотое и Петровское мы готовы к разведению, готовы к тому, что выполним взятые на себя обязательства”, – заявил Бондарь.
“Мы отслеживаем ситуацию. Кроме того, информируем представителей ОБСЕ, осуществляющих мониторинг будущих участков для разведения. Если будут обстрелы, если это не будет прекращаться, то действительно разведении сил и средств будет откладываться, пока не будут соблюдены все условия, в том числе, которые были определены министром обороны”, – сказал он.
Заместитель командующего штаба ООС также отметил, что уже есть “опыт работы в Станице Луганской, где несколько улиц попали в область разведения”.
“И так же Катериновка. Около 120 человек остается в области разведения. Там будут работать все органы власти, будет работать Нацполиция, а также будет соответственно осуществляться мониторинг. ОБСЕ взяло обязательство – мониторинг верификации этих участков. А украинская и российская стороны соответственно – зеркальный отвод на 1 километр для каждой стороны”, – сказал он.
У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на сході країни за вересень 2019 року. Імена та прізвища, а також детальніша інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.
ВСТУП
Ще вчора було літо, а вночі піднявся злий колючий західний вітер, що крижаним язиком проводив по завмерлому в заціпенінні листю, змушуючи його з ледве чутним шелестом осипатися, дивним зеленим покривалом устеляючи холодну землю. Вітер гострим скальпелем різав обличчя та руки, задубілі пальці обпікала холодна сталь автомата, вітер бив в очі, і вони постійно сльозилися так, що доводилося їх весь час витирати, щоб нічні тіні сірої зони не втрачали чітких контурів. Ніч була доволі похмурою, над головою стрімко проносилося рване біле ганчір’я хмар, а в проміжках між ним виблискували яскраві кристали зірок. Вітер наче здув із них увесь літній пил, повернувши їм свіжий блиск відшліфованих діамантів.
Солдат стояв на взводному спостережному пункті, безперервно вдивляючись у темряву, що плювалася йому в обличчя сильними поштовхами осені. Похолодання прийшло зненацька, тому доводилося терпіти, оскільки будь-якої миті темрява могла ожити пересуванням ворожої розвідгрупи, а якщо її проґавити, то наслідки були б набагато страшніші, ніж вітер, що бив в обличчя. І солдат мовчки терпів, терпляче чекаючи закінчення бойового, коли можна буде здати зміну та повернутися до теплого бліндажу, щоб випити декілька склянок гарячого чаю, відчуваючи, як потроху зігрівається у венах застигла кров. Останнім часом в їхньому секторі активізувався ворог, ледь не щоночі здійснюючи візити до наших позицій. На сусідньому ВОПі вчора було двоє двохсотих, на більш віддаленому позавчорашньої ночі вбили одного. Тому по відділенню вийшов наказ, але і без наказу він знав, що потрібно вести пильне та ретельне спостереження за прихованою нічною шаллю землею.
У солдата не було нікого. Батька він взагалі не знав, а матусю ледь пам’ятав – коли йому було чотири роки, вона померла. Ще за пів року не стало діда, який забрав його до себе, а інші близькі та неблизькі родичі не з’являлися, тому маленький хлопчик залишився сам на сам з усім світом, якому було на нього плювати. Дитбудинок, інтернат, училище – все це розпливчастим мазком сірого промайнуло та зникло, вирвавши з життя півтора десятка років з такою самою легкістю, з якою зараз холодний вітер зривав з гілок листя. Він погано пам’ятав той період та й особливо не було чого там згадувати, життя одинака постало перед ним у всій своїй жорстокій красі, коли потрібно було щосили борсатися на поверхні, щоб його не затягло мулисте дно. Він рано зрозумів, що потрібно бути сильним і твердим, наполегливим і цілеспрямованим, завзятим і сміливим для того, щоб уникнути невеселої долі добувати їжу по смітниках і голитися під відкритим небом.
Того дня, коли йому виповнилося вісімнадцять, він сам пішов до військкомату з паспортом і свідоцтвом про народження. Армія на той час була єдиним виходом, і він не став чекати, допоки вона про нього згадає, а нагадав про себе сам. Його з радістю призвали, і молодий хлопець, який ніколи не знав батьківського тепла і турботи держави, відправився служити своєму народові, а рік по тому в країну завітала війна, і все перевернулося з ніг на голову. Радість перемог швидко змінилася на жах і шок поразок, Збройні Сили, наспіх укомплектовані з мобілізованих і добровольців, поспіхом відступали, відкочувалися, потрапляли в оточення, розстрілювалися й вмирали на сході. Не роздумуючи, він прийняв рішення підписати контракт, адже на гражданці його, ще одного сироту, з важкою долею нікому не потрібної людини, ніхто не чекав.
Минуло п’ять довгих років, і майже не залишилося секторів, у яких не побував би солдат. Сипав з неба сніг і лив проливний дощ, колосилися та в’янули польові трави, одне зруйноване село змінювалося на інше, тільки загиблі в боях друзі залишалися в пам’яті випаленими болем клеймами. Їхні обличчя постійно приходили до нього у снах, про кожного він завжди пам’ятав, про посічених осколками, убитих снайперами, згорілих в БМП своїх найкращих друзів, що з’явилися в його житті на війні, і залишились на ній назавжди. Десь далеко від лінії фронту світ жив своїм життям. Приходили і йшли у забуття політики, з’являлися у продажу нові моделі телефонів та смарт-годинників, радісні голоси у рекламі розповідали, скількох проблем можна позбутися за допомогою всього лише однієї пігулки якихось ліків, а на нульових позиціях сектору тільки життя та смерть нескінченно крутили колесо рулетки, і ніхто не знав, на кого воно вкаже сьогодні.
Вітер боляче сік по щоках, перший подих осені виявився раптовим та дуже сильним, і нагадував про те, що незабаром настане чергова зима. Солдат дуже змерз, але саме той рятівний холод не давав розслабитися і дозволив йому помітити, як легенько гойднулася у бік ніч, відсунута темними силуетами людей, що обережно підповзали до ВОПу. Перша кулеметна черга висмикнула з бліндажа всіх бійців з відділення, вибухи лунали один за іншим, розкидаючи навколо зазубрений метал. Перша хвиля найпотужнішої за останні пів року атаки на позиції підрозділу негайно змінилася наступною, хвилі накочували без зупинки, вщент розбиваючи укріплення та залишаючи за собою острівці вогню. Командир відділення, пригинаючись, помчав на спостережний пункт, але раптом щось жбурнуло його об стіну бліндажа, і він повільно сповз на землю, притискаючи руку до шиї, з якої гарячим фонтаном била кров.
Солдат все це бачив на власні очі, як упав навзнак його командир, його друг, якого він безмірно поважав і любив. Сирота, який до армії не знав у житті тепла та справжньої дружби, міцно прикипів до командира, вони пройшли разом через довгі роки виснажливої та безжальної війни. І побачивши, як того поранило, солдат рвонув на допомогу.
Він не добіг зовсім трохи.
Олександр Володимирович Грицаюк народився 07.11.1971 року у селі Сарни Монастирищенського району Черкаської області. З 2004 року мешкав у місті Христинівка.
1988 року закінчив 10 класів Сарнівської загальноосвітньої школи, після чого навчався у Черкаському клубі юних моряків, згодом також отримав фахи електромеханіка загального профілю, машиніста пересувної електростанції та тракториста-машиніста. На строкову Олександра Володимировича було призвано 1989 року, проходив службу у танкових військах. Працював у колгоспі “Перемога” у Сарнах. А згодом – електриком у локомотивному депо Христинівки.
Він був добрим другом та батьком, мав авторитет серед колег та друзів, любив свою родину, ну було у його характері злості, Олександр був добряком та душею компанії, розганяючи погані настрій та думки інших лише однією своєю появою.
Восени 2017 року він прийшов до військкомату добровольцем та 31.10.2017 був призваний за контрактом Христинівським РВК.
Сержант, старший механік-водій відділення управління командира батальйону взводу зв’язку 3-ї танкової роти танкового батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.
25 серпня об 11.15 в районі міста Мар’їнка Донецької області він зазнав вкрай важких мінно-вибухових осколкових поранень, від яких помер 1 вересня в обласній клінічній лікарні імені Мечникова.
Похований 3 вересня у Сарнах. У нього залишилися батьки, брат, три сестри, дружина та четверо дітей.
Андрій Юрійович Проценко народився 30.09.1994 року у селі Бохоники Вінницького району Вінницької області.
2010 року хлопець закінчив Бохоницьку середнью загальноосвітню школу, після чого вступив до державного професійного технічного навчального закладу “Гніванський професійний ліцей”, у якому здобув фах “машиніст-кранівник” у 2013 році.
Андрій завжди мав гарний настрій, даруючи посмішку оточуючим. Доброзичливий, щирий, уважний та справедливий, йому й на думку ніколи не спадало відмовити комусь у допомозі, оминути увагою чи залишитись байдужим. Ні, він намагався усім в усьому допомогти, був надійним товаришем для друзів та люблячим сином для батьків.
Він захоплювався полюванням та риболовлею, мав мрію створити власну сім’ю та придбати собі автівку. А найважливішою подією за останні роки в його житті стало народження його племінниці, яку він дуже любив, проводячи поруч із нею весь вільний час.
16.04.2014 року Андрій був призваний за контрактом Вінницьким ОРВК. Три рази він був у зоні АТО/ООС, в останнє вирушив на передову 16.05.2019 року.
Солдат, навідник 748-ї окремої радіолокаційної роти 133-го радіотехнічного батальйону 138-ї радіотехнічної бригади Повітряних Сил ЗСУ. Був відряджений до 36-ї окремої бригади морської піхоти.
Загинув 2 вересня рано-вранці в районі селища Водяне Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ. За пів години помер на руках військових медиків.
Похований 5 вересня на кладовищі №2 у рідному селі. У нього залишилися батьки та сестра.
Едуард Олександрович Шахов (позивний Шах) народився 12.12.1993 року у селі Долинське Чаплинського району Херсонської області.
Після закінчення школи Едуард вступив до історичного факультету Донецького Національного Університету, де його і застала війна. Через проукраїнську позицію Шах навіть потрапив у полон, але зміг вижити та вибратися до радної Херсонщини. Напевно, саме тоді він ухвалив важливе рішення – захищати Батьківщину від агресора та окупанта.
Влітку 2015 року Шах прийшов до лав батальйону “Азов”, у якому служив на посаді командира відділення, а згодом здобув ще фах парамедика. За згадками побратимів, це була безстрашна та відважна людина, яка була прикладом для інших, хоробро та відчайдушно воюючи за свою землю.
Молодший сержант, парамедик, командир відділення 3-ї роти 2-го батальйону окремого загону спеціального призначення “Азов” Національної Гвардії України.
4 вересня близько 18.35, в районі селища міського типу Зайцеве Донецької області, він дістав смертельне кульове поранення від снайпера найманців РФ, та за годину помер у центральній лікарні Бахмута.
Похований 7 вересня у Долинському. У нього залишилися мати та сестра.
Михайло Володимирович Ткачишин народився 20.09.1988 року у Херсоні. Мешкав у місті Новояворівськ Львівської області.
2017 року, після проходження строкової, Михайло підписав контракт та служив на посаді інструктора у 184-му навчальному центрі Національної академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного Збройних Сил України. З квітня цього року служив у 53-й ОМБр та виконував бойові завдання на передовій.
Сержант, гранатометник 5-ї роти 2-го батальйону 53-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 5 вересня о 20.30 під час виконання бойового завдання на Горлівському напрямку від кулі снайпера найманців РФ.
Похований 9 вересня у Херсоні. У нього залишилися батьки, дружина та син.
Микола Миколайович Обуховський народився 10.10.1986 року у селі Велика Мечетня Кривоозерського району Миколаївської області. Мешкав у селі Луч Вітовського району.
Хлопець закінчив Великомечетнянську середню загальноосвітню школу, у 2008-2009 роках проходив у Полтаві строкову службу. У війську перебував з 2015 року, спочатку на Ширлані, потім у зоні АТО. Брав участь у міжнародних військових навчаннях Sea Breeze, що проходили в Одеській та Миколаївській областях з 31.08 по 12.09.2015 року.
Він був прекрасною людиною з гарним почуттям гумору, щирим патріотом своєї країни, відданим їй до кінця, чудовим фахівцем з рукопашного бою та стрільби, дуже захоплювався також парашутним спортом, ретельно шанував традиції морської піхоти та ВМС.
Прапорщик, технік відділення повітряно-десантної служби 1-го окремого батальйону морської піхоти.
Загинув 11 вересня близько 23.00 в районі села Павлопіль Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.
Похований 14 вересня у селі Луч. У нього залишилися мати, сестра, дружина та донька.
Олександр Валерійович Лінчевський народився 16.04.1998 року у селі Матусів Шполянського району Черкаської області.
2013 року він закінчив 9 класів Матусівської школи №2, після чого вступив до держаного навчального закладу “Звенигородський центр підготовки та перепідготовки робітничих кадрів” у селі Козацьке, після навчання у якому був призваний на строкову. Повернувшись додому, деякий час працював у Києві на будівництвах, а 24.04.2018 підписав із ВМС контракт.
Його класний керівник Катерина Олександрівна у розмові з автором з теплим сумом згадувала Олександра, як товариську та веселу людину, відверту та чесну, роботящу та безвідмовну, дитину, яку вона запам’ятала саме через її позитивність та відсутність паростків поганих звичок. Нещодавно вона поливала квіти у класі, де навчався Сашко, а на партах стояли перевернуті стільці, і на одному з них його почерком було маркером написано “Лінчевський”, її немов вдарило струмом, і вона довго плакала у порожній класній кімнаті за тією дитиною, з якої виріс такий чоловік, якому назавжди залишиться 21 рік.
Матрос, стрілець-помічник гранатометника десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти.
Загинув 11 вересня близько 23.00 в районі села Павлопіль Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.
Похований 14 вересня у рідному селі. У нього залишилися батьки, брат та чотири сестри (Олександр Валерійович був найменшим у цій багатодітній родині).
Валерій Георгійович Шатурський (позивний Череп) народився 20.01.1974 року у селі Лісогірка Городоцького району Хмельницької області. Коли хлопцю було п’ять років, він разом із матір’ю переїхав до села Чорнобаївка Білозерського району Херсонської області, де закінчив середню школу та отримав фах водія по програмі підготовки водіїв транспортних засобів, після чого знову повернувся до Лісогірки. З 2015 року мешкав у Маріуполі.
Людина-легенда, людина-воїн, людина, яка була дійсно справжньою. Валерій Георгійович з 2014 року перебував у лавах війська, спочатку у складі ЗСУ проходив службу у Хмельницькому, а з 26.11.2015 – у батальйоні “Донбас”. Спочатку він обіймав посаду кулеметника 6-го відділення 2-го взводу 1-ї роти спеціального призначення батальйону спеціального призначення “Донбас” (резервний батальйон) 18-го полку оперативного призначення Національної Гвардії України, а з 16.09.2016 був переміщений до 15-го окремого Слов’янського полку НГУ.
За ці роки він встиг повоювати по всій лінії фронту: від Азовського узбережжя до Луганщини, брав участь у багатьох операціях в районах Слов’янська, Широкиного, Водяного, Павлополя, Новотроїцького, Верхньоторецького, Мар’їнки, Крутої Балки, Щастя, Майорська. Це далеко не всі назви, але якщо охопити географію цих населених пунктів, то можна зрозуміти, що майже не було місця на ділянках цієї війни, де б він не побував.
На першому місті у нього завжди була сім’я. Величі його любові до близьких можна лише позаздрити: його дружині через певні вади зі здоров’ям складно пересуватися, проте це аж ніяк не відлякувало Валеру, навпаки, він огорнув її такою великою турботою та дбайливістю, на яку здатен далеко не кожний з нас. Він завжди був поруч, у скрутний час допомагав та доглядав, коли дружина зламала ногу та перебувала у лікарні, Валерій увесь вільний час був у відділенні, його несамовиту та шалену турботу помітили навіть лікарі, які запропонували йому залишатися працювати у лікарні на постійній основі.
Палко любив своїх дітей, донечка кликала його батьком, хоча біологічним батьком він не був, але це жодним чином не заважало йому піклуватися про неї. З дружиною Валера познайомився вже під час війни, тож вільного часу у нього було обмаль, але кожну хвилину, яку він мав у своєму розпорядженні, він намагався бути поруч з сім’єю, телефонував їм увесь час, іноді вишукуючи місце, де був сигнал мережі, залазячи на дахи чи навіть дерева. Почути голос рідних та коханих людей – це було те, заради чого він жив.
Його виділяла гостро заточена чесність. Не можна було чекати від Черепа якоїсь брехні, це йшло врозріз з його життєвими переконаннями, це було чужим для нього. Він у дечому був своєрідний: думав по-своєму – робив, вирішив – зробив. Вірний друг, товариш та брат, варто було лише покликати його на допомогу – і він обов’язково з’являвся поруч, і не надто важливо було, день зараз чи ніч. Дуже великого серця людина, людина слова, яка завжди виконувала обіцяне та ніколи не ховалася за спинами інших. Він казав, що там, на нулі, його досвід завжди стане у нагоді, когось навчить, когось врятує.
Валерій Георгійович прагнув завжди вчитися на досвіді інших, підказках, помилках тощо. Він завжди мав на меті розвиватися, досягти чогось більшого, не тупцюватися на місці, а йти уперед, шліфуючи свої вміння та професійні здібності, його талант імпровізації ще більше допомагав йому у цій справі. Разом із тим він ніколи не відмовляв комусь в увазі, був готовий вислухати, порозмовляти, порадити. Чесно визнавав, коли був неправий, мав цей рідкісний дар не приховувати свої помилки, а робити з них правильні висновки.
Минулої зими він пройшов курс навчань на сержантські звання у Золочеві по програмі канадських фахівців. Та й по життю він умів робити все: чи то розібрати та зібрати автівку, чи то полагодити комп’ютер, у Валери не було вузької спрямованості у знаннях, спектр його здібностей охоплював майже все, що існує у природі.
Молодший сержант, командир 1-го відділення взводу снайперів батальйону спеціального призначення “Донбас” 15-го окремого Слов’янського полку Східного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України.
Він загинув 12 вересня вдень у Донецькій області внаслідок обстрілу наших позицій.
Похований 17 вересня на Алеї Героїв Старокримського кладовища Маріуполя. У нього залишилися дружина, син та донька.
Михайло Васильович Цимбалістий народився 29.07.1985 року у селі Увисла Гусятинського району Тернопільської області. Мешкав у Тернополі.
Закінчив школу №29 у Тернополі, а 2010 року – Національну Академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Від початку війни перебував у лавах наших захисників, брав участь у багатьох важливих військових операціях.
З його загибеллю Україна втратила частку себе. Адже Михайло Васильович був невід’ємною складовою тих її хоробрих та великих синів, які тримають мир у наших домівках на своїх плечах. Професіонал в усьому, палкий та щирий патріот, чоловік, який завжди відділяв головне від другорядного, знаючи, на яку небезпеку наражається, але все одно йшов туди, де була потрібна його присутність, не озираючись назад. Без остраху, без вагань, без сумнів.
Автор не має права заглиблюватися в деталі. Але всім нам варто знати, що такі люди, як Михайло стояли, стоять та завжди стоятимуть на першій лінії оброни. Поки будуть такі, як вони, – ми можемо спати спокійно.
Загинув він 13 вересня пізно увечері у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил під час виконання бойового завдання.
Похований 16 вересня у Тернополі. У нього залишилися батьки, брат, сестра та дружина.
Михайло Цимбалістий нагороджений найвищою відзнакою військової розвідки України – нагрудним знаком “Зірка Слави” (посмертно).
Максим Володимирович Кондратюк народився 24.07.1993 року у місті Красилів Хмельницької області. Мешкав у Хмельницькому.
Старший сержант, військовослужбовець 8-го окремого полку спеціального призначення.
10 вересня у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил він зазнав численних вогнепальних осколкових поранень внаслідок підриву на протипіхотній міні. Був евакуйований до Харківського військового шпиталю, у якому 14 вересня близько 7.00 від отриманих ран помер.
Похований 17 вересня у Красилові. У нього залишилися батьки, дружина та донька.
Владислав Олександрович Рой народився 30.08.1994 року у селі Різдвянка Новомиколаївського району Запорізької області.
Після 9 класів Різдвянської школи, Влад вступив до Покровського вищого професійного училища №75, що знаходиться у селі Олександрівка Дніпропетровської області, у якому у 2013 році отримав фах “тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва”. Працював на посаді механізатора у фермерському господарстві “Скорпіон”.
У грудні 2018 року Влада було призвано для проходження зборів по територіальній обороні та оперативному резерву, спочатку чоловіків з різних РВК доправили до Запоріжжя, а потім – до навчального центру “Десна”, де він проходив курси підвищення кваліфікації на посаді номера розрахунку ЗУ 23-2 з 30.01 по 03.03.2019 року. Під час зборів, у лютому цього року, Влад прийняв присягу на вірність українському народові.
У взводі він був одним з наймолодших, проте завжди проявляв розумну ініціативу, сумлінно та без затримки виконував усі поставлені перед ним бойові завдання. І, що дуже важливо, він був самодостатнім, як боєць, його не треба було виправляти чи підштовхувати, він не потребував жодного корегування своїх дій чи то у складі групи, чи то у самостійних завданнях, він все робив майже бездоганно, попри відсутність бойового досвіду. Після навчання у Десні Владислав Олександрович прийняв рішення служити в “Айдарі” та 15.04.2019 підписав із ЗСУ контракт.
Солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 17 вересня близько 3.00 в районі селища міського типу Південне Донецької області від смертельних осколкових поранень, що дістав під час мінометного обстрілу наших позицій.
Похований 19 вересня у Різдвянці. У нього залишилися мати та сестра.
Андрій Юрійович Сторожук народився 26.02.1992 року у селі Педоси Хмільницького району Вінницької області. Коли хлопцю було три роки, його забрала до себе на виховання бабуся, і він мешкав у Полтаві. Десять років тому вони повернулися назад до рідного села.
09.03.2015 року його було призвано за мобілізацією, і він служив у лавах ЗСУ до 20.04.2016. Два роки по тому, 26.01.2018 Андрій підписав із ЗСУ контракт на пів року та проходив службу на посаді водія протитанкового артилерійського дивізіону 26-ї окремої артилерійської бригади, звідки звільнився у вересні того ж року, перейшовши за новим контрактом працювати водієм відділення забезпечення Хмільницького ОРВК. З липня 2019 року він був відряджений до зони ООС.
Він завжди був дуже добрим та неконфліктним, ніколи не пасував перед труднощами, мав гарну звичку долати всі негаразди з посмішкою. До того ж, Андрій Юрійович мав щире серце патріота, коли у військкомат надійшов наказ на відрядження до зони бойових дій, він одразу почав збиратися, кажучи, що готовий їхати будь-якої миті, адже має за плечима бойовий досвід.
Старший солдат, старший механік-водій механізованого батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 24 вересня в районі міста Мар’їнка Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.
Похований 27 вересня у рідному селі. У нього залишилися бабуся та син.
Олександр Сергійович Марків (позивний Чумак) народився 06.08.1981 року у місті Обухів Київської області.
Після навчання в Обухівській школі №5 Олександр 2003 року закінчив факультет правознавства Університету Державної фіскальної служби України у місті Ірпінь, де отримав спеціальність юриста. Там пройшов програму підготовки офіцерів запасу, де отримав звання молодшого лейтенанта запасу. Два роки по тому вступив до Міжрегіональної академії управління персоналом, отримавши фах магістра з обліку та аудиту. Також закінчив курси з підготовки фахівців митного оформлення товарів у Асоціації митних брокерів України.
Працював у впроваджувально-виробничому підприємстві “Біор”, в Українському науково-дослідному інституті механічної обробки деревини, у Державній податковій інспекції Обухівського району, у ПАТ “Київський картонно-паперовий комбінат” та у ЗАТ “Ерго” Обухова.
Брав участь у Революції Гідності 2013-14 років (під час тих подій мешкав у Жовтневому палаці). З березня 2014 до лютого 2015 року Олександр Сергійович служив у Збройних Силах України, прийшовши навесні 2014 року до військкомату добровольцем. Служив командиром взводу на БМП у 72-й окремій механізованій бригаді, де отримав звання лейтенанта, а потім – старшого лейтенанта. Декілька разів йому щастило залишитися живим після шалених обстрілів. Коли він брав участь у рейді під Зеленопіллям, його підрозділ потрапив під обстріл з “Градів”, у Олександра Сергійовича все згоріло, залишилися лише каска, камуфляж та автомат, але він тоді вижив. Потім, в районі Гранітного у його БМП найманці РФ влучили з ПТУРа, машина згоріла вщент, але він вижив.
Після закінчення служби у 72-й ОМБр, його було доправлено до Національної Академії Сухопутних Військ імені Петра Сагайдачного, де він пів року провчився на курсах командира зенітно-ракетного взводу. У березні 2016 року він пройшов відбір та розпочав свою службу у лавах Бригади швидкого реагування Національної Гвардії України, займаючи спочатку посаду командира взводу матеріально-технічного забезпечення, а згодом перевівся до зенітно-ракетного дивізіону. У 2018 році, під час перебування бригади на ППД у Гостомелі ніс службу у штабі (займався організаційними справами), але увесь час виказував бажання потрапити на нуль, рвався до бою.
Олександр був дуже світлою та веселою людиною, завжди усім допомагав, навіть маючи офіцерське звання, нічим не ставив себе вище за інших, коли треба було, то чистив на кухні картоплю разом із кухарями підрозділу. Лейтенантом він був лише на папері, а у житті – звичайним, товариським та надійним побратимом, який не припиняв піклуватись про своїх підлеглих, водночас нічим себе серед інших не виділяючи.
Він жваво цікавився історією, літературою по цій тематиці, вивченням західно-слов’янських мов, вітрильним спортом, туризмом та легкою атлетикою. Починаючи з 2009 року брав участь у реконструкціях історичних подій (УНР, Січові стрільці, УПА, дивізія “Галичина”), був активним членом київського клубу історичної реконструкції “Повстанець”. Щиро та віддано любив Україну, не показово, а на тих тонесеньких струнах невидимого зв’язку зі своєю Батьківщиною. Ця людина достеменно знала, що таке – бути патріотом, такі люди несуть на своїх плечах країну та саме вони роблять історію. Такі люди, як Олександр Сергійович, є взірцями нескореного українського духу.
Старший лейтенант, командир зенітно-ракетного взводу зенітно-ракетної батареї зенітно-ракетного дивізіону 4-ї бригади оперативного призначення Національної Гвардії України.
27 вересня о 16.47 у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил у Донецькій області, під час мінометного обстрілу наших позицій він зазнав важкого осколкового поранення голови, від якого помер о 19.30 під час операції у лікарні Світлодарська.
Поховали Героя 30 вересня в Обухові. У нього залишилися батько, бабуся, сестра, дружина та син.
Володимир Анатолійович Аджавенко (позивний Аджа) народився 20.05.1995 року у Маріуполі.
Свою війну Аджа розпочав у складі окремої зведеної штурмової роти “Карпатська Січ” 93-ї окремої механізованої бригади, а 30.06.2015 року був призваний до батальйону “Донбас”, служив солдатом на посаді стрільця-санітара 6-го відділення 2-го взводу 2-ї роти батальйону спеціального призначення (резервний батальйон) 18-го полку спеціального призначення Національної Гвардії України. Він брав участь у боях у районах Широкиного та Мар’їнки, хлопець з очами, сповненими якимось запальним світом жаги до бою, адже він виріс у Маріуполі, місті, яке дуже постраждало під час першого року війни.
Володимир дуже захоплювався боксом, брав участь у різноманітних змаганнях, мав декілька нагород. Він, взагалі, був спортивною людиною, цікавою та позитивною, доброю та веселою, Володимир завжди був готовий їхати на бойові, куди накажуть, попри можливі ризики небезпеки. 19.09.2016 року він звільнився з батальйону, перебуваючи на посаді старшого стрільця-кулеметника 5-го відділення 3-го взводу 3-ї роти БСП “Донбас” (РБ), та повернувся додому, але вже за пів року пішов знову до війська, підписавши із ЗСУ контракт.
Старший сержант, військовослужбовець розвідувального підрозділу 56-ї окремої мотопіхотної бригади.
11 вересня близько 13.00 в районі селища Піски Ясинуватського району Донецької області Аджу поцілив снайпер найманців РФ. Поранення було надважким, куля увійшла під лівим оком та вийшла зі скроні, розтрощивши кістки та частину мозку. Спочатку його доправили до лікарні міста Селідове, а потім військовою авіацією перевезли до обласної клінічної лікарні імені Мечникова. Володимир понад два тижні боровся зі смертю, але цього разу вона перемогла. 28 вересня о 23.30 він помер.
Поховають Володимира Анатолійовича у Маріуполі. У нього залишилися мати, бабуся, брат, сестра та дружина.
ПІСЛЯМОВА
Снайпер зайняв свою позицію задовго до початку атаки. Він лежав нерухомо, відчуваючи, як холод поступово сковує його тіло, але не ворушився, нічим не видаючи свою присутність. Снайпер знав, о котрій усе почнеться, знав, на якій саме ділянці сектора, але до початку бою вогонь не відкривав, хоча іноді бачив в оптику, як пересуваються в окопі солдати, він міг легко зняти їх, проте палець біля спускового гачка не ворушився. Дуло гвинтівки плавно та безшумно рухалося в прохолодному нічному повітрі, оманлива тиша нависла над полями, що оточували передову. Засохла стеблинка якоїсь трави боляче вколола під носом, і снайпер дуже повільно взяв її до рота, відкусивши набридливий кінчик, діючи одними зубами і не ворушачи головою. Дуже обережно виплюнувши стеблинку на землю, він знову зосередився на місці, де незабаром повинні були відчинитися двері до пекла.
Загриміло, засяяло та запалало трохи раніше, оскільки їхню передову групу помітили зі спостережного поста, ніч роздиралася спалахами з усіх боків, а біля снайпера було тихо, він лежав у відносному віддаленні від епіцентру бою. Його завданням було придушувати вогневі точки підрозділів Збройних Сил України, щоб забезпечити максимальне прикриття під час атаки. І коли настав його час вступити до гри, він в неї вступив, і тепер кожна фігура противника могла дістати кулю. Очі снайпера звузилися, фокусуючи точність погляду, він бачив, як з бійниці плювався вогнем кулемет, але кут огляду був трохи зсунутий убік, і помітити того, хто стріляв все ніяк не вдавалася. Людина, яка лежала нерухомо на холодній землі, чекала свого часу, чекати снайпер умів, годинами пильно спостерігати в оптику, в очікуванні тієї самої секунди, коли потрібно буде здійснити постріл.
Хмари, що швидко летіли по небу, майже зникли, віднесені кудись на схід сердитим осіннім вітром, бліді краплі зірок мовчки спостерігали за сектором, в якому люто ревів бій. Відразу стало ще холодніше, але снайпер не звертав на це уваги, зосередившись на вогневій позиції, яку він взяв під приціл. Позиція випускала чергу за чергою, працювали й інші вогневі точки, такі мовчазні ще десять хвилин тому окопи огризалися десятками безперервно стріляючих стволів. Боковим зором снайпер вловив рух, і дуло стрімко перемістилося трохи убік, у напрямку до позиції бігла фігура солдата, її чітко було помітно в оптику. Снайпер затамував подих і вистрілив, а коли фігуру кулею відкинуло до стіни окопу і до неї рвонув інший солдат, що з’явився саме з тієї самої вогневої точки, він натиснув на гачок ще раз.
Бій тривав близько двох годин, і припинився, коли вже почало світати, і в небі одна за однією згасали та щезали зірки, які витісняло світло ранкового сонця. Вітер, що безперервно дув усю ніч, нарешті вщух, і клуби диму від палаючих колод ліниво підіймалися догори, від воронок, що оточували позицію, пахло попелом і свіжою землею, що була щедро розкидана навколо, упереміш із зеленим листям, вирваним із літа цим першим справжнім похолоданням. Солдата та командира знайшли, вони лежали майже впритул, під кожним на землі розпливлася темна пляма; командиру розірвало сонну артерію, і він стік кров’ю, а солдат навіть не встиг закрити очі, настільки швидкою була смерть від снайперської кулі в серце. Почорнілі після тривалого бою руки друзів дбайливо підняли кожного з них і поклали на ноші, темні плями на землі від крові полеглих солдатів злилися в одну велику.
Їх поховали в один день, одного в столиці, іншого – в маленькому селі. На прощанні з командиром плакали родичі та друзі, щільним кільцем оточуючи труну, військові стояли з кам’яними обличчями, беззвучно кусаючи губи, виступали представники адміністрації, кажучи у мікрофон заїжджені слова, юрмилися поруч журналісти центральних видань і оператори телеканалів, готуючи свої репортажі про похорон чергового Героя, який загинув на війні. У сироти не було родичів, тому на його похоронах були присутні лише військові, священик і селяни, які прийшли попрощатися з хлопцем, якого вони майже не знали. Там не було журналістів, не було функціонерів, не записувалися інтерв’ю, людей було небагато, і невдовзі всі пішли з сільського кладовища.
Під вечір із заходу знову набігли важкі хмари, що закрили небо та низько нависли над землею; маленька сіра пташка злетіла з гілки великого клена, що ріс біля свіжої могили, посиділа на хресті, поцвірінькала хвилинку та понеслася у своїх справах. На цвинтар опускалася ніч, затишна та спокійна, без стрілянини, вибухів і криків, і не було навколо траншей, бліндажів та вогневих точок, земля не приховувала у собі міни, це була мирна територія, війна вирувала далеко, і тут здавалася чимось незначним та ілюзорним.
От тільки цілком реальними були могильний хрест та молодий солдат, який лежав під ним.
В октябре стартует очередной призыв украинцев на срочную военную службу в Вооруженные силы Украины и другие военные формирования. Он продлится до 31 декабря 2019 года.
Согласно проекту распоряжения Кабинета министров Украины “Об утверждении численности граждан Украины, подлежащих призыву на срочную военную службу, объема расходов для проведения призыва в октябре-декабре 2019 года”, осенью 2019 года запланировано призвать на срочную военную службу 15 200 юношей:
в Вооруженные Силы Украины – 9000 человек;
в Национальную гвардию Украины – 4400 человек;
в Государственную специальную службу транспорта – 800 человек;
в Государственную пограничную службу – 1000 человек.
В Минобороны уточнили, что военнослужащие срочной службы для выполнения боевых задач в зоне проведения ООС не привлекаются. Призывной возраст 20-27 лет, срок службы – 18 месяцев, для обладателей диплома о высшем образовании – 12 месяцев.
В Вооруженных силах Украины будут создаваться модельные части с практиками стран НАТО, чтобы преодолеть советские методы работы в армии.
Об этом рассказал министр обороны Украины Андрей Загороднюк в интервью изданию “Цензор.НЕТ”.
Так, на вопрос, как изменить социальные отношения в армии, министр сказал:
“Это быстро не изменишь, но это надо делать … Вот один пример, всем уже известен – статус сержанта. Это показательный пример различия между западным и советским подходом. Что мы сделали? Мы еще раньше создали центры подготовки сержантов, прописали концепцию подготовки сержантского состава, привели в соответствие практику начисления зарплат к практике стран НАТО, но еще есть над чем работать. И теперь вопрос в том, чтобы дать им возможность себя проявлять. Необходимо также изменить уставы, чтобы у них была юридически такая возможность. А также проводить работу непосредственно с личным составом, с офицерами, объяснять им новые полномочия и функции сержанта. И выстроить взаимодействие так, чтобы они общались с солдатами, а офицеры общались с сержантами”.
Загороднюк отметил, что с этой целью планируется создание модельных частей.
“Я как раз об этом хотел сказать – о создании модельных частей. Это образцовые бригады, которые мы выберем для тестирования подхода. Сейчас идет процесс осмысления. Мы уже говорили об этом с генералом Хомчаком. Он, кстати, очень поддерживает концепцию этих модельных частей. Мы сейчас будем их отбирать, там внедрять изменения и в ручном режиме отрабатывать. Когда мы увидим, как это работает на пилотном проект, можно такие модели реплицировать дальше. Это общая идея. Мы провели с Хомчаком два дня в зоне ООС и как раз очень много говорили о необходимости создания таких образцовых бригад”, – пояснил он.
Під час обстрілів противник застосовував заборонені Мінськими угодами міномети калібру 82 мм, а також гранатомети різних систем, снайперську та стрілецьку зброю.
Упродовж доби 24 вересня збройні формування Російської Федерації та її найманці 23 рази порушили режим припинення вогню, внаслідок чого один військовослужбовець зі складу Об’єднаних сил загинув, один отримав поранення. Ще одного воїна було поранено в середу. Про це повідомляє штаб ООС.
За наявною інформацією, під час обстрілів противник застосовував заборонені Мінськими угодами міномети калібру 82 мм, а також гранатомети різних систем, снайперську та стрілецьку зброю.
У районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання “Схід” противник здійснив 13 обстрілів позицій Об’єднаних сил. У районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання “Північ” – 10 обстрілів.
Крім того, від початку поточної доби збройні формування Російської Федерації та її найманці чотири рази порушили режим припинення вогню. Противник обстрілював позиції підрозділів Об’єднаних сил із заборонених Мінськими угодами мінометів калібру 82 мм. Також, з гранатометів різних систем, снайперської та стрілецької зброї.
У районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання “Схід” противник здійснив один обстріл позицій Об’єднаних сил. У районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання “Північ” противник – три обстріли.
Упродовж поточної доби внаслідок ворожого обстрілу один військовослужбовець зі складу Об’єднаних сил отримав поранення.
Знаєте, останні заяви міністра Зеленського Вадима Пристайко, якій відомий тим, що ще у 2015 році розповідав нам що треба піти на умови путіна, а сьогодні розповідає про “потепління відносин з РФ”, про те, що вони вже вирішили виконувати умови капітуляції путіна, які чомусь називають “формула Штанмайєра”, виглядають як глузування над нашими воїнами. Адже російські окупанти не те що не виконали ЖОДНОЇ умови так званого “розведення” у Станиці-Луганській, але і нарощують кількість обстрілів по всьому фронту.
Я розумію, як і будь-яка інша людина в Україні, що не робила вигляд що не знає про війну з російськими окупантами, що це звичайна тактика путіна перед перемовинами у форматі “нормандської четвірки”, задля напруження та тиску. Але ж вибачайте, до Зеленського ніхто нам не розповідав про “потепління” та “дружбу” з ворогом на тлі вбивств на фронті. Мінські домовленості всі ці роки вміло використовувалися Петром Порошенко для тиску на РФ і ніхто не збирався їх виконувати у тому вигляді, який хотів путін називаючи це “формулою Штанмайера”. І ми бачили ефективність таких дій Порошенко – санкції, розбудова та зміцнення армії та економіки. Але сьогодні нам несе відверту маячню в обличчя Зеленський та його посіпаки у той час, коли на фронті гинуть наші хлопці. Нам відкрито розповідають, що тисячі українців загинули за те, щоб ми відмовились від НАТО та ЄС, платили сєпарам та терористам путіна, знов стали економічно та енергетично залежні від російських окупантів, забули про Крим та амністували убивць на Донбасі.
Отже, шановний читач, яка обстановка у ООС за минулу добу:
Вчора, в районі проведення операції Об’єднаних сил під час виконання бойового завдання один військовослужбовець отримав поранення не сумісне з життям.
Загалом 13 вересня збройні формування Російської Федерації та її найманці 22 рази порушили режим припинення вогню. Противник обстрілював позиції підрозділів Об’єднаних сил із заборонених Мінськими угодами калібрів зброї, а саме – мінометів калібру 120 мм та 82 мм. Також, з гранатометів різних систем, протитанкового ракетного комплексу та стрілецької зброї.
В районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання “СХІД” противник здійснив 14 обстрілів позицій Об’єднаних сил: чотири рази неподалік Новотроїцького – з автоматичних гранатометів та стрілецької зброї; поблизу Мар’їнки – зі снайперської та стрілецької зброї; двічі неподалік Талаківки – зі стрілецької зброї; двічі поблизу Авдіївки – з гранатометів різних систем та стрілецької зброї; неподалік Опитного – з автоматичного гранатомета; поблизу Верхньоторецького – з автоматичного гранатомета та стрілецької зброї. неподалік Водяного – з ручних протитанкових гранатометів та стрілецької зброї; поблизу Пищевика – з гранатометів різних систем та стрілецької зброї; поблизу Гнутового – з метою нанесення максимальної шкоди військовослужбовцям Об’єднаних сил противник застосував декілька безпілотних літальних апаратів (БПЛА), серед них – один з підвісом, для скидання гранатометних пострілів.
В районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання “ПІВНІЧ” противник здійснив 8 обстрілів позицій Об’єднаних сил: в районі Зайцевого – з міномета калібру 82 мм; поблизу Майорська – з міномета калібру 82 мм та стрілецької зброї; чотири рази неподалік Новгородського – з мінометів калібру 120 мм та 82 мм, з автоматичних гранатометів та стрілецької зброї; неподалік Новолуганського – з міномета калібру 82 мм. поблизу Хутора Вільного – застосував протитанковий ракетний комплекс.
За минулу добу під час виконання бойових завдань вісім військовослужбовців отримали поранення різного ступеня важкості.
Від початку поточної доби збройні формування Російської Федерації та її найманці 1 раз порушили режим припинення вогню в районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання “ПІВНІЧ”. Противник здійснив обстріл позицій Об’єднаних сил неподалік Новолуганського з міномета калібру 120 мм.
У неділю на окупованому Донбасі проросійські бойовики порушили режим припинення вогню 9 разів.
Про це повідомляє прес-центр Об’єднаних сил.
Противник обстрілював позиції сил ОС в районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання “Схід”, а також в районі відповідальності оперативно-тактичного угруповання “Північ” противник здійснив 1 обстріл позицій Об’єднаних сил із забороненої Мінськими угодами зброї.
“За минулу добу внаслідок ворожих обстрілів позицій підрозділів Об’єднаних сил один військовослужбовець отримав бойове травмування”,- звітують у штабі.
Нагадаємо:
7 вересня бойовики порушили режим припинення вогню 14 разів, за минулу добу втрат внаслідок ворожих обстрілів серед українських військових не було.
Братья и Сёстры из сражающейся Украины!
Чеченцы понимают вашу боль как никто другой. По всей Европе ширится движение по набору добровольцев в защиту Украины: уже...
Попередня
