Люди, вы можете себе представить что четыре 120-х миномёта лупят, например, по Майдану, каждый по своему квадрату и с ранее определённых позиций, например из кузова мусоровоза, как это было в Донецке и Луганске, в течении пяти минут, в то время, когда там тысячи людей?
Асфальт. Никаких естественных укрытий, кроме тел людей, которые стоят рядом, уж извините…
Вы можете себе представить глубину и цинизм пиздеца, который вчера-сегодня предотвратили СБУшники, за что, естественно, им честь и хвала!
Потом, если бы это произошло, кого бы обвинили как вы думаете? Правильно – Пороха! В том, что он перед выборами использует методы кремля, делая терракты!
Все вы, гражданские, вчера пролетели над пропостью. Поверьте старому солдату…
Мы крышуем нелегальную добычу янтаря, продаем оружие, трясем бизнес, подбрасывая патроны, зарабатываем на недолюстрации, на переаттестации “беркутов”. Также мы три года чем-то торговали с террористами ЛДНР, мы выгодно продаем свою лояльность к пророссийским олигархам, депутатам Януковича, к руководителям титушек, убивавших вас на Евромайдане, к судьям Майдана, к трухано-кернесам, мы по-прежнему “решаем вопросы” на таможне и т.д. Мы знаем, что доверия к нам практически нет, но в этот раз вы должны были нам с ходу поверить, несмотря на множество наших предыдущих феерических факапов, с которых смеется весь мир! Уж поверьте, что теперь мы с враньём и “подставами” завязали! Зуб даем! А если не поверите или по-прежнему что-то будет вас смущать — не беда! у нас выделен в этом году почти миллиард гривен ваших налоговых отчислений для “министерства правды” — для финансирования специальных людей (зачастую даже не граждан Украины), которые в сети будут вас, недоверчивых, красноречиво оскорблять… и тогда вы точно начнете нам верить. Но если и это не поможет, то у нас имеются люди, которые умеют красиво подбрасывать у вас дома патроны во время обыска. Уж в момент подбрасывания патронов в ваши домашние вазы вы нам точно поверите, твари!”
Вимушений констатувати, що, на жаль, влада не робить системних висновків з історії України – з Помаранчевої революції, революції Гідності.
Все ж таки, треба враховувати думку громадянського суспільства. Якщо проводити якісь заходи, то максимально – з дотриманням законності, дотриманням прав людей, без насилля, застосування сили, побиття людей. Це дійсно викликає обурення. На жаль, влада своїми непродуманими діями сама провокує громадянське суспільство на супротив і протести. Не можна не засуджувати застосування сили там, де вона не потрібна.
Навіть якщо привід для протестів вичерпаний, адже Рада прийняла в першому читанні законопроект про Антикорупційний суд, що було вимогою громадянського суспільства і Майдану, який стояв перед Верховною Радою, все одно ці дії, які пов’язані з демонтажем, або начебто оглядом наметів, треба було проводити без крайнощів, які обурюють громадянське суспільство. Ми, все ж таки, будуємо правову державу, тому влада має сама, перш за все, дотримуватися чинного законодавства і діяти в межах цього ж законодавства.
1) Семенченко, Соболев и компания “спустились на землю”. Настроения в обществе пока что не настолько решительные, чтобы выходить на очередной Майдан. Мы находимся где-то на стадии “податкового майдану” времен Януковича — огромный процент населения не поддерживает нынешнюю власть, а выходить на широкие протестные акции еще не готов, но в то же время чаша терпения уже вот-вот переполнится… Это факт. Приближение к реальности — это всегда плюс.
2) Власть окончательно устранила все иллюзии о том, что где-то в Украине начинается реальное правовое государство. Ехидные комментарии высших должностных лиц и их спикеров/ботов в стиле “мы тоже там что-то прикрутили” — это прямое подтверждение отсутствия у государства беспристрастности к тем или иным группам граждан, как это должно быть по закону, как это указано в Конституции. И утверждение, что во время разгона все было в рамках права со стороны блюстителей порядка — это тупой троллинг в сторону огромной части населения Украины. Когда министр стебётся, то Беркут это чувствует и понимает, что “наши должны мочить, унижать не наших любыми способами.” Т.е. мы снова наблюдаем не законные действия силовиков и всего государственного аппарата, а обычное сведение счетов одного племени с другим. Межплеменные разборки, если хотите. Но если протестующие имеют право облачать себя в облик племени, то государству мы не для этого платим налоги. Когда государство ведет себя как племя, вместо того, чтобы построить беспристрастную систему, то без тоталитаризма (а тоталитарным государством власть стать не сможет) конец этому государству настанет достаточно скоро. Другими словами, стало ясно, что власть — это по-прежнему племя, которое использует чужие ресурсы для продления своего пребывания “у корыта”, т.к. компенсацией за такой адский позор может быть что-то материальное.
3) Силовые структуры окончательно утратили доверие в глазах независимых, думающих людей и теперь даже на словах эффективно притворяться некой “новой формацией” не смогут, т.к. после резонансного скандала с патронами в вазе бизнесмена и факапа с платежкой майнинговой фирмы, в назначении платежа которой якобы было написано что-то типа “на боеприпасы террористам” — после всего этого было очень необходимо всеми возможными способами попытаться хоть чуть-чуть восстановить доверие граждан путем громких увольнений, реструктуризации соответствующих силовых структур и т.д. Было очень желательно хоть сделать вид, что какие-то глобальные выводы сделаны и произведено очищение. Но если люди из этой же системы, из того же племени находят в палатке неприятельского племени гранаты, то независимому человеку с критическим мышлением и даже с наличием минимальных аналитических способностей поверить в это будет очень сложно и даже стыдно. Иллюзий о “новой формации” больше нет. Избавление от иллюзий — это всегда плюс!
Я ще раз уважно подивився на так звану “спецоперацію” по розгону наметового майданчика біля Верховної Ради України, вищого законодавчого органу держави. Перед очима стоять українці на колінах…
Я дивився багато кінохроніки періоду Другої світової війни, але я не бачив, щоб регулярні війська Вермахту, Люфтваффе ставили людей на коліна… Більшої ганьби після революції Гідності, – годі було чекати! Мені, особисто, цей майданчик заважав, тому, що це центр культурної, духовної, історичної спадщини моєї столиці. Він заважав міському транспотру, але! влада, яка не вміє домовлятися зі своїм народом, стає владою для влади! Влада – це слуга народу! Але, слуга, ніколи не вдарить свого господаря, який його одягає і кормить. Чи потрібна мені така влада? Мені така влада, яка зробили Путіну подарунок – картинку напередодні його виборів – не потрібна! І ще. Я дуже хотів би почути звіт влади, яка щомісяця стягує з мене гроші т.з. воєнний збір: куди і на що ці гроші йдуть? Якщо на лінію оборони – не заперечую! Якщо на утримання Національної гвардії, яка б’є українців – заперечую!
Пользователей социальных сетей взволновали действия милиции во время сноса палаточного городка под зданием Верховной Рады.
Многие обратили внимание на излишне жесткие действия правоохранителей по отношению к протестующим, в результате которых несколько человек получили значительные травмы.
“К протестующим из палаточного городка или откуда-либо еще можно относиться как угодно. Я, например, относился с неодобрением. Но избивать вот так людей, и ехидно смеяться над этим, как желают Аваков и его прихлебатели – это мерзость высшей меры. Вот это – следствие безнаказанности беркутов, убивавших людей на Майдане”, – пишет Сергей Костеж.
“Неужели опыт всех Майданов ничему не учит?” – говорится в TwitterRussiafob.
На даний момент пані Юрченко безтурботно працює судею, не дивлячись на всі негативні висновки та рішення які були схвалені не на її користь.
Проаналізувавши інформацію про Юрченко Валентину Петрівну (далі – Кандидат), суддю Вищого адміністративного суду України, Громадська рада доброчесності виявила дані, які дають підстави для висновку про невідповідність Кандидата критеріям доброчесності та професійної етики.
1. Покривання “суддів Майдану”
Кандидат була у складі колегії суддів, які 14.03.2016 р. визнали незаконним (Додаток_1) та скасували подання Вищої ради юстиції про звільнення судді Дарницького районного суду м. Києва Пойди Сергія Миколайовича за рішення проти Майдану (а саме, 23 січня 2014 року суддя Пойда ухвалив рішення про тримання під вартою активістів Майдану).
Згідно з п. 1.6 Бангалорських принципів поведінки судді, суддя повинен демонструвати та підтримувати високі стандарти суддівської поведінки з метою укріплення суспільної довіри до судових органів, що має першочергове значення для підтримки незалежності судових органів.
Такими рішеннями Кандидат не лише не сприяла відновленню довіри до судової влади, а навпаки – утверджувала у суспільстві уявлення про панування безкарності і кругової поруки в суддівському корпусі.
Наведені факти є підставою для висновку, що кандидат Юрченко Валентина Петрівна не відповідає вимогам доброчесності та професійної етики.
Цей висновок можна доповнити додатковою інформацією про Кандидата, яка з огляду на її персональний характер, передається до ВККС у вигляді додатку. (додаток_2)
Також члени Громадської ради доброчесності вважають за доцільне звернути увагу членів ВККС на рішення, ухвалене Кандидатом, що викликало значний суспільний резонанс і підважило думку про незалежність суддів від політичних впливів:
20 січня 2010 року, «за незламність духу у відстоюванні національної ідеї, виявлені героїзм і самопожертву у боротьбі за незалежну Українську державу», Президент України Віктор Ющенко своїм Указом присвоїв С.Бандері звання Герой України (посмертно). Кандидат входила до складу колегії Донецького апеляційного адміністративного суду, яка залишила в силі рішення першої інстанції про скасування присвоєння Президентом України звання Героя України С. Бандери.
Основоположним принципом функціонування судової влади є незалежність суддів. Відповідно до п.12. Висновку Консультативної ради європейських суддів №1 (Рекомендація №(94)12 «Щодо незалежності, ефективності та ролі суддів» «Судова влада повинна користуватися довірою не тільки з боку сторін у конкретній справі, а й з боку суспільства загалом. Суддя повинен не тільки бути насправді вільним від будь-якого неналежного зв’язку, упередження або впливу, але він чи вона також повинні бути вільними від цього в очах розумного спостерігача. В іншому випадку довіра до незалежності судової влади буде підірвана.»
У членів Громадської ради доброчесності виникли обгрунтовані сумніви у тому, що рішення у цій справі ухвалене суддями, зокрема, Юрченко В. П., неупереджено і незалежно від політичних впливів.
Відповідно до положень частини 1 статті 5 Закону України «Про державні нагороди України»: «Державними нагородами можуть бути нагороджені громадяни України, іноземці та особи без громадянства».
Відповідно до частини 3 статті 5 Закону України «Про державні нагороди України»: «Нагородження державними нагородами може бути проведено посмертно».
Статтею 6 Закону України «Про державні нагороди України» при цьому передбачено:
«Звання Герой України присвоюється громадянам України за здійснення визначного геройського вчинку або визначного трудового досягнення». Члени Громадської ради доброчесності окремо наголошують, що Юрченко В.П. не скористалася при цьому правом, передбаченим ч. 3 ст. 25 КАС, а саме не склала окрему
думку, як суддя, не згодний із судовим рішенням за наслідками розгляду адміністративної справи
Отже, розповсюджені і такі, що підривають довіру до судової влади, відомості про втручання в незалежність судді породжують обґрунтований сумнів щодо відповідності судді чи кандидата у судді відповідності критеріям професійної етики і доброчесності. Суддя, чи кандидат у судді, щодо якого існують такі неспростовані відомості, має вчинити всі дії з метою їх спростування з тим, щоб «бути вільним від цього в очах суспільства».
ВІДПОВІДНО ДО ЧАСТИНИ ЧЕТВЕРТОЇ СТАТТІ 19 РЕГЛАМЕНТУ ГРОМАДСЬКОЇ РАДИ ДОБРОЧЕСНОСТІ ЗА НАЯВНОСТІ ВАЖЛИВОЇ ІНФОРМАЦІЇ РАДА У ПОДАЛЬШОМУ МОЖЕ ОКРЕМИМ РІШЕННЯМ ЗМІНИТИ АБО СКАСУВАТИ ВИСНОВОК, АБО ЗАТВЕРДИТИ НОВИЙ ВИСНОВОК.
НЕГАТИВНИЙ ВИСНОВОК ГРД
Результати анонімного письмового тестування – 83,25 бали
Результати практичного завдання – 91,5 бал
Загальний результат іспиту – 174,75 бали
Загальний бал за результатами кваліфікаційного оцінювання – 723,75 бали
Кандидат на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду
Дата початку роботи суддею невідома, а на посаді судді Вищого адміністративного суду України з 2013 року.
Як вбачається із реєстру судових рішень та за повідомленням інформаційного агентства «ЛІГАБізнесІнформ» суддя Юрченко В.П. була у складі колегії, які ухвалювали рішення щодо визнання незаконним нарахування транспортного податку власникам елітних іномарок у розмірі 25 000 грн у 2015 році. У результаті розгляду справи ВАСУ скасував рішення попередніх судових інстанцій і, визнавши протиправним, скасував податкове повідомлення-рішення про донарахування податку власнику автомобіля (Range Rover 2013 року).
Як вбачається із реєстру судових рішень суддя Юрченко В.П. була у складі колегії суддів, які 14 березня 2016 року визнали незаконним та скасували подання Вищої ради юстиції про звільнення судді Дарницького районного суду м. Києва Пойди Сергія Миколайовича за рішення проти Майдану (а саме, 23 січня 2014 року суддя Пойда ухвалив рішення про тримання під вартою активістів Майдану).
Статки
Відповідно до аналітики Громадського руху ЧЕСНО “Тіні забутих статків: е-декларації суддів ВАСУ” суддя Юрченко В.П. лише в електронній декларації проінформувала суспільство про наявність у її чоловіка земельної ділянки площею 1000 кв.м, квартиру 65,6 кв.м та дві його автівки – ЗАЗ 968М 1992 року та “М2141” 1994 року (забувши уточнити, що це Москвич).
За результатами розгляду справи кандидата Громадською радою доброчесності було затверджено висновок про невідповідність кандидата критеріям доброчесності та професійної етики. Основні причини висновку про невідповідність – утвердження кругової поруки в суддівському корпусі.
Також пані Юрченко потрапила в антирейтинг, не достойних місця у Верховному Суді. Антирейтинг Руху ЧЕСНО
У день, призначений для інтерв’ю з Сергієм Файфурою, погода видалася напрочуд непривітною: по засніжених вулицях шугав рвучкий пронизливий вітер, жбурляючи в обличчя перехожим пригорщі колючого снігу.
Але артист, який до дрібниць продумав свій образ для фотосесії, не звертав на те уваги – і, наче магніт, притягував погляди зацікавлених і спантеличених його експресивністю киян.
Втім, Файфура не помічав їх, бо був цілком поглинутий тим, чим займався в той момент. І цей невеличкий епізод додав крупний мазок до портрета Файфури: все, чим митець займається, він робить із повною самовіддачею і щонайліпше. І встигає чимало: він і поет, і композитор, і співак, і телеведучий, і конферансьє… Його кліпи в ютубі набирають мільйони переглядів і відгуків: як захоплених, так і злобних, обурених і їдучих.
Його творчість – неординарна, непересічна і не зовсім «форматна» для нашого телебачення та радіо. Тому її там і не знайдете, і Файфура цьому нітрохи не дивується. Але мріє знайти «свого єврея» – не за національністю, а за хистом, який зумів би «розкрутити» артиста і дати можливість його таланту розгорнутися повністю.
Про все це, а також про скандально відому пісню «Бандера», про росіян і кацапів, про війну і пов’язані з нею обов’язки артистів, про те, чому не варто тікати з країни попри всі негаразди і злидні, а ще – про еротику, ніжність і любов читайте у теплому і душевному, а подекуди – безкомпромісному і різкому інтерв’ю Сергія Файфури журналу Persona.Top.
Запрошував росіян на «екскурсію» по Майдану
– Не секрет, що цікаві ідеї носяться у повітрі, але хтось першим втілює їх у життя. Розкажіть, як народжувалася пісня «Бандера».
– І слова, і музику пісні «Бандера» написав я. Те, що мої пісні співають в окопах на Сході України – найвища оцінка моєї творчості. Свого часу пісня «Бандера» викликала не просто критику, а шквал обурення у друкованих виданнях та спецвипуск на російському каналі, а це значить, що попадання було в «десятку».
Я вже розповідав у одному з інтерв’ю, що москвичі з півтора місяця «довбали» мене по телефону та в месенджерах і намагалися заманити на центральні канали – аби я взяв участь у їхніх прямих ефірах. Я знав, що це квиток в один кінець.
Є така передача – «Время покажет», і мені говорили: «Приезжайте, Сергей, вы будете не просто автором, исполнителем, а экспертом в области международных отношений». Звісно, на такі дешеві трюки я не купився. Я відповідав: «Ні, це ви приїжджайте до Києва зі своїм «йоператором», я вас поводжу по Майдану і покажу, де були розстріляні вашими виродками наші люди, і програму тоді назвемо «Файфура покажет!».
…Якщо я використав у своїй пісні якийсь матюк, то наголошу, що це був матюк не Файфури або українця як такого. Це слово я використав для того, щоб показати паскудну московитську натуру. Завжди говорю: кацап без матюка не кацап. Звісно, там є нормальні люди, але від фактів не втечеш: їхня держава віками топче і катує невинних людей. Територія України ще за часів хана Батия була для Європи буфером, і нині ним залишається. Поступово ми вириваємося з-під гніту, і твердо знаємо, що таки вирвемося, але якщо втратимо віру і надію, то нас знову закатають у бусурманство. Що толку, що кацап носить у кишені новий гаджет – він все одно залишається дикуном-руйнівником.
Ми – нація світла, і наш народ дуже толерантний – і це показали віки. Але якщо треба, то ми вміємо згуртуватися, і це вже було продемонстровано всьому світові нашою Революцією Гідності.
Бандера об’єднує
– Ким особисто для вас є Степан Бандера?
– Його ім’я є символом. Нас усіх почали називати бандерівцями – незважаючи на те, що не всі українці знають, ким він є для нас насправді.
Нація обов’язково повинна мати своїх ідейних світочів. Це не тільки Бандера, в українській історії багато яскравих особистостей. Зараз таким є Файфура (сміється. – Авт.). Враховуючи, наскільки глобалізований зараз світ, ми маємо берегти, шанувати та акумулювати все, що пов’язане з будь-яким видатним українцем, у тому числі й зі Степаном Андрійовичем.
Степан Бандера є своєрідним магнітом, який об’єднує людей навколо простої та зрозумілої ідеї: творення нашої держави і нації – потужної, заможної та щасливої.
У країні стільки негативу, «чорнухи», бруду і неправди, що дуже хочеться чогось світлого і ясного. От я себе позиціоную так: «Файфура – світла натура». Ми, українці, світлі люди, тому і прагнемо світлого. Ось тільки треба визначатися, тому що служити двом панам не вийде, треба мати гідність і непохитні пріоритети.
– Співаєте ви вже не перший рік, але чутно про вас стало не так давно. Дехто вважає, що ви «піймали» хвилю патріотизму, яка гучно прокотилася країною після Революції Гідності, і вміло скористалися проукраїнськими та антиросійськими настроями наших співвітчизників…
– Мені не подобається слово «проукраїнський». Якби ми жили в іншій державі і намагалися будувати щось українське, от тоді можна було б використовувати подібний термін. В Україні бути проукраїнським – це наче бути якимось засланим. Я у себе в країні, я – українець і роблю українську справу в себе вдома. А пісенний формат з’явився тому, що він дуже лаконічний, і я його використовую як інструментарій.
Люди, які читатимуть наше інтерв’ю, мають зрозуміти, що це була класна зустріч: красива усміхнена Галина і вічно спокусливий Файфура – це також його інструментарій.
Читачі мають знайти тут для себе щось світле, добре і позитивне – бо, повторю ще раз, маємо дуже багато чорноти. Давайте позбуватися того, що нам не властиве від природи. Ми – люди, створені Господом, і у всіх нас є творче начало. Тому ми маємо творити – кожен на своєму місці, і у своїй творчості бути схожими на Творця.
Не варто боятися злиднів і ворогів
– Наприкінці вашої найвідомішої пісні «Бандера» ви співаєте: «Знай, Україна є і буде Європа!». Ви дійсно вірите в те, що українці – європейці, навіть незважаючи на відмінність цінностей та ідеологій?
– Якщо ти сумніваєшся в тому, що ти робиш – ти програєш. Я абсолютно переконаний у тому, що все роблю правильно, і Україна – це Європа. Якщо у нас немає пенсії розміром 500 доларів або доріг, як у Німеччині, це не означає, що ми – не Європа. Європа – це дещо інше, це той цивілізаційний вибір, до якого прагне людина з неушкодженою психікою. Бо навіть ті московіти, які проживають зараз у Європі і отримують їхні блага, насправді ту Європу зневажають і руйнують. А що стосується України і її європейськості, то перший навчальний заклад у Східній Європі – це наша Острозька академія. Коли у східних сусідів ще вовки бігали і вони самі в лаптях ходили, у нас уже наука була на найвищому рівні. Звісно, нам хочеться жити за іншими стандартами, не будемо лукавити. Попри те, що українська і європейська картинка відрізняються, у нас є внутрішній базис європейця: ми трудолюбиві і миролюбні.
Головне, що ми усвідомили свою спроможність вирватися з-під будь-якого гніту. Тому вважаю, що нам не варто розбігатися по світах, ми не маємо боятися звіра злиднів чи двоногого звіра зі зброєю. Усіх цих звірів ми маємо знищувати і твердо знати, що наша справа світла.
– Відомо, що ви навчалися в духовній семінарії і прислужуєте в одному зі столичних православних храмів. Розкажіть про ваше ставлення до церкви, віри і релігії.
– Закінчивши духовну семінарію, багато чого для себе отримав. Якби пішов навчатися у 20-річному віці, то, напевно, став би стандартним попом. Так склалося історично, що московська церква в Україні – конкретний «коток», який Кремль уміло використовує. Це сумно, адже багато достойних людей ходять до церков Московського патріархату – хто за звичкою, хто з інших причин. Ми, прихожани, маємо відсікати все зайве і йти до церкви лише для молитви. Але, на жаль, московіти використовують церкву як політичний інструмент…
Царство Боже всередині нас – сам Господь так каже, і так навчають у семінарії. Виходячи з цієї істини, можна сказати, що не Господь забороняє чи дозволяє, все відбувається в наших умах. Тобто якщо ми робимо біду, то це ми робимо, а не Господь. Потрібно робити жорсткий аналіз внутрішнього світу, у кожного з нас є сумління, і ми маємо до нього дослухатися.
Життя – річ дуже швидкоплинна, хоча й поняття часу відносне. Як казала Ліна Костенко, «не час минає, минаємо ми». Прийде час, і Бог спитає, і ми самі себе спитаємо теж. Господь Бог – це незбагненна величина, жодним філософом до кінця не розшифрована. Тому віра – справа дуже інтимна, і кожен з нас є відповідальним за свої думки, тому що це – найперша дія.
Треба говорити не про смерть, а про життя
– Що робити українцям, які не відчувають себе українцями?
– Насамперед треба бути людиною, але якщо Господь дав таку радість – бути українцем, то чим це гірше, ніж бути, скажімо, турком? До речі, моє прізвище – турецьке…
Але якщо ми вже такими є, то маємо дбати про свою ідентичність. Подивіться на американців: не встиг, наприклад, китаєць мігрувати до Америки, як на його балконі вже майорить прапор Америки, і він з великою гордістю заявляє, що він американець.
– Що скажете з приводу артистів (наприклад, Тоні Матвієнко), які не хочуть співати для українських бійців і вважають ганебними будь-які веселощі на війні для підняття духу для боротьби проти «брата»?
– Бачите, як неможливо було мільйонам українців не вийти на Майдан у свій час, так ось зараз артист, який живе і творить в Україні, не має права не їхати на Схід.
Як ти можеш стриматися, щоб не поїхати до хлопців, які віддають своє життя за нас?! Йде вже четвертий рік війни, і як подумаю, скільки я від’їздив туди… Для мене найвищою оцінкою творчості є те, що хлопці включають в окопах мої пісні і воюють під них. Мені постійно наші хлопці з фронту пишуть: «Ми тільки що включали знов «Бандеру» і лупили орків». Ну а тим артистам, котрі не їдуть, Бог суддя. Ми повинні везти на фронт позитив, а не «ой, козаченьки, знову гине Україна»… Що гине?! Нічого не гине! Співати треба, крім болючих, перчених, радикальних пісень, завзятих – про українську веселість, і стверджувати позитив.
– Але ж там смерть…
– Правильно. І що – ми і далі маємо говорити про неї і творити смерть? Якщо ми будемо про неї говорити, вона і далі буде наступати. Будемо говорити про життя – буде життя! Такий принцип…
Потрібен єврей, який «розкрутить» Файфуру
– Сергій Файфура – це яскравий артист, талановитий актор, телеведучий, конферансьє, поет, композитор, менестрель із розкішними жовто-блакитними вусами, які стали свого роду візитівкою. Розкажіть про болючі, драматичні, нестандартні образи, які ви використовуєте у свої відеороботах.
– Почнемо з того, що таких пісень і такої програми, як у Файфури, немає у жодного виконавця. Я – людина професійна, і мислю категоріями сцени і художніх образів. Якщо робити з виступу бізнес: заспівав – заплатили, це дурниця. Безумовно, гроші необхідні, не за «дякую» ж артисту виступати, але основне завдання – це донести художній образ. Повинна бути чітко окреслена ідея, тому всі мої пісні, які народжуються, це «мої донечки, у безмежний світ то віконечка». І кожна пісня найулюбленіша. Я, буває, посеред ночі встаю, ніби хтось будить, щоб зафіксувати ідеї, нічого штучного не придумую, а фіксую лише правдиве.
Багато гастролював по світу і знаю, що таке сцена. Мені довелося працювати з Мадонною, американською поп-зіркою (програма нашого театру – перше відділення, вона – друге), з Принсом, другом Майкла Джексона. У мене колосальний сценічний досвід, і зараз я у суперкласному віці, я маю досвід, силу фізичну та ідейну, вмію дуже чітко аналізувати – як артист, як митець.
Зрозумів дуже просту річ: ми надто втомилися від наших бід, проблем, негараздів. От достатньо мені було перед Новим роком виставити фото в інтернет у класному європейському пальті, білій сорочці з «метеликом» і справжньому американському циліндрі, який купив у Нью-Йорку, і моя сторінка була «червоною» від відгуків та перепостів. Справа не в мені самому, а в позитивному образі, джентльмені, усміхненому, з відкритим і щирим поглядом. Це міг бути взагалі не я, а хтось інший.
Це я до того, що ми дуже потребуємо красивого, приємного, людського. Маємо вириватися з цієї халепи злиденності, революцій та війн добрими світлими справами, і це робить Файфура – світла натура. Маємо акумулювати добро. Бо якщо ми будемо говорити в болоті про болото, то будемо як той черв’як, який з дупи виліз і каже: «Зато это родина».
Хотілося б анонсувати один проект, який матиме назву «Університети Файфури». Це буде тур по головних університетах країни. Моя програма не буде банальною – я співаю, студенти плещуть, – ні. Ми маємо один одного навчати і обмінюватися ідеями.
Також зараз приступаю до роботи над кліпом «Скотиняки», це буде бомбезна історія. Крім того, знімаюся у казці-фентезі «Тільки диво». Це українсько-американський проект, у мене там невеличка роль – дядечко Джордж, який трішки любить випити.
Щоправда, донині шукаю «свого єврея» – не за національністю, а за вмінням бути тим талантом, який зуміє правильно вибудувати концепцію творчості Файфури. Так уже склалося, що, наприклад, бразильці – найкращі футболісти, японці найкраще знаються на електроніці, а євреї найкраще вміють організувати справу і мати з того гарний ґешефт. Тому – єврею, агов, відгукнися, тобі буде аплодувати весь світ, і я в тому числі!
У мене зараз є пісні, які потребують негайного поширення. Адже я написав їх не для себе, а для всіх нас. Створена програма, з якою я гастролюю по Німеччині, Італії, Америці, Франції – ця сольна програма і є моєю зброєю. Звісно, це поки що не стадіони, але найважливіше – вражаючий контакт зі слухачем. Надважливо – вириватися на телевізію, адже основну частину інформації ми сприймаємо через зір.
– Розкажіть про ваші контакти з публікою. Мабуть, бували й кумедні випадки?
– На моїх концертах люди сміються та плачуть, і є від чого. Тими слізьми і сміхом ми очищаємося. У Хмельницькому, наприклад, був цікавий випадок, коли десь посередині концерту чоловік демонстративно вийшов на вулицю. Звісно, я про нього забуваю і працюю далі, але вже в кінці пісні той самий чолов’яга, розхристаний, біжить через залу до сцени і дарує величезний букет, складений з різних квітів. Публіка аплодувала не стільки мені, скільки йому. Бо, виявляється, він ті квіти нарвав на найближчій клумбі – так хотів віддячити артисту. Тут я і сам опустився перед ним на коліна і ледь не плакав від такої людяності і щирості.
Мені важливі ось ці крупні мазки, цей незабутній контакт зі слухачем.
– Чому ж ваші кліпи, зроблені професійно та дуже яскраво, не можна побачити на українських музичних каналах?
– Повинен бути свій «штовхач», адже скрізь комерція. І виходить, що я написав слова, музику, відзняв за тисячі доларів кліп, а потім комусь на ТБ платити ще за те, щоб показали Файфуру? З іншого боку – матеріал, який у мене є, своєрідний «неформат» для телеефіру.
Я розумію, що зараз «спрацьовує» лише «обнажёнка», але ми ж піднімаємо зовсім інші теми. Україна переживає такий період, що я переконаний: скоро мій матеріал проб’ється як до слухача, так і до глядача.
Після війни треба буде співати про любов
– Про що і кому ви будете співати, коли прийде довгоочікуваний мир, солдати повернутися додому, а настрої в українському суспільстві стануть іншими?
– Я і зараз створюю речі, які пов’язані з різноманітними грайливими історіями. Наприклад, пісня «Варги» (красиві жіночі губи) – 100%-й французький шансон. А нещодавно з’явилася пісня, яку вже можна почути: «Ти най-най-най…». Вона напрочуд грайлива, ніжна, хороша, смачна-смачна. Ось уривок з неї:
«Навесні ти шептала, співала, що я в тебе «най-най-най…»,
Восени рубанула: «Забудь і не пам’ятай».
От і втратили ми земний тихий рай –
Уже іншому шепчеш: «Най-най-най…».
Співатимемо у післявоєнний час пісні про любов, можливо – зі смішним текстом, і обов’язково з еротичним началом. Я вже зараз на це роблю ставку. Це той пласт, який обов’язково має «чіпляти» всіх. Природна сексапільність на сцені (не плутати з сексуальністю) – це та складова, яка має використовуватись артистом повною мірою. Найбільша складова сексу – в голові. Коли артист виходить на сцену, жінки в залі мають розуміти, що у нього такий розум, такий запал, креатив – і це основна складова сексуальності в голові чоловіка. Думаю, у мене вона працює, я виходжу на сцену і знаю, хто я і який я. Артистка також на сцені має бути суперпривабливою, її повинні хотіти. Це наша людська природа, але на сцені це має бути за всіма законами сцени. Без належного таланту можна і зворушливу любовну сцену перетворити на банальні «партійні збори».
Зазначу, що еротизм є у всьому, навіть почуття патріотизму – це теж здоровий еротичний пласт. Так воно працює. Тому робімо все по щирості, закохуймося, шукаймо найцінніше і викристалізовуймо його. Адже концертна і театральна стихія – цілюща для душі і серця. Всі, хто знаходиться в залі, мають перетворюватися на дітей, які фантазують і творять разом з режисером і акторами на сцені. Господь сказав: «Будьте як діти». Це означає, що ми маємо бути в чистоті.
Чиновники не хочуть проводити реформи, бо розуміють: якщо країна зміниться, то їм у ній не буде місця, вважає топовий HR-менеджер та екс-голова Нацагентства з питань державної служби
Денис Бродський відомий у світі великого бізнесу як професіонал з управління персоналом. За його плечима – досвід у таких бізнес-гігантах, як “Miratech” “Platinum Bank”, “GlaxoSmithKline” та інші.
Після Майдану він проміняв розвиток крупних корпорацій на державну службу. Зокрема, очолив одну з найбільш застарілих за ментальністю структур – Національне агентство з питань державної служби.
Його боротьба з бюрократією була відчайдушною, але короткою. Топовий HR-менеджер пропрацював на державу близько шести тижнів. І пішов – І пішов – бо зрозумів, що зсередини цю битву не виграти.
Ми зустрічаємося з Денисом Бродським через чотири роки після цих подій. Нині він успішно працює в бізнесі, де правила гри йому близькі та зрозумілі. Але щойно мова заходить про чиновників, він, навіть через стільки часу, не стримує емоцій на їхню адресу.
Що вразило успішного бізнесмена в державній системі? Який він – типовий український чиновник? І чи здатна виборча реформа запустити соціальний ліфт в Україні?
Денис Бродський розповідає спецпроекту “Вибори вибори”.
– Ви працювали в Нацагентстві з питань державної служби менше місяця. Чому пішли?
– Досвід був жахливий, але цінний. А пішов з дуже простої причини. Оскільки маю голову на плечах, достатньо швидко зрозумів, що всі люди, яких затягли тоді в уряд і навколо нього, були ширмою.
Нікому не потрібні були ці реформи. Потрібен був косметичний ремонт – завести нові обличчя, бо запит був величезний. А далі треба було зробити так, щоб ці нові обличчя нічого не могли зробити.
Витрачати своє життя на безглузду роботу мені не хотілося.
– Ви відчули спротив?
– Ні, спротив можна подолати. Не було запиту. От ти приходиш, і є якісь політичні лідери – люди, покликані визначати напрямки змін.
Коли ти працюєш з людьми, яким на цей напрямок начхати… І єдине, що їх цікавить, – щоб Європа дала кредити, а для цього треба мати якусь там фікцію, що щось там десь відбувається. То навіщо все це?
У нас країна тільки зараз остаточно зрозуміла, з якою владою ми маємо справу. Вона, на мій погляд, з моральної точки зору гірша за попередню. Ті хоч прийшли до влади шляхом типу виборів. А Петро Олексійович на крові. У нього моральний обов’язок такий, як у нікого.
Мав достатньо часу поспілкуватися з цими людьми близько і зрозуміти, що нічого людського в них немає. І досвід усіх цих реформ та невеличких змін у країні за останні чотири роки – це досвід того, як люди намагаються щось зробити, а система пручається.
Ти можеш написати найпрекрасніший закон, який не буде виконуватися. Або в нього напхають таких правок, що він не буде працювати.
– Ваше перше враження від чиновницької системи?
– Люди без змісту, без сенсу, без совісті.
Було сподівання, що в країні щось зміниться. Але я не для цього залишав роботу, жив на власні заощадження, економив на всьому, не їздив у відпустку.
Коли був у центрі великих урядових подій, спочатку здавалося, що ці люди просто не знають, що і як робити. Що треба їм підказати, розказати. Жахливим було визнання того, що вони краще за мене знають, як треба. І для них це загроза.
Вони чітко усвідомлюють, що якщо зробити реформи, то буде інша країна, у якій їм немає місця. Вони все знають!
Думаєте, Петро Олексійович з командами своїх радників не знають, як побудувати нормальну систему прокуратури? Знають!
Чи не знають, як побудувати Державне бюро розслідувань, провести судову реформу? Все вони знають. Просто живуть з іншою метою. Тому весь свій досвід і знання будуть використовувати проти нас.
Нема нічого більш жахливого, ніж професійні покидьки. Це люди з дуже якісними професійними знаннями і дуже поганими моральними стандартами. Вони всю міць своїх знань використовують проти нас і проти країни.
– Чи схожий принцип підбору персоналу в бізнесі та на державній службі?
– Якщо казати про великий, успішний бізнес, то він працює зовсім за іншими принципами. Там від людей потрібні професійність, знання, відповідальність, порядність.
А на держслужбі в Україні потрібні лояльність, безхребетність, вміння не ставити питання і тихенько робити те, що тобі сказали. Вчитися красти, шукати своє місце в системі.
Є така теорія соціальних ліфтів. Соціальний ліфт – це шлях, яким людина просувається, аби досягти успіху, суспільного визнання і чималого прибутку.
Якщо подивитися на цивілізовані країни, що є в суспільстві соціальними ліфтами? Військова служба, наприклад. Зіркові генерали США стають найвищими посадовцями країни. Це люди, яких потім забирає приватний бізнес.
У нас таке є? Немає. Наука, освіта – кращі науковці працюють на величезні державні інституції, аналітичні центри. Економісти-науковці працюють де? У Всесвітньому банку або у Федеральній резервній системі. А в нас? Немає.
Партійне життя в більшості країн стає соціальним ліфтом.
А хто в нас у країні досягає успіхів? Чиновники, прокурори, судді. І їхні діти. У нас побудовано соціальний ліфт для касти покидьків.
Єдине, де це не працює, – бізнес. Там інший соціальний ліфт. Якщо ти професійний, порядний, відповідальний – ти досягаєш успіху. Тому ми й живемо в паралельних світах – бізнес окремо, держава окремо.
Соціальні ліфти зруйновано. Якщо кожні чотири роки під час виборів люди хоча б трішки замислюються про своє майбутнє, вони в розпачі. Немає за кого голосувати. Немає лідерів у країні.
І це свідомо побудована система. Бо якщо ці соціальні ліфти будуть працювати, то на зміну цим покидькам прийдуть нормальні люди. Ця влада буде опиратися і робити все можливе, щоб нормальних людей не було. Ця система працює на випередження.
– Саме через це бізнесмени, які після Майдану намагалися реформувати владу, пішли з посад?
– Знаєте, державне управління – це ієрархічна система. Є президент, є люди які йдуть за ним, – голова уряду, члени Кабміну, державні секретарі тощо. Це ієрархічна система, у якій завжди хтось є головним.
Наприклад, у хорошого керівника у бізнесі є важлива функція щодо людей, йому підпорядкованих, – бути “парасолькою”. Бути людиною, яка допомагає своїм підлеглим досягти успіху. Коли треба – захищає.
Державні управлінці цю функцію “парасольки” виконують, але в кримінальному розумінні як “криші”, а не як “парасольки”, яка прикриває своїх людей, допомагає своїм підлеглим досягти успіху.
Ви думаєте, якщо в моїх підлеглих щось не виходить, я їм не допомагаю? Я піднімаю цю “парасольку” і захищаю їх. Тож, коли відчуваєш, що ти там один на один з системою, що ніхто згори тебе не захистить, не допоможе, навіть слова не скаже, коли тебе будуть жерти… То навіщо?
– Можливо, питання в зарплаті? Якщо зробити їх високими, чи буде це запобіжником?
– Це є необхідним, але не є достатнім.
– Що тоді треба зробити?
– Начальство має не красти. Приклад подавати. І все. Для початку.
Знаєте, діти навчаються від батьків, підлеглі – від керівників, від лідерів навчаються нації. Моральний приклад треба.
Петро Олексійович свого часу втратив фантастичну важливість. У нього кредит довіри був шалений.
Він міг прийти у Верховну Раду і сказати: “Мені чхати, що вас тут 450 пишуть закони. За мною Майдан стоїть, за мною мільйони. Завтра ви ухвалюєте оцей, оцей і оцей закони. Завтра в нас новий закон про вибори, післязавтра – новий закон про прокуратуру. За тиждень у нас новий закон про держслужбу. Я змінюю країну! Я не краду і ви не крадете!“.
Депутати після Майдану були налякані.
Згадую часи, коли ця гідра почала потрошку оговтуватися. Спочатку в тебе в телефоні тиша. А потім дзвонить якийсь там Сергій Ківалов і каже: “Ну, у нас там є проект співпраці, ми давно працюємо з вашою агенцією, хотіли б організувати такий-то захід“.
Ти сидиш, у тебе вуха червоніють, волосся дибки стає. Кажу: “Вибачте, але поки я в цьому кріслі, з вами не буде жодних справ!“. А потім з’ясовується, що за законом ми таки зобов’язані щось там з ними робити. І цих дзвінків стає все більше і більше.
Вони трішки пересиділи, зрозуміли, що нічого не змінилося, подивилися на приклад… І все пішло так само, країна така, як була.
– У листопаді 2017 року Верховна Рада ухвалила зміни до закону про держслужбу. Тепер президент “вручну”, без конкурсного відбору може призначати губернаторів…
– У державному управлінні все набагато складніше, ніж ухвалення законів. Закон – це дорожня карта, типу “має бути зроблено те і те”. Є купа підзаконних актів і купа органів, яким надано повноваження.
Знову ж таки, у нас дивна, викривлена законодавча система. У цивілізованому світі ця система працює від Конституції, яка каже яка ідея. Через закон, який каже які правила. До процедури, яка встановлює порядок.
У нас закони в принципі є тим, що в Європі або США називали би кодексами або процедурами. Тому що вони дуже детально описують якісь речі.
Знову ж таки, конкурсну систему зруйновано. Набирають кого завгодно. Де ця ефективність?
Останнє, що я бачив, займаючись системою, це як створювалися директорати. Пишуть так: “Організаційна структура Міністерства освіти – є департаменти такі-то. Наприклад, Департамент закупівлі ліків“.
Їм кажуть: “Напишіть місію департаменту“.
Вони пишуть: “Місія – закуповувати ліки. Адже ми перейменовуємо його з департаменту в директорат закупівлі ліків“. Ох, реформу провели. Молодці!
Повна профанація!
Не знаю, скільки валер’янки треба випити, щоб це витримати. При цьому за чотири роки в нас створився прошарок професійних “реформаторів”. Це люди, зацікавлені в тому, щоб реформи ніколи не закінчувалися. І вони підтримують такі “реформи”.
– Що робити з цією армією чиновників?
– Якби сьогодні їх не стало, ми б із вами не помітили. Практично всіх треба розігнати. Нічого не зміниться. Гірше вже не буде.
– Чи здатна влада ухвалити виборчу реформу?
– Їх будуть спонукати до змін. І вони ухвалять мінімальні зміни такі, які б на поверхні виглядали як зміна виборчого законодавства. Але залишиться все, як є.
Вони ж не сидять з метою: “Ми мріємо про те, щоб Україна була іншою! Щоб до влади приходили чесні, нові люди. Щоб виборці могли висловити свою точку зору і все було прозоро, без фальсифікацій!“.
Вони думають так: “Ага, зміна виборчого законодавства. Де тут шпаринки, де ми можемо залишити все, як було? А давайте тут ще впишемо оце, і тоді нам буде легше контролювати виборчий процес“.
Знову повертаємося до моєї тези – це професійні покидьки. Вони працюють проти нас. Працюють дуже професійно.
Але я не кажу, що треба скласти лапи і нічого не робити. Якщо буде законодавство краще за попереднє – це вже крок уперед.
Маємо тиснути. Треба усвідомити, що не можна йти з ними на компроміс.
– Хоча, здавалося б, влада має бути працівниками, обслуговуючим персоналом. А народ – роботодавцями.
– Тут ніколи такого не було. Цей державний апарат побудовано за часів Петра І. Він тоді був інституціолізований. Але в нього закладено принцип, який дістався нам у спадщину від монголо-татарського іга – ярлик на правління.
Ось тобі територія, ось тобі хлібне місце. Ти тому, хто дав тобі ці повноваження, “відстьогуєш”, решта твоє. Так було побудовано Монголо-татарську імперію. І єдиний простір у світі, де ця модель живе досі, – пострадянські країни.
Ніколи жоден з цих людей не був із ментальністю служителя. У нас були слуги народу за радянських часів? Ні. Сервісного менталітету ніколи не було.
– Чи реально це змінити?
– Змінити не можна. Можна тільки замістити. Новим урядом, дійсно новими законами, а не косметично підфарбованими. Я б уже зараз ухвалював окремий закон про реформу державного управління трирічної дії. Який давав би повноваження всіх цих покидьків повиганяти, набрати інших людей, платити інші заробітні платні.
Я би будував це не на засадах законодавчих, а на засадах добровільного контракту.
Хочеш на державну службу – підписуєш добровільний контракт. Що ти береш на себе дуже високі зобов’язання в обмін на високу платню.
Маєш чеки складати, декларувати своє майно, будеш позбавлений посади на таких і таких умовах. Ні за який закон не сховаєшся – є тільки твій контракт із державою.
Треба радикальні зміни. Переписувати межу втручання держави, відмовлятися від усього, що не працює, бо воно не потрібно.
– А що робити з ментальністю людей?
– Людей можна змінити, але не всіх. І це теж шлях, який ми маємо пройти. Шлях довгий. Болісний.
Я не вважаю, що Майдан був даремно. Він був необхідний саме для цих ментальних змін. Якби не два Майдани, ми б все ще жили в “совку”.
Так, це не ті досягнення, на які ми сподівалися. Але навіть це краще, ніж нічого. Завдяки цим струсам ми живемо в іншій країні. Вона змінюється. Я все ж позитивно налаштований.
Просто не буде так гарно, як хотілося. Буде інакше. Ми – сильна країна.
Братья и Сёстры из сражающейся Украины!
Чеченцы понимают вашу боль как никто другой. По всей Европе ширится движение по набору добровольцев в защиту Украины: уже...
Попередня
