Президент Франції Еммануель Макрон заявив про спроби Росії переписати історію Другої світової війни і звинуватити Польщу.
Під час свого візиту до Польщі він зазначив, що Європа повинна побудувати спільну пам’ять.
– Я бачу, що в Польщі є спокуси перекреслити дату 1989 року. У Угорщини також існує підхід до переписування історії ХХ століття. Росія хотіла б по-новому інтерпретувати Другу світову війну і звинуватити польську націю. Я бачу тут ризик розпорошення нашої історії через її перегляд, – повідомив президент Франції.
Еммануель Макрон також зазначив, що він хоче будувати Європу, знаючи її історію, захищаючи її від будь-яких спроб фальсифікації або переписування, незалежно від того, яка країна або партія є автором такої фальсифікації.
Вселенський патріарх Варфоломій вважає, що після передачі Православній Церкві України томоса про автокефалію починається нова сторінка в історії України.
Про це він заявив у неділю в промові під час богослужіння у церкві Святого Георгія в Стамбулі, частину якої наводить “Громадське“.
“Сьогодні розпочинається нова сторінка в історії України. Константинопольська церква, яка таким саме способом дарувала еклезіастичний статус автокефалії всім новим заснованим церквам, сьогодні дарує її вам. Сьогодні, офіційно та канонічно, ви стаєте 15-ю церквою у благословенному хорі автокефальних церков”, – сказав Варфоломій.
Православна церква України отримала томос. А ось текст промови Вселенського патріарха Варфоломея під час вручення томосу про автокефалію pic.twitter.com/wmhVH2NPig
За його словами, “зима минула” для схизми та розділення, “дощ скінчився та канув” для еклезіастичної ізоляції.
“Як свідчать архівні джерела та події, що відбувалися, ті, що були у минулому, та теперішні, йдеться не лише про те, що віряни Києва коли-небудь вважали себе частиною Церкви Москви. Вже від 1325 року (тоді була заснована кафедра митрополита у Москві, до того вона була у місті Владимир — ред.), коли митрополія Києва була тимчасово передана Москві, віряни в Києві прагнули еклезіастичної незалежності — це бажання не зникло протягом століть і перетворилося на потужне та непереборне бажання їхньої душі”, – зазначив Вселенський патріарх.
Саме тому, за його словами, перша конституція України гетьмана Пилипа Орлика, яка з’явилася у 1710 році, зазначила, що “Православна церква України має залишатися під святим апостольським престолом у Константинополі”.
“Отже, враховуючи беззаперечні та непохитні історичні свідчення, ми звичайно взяли до уваги постійні запити дарувати автокефалію і в частині ієрархії, і в питанні статусу”, – наголосив Варфоломій.
Навіть після свого розвалу вона не хоче відпускати нас із своїх обіймів. І у цьому плані українці, грузини та молодовани, справді є народами-братами. У нас спільні погляди на наше майбутнє, ми разом рухаємося у сторону західної цивілізації, до Європейської спільноти, до НАТО.
На жаль, наші проблеми так само подібні: підтримка Москвою сепаратистських груп, окуповані Москвою території, постійний тиск Кремля на всі сфери життя. Напрацьований нашими країнами досвід боротьби у цьому протистоянні безумовно може бути корисним для всіх народів, які обрали свободу та незалежність на противагу московській деспотії.
Сьогодні Москва та її керівники все менше приховують свої реваншистські плани та наміри відновити якщо не сам Радянський Союз, то абсолютний вплив на наші народи, на наше життя, на наше майбутнє. З цією метою росіянами створено потужний пропагандистський апарат, аналогів якому у світовій історії ще не було. Гітлеру і Геббельсу і не снилися такі можливості, якими сьогодні користується Путін.
1. Високотехнологічні засоби масової інформації, насамперед телебачення. Ще кілька років тому знімальні групи російського телебачення миттєво з’являлися у будь-якій точці України.
2. Цілодобова робота в інтернеті армії ботів, що практично окупували форуми на сайтах, оприлюднюють потрібні коментарі на усіх рейтингових ресурсах.
3. Підпорядкування собі через посередників кількох рейтингових національних каналів, які поступово перетворилися на рупори путінської пропаганди.
4. Робота десятків, якщо не сотень, інтернет – ресурсів та інформаційних агентств, які або взагалі не реєструються або заховані під виглядом приватних підприємств. І все це на фоні неймовірних фінансових вливань у цю сферу.
Масштаби московського впливу на інформаційну сферу, і не лише України, справді вражають. Сьогодні Кремль має достатньо можливостей, щоби розповсюдити в короткий термін в інформаційному просторі будь-яку, навіть найабсурднішу, інформацію. Дискредитація лідерів країни або напрямків української політики здійснюються щодня і на плановій основі, при чому як всередині країни, так і за її межами. Всі українські експерти називають це одним з найбільш важливих елементів гібридної війни, яку Москва веде проти нас.
Цікаво, що усвідомлення цього факту в Європі та світі прийшло не відразу. Масштаби втручання та нахабство, з яким Москва атакує громадську думку, справді занадто неймовірні, щоби повірити у їхню реальність. Дуже часто колеги з Європи, яким ми розповідали про російську експансію та тотальний вплив кремлівської пропаганди на телерадіопростір та інтернет, підозрювали нас у перебільшеннях та пересмикуваннях. І лише останнім часом, після того як стали очевидними масовий підкуп низки європейських політиків, після того як стали відомими факти втручання Москви у вибори президентів, парламентів, референдумів по всьому світу (при чому навіть в самих передових країнах Заходу), лиш тепер до світової спільноти приходить розуміння, з чим ми маємо справу. Ми – це Україна, Грузія, Молдова, інші країни, які були полігонами для перевірки москальських методик оболванювання, що тепер використовують по всьому світу.
Ми маємо справу із злочинним, абсолютно аморальним режимом, мета якого через хаос, брехню, конфлікти всіх з усіма, домогтися світового панування. З цією метою використовують всі законні і незаконні методи. Використовуються демократичні механізми та недоліки правового поля наших держав. Використовуються підкуп, погрози та шантаж. Скільки ми вже бачили «чарівних» у лапках перетворень колись чесних патріотів у розповсюджувачів путінської ідеології. Достатньо згадати міжнародну кампанію за звільнення з путінської тюрми Надії Савченко. Вона була кумиром та героєм України. І українцям знадобилося небагато часу, щоби зрозуміти, що це москальська зозуля, впарена нам Москвою, як фальшивий кумир. Так працює ця машина. Кого рублями, кого залякуванням, кого обіцянками розкрити особисті таємниці, людей змушують зраджувати національний інтерес та працювати на ворога. Всі ці історії про Штірліца, шпигунів, Петрова і Боширова, на жаль давно перестали викликати сміх. Це жорстока реальність у виконанні божевільного сусіда, який використовує будь-які механізми для удару по демократичному суспільству.
В Україні для цього масово вкидаються тези про відсутність права українців на свою, а не московську церкву. Тези про «громадянський конфлікт» на Сході України. Про «законне право» Росії на Крим. Про провал всіх реформ, які проводять Президент Порошенко та уряд. Все це супроводжується постіними кампаніями дискредитації конкретних політиків, паплюження західних цінностей, поширення абсолютно ідіотських чуток, які через масовість та різноманітність подачі багатьма каналами люди сприймають як правду. Згадати, лиш тему малайзійського «Боїнгу». На промосковських ресурсах літак був збитий то українським штурмовиком, то українською ракетою, то з української території. Кожен новий фейк суперечив попередньому, але при такому пресингу, коли така псевдоновина лине, як кажуть, з кожної праски, здатність людини критично мислити просто часто виключається. Фейки живуть переважно недовго, але чорну справу сіяти зневіру та незадоволення вони виконують.
Отже, чи все аж так для нас погано та безнадійно? Звісно, ми не маємо і десятої частки тих ресурсів, якими володіє Московія. Проте певні методи успішної протидії російський пропагандистській машині в Україні напрацьовані. Зрештою, і маленький Давід колись переміг Голіафа. Просто треба підбирати асиметричні, але ефективні заходи. У гібридній війні можна перемогти гібридними методами.
Отже, що ж з українського досвіду боротьби з московським інформаційним пресингом можна рекомендувати?
1. Застосування режиму санкцій до російських засобів масової інформації. Ворог, а саме так ми називаємо Московію останніми роками, чекає від нас пасивного захисту, звертання до судів та регуляторів, де будь-які справи через бюрократичні процедури можуть розглядатися роками. Агенти Кремля, як у середині країни, так і в Європі, не втомлюючись заявляють про свободу слова та міжнародні стандарти. Тому ми прийняли політичне рішення і тепер діяльність практично всіх провідних пропагандистських ресурсів Путіна в Україні обмежена або прямо заборонена. Тим “корисним ідіотам” на Заході, які разом з Кремлем протестують проти “утисків свободи слова” в Україні, ми терпляче роз’яснюємо, що воююча країна вправі захищатися так, як може. А те, що більшість російських засобів масової інформації – це не медіа, а пропагандистські рупори, нарешті побачили і в США, і у Франції, і у Великій Британії.
2. Продовження традицій Майдану та прямий вплив народа на формально українські, але прокремлівські ресурси. Так, ті, хто працює на телеканалах “Інтер”, Newsone, “112 Україна” мають прекрасні зарплати. Воно і ясно, грошей в Москві на підрив порядку у сусідніх країнах не шкодують. Але те кислотне середовище, яке створилося в українському суспільстві відносно цих ресурсів, тримає їх на певному поводку. Порядні люди на ефіри туди не ходять, їхніх репортерів скрізь виштовхують, а подекуди і б’ють прості громадяни. В інший час ми всі сприймали такі речі як неприпустимі. Але в умовах, коли протягом 4 років 8% території України є окупованими, коли щодня з фронта приходять звістки про смерті наших військових від рук російських найманців, таке ставлення до зрадників свого народу – це саме просте, що вони можуть очікувати. Свіжий приклад гібридних методів у гібридній війні: в Україні група громадських активістів підготувала петицію до українського парламенту про припинення діяльності телеканалів Newsone та “112 Україна”. Вона за лічені години зібрала необхідні 25 тисяч голосів іІ парламент підтримав цю вимогу. Невдовзі рада національної безпеки та оборони України прийматиме рішення про заборону їх діяльності. Так, це політичне рішення, але по суті це чудова ілюстрація можливостей прямої демократії .
3. Робота правоохоронних структур, спрямована на притягнення до кримінальної відповідальності працівників тих медіа, які надавали допомогу Москві в інформаційній війні. Нещодавно був затриманий керівник українського представництва інформаційного агентства “РИА Новости”, який під час окупації росіянами Криму виконував інформаційне забезпечення цього процесу і за вказівками з Москви свідомо поширював фейки. Зараз триває слідство, його звинувачують у державній зраді. На його захист відомий кремлівський пропагандон Дмитрий Киселев намагався розгорнути кампанію захисту в Європі, проте невдало. Там вже добре розуміють з ким мають справу і особливо не підтримують росіян. Путін п’ять разів публічно на міжнародних зустрічах заявляв, що це неподобство і нещасного Вишинського судять ні защо. Але і президент Франції Макрон, і канцлер Німеччини Меркель лиш широко позіхали.
4. Розвиток національної мережі засобів масової інформації та українського сегменту Інтернету. В Україні було створене міністерство інформації, яке багато хто спочатку критикував. Говорили, що так ми скотимося в тоталітаризм. Але нічого такого не сталося. За підтримки міністерства створено десятки інформаційних майданчиків, з яких до людей доводить реальна, невідредагована Москвою інформація, розвінчуються фейки кремлівської пропаганди. І зараз можемо констатувати, що його робота приносить свої плоди. Монополія Москви помалу йде у минуле.
Звичайно, ці зусилля ще не вирішують проблему повністю. Але голос Москви в Україні звучить сьогодні на три порядки тихіше, ніж це було 5 років тому. Той беззаперечний контроль, який москалі мали ще зовсім недавно, змінився на інформаційний паритет, який поступово прогресує на користь України.
Друзі. Нас попереду чекає ще дуже багато боротьби, в якій будуть і поразки, і втрати, і помилки. Але головне вже є – ми вистояли, не скорилися, здобули підтримку цивілізованого світу. Дякуючи вашій мужності, дякуючи хоробрості українських солдат на Донбасі, агресор зрозумів, що його час минув. Він ще дуже сильний. поки що. Наша справа не здаватися. І ми обов’язково переможемо.
Одним із найзагадковіших періодів української історії є епоха, коли на неозорих просторах України проживав гордий народ, який європейські історики дружно назвали гунами. Цей період є доступним для об’єктивного дослідження, але він став одним із найбільш сфальсифікованих і міфологізованих в світовій історії.
Якби ці події відбувалися на просторах Московії чи Німеччини, то, без сумніву, усе було б зрозумілим. А гунський період став би об’єктом гордості московитів, чи німців. Однак, центром і генератором неймовірних за своєю величчю та драматичністю подій V ст. стала саме Україна, а головною діючою особою — український народ.
Об’єктивний історичний аналіз і сумлінне дослідження першоджерел призвели б до переосмислення багатьох історичних процесів, а також перекреслили б багато міфів.
Довелося б визнати, що у V ст. українці створили могутню імперію скіфів, яка поставила на коліна Римську імперію. А це назавжди поховало би міф про слабкість українців та їхню споконвічну бездержавність.
Ця правда незручна для німців, котрі завжди вважали слов’ян неповноцінними. А в часи Великої Скіфії німці навіть ще власної держави не мали. Ця ж правда незручна і для московитів. Адже спростовується ціла низка міфів, які Московія сама собі вигадала.
Наприклад, про вищість і першість «великоросів» серед слов’янського світу, про неможливість існування будь-якої державності на території України у період до Київської Русі, про залежність «малоросів» від Росії у силу їхньої неспроможності створити власну державу тощо.
Що ж можемо дізнатися про походження, рід занять і спосіб життя гунів, якщо гортатимемо сторінки офіційної версії їхньої історії? Ще у ІІІ тис. до Р. Х. у степах на північ від Китаю проживали племена хунну (у китайських першоджерелах — сюнну), головним заняттям яких було кочове скотарство. Десь на межі ІІ та І тис. у сюнну завершується процес формування родового ладу і виникає своя держава.
За кілька століть степовики розпочинають запеклу боротьбу з Китаєм, яка тривала тисячу років. Для захисту від аґресивної кочової імперії Сюнну китайці за наказом імператора Цінь Шихуанді навіть почали споруджувати Великий китайський мур.
У середині ІІ ст. сюнну були розгромлені. Велика кочова імперія розпалася, але 30 тис. найнепокірніших кочовиків подалися на Захід. А через 200 років із якогось дива вигулькнули у Європі. Значна частина Європи була підкорена гунами (так їх тепер стали називати). Центр імперії гунів історики розмістили на території Угорщини.
Після такого історичного подарунку мадярам десятки археологічних експедицій вирушили у різні кінці країни у пошуках слідів міфічних гунів. У музеях терміново почали вибудовувати вражаючі експозиції, наповнені картинами з уявними сценами життя кочовиків і восковими фігурами низькорослого, з кривими ногами та розкосими очима Аттили.
Також історики постаралися, щоб в усіх, хто вивчатиме чи просто цікавитиметься історією, зовнішній вигляд прийшлих степовиків викликав відразу та змушував гидливо кривитися.
Що ж в офіційній версії походження гунів є правдою, а що брехнею? Кочова імперія Сюнну (Хунну) не є вигадкою. Перша згадка про народ сюнну датується ще 2356 роком до Р. Х. Зазнавши поразки від китайських імператорів із династії Хань, частина сюнну вирушає на Захід.
Отож, усе, що стверджують прихильники азійського походження гунів, правда? Так, але лише до того моменту, коли кочовики хунну-сюнну під тиском Китайської імперії вирушають на Захід. До Європи степовики, як виявилося, не дійшли. Сліди їхньої присутності археологи знайшли лише на території Казахстану.
Якщо вірити прихильникам азійського походження гунів, то азіати-монголоїди кілька століть перебували в Європі. Вони тероризували народи, громили Римську імперію.
За підрахунками вчених загальна кількість орди мала б сягати більш, ніж півмільйона людей. І при цьому кочовики не залишили після себе жодної серйозної пам’ятки матеріальної культури?
В Європі не знайдемо жодного топоніма, жодного міста чи географічного об’єкту, чиї назви були б тюрксько-азійського походження. А ще покажіть нам бодай одну європейську мову, яку хунну збагатили б своїми словами. Невже європейці після 300 років спілкування з кочовиками не запозичили бодай сотні їхніх слів?
Ніде у творах тогочасних істориків не згадується про навалу азіатів-хунну. Ніде в українських піснях, поемах, думах чи легендах ми не зустрінемо бодай натяку на присутність на наших землях азіатів хунну чи сюнну. Так само не зустрінемо їх і в європейських епосах і хроніках.
Але звернімося до свідчень стародавніх істориків. 124 року поет Діонісій Перієгет у своєму творі «Землеопис» згадує якихось уннів, котрі жили на просторах між Каспійським і Чорним морями.
Грецький географ, математик та астроном ІІ ст. Клавдій Птолемей у своїй «Географії» писав: «Між бастарнами і роксоланами живуть хойни». Бастарни в ті часи жили в Карпатах, а роксолани займали лівобережжя Дніпра. Отже, хойни (гуни) мешкали на етнічних українських землях.
Марціан Гераклійський (ІІІ ст.) повідомляв, що навколо Дніпра, за аланами, живуть хоани. Знову ж таки, на етнічних українських територіях.
Історик IV ст. Амміан Марцеллін писав: «Плем’я гунів, про яке мало відомо з давніх пам’яток, живе за Меотійським болотом». Меотидою називали Азовське море. Приблизно на цих же територіях оселяє гунів й історик IV ст. Філосторгій. Про гунів, як про корінних жителів Скіфії-України писали також історики VI ст. Йордан і Прокопій Кесарійський.
То ідеологи азійського походження гунів мають рацію? Дикі кочові орди справді у IV ст. заполонили простори Європи? Але ж перші згадки про гунів на території України, залишені нам Клавдієм Птолемеєм, відносяться до ІІ ст. У цей час справжні хунну-сюнну ще вели війни з Китаєм і навіть не думали кочувати на Захід.
І з’являться в Європі лише через 200 років! Отже, коли Клавдій Птолемей у ІІ ст. писав про хойнів, які проживають між бастарнами та роксоланами, то мав на увазі не азіатів-хунну, а зовсім інший народ! І стародавні автори, описуючи гунів, навіть не згадують про їхнє азійське коріння.
Читаючи давніх істориків, можна скласти уявлення про зовнішній вигляд гунів. Ось що про них писав Прокопій Кесарійський (VI ст.): «Вони світлошкірі й не бридкі на вигляд. І спосіб життя у них не схожий на скотський».
В іншому місці цей же автор пише наступне: «Вони дуже високого зросту й величезної сили». Покажіть нам білошкірих, високих і фізично міцних азіатів!
Прокопій Кесарійський також засвідчив, що у VI ст. у Візантії була мода голити бороду, носити довгі вуса й оселедець. Візантійці називали це «гунською модою». «Вони не кочівники, здавна живуть осіло на плодючій землі.
Ними управляє один цар, і мають вони засновані на законі державний устрій, живучи один із одним та із сусідами чесно та справедливо, нітрохи не гірше за римлян чи персів», — писав він. Чи нагадують ці описи диких степовиків-азіатів?
А в Х ст. Візантійський імператор і видатний історик того часу Костянтин Багрянородний писав про українців: «Цей народ називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами».
Дещо пізніше, в XI ст., північнонімецький хроніст Адам Бременський стверджуватиме, що в Подніпров’ї споконвіку проживали гуни, а Україну він називає Гунігард. Столицею цієї держави було місто Хівен, тобто Київ!
У ХІІ ст. ще один німецький хроніст, Гельмольд, у своїй праці «Хроніка слов’ян» також називав Україну Гунігардом. Не забуваймо, що мова йде про період, коли наймогутнішою державою Європи була Русь-Україна. А європейці продовжують називати українців гунами? Це при тому, що гуни начебто зникли ще півтисячі років тому?
Ще один учений ХІІ ст., Євстафій писав: «Унни або тунни — каспійський народ із племені скіфів». Його сучасник Саксон Граматик також вважає українців-русичів і гунів одним народом.
І навіть у ХVІІ ст. шведський учений Олай Варелій писав, що шведи з давніх-давен називають Русь Гунігардом.
Жодного загарбання європейського континенту дикими азійськими кочовиками у IV ст. не було. Племена хунну в Європі ніколи не блукали, не розбишакували і жодного стосунку до української й європейської історії не мають!
А в Європі справді проживав великий народ, який стародавні історики називали гунами. Але вони не мали тюркського коріння і були високими, міцними та світлошкірими європейцями. А те, що їхня назва «гуни» подібна до «хунну», жодним чином не ріднить їх із азіатами.
Європейські гуни багато тисячоліть проживали на своїй території, від діда-прадіда займалися хліборобством, не проживали в юртах і ніколи не були кочовиками.
Це був висококультурний і цивілізований європейський народ. Це була наша українська держава! Саме звідси гуни розпочали експансію проти сусідніх народів, створивши за якийсь час велетенську імперію з центром у Києві!
Імперія гунів стала найбільшою державою за всю історію української нації. І вона має стати об’єктом нашої особливої гордості!
Оскільки від історії нам, схоже, нікуди не втекти, висловлю кілька своїх думок на цю тему. Польща й Україна мають сотні років спільного минулого, і, на жаль, воно було непростим, а часто й трагічним.
Проте чи є в нинішній Європі дві сусідні країни, у відносинах яких не було б трагічних, кривавих сторінок? І що б сталося з Європейським Союзом, якби зараз кожен витягнув зі скринь свої старі образи й претензії?
Разом із тим я переконаний, що визначальними в польсько-українській історії були не війни й конфлікти, а саме століття мирного співжиття, спільна праця, мільйони спільних шлюбів і народжених в них дітей. Про це свідчить результат історичного розвитку: сьогодні ми маємо дві надзвичайно близькі нації з подібними мовами, культурами, ментальностями й цивілізаційними цінностями, а також з природною налаштованістю на подальше мирне й дружнє співжиття. Дуже хочу сподіватися, що нинішня ситуація не зможе цю налаштованість зруйнувати.
Я абсолютно впевнений: не існує жодних об’єктивних причин для будь-якого погіршення взаємин. Проте нас несподівано накрила непотрібна й шкідлива для обох народів хвиля з минулого, штучно піднята й розбурхана політиками й медіа.
До історії треба підходити з великою повагою й обережністю. З її контексту не можна видирати й перекручувати ті факти, які комусь потрібні в дану хвилину. Нею не можна жонглювати, її не можна кроїти, як кому заманеться.
Неприпустимо також привласнювати собі як саму історію, так і право на остаточну істину. Є об’єктивні історичні факти, але кожен народ, кожна держава все-таки дивиться на минуле через свої національні окуляри, тобто з певною мірою суб’єктивності. З особливою силою це може проявлятися при оцінці сторонами-учасницями давніх воєн, а також історичних персонажів. Тому нерідко одна й та ж особа є для одного народу видатним полководцем, а для іншого – жорстоким загарбником, для одного – героєм-визволителем, а для іншого – зрадником і заколотником.
Скажімо, гетьман Богдан Хмельницький об’єктивно є досить суперечливою постаттю. Виборюючи для України самостійність, він уклав спілку з Московією, сподіваючись на православну єдність. Ми знаємо, що це привело Україну до нового, ще гіршого рабства й спричинило не одну національну катастрофу. На мою думку, це мало катастрофічні наслідки й для самої Росії, оскільки породило в неї імперську самосвідомість і на сторіччя вперед заблокувало їй шлях до нормального розвитку.
Але як би там не було, Хмельницький увійшов в історичну пам’ять українців саме як герой, який визволив Україну від польського поневолення й тяжкого національного приниження. При цьому він ніколи не зазіхав на власне польські землі, не прагнув завоювати Польщу й підкорити її Україні. Тому нам важко погодитися з польськими антипатіями щодо Хмельницького.
Однак цивілізована Європа зрештою виробила неписані правила співіснування різних національних варіантів історії. Головне тут взаємна повага, толерантність і намагання якщо не прийняти, то принаймні зрозуміти точку зору іншого. Натомість непристойними вважаються намагання силоміць надягти свої власні історичні окуляри на носа сусідові. На жаль, саме цим зараз і займаються польські політики.
Ще більшої делікатності й толерантності вимагає новітня історія, у нашому випадку це передусім українсько-польські війни й трагічні етнічні конфлікти ХХ століття. Тут також діє правило «національних окулярів». Бандера, ОУН і УПА боролися за незалежну Українську державу не тільки проти польського, але й німецького та радянсько-російського панування. І боролись вони не просто на українських етнічних землях, а на державній території Західноукраїнської Народної Республіки, яка виникла на руїнах Австро-Угорської імперії одночасно з Республікою Польщею і яку Польща невдовзі захопила. Саме боротьба за незалежну Україну є головним чинником, за яким ми, сучасні українці, оцінюємо діяльність ОУН-УПА, і ніхто не може нам заборонити вважати їх героями.
На початку цього року поблизу карпатського села Рунгури я відвідав відновлену бандерівську криївку. 9 лютого 1951 року (через 6 років після закінчення Другої світової!) тут героїчно загинули п’ятеро бійців УПА. Їх видав зрадник, НКВД-исти виставили перед собою 15-річних підлітків з сусіднього села, примусили їх відкрити ляду й закидали бункер гранатами. За кількасот метрів знаходилася ще одна криївка з шістьома партизанами. Усі вони покінчили з собою, аби не потрапити в полон. Це їх ми повинні зректися? Це їх ми мали б вважати злочинцями? Ясно, як білий день, що такого не буде ніколи.
При цьому хочу чітко наголосити: воєнні злочини, злочини проти людства, вчинені в ході українсько-польських конфліктів протягом Другої світової війни та після неї, не мають виправдання. Однозначно засуджую всі такі злочини – і ті, що спрямовані проти українців, і ті, що проти поляків. У нинішньому трактуванні подій польською стороною проглядає тенденція поставити знак рівності між національно-визвольною боротьбою українців і злочинами проти цивільного польського населення. У принципі в такий спосіб можна дискредитувати будь-який визвольний рух. Але й для таких ситуацій цивілізована Європа давно знайшла відповідь: кожен злочин індивідуальний і має своїх виконавців, які й повинні нести за нього відповідальність. Приписування ж злочину усій нації чи всьому визвольному рухові є неприпустимою пропагандистською маніпуляцією.
Якщо ж деякі польські політики й далі наполягатимуть на забороні в Україні Степана Бандери й УПА, то за принципом «почни з себе» вони б передусім мали заборонити Юзефа Пілсудського з його жорстокою «пацифікацією» українців Галичини, а також Армію Крайову, чиї загони здійснювали криваві каральні акції проти українських сіл.
3-го березня виповнюються чергові роковини трагедії українського села Павлокома, в якому вже в 1945 році місцева польська самооборона та підрозділи Армії Крайової під командою поручника Юзефа Бісса розстріляли 366 українців, серед них 157 жінок та 59 дітей віком до 14 років. І таких сіл було не одне й не десять. То що будемо робити з Армією Крайовою?
Ми готові визнати й засудити злочини, вчинені проти поляків, але й Польща повинна зробити те ж саме щодо злочинів проти українців. Поки що ж вона свідомо демонструє виразно однобоке бачення: українську сторону протистояння змальовує виключно чорними фарбами, а польську представляє як «білу і пухнасту».
Про те, що історія не буває чорно-білою, свідчать і такі факти, які багатьом у Польщі сьогодні можуть здатися неймовірними: після приходу комуністів підрозділи Української повстанської армії та польського руху «Свобода і Незалежність», керованого колишніми офіцерами Армії Крайової, не раз проводили спільні збройні акції проти військ НКВД. Найбільш відомою з них стала операція в Грубешові Люблінського воєводства у травні 1946 року. У свою чергу комуністична машина терору однаково нещадно розправлялася як з польськими, так і з українськими підпільниками. Багато з них знайшли свій вічний спочинок у спільних братських могилах, одну з яких було нещодавно відкрито й на Варшавських Повонзках. До речі, більшість пам’ятників воїнам УПА на території Польщі стоять на могилах тих бійців, які полягли саме в боротьбі з радянським НКВД, проти якого воювала й Армія Крайова.
На жаль, нещодавно ухвалений у Варшаві Закон «Про внесення змін до Закону про Інститут національної пам’яті – Комісію з переслідування злочинів проти польського народу і деяких інших законів» став яскравим прикладом однобокого, чорно-білого підходу до історії.
Як відомо, закони мають «букву і дух». Слід визнати, що польські юристи доклали зусиль, аби якомога ретельніше виписати букву, але суть Закону настільки хитка й непевна, що їм це зробити не вдалося.
Згідно з доповненнями до закону, ув’язненням карається заперечення фактів злочинів «українських націоналістів і членів українських формацій – колабораціоністів Третього рейху Німеччини». Заплющмо на хвилину очі на те, що націоналісти й колабораціоністи подаються як синоніми, хоча насправді вони були антонімами. Поставмо запитання, хто ж такі тут українські націоналісти й що вважається їхніми злочинами?
Закон роз’яснює, що такими злочинами є «дії, вчинені українськими націоналістами в 1925-1950 роках, які полягають в застосуванні сили, терору чи інших форм порушення прав людини щодо індивідуальних осіб чи суспільних груп».
Даруйте, але саме в цей період українські патріоти вели визвольну боротьбу проти іноземних окупацій Західної України. Отже, йдеться не тільки про тих українців, які вчинили воєнні злочини проти людяності, а взагалі про всіх патріотів, які боролися за незалежність України. А з цього випливає, що сьогодні будь-який українець за будь-яку позитивну оцінку наших визвольних змагань може бути ув’язнений в Польщі на 3 роки, оскільки Польща має про ці змагання інакшу думку. Під реальною загрозою опиняється і корінна українська меншина, і майже мільйон наших заробітчан, що працюють у Польщі. Більше того, кара настигне українця, навіть якщо свою оцінку він висловив у себе в Україні. Коли послідовно дотримуватися букви нового закону, то польська поліція у Варшаві має зсаджувати таких українців з поїзда, скажімо, «Київ – Берлін» і запроторювати їх у каталажку. Чи я щось не так розумію?
Наступне запитання: а чому в Законі не згадуються польські колабораціоністи Третього рейху, адже вони теж вчинили злочини проти своєї батьківщини. І чому нема ні слова про польських націоналістів, серед яких були й такі, що брали участь у масових убивствах українців.
Як окремий злочин українських націоналістів і українських колабораціоністів Третього рейху Закон виділяє «участь у винищенні єврейського населення чи геноциді громадян Речі Посполитої на теренах Волині і Східної Малопольщі».
На жаль, на Волині йшла взаємна різанина, тож якщо взагалі починати говорити про геноцид, то теж про двосторонній. І знову ж таки, чому не згадуються польські колабораціоністи? Адже їх було немало по всій Польщі й вони допомагали нацистам у проведенні Голокосту.
Окреме обурення викликає вживання в сучасному польському Законі назви «Східна Малопольща». Так, виявляється, за часів Пілсудського називали українські землі Львівщини, Станіславщини й Тернопільщини. Ясновельможне панство, це що, випадкова обмовка чи невдала спроба пожартувати?
Це щодо букви. А з духом іще гірше. (До речі, саме дух Закону викликав різку негативну реакцію Ізраїлю і Сполучених Штатів). Автори Закону явно привласнили собі право на абсолютну історичну істину й право диктувати своє бачення іншим країнам. При цьому вони подають польську сторону як апріорі непогрішиму, а грішними огульно представляють усіх інших, передусім українців.
Це відверта підміна реальної історії пропагандою. Це наївна спроба відретушувати минуле політичним декретом. Це й зверхність щодо інших країн та народів. Це затикання рота, обмеження свободи слова й дискусії. Це, зрештою, залякування. Це дорога в нікуди.
Постає питання, що ж робити, де вихід? Відповідь, знову ж таки, вже давно вироблена, на ній власне й побудоване мирне співжиття націй у Європейському Союзі. Тут найкращим зразком є колишні одвічні вороги, а нині найближчі друзі й партнери Німеччина і Франція. Їхні політики залишили гострі проблеми минулого науковцям, а самі ретельно стежать, щоб це минуле не затьмарило сьогодення й завтрашній день. Взаємна повага, толерантність, спільний осуд злочинів й вшанування невинних жертв, зрештою прагматизм і елементарний здоровий глузд – ось перевірений європейський рецепт подолання нинішньої кризи в українсько-польських відносинах.
Нагадаю й заповіт, який залишив нам великий поляк, в жилах якого текла й українська кров, святий Іван Павло ІІ: «Пробачаємо й просимо пробачення!»
Найбільше засмучує те, що іще зовсім недавно Україна й Польща жили за цим заповітом. Ми по праву вважалися еталоном міжнаціонального примирення заради спільного майбутнього. Президенти обох держав не раз на могилах невинних жертв разом віддавали шану і українським, і польським загиблим. Просили пробачення і прощали. Та ж Павлокома в Польщі й Павлівка в Україні стали не тільки місцем нашої спільної скорботи, а й символом спільної надії та відновленого братерства.
Ми просто не маємо права нехтувати заповітом Івана Павла ІІ й безглуздо втрачати все, чого досягли неймовірними зусиллями наші політики й дипломати, наші інтелектуальні еліти, мільйони звичайних українців та поляків.
Невже не зрозуміло, що від ескалації історичних суперечок не може виграти ні Польща, ні Україна, що користь від цього може одержати тільки одна сторона – Росія. Саме це змушує мене припускати, що ідею спекуляцій на польсько-українській історії польським націоналістам підсунув не хто інший, як російські спецслужби. Якщо згадати про їхній вплив на «Брекзит», втручання у вибори в США, референдуми в Голландії та Каталонії, то такі підозри виглядають цілком логічними.
Головне ж, на що хочу звернути увагу польських колег, які цікавляться історією: у минулому відсутність солідарності між Польщею й Україною рано чи пізно закінчувалася тим, що обидві вони потрапляли під московське ярмо. Якщо хтось заколисує себе вірою в те, що з Польщею таке більше трапитися не може, то мушу застерегти наївних: програма-максимум Кремля – дезінтеграція ЄС і відновлення сфери впливу колишнього СССР, розпад якого В.Путін вважає «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття». Зрештою, чотири розподіли польської держави за участю Росії і повна залежність Польщі від СССР у повоєнний час мали б чогось навчити й найбезтурботнішого політика.
У нас було нехай і непросте, але спільне минуле, у нас спільне сучасне і, не сумніваюся, у нас повинне бути й буде спільне європейське майбутнє. Ми не сміємо просто так занапастити нашу дружбу й наше справді стратегічне партнерство, від якого, цілком можливо, сьогодні залежить доля обох народів.
Я готовий до відвертого діалогу з польськими колегами, я готовий разом із ними вшановувати пам’ять наших загиблих всіх національностей, просити пробачення й прощати. Я готовий узяти на себе відповідальність за те, щоб повернути наші взаємини в нормальне й цивілізоване європейське русло. На жаль, поки що я не бачу такої готовності з польської сторони. Але я твердо знаю, що іншого шляху у нас просто не існує.
Закликаю українців та поляків, яким дорогі наші спільні надбання, не мовчати й сказати своє слово.
Встановлення пам’ятника отаману УНР Симону Петлюрі, яке відбулося у Вінниці 14 жовтня, сколихнуло українське суспільство.
Гострі дискусії та суперечки заповнили простори соцмереж, адже частина користувачів зраділа черговому прояву патріотизму, бодай у формі встановлення монументу, а інша частина – гнівно плювалася, посилаючись на широко відоме припущення, що Симон Васильович – затятий антисеміт.
Фото – Зеркало Недели
Обурення фактом встановлення пам’ятника у Вінниці дійшло аж до ізраїльського Кнесету, де одна із депутаток, Ксенія Свєтлова, представниця «Сіоністського табору» офіційно звернулася до вінницького мера Сергія Моргунова та посла України в Ізраїлі Геннадія Надоленка з вимогою, аби монумент прибрали з єврейського кварталу Вінниці.
Навіть російський президент Володимир Путін не оминув своєю увагою цю подію, котра має, здавалося б, радше містечкове значення. Лідер Кремля вчергове нагадав про єврейські погроми українського отамана, відзначивши, що український народ зовсім не прагнув увіковічення пам’яті про цього історичного героя у монументі. За його словами, за встановленням пам’ятника Петлюрі у Вінниці стоять провладні структури.
Першими обурилися вінницькі євреї
Одним із перших, хто публічно висловив свою позицію стосовно встановлення монументу у єврейському кварталі Вінниці, став фотограф та блогер Зорій Файн.
Зорій Файн. Фото – ФБ
«Я вважаю недоречним сьогодні встановлювати пам’ятники сумнівним персонажам історії, таким, як Петлюра. Тим більше, що ще живі нащадки постраждалих у ті буремні часи, і цей пам’ятник є плювком їм у душу. Суд у Парижі у 1927 році, спираючись на свідчення постраждалих, повністю визнав його провину та виправдав людину, яка його вбила. Ніяких інших серйозних судових або наукових зібрань з цього приводу за майже сто років не проводилося. Я, як законослухняний громадянин, готовий визнати будь-які висновки з цього приводу кваліфікаційної комісії, в яку будуть обов’язково залучені міжнародні експерти. Думку наших доморощених фахівців ми знаємо», – написав у соціальній мережі «Фейсбук» Зорій Файн.
Звинувачуючи Петлюру, він посилається на спогади членів власної родини, якій довелося пережити єврейські погроми. Також він опублікував лист Жаботинського від 11 жовтня 1927 року в редакцію газети «Последние новости», позиція якого повністю співпадає з поглядами Файна: «Петлюра був главою українського уряду і української армії протягом двох років і більше; майже весь цей час тривали погроми; глава уряду і армії їх не придушив, винних не покарав і сам у відставку не подав. Значить, він прийняв на себе відповідальність за кожну краплю пролитої єврейської крові».
Фото – lechaim.ru
Є свідки погромів
Скандальний пост вінницького фотографа прокоментувала американська письменниця Олена Цвелик: «Коли я прочитала пост Зорія про відкриття пам’ятника Петлюрі, я згадала своїх рідних із Брацлава, загиблих з «милості» Петлюри і його отаманів. Моя бабуся, Белла Красноштейн, разом з батьками та молодшим братом пережила у Брацлаві 14 погромів, під час одного з яких померла її молодша сестра Етель; петлюрівцями був убитий і наш родич, Борис Каган. А 7 травня 1919 року, коли не «повстанці», а місцеві селяни прийшли до Брацлава й зайнялися вбивством євреїв і грабунком їхньої власності, були вбиті кузен мого прадіда Нісон Красноштейн і його дружина Етель. Їхні надгробки можна побачити на старому єврейському кладовищі Брацлава поруч із пам’ятниками на могилах Ісроеля Авербуха та його дружини і дочки. Ви запитаєте, до чого тут Петлюра? Так до того, що він був керівником УНР, і на ньому і його отаманах лежить відповідальність за вбивство невинних людей. І прості селяни не приїжджали б громити євреїв, якби знали, що влада за це суворо покарає. А влада не діяла, і ми мали те, що мали».
Конфлікт через отамана – наслідок пропаганди СРСР
Пам’ятник Симону Петлюрі встановили навпроти будівлі обласного радіо 14 жовтня – на Покрову, у День захисника України. Автор скульптури – вінницький митець Володимир Оврах. Замовник – меценат Сергій Капуста.
Рішення щодо встановлення прийняла наукова спільнота істориків Вінниці, мотивуючи його тим, що фігура отамана УНР вже давно перейшла фазу несприйняття соціумом.
«Ця постать точно не знаходиться на першому місці у списку історичних персон, що поляризують українське суспільство. У нас є набагато «гостріші» персонажі: наприклад, Бандера чи Шухевич. Ми сподівалися, що особа Петлюри вже пройшла етап несприйняття українським суспільством. Але, можливо, десь і помилялися. Скоріш за все таке ставлення до відкриття пам’ятника Петлюрі у Вінниці зумовлене слабкою обізнаністю та існуванням у головах багатьох людей уявлень ще радянської доби – зокрема йдеться про те, що Симон Петлюра – антисеміт і вся його діяльність зводилася виключно до єврейських погромів», – розказав журналісту видання Persona.Top директор Державного архіву Вінницької області, доктор історичних наук, професор Юрій Легун.
Юрій Легун. Фото – ФБ
Історик Ігор Бігун, порівнюючи представника УНР Петлюру з провідником ОУН Бандерою, також відзначив, що Петлюра значно прихильніше сприймається українцями.
«Приміром, коли у 2008 році в центрі Києва з’явилася вулиця Петлюри, то не було такого суспільного резонансу, як із проспектом Степана Бандери у 2017-му. І та вулиця спокійно пережила чотири роки правління Януковича і «Партії регіонів», і ніхто її не чіпав», – згадує Ігор Бігун.
Відзначимо, що у Вінниці після декомунізації низка вулиць стала носити імена видатних українців та діячів часів УНР: отамана Якова Шепеля, міністра УНР Івана Огієнка, генерала Марка Безручка, полковника Якова Гальчевського, сотника Миколи Битинського, героїв Крут і самого Симона Петлюри.
«Якихось помітних протестів проти цих найменувань помічено не було. Інша річ, коли ми говоримо про Росію та її агентів – там панівний дискурс однаково непримиренний до обох українських діячів: і до Бандери, і до Петлюри. Крім того, якась частина громадян України ще живе в полоні радянських стереотипів про «Петлюру-антисеміта» чи «Петлюру-русофоба». Трапляються абсолютні нісенітниці, коли Симона Петлюру звинувачують у тому, що він нібито після Другої світової війни в Галичині вчительок вішав», – пояснює причини несприйняття постаті отамана УНР науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху Ігор Бігун.
Ігор Бігун. Фото – Радіо Свобода
Петлюру не сприймають євреї, а не українці
За словами директора Державного архіву Вінницької області Юрія Легуна, постать отамана УНР поляризує не саме українське суспільство – тут радше йдеться про несприйняття його частиною єврейської громади. Причому у Вінниці незадоволені пам’ятником лише окремі представники єврейської общини, організованого спротиву не було – можливо, тому, що й самих євреїв, на жаль, залишилося мало.
На думку наукового співробітника Центру досліджень визвольного руху Ігоря Бігуна, імовірно, чимало євреїв знають про Петлюру лише те, що про нього розповідали в радянські часи.
«Не варто також забувати про те, що після Голокосту єврейська спільнота дуже гостро сприймає будь-які вияви антисемітизму, діючи часто за принципом «найкраща оборона – це напад». Це призводить до того, що шквал критики можна, не розібравшись, скерувати на людину, яка проти євреїв ніколи не виступала. Немає жодного документа, в якому б Петлюра наказував чинити погроми чи схвалював їх. Зате є документи, що засвідчують, як Головний отаман боровся як із самим цим явищем, так і з погромниками».
Чому монумент встановили у Вінниці
Встановлення пам’ятника, на думку професора Юрія Легуна, було цілком логічним та виправданим кроком.
«Вважаю, що з історичної точки зору відкриття пам’ятника було доцільним, адже ми святкуємо сторіччя Української революції, а Симон Петлюра прямо пов’язаний з Вінницею – тут перебувала Директорія УНР. Тому серед істориків Вінниці не було жодних сумнівів, що у річницю революції варто відкрити пам’ятник Петлюрі. А виступ Путіна з цього питання лише підтвердив нашу абсолютну правоту!».
Пам’ятник Симону Петлюрі, як стверджує редактор «Історичної правди» Ігор Бігун, може встановити будь-яке місто України, оскільки той був керівником усієї Української держави, яка офіційно включала навіть більше територій, ніж зараз.
«В Українській революції 1917—1921 рр. та службі УНР брали участь мешканці всіх регіонів України. І на Сумщині, і на Донеччині, і на Дніпропетровщині, і на Одещині, я вже не кажу про Правобережжя, ми знайдемо петлюрівців та історію їхньої боротьби за незалежну Україну», – говорить історик.
За його словами, доцільність спорудження пам’ятника у Вінниці можна пояснити тим фактом, що це місто певний час було тимчасовою столицею УНР. Після відступу Директорії з Києва під натиском Червоної армії влада евакуювалася до Вінниці й перебувала там весь лютий 1919 р. Загалом протягом 1919—1920 рр. Вінниця тричі побувала місцем розташування найвищих державних органів України. Очевидно, Симон Петлюра як керівник держави жив і працював у місті в той час.
«Засвідчити це пам’ятником, як на мене, хороша ідея як для вшанування самого Петлюри, так і для формування у вінничан історичної пам’яті, яка б ідентифікувала місто з традиціями визвольної боротьби УНР, а не УРСР і «совка» в цілому», – говорить Ігор Бігун.
Вінницькі євреї були в рядах армії УНР
Зокрема, історик нагадав, що окрім згаданих Шепеля і Гальчевського, Вінниччина дала Армії УНР таких воєначальників, як підполковник Олександр Кузьмінський, полковник Олександр Волосевич, генерал-хорунжий Микола Яшниченко, генерал-майор українізованих військ Центральної Ради Яків Гандзюк тощо.
«Та що вже говорити – у самій Вінниці в 1897 р. народився, мабуть, найвідоміший єврей в Армії УНР – сотник артилерії Семен Якерсон. Він, до речі, дуже цікаво зазначив свою ідентичність в анкеті старшини: національність — українець, віросповідання – юдей», – розповідає Ігор Бігун.
Фото – ЯкерсонФото – ЯкерсонФото – Якерсон
Не хочуть розв’язати вузол політичних міфів?
Медійники, активісти та лідери думок Вінниці мають різні точки зору щодо встановлення монументу одному з очільників Української Народної Республіки. Зокрема, радіоведучий Вадим Василенко в соцмережі відзначив, що присутність пам’ятника Головному отаману у нашому місті, на вулиці його імені, у дворі будинку, де містилася його канцелярія (нині це приміщення Вінницького обласного радіо) є самозрозумілим.
Вадим Василенко. Фото – ФБ
«Для мене насамперед це вулиця, якою ходжу, будинок, у якому працюю. Відкриття монументу – досить скромного, але художньо цілісного, тут і тепер не було несподіванкою: коли ж, як не тепер, і де ж, як не тут? Не стала несподіванкою і реакція зрозуміло кого, зрозуміло чому, але незрозуміла мовчанка істориків і журналістів, як і дивні відмовки місцевих ЗМІ від «небезпечних питань». Не менш дивні судження й псевдоекспертів, яких усе ж впустили у публічне мовлення: від фотографів до підприємців і голів організацій різного штибу й масштабу – і жодного, таки жодного фахового голосу (а в місті працюють два історичних факультети з відповідними кафедрами та фахівцями!)», – написав у мережі «Фейсбук» радіоведучий.
За його словами, наразі навколо монументу вирує шквал брехні та побрехеньок, і немає жодної серйозної спроби розв’язати вузол політичних міфів: «Безголоса історія та мова фактів капітулюють перед голослівною публіцистикою».
Петлюра – не герой, щоб стільки про нього сперечатися
Журналіст, блогер, лікар Олег Левадний переконаний, що монумент не є настільки суспільно важливим, аби так затято його обговорювати.
«Петлюра не поляризує суспільство. До нього, власне, і діла не було нікому. Непослідовний політик, бездарний полководець, що не контролював навіть власну армію. У цьому контексті вважати його національним героєм, вартим пам’ятників, – це просто не поважати ні себе, ні націю, ні реальних героїв-українців.
Розділила суспільство не сама особистість отамана, а цинічне і глузливе розміщення скульптури посеред старої єврейської слобідки», – вважає Левадний.
За його словами, Петлюра з його військами став символом єврейських погромів в Україні, у яких загинули десятки тисяч мирних жителів: «Нагадаю: існують документально підтверджені та доведені у суді живими свідками факти його злодіянь. Тому цей пам’ятник – це просто плювок в обличчя всім нащадкам тих, хто постраждав від його банди вбивць і мародерів. Причому плювок добре обдуманий і спрямований на свідоме приниження людей і демонстрацію того, хто тут головний».
Історики спростовують обвинувачення проти отамана
Редактор «Історичної правди» Ігор Бігун стверджує, що висунути звинувачення у злочинах отаману УНР не можна, адже закиди щодо антисемітизму та русофобії виглядають сумнівно, оскільки історики давно вже їх спростували.
«Відомо, що процес над убивцею Петлюри Соломоном Шварцбартом був зрежисований ДПУ УРСР, а сам убивця з імовірністю 90% був агентом цієї спецслужби. Тобто це точно не була особиста помста за єврейські погроми, ба більше – Армія УНР була далеко від міста Балти, коли там навесні 1919 р. нібито загинула сім’я Шварцбарта», – пояснює історик.
Документи доводять непричетність Петлюри до вбивств євреїв
Уже 11 січня 1919 р. Директорія УНР за підписами її членів видала звернення до козаків і євреїв із засудженням погромів у Житомирі та Бердичеві. А 28 січня 1919 р. Симон Петлюра в телеграмі до коменданта станції Миргород вимагав розслідувати грабунки єврейського населення українськими вояками і притягти винних до відповідальності. Рада Народних Міністрів УНР 27 травня 1919 р. ухвалила закон про утворення Особливої слідчої комісії для розслідування єврейських погромів. А 8 червня 1919 р. Головний отаман Симон Петлюра та начальник штабу Дієвої армії Василь Тютюнник розіслали у війська телеграму «Смерть погромникам», у якій закликали розстрілювати провокаторів, які підбурюють до погромів. Відозва Головного отамана «Проти погромів» датується 27 серпня 1919 р., а 18 лютого 1921 р. Петлюра особисто пожертвував 18 тисяч польських марок на допомогу євреям-біженцям, про що є відповідна розписка міністра єврейських справ Пінхоса Красного. У листі до військового міністра УНР від 4 січня 1922 р. Симон Петлюра писав про те, що питання надання старшинських звань євреям слід розв’язувати позитивно, бо «по законах наших ми не маємо права робити якісь обмеження для жидів».
«Документи і дослідження засвідчують, що ще від самого початку Української революції Симон Петлюра приязно ставився до єврейського національного руху. Наприклад, у листопаді 1917 р. Петлюра як генеральний секретар військових справ дав згоду Київському союзу євреїв-воїнів на «євреїзацію» деяких військових частин російської армії на теренах Київського військового округу. На посаду комісара єврейських справ при КВО 13 грудня 1917 р. призначили прапорщика Авраама Лапідуса», – розказує Ігор Бігун.
Ось один із документів, який, на переконання істориків, розвінчує міф про Петлюру-антисеміта.
Фото – ГДА СБУ Спр. 74760, т.10. – арк.5
Погроми дійсно були
Водночас в обстановці загального хаосу, воєнного насильства та частої зміни влади на українських землях влада УНР не мала змоги повністю контролювати ситуацію. Тому євреї справді потерпали від сваволі різних армій та формувань, які прокочувалися Україною. Серед війська УНР також траплялися командири та підрозділи, які чинили погроми.
«Здебільшого це були учасники стихійних повстанських загонів, які влилися в армію під час повстання проти гетьмана. Наприклад, погром в Овручі на Житомирщині вчинив отаман Козир-Зірка в січні 1919 р. За особистим наказом Петлюри його заарештували й засудили до смертної кари влітку того ж року. Правда, через те що м. Кам’янець-Подільський, де отаман сидів у тюрмі, захопили білогвардійці, отаману вдалося звільнитися. Згодом він перебіг до більшовиків», – розповідає редактор «Історичної правди».
Убивці євреїв перебігали до різних воюючих армій
Отамани Никифор Григор’єв, Ілько Струк, Соколовський, Ангел та деякі інші теж по кілька разів міняли прапори, під якими воювали. Той же Григор’єв спершу підтримував УНР, потім, у лютому 1919 р., повстав і приєднався до більшовиків – став командиром бригади Задніпровської дивізії Червоної армії. Але і в більшовиків йому не сподобалося, тож у травні 1919 р. він збунтувався і проти них. Загони Григор’єва, що певний час контролювали Причорномор’я, «прославилися» єврейськими погромами. Це стало одною з причин, через які Григор’єва вбили махновці.
Ігор Бігун вважає, що не можна покладати на Петлюру відповідальність за чужі злочини.
«Безумовно, за цих безпринципних і напівкримінальних діячів ані Симон Петлюра, ані командування Армії УНР відповідати не може, – каже історик. – Крім того, відомо, що левову частку погромів учинили білогвардійці зі Збройних сил Півдня Росії, які в другій половині 1919 р. контролювали більшу частину України. Офіційна позиція керівництва (генерал Антон Денікін) щодо євреїв була негативною».
Фото – Statehistory.ru
Науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху Ігор Бігун упевнений, що звинувачення Петлюри в антисемітизмі є абсолютно безпідставними.
«Усіма доступними йому засобами Головний отаман боровся з єврейськими погромами, допомагав жертвам погромів та співпрацював з прогресивними єврейськими колами. Кількох неконтрольованих воєначальників, винних у погромах, влада притягнула до відповідальності. Найбільш показовий випадок – страта у травні 1920 р. отамана Івана Семесенка (Семосенка), винного в погромі у місті Проскурові (Хмельницькому) в лютому 1919 р», – відзначає історик.
Наразі вінницькі євреї вирішили сісти за стіл переговорів з істориками, зокрема з представниками Центру історії Вінниці. Чи вдасться їм досягти консенсусу – покаже час.
«Перед виселенням у Сибір українці закопували вишиванки в землю, щоб їх знайшли нащадки», – сценаристка фільму «Спадок нації» Леся Воронюк
Вишита сорочка – спадок нації, який передається з покоління в покоління, навіть під час репресій, виселень і голодоморів. Про це – документальний фільм Олександра Ткачука «Спадок нації», який уже півтора року мандрує світом та розказує дивовижні історії. У дні, коли ми згадуємо жертв операції «Захід», яких примусово за один день вивезли до Сибіру, документальні факти, встановлені сценаристкою фільму Лесею Воронюк, набувають особливого змісту. Про це журналістка видання Persona.Top і розмовляла з мисткинею.
– Україна — єдина країна світу, де вишиванка є національним одягом?
– Вручну вишитий і оздоблений одяг був у всього людства, доки не було заводів, фабрик, мануфактур. Зараз вишиті сорочки є у білорусів, поляків, чехів, румунів. Але тут треба говорити про нинішню інтерпретацію старовинних речей нинішніми поколіннями. У цьому контексті саме українська вишиванка має найбільшу неповторність і найбільшу ціну, тому що навряд чи ви побачите поляка або румуна, який у будень одягне частину свого старовинного строю на роботу чи на вечірку. А українці вишиті сорочки одягають і в повсякденному житті. У першу чергу їх одягають як символ самоідентифікації. Багато хто вірить, що українська сорочка є потужним оберегом, особливо якщо дівчина чи жінка вишиває її для коханого чоловіка чи дитинки.
– Як ви ставитеся до китайських вишиванок? Зараз багато хто каже, що вони, мовляв, не народні і не мають сили…
– Про силу можна говорити в контексті віри — силу мають ті речі, у які людина вірить. Китайських сорочок на українському ринку зараз не залишилося, і це пов’язано з курсом долара: китайські сорочки просто не можуть конкурувати з тими, які шиють українські фабрики. У нас є у нас стільки підприємств, які шиють сорочки — у Коломиї, Космачі, Косові, Івано-Франківську, Львові, Чернівцях, — що китайський ринок уже сюди не повернеться ніколи, бо вони значно дешевші.
– Тобто автентичну вишивку і вишивання як ремесло зараз Україна потроху повертає?
– Так, повертає, причому в різних форматах і різної якості: є речі кітчеві і не дуже високої якості, але є й такі майстри, які працюють зі старовинними орнаментами. Я можу назвати близько 20 різних дизайнерів, які шиють коштовні унікальні речі, а підприємств, які роблять більш масові речі, вже сотні. Не завжди якісно відшивають чи інтерпретують орнаменти, але в цьому напрямку зараз проводиться багато просвітницької роботи, і ті, хто робить неправильно, автоматично втрачають своїх клієнтів. Ринок адаптується до вимог споживача у символіці та орієнтується в ній. Перед майстернями, які відшивають автентику, стоїть зовсім інше завдання: відшивати зі старих зразків сучасне, щоб ця автентика не розбавлялася, не спрощувалася і не примітизувалася.
Фото — Интернет
– Колись за вишиванку вбивали і репресували. Зараз вона — в моді. Якби ви жили, скажімо, років 70 тому, ви б наважилися тоді зняти такий фільм, як «Спадок нації» чи написати книгу, маючи на те можливості?
– Я б це зробила у будь-який час. Якщо теоретично уявити той час, я думаю, що наважилася б, тому що маю таку звичку — докопуватися до істини. Журналістський фах та історична освіта даються взнаки.
ПРОЕКТ «СПАДОК НАЦІЇ» — ЦЕ БІЛЬШЕ НІЖ ФІЛЬМ. У НЬОМУ, ОКРІМ ІСТОРИЧНИХ ТА МИСТЕЦЬКИХ ЕКСКУРСІВ, Є ПОТУЖНА ДУХОВНА СКЛАДОВА
– Скільки країн побачили вже «Спадок нації»? Як ви його поширюєте?
– Фільм досі мандрує світом, вже відбулися покази в 15 країнах, у деяких і не по одному разу. Його відтитровано п’ятьма мовами: англійською, німецькою, французькою, турецькою та іспанською. Також автори записали диск, який буде поширюватися за кордоном, передусім через діаспору. На діаспору можна покладати дуже багато промоційних завдань і в сфері культурної дипломатії, є країни з дуже потужними осередками.
– Чи чули ви зауваження до фільму або критику?
– Чесно кажучи, ні, але часто люди підходили після фільму зі своїми історіями, пропонували ще додатково включити їхні розповіді у фільм. Можливо, ті історії не такі значні в контексті історії України та культури загалом, але коли ти дивишся, як людина емоційно розповідає, то розумієш, що для неї та сорочка має дуже велике значення.
– Який момент фільму найяскравіший особисто для вас? Той, де «складається пазл», переломний момент, у який розумієш головну ідею і фільму, і взагалі вишиванки як явища?
– Є такий момент — це пов’язано безпосередньо з назвою фільму. Ми зупинились на «Спадку»: тобто мається на увазі спадок і матеріальний, і духовний. А потім, неочікувано для себе, знайшли історію в Сокалі (Львівська область): там під час висилки в Сибір сорочки закопували в землю, щоб уберегти від знищення, адже їх не дозволяли з собою брати. Ті люди не знали, чи повернуться вони із заслання, але інформацію про місця, де закопані ці сорочки, вони передавали з покоління в покоління. І вже в 90-х роках багато їхніх нащадків знайшли ті скрині, повідкопували сорочки. На диво, вони були в гарному стані, не зітліли, не зогнили, що теж вражає, адже тканина в землі пролежала 70-80 років. І там були сорочки з тризубами, з жовто-блакитними квітками. У фільмі ми відтворювали кадри відкопування – справжні скрині зі справжніми сорочками, які зберігаються в музеях або в деяких родинах, «відкопували» у тих місцях, де їх і знайшли насправді. І тоді ми зрозуміли, що ось він – справжній спадок нації, а не просто окремої людини. І саме з цієї історії ми починаємо фільм. От саме у Сокалі абсолютно все стало на свої місця.
УПЕРШЕ ФІЛЬМ БУЛО ПРЕЗЕНТОВАНО В КИЄВІ У 2016 РОЦІ, ЗНЯЛИ ЙОГО ДО ДЕСЯТИРІЧЧЯ ДНЯ ВИШИВАНКИ
– Яке майбутнє в української вишиванки?
– Найкраще майбутнє – якщо вона знову посяде те місце, яке вона колись займала, якщо її цінуватимуть, пам’ятатимуть і передаватимуть з покоління в покоління. Я не кажу, що вишиванка має повністю витіснити сучасний одяг – діловий, чоловічі сорочки чи якісь інші речі, але вона має бути: отак як ікони з рушниками, так у шафі має бути сорочка, яку одягають на особливі випадки в житті.
– А скільки у вашій шафі сорочок?
– У мене багато: є гарна колекція, яку ще бабуся збирала, є і ті, які шила і мама, і я з сестрою. Це не власне мої, це сорочки жінок мого роду, у нас їх більше сотні.
– Як ви продовжуєте свою діяльність у проекті «День вишиванки»?
– Зараз на базі Дня вишиванки створюється проект «ДеВиФільми», у якому ми будемо шукати нові історико-етнографічні теми, знімати фільми, які дуже потрібні для молоді, школярів, для презентації України у світі. Ми розраховуємо на широкого глядача, щоб люди мали можливість дізнаватися про унікальні історичні дані, шукаємо відкриття по всій країні.
Минулої суботи в Болграді відкрили пам’ятник засновнику міста Івану Інзова. Подія викликала чимало обговорень в суспільстві, адже Инзов – російський генерал і нібито прославляти таку людину в Україні не належить.
Однак категоричну позицію деяких радикально налаштованих жителів регіону не поділяє губернатор Одеської області Максим Степанов. На своїй сторінці в Фейсбуці він аргументував, чому установка пам’ятника в Болграді абсолютно логічна і чим насправді є відмова українців від історії, яка пов’язана з Радянським Союзом або Російською імперією.
– У Києві зведено пам’ятник Кию, Щеку, Хориву і сестрі їх Либеді. У Львові коштує значна скульптура його засновнику – князю Данилу Галицькому. Адже це логічно, коли городяни ставлять пам’ятник своєму першобудівнику.
Генерал Іван Микитович Инзов заснував Болград, саме тому – і саме там – йому зводять пам’ятник. Так, ця людина була генералом Російської Імперії … а ще й головою піклувальної комітету про іноземних переселенців на півдні нинішньої Одеської області. Саме завдяки своїх титулів і посад він і зміг заснувати місто: генерал опікувався долею втекли з Османської імперії болгар і гагаузів, яких потрібно було десь селити. До речі, Инзов допомагав також швейцарським переселенцям в Шабо, який створив сьогоднішню гордість виноробства незалежної України – вина «Шабо».
Та й доля самого генерала цікава. Ніхто не знає його походження, як і невідомі імена справжніх батьків, він виховувався як прийомний син. Напевно, тому і турбувався про переселенців і біженців, допомагав їм знайти нову батьківщину, як сам колись знайшов нову сім’ю, в наслідку дослужившись до звання бойового генерала.Коли створювався місто Болград, ще не було незалежної України, але хіба сучасні нащадки тих перших городян не повинні бути вдячні генералові Інзова?
В Україні, як мені здається, склалася нездорова практика: все, що пов’язано з Радянським Союзом або Російською імперією – нам чуже. Корольов, Вернадський, Патон – ми повинні від них відмовитися, тому що ті жили і працювали в Радянському Союзі? Раз Олександр Довженко і Леонід Биков розвивали радянський кінематограф, то значить, вони тепер будуть персонами нон-грата в нашій історії? А як бути з іспанським дворянином і російським віце-адміралом де Рібас? Французькими та російськими дворянами герцогом Рішельє і графом Ланжероном? І Гоголя відправити в забуття?Так, ці люди не думали про незалежність України. Але результати їх діяльності, їх спадщина – це наш сьогоднішній капітал, багатство сьогоднішньої України. Ми живемо і користуємося простором, до створення якого доклалися і вони. Тому, як мінімум, повинні відчувати вдячність до цих людей. Адже почуття подяки – ознака зрілості, дорослого розуму. Російський агресор веде війну з Україною не тільки за нашу територію, а й війну ідеологічну.
Тому необхідно чітко визначити для себе:
Хто ми?
Хто наші предки?
Де наше коріння?
Хто наші герої?
Що повинно увійти в ментальний простір України, і що ніколи не увійде?
Це дуже важливий і тонкий момент для нашої самосвідомості: адже стратегія русского мира проста – забрати все те, що можна забрати, і принизити все те наше, що забрати неможливо. Відмовлятися від Інзова – означає відмовитися від історії переселенців, які (згідно з цією логікою) повинні вважати себе частину російського світу. Адже, виходить, їх прадідів рятував людей, що не вписується в сучасну українську ментальність …
Так ось, хотілося б донести важливу думку: відмовлятися від усього того історичної та духовної спадщини, на яке претендує Росія, від того, що хоч якось пов’язане з Російською імперією і Радянським Союзом – це і є прояв національної неповноцінності, це зразок стратегічної дурниці . Інакше доведеться і від Київської Русі відмовитися, і від князя Володимира, і від Криму. Ми-то самі як вважаємо?
У ментальному просторі нашого народу має бути все те, що ми самі вважаємо важливим, все ті, чиїми результатами ми користуємося і хто сприяв становленню України, навіть не знаючи, що така держава буде існувати. Не важливо, ким вони були: російськими генералами, французькими дворянами, австрійськими політиками, українцями, євреями, болгарами, гагаузами, поляками, росіянами. Ми не повинні віддавати ворогам ні землю, ні історію.
Ця фотографія була зроблена під час голоду в 1994 році в Судані Кевіном Картером. За свій знімок фотограф отримав найвищу нагороду – Пуліцерівську премію. Історія світлини наступна: Дитина повзла (1 км) намагаючись дістатися до табору Об’єднаних Націй (UN). Позаду видно, як стерв’ятник очікує смерті дитини. Сфотографувавши дитину Кевін Картер пішов звідти, нічого не зробивши і ніхто не знає що сталося з дитиною опісля цього.
Критики його вчинку назвали цю фотографію: “між двома стерв’ятниками”: «Людина, яка спокійно налаштовує свій об’єктив, щоб сфотографувати муки маленької дівчинки», – писали про нього в журналі «Тайм» (Флорида), – «така сама як і хижак, ще один стерв’ятник ».
Через три місяці після цього випадку Кевін Картер входить в депресію, постійно задаючи собі питання: “а, що сталося з дитиною?”. В кінцевому результаті, переживаючи глибоку кризу він закінчує життя самогубством.
Шановним патріотам і тим, хто хоче підтримати Украіну !
Братья и Сёстры из сражающейся Украины!
Чеченцы понимают вашу боль как никто другой. По всей Европе ширится движение по набору добровольцев в защиту Украины: уже...
