На допити до феесбешників наших хлопців доставляли навіть із реанімації…

..Капітан Олександр Моржецький розповів, як у липні 2014 року росіяни «лікували» поранених українських бійців

У липні 2014 ротні опорні пункти батальйону старшого лейтенанта Олександра Моржецького, який тоді обіймав посаду начальника зв’язку батальйону 72-ї бригади, були розбиті потужними обстрілами. Підрозділ отримав завдання висунутися в новий район.

— Під час руху колони ми з’їхали з асфальту в лісосмугу, щоб далі рухатися полем, і тут у мене в голові ніби щось дзенькнуло. Вибуху не чув, удару також. До тями прийшов на землі, метрів за двадцять від машини. Дивлюся, кабіна мого «шишарика» (ГАЗ-66. — Авт.) розбита. Нікого з тих, хто їхав у машині, я не бачив. Вантажівка горіла. Я згадав, що в її кузові ящики з боєприпасами. Далеко попереду помітив пилюку від колони. Спочатку болю не відчував, були ускладнення з диханням, носом йшла кров, підборіддя роздроблене, в роті повно крові. Обмацав себе — начебто цілий. Спробував встати, а йти не можу, кілька разів піднімався і падав. Це вже пізніше я дізнався, що в мене роздрібнення гомілковостопного суглобу в двох місцях. А ще черепно-мозкова травма, контузія, забій черевної порожнини й тулуба, поранення обличчя й стегна…

За кілька хвилин Олександр усвідомив, що летять осколки від гранат з палаючої машини.

— Коли відповзав від машини, найбільше боявся, щоб мене не зачепили осколки, що неподалік зрізали кущі, — згадує офіцер. У голові думка думку побивала. Чи загине він зараз і як це сприйме його дружина, чи вистачить патронів у пістолеті, куди всі з машини поділися, як дістатися до своїх… Повідомити про те, що сталося, Олександр не міг. Радіостанція була розбита, з розламаного корпусу на дротиках висів динамік. Проте на прийом вона працювала, тому що за деякий час з подивом почув, як хтось доповідав, що машина зв’язківців підірвалася: «Трьохсотих» забрали, решта скоріше за все, «двохсоті»! «Де «Морж» (позивний Олександра. — Авт.)» «Він був у кабіні, кабіна розтрощена, його ніде немає». — Як «немає», — подумав я! Я тут, живий! — згадує Олександр свої відчуття.

— Обшукав кишені. Телефон, на диво, вцілів! Я зателефонував і невдовзі мене знайшли, відвезли на околицю Червонопартизанська, поклали на ноші під деревами. Водій нашого авто загинув, решта, хто був тоді в ГАЗ-66, отримали поранення й опіки, а кулеметник, який сидів на колесі між кабіною й кузовом, не отримав жодної подряпини! Невдовзі ворог знову почав потужно обстрілювати підрозділи бригади. Комбат зібрав нараду, було вирішено прориватись на захід — до своїх. Але постало питання, що робити з важкопораненими. Взяти їх із собою — невідомо, як розвиватиметься подальша ситуація, чи витримають вони транспортування. Просили вертоліт для їхньої евакуації. Згодом надійшла інформація, що його не буде. — Словом, варіантів було небагато, один не кращий за інший, — пригадує Олександр.

— У підсумку звернулися до наших прикордонників, щоб ті домовилися з російською стороною відправити поранених у лікарню на території РФ. Під вечір поранених відправили на КПП «Гуково». Коли машина проїжджала прикордонний перехід, там вже зібралась ціла юрба — російські прикордонники й військові, до зубів озброєні, репортери російських телеканалів та волаюча зграя цивільних, які на камери кидалися в українців камінням і кричали: «Карателі, вбивці!». Словом, типовий сценарій російського агітпропу. У лікарні російського Гуково лікарі, хоч і дивились скоса на наших військових, проте роботу свою робили. Поруч з українцями лежали поранені російські військові та бойовики. Біля кожної палати стояв озброєний військовий.

— Ми зустрічалися з нашими противниками в туалеті. Мовчки стояли і курили, в розмови намагались не вступати. А надвечір, після того, як медики надали необхідну допомогу, за українців взялись російські силовики. Для спілкування вони вибрали час з вечора до ранку. — Прикордонники лише опитали нас, хто ми, звідки, за яких умов потрапили на територію Росії. Не дуже багатослівними були й військові, вони цікавились номерами частин, дислокацією, чисельністю, тобто стандартними питаннями, — продовжує офіцер.

— А от феесбешники та представники Слідчого комітету РФ «старались» особливо. На їхні допити доставляли хлопців навіть з реанімації. Ті, хто з ФСБ, були зовні ввічливими, в костюмах з краватками і запахом одеколону. Але від них віддавало небезпекою. Одній й ті ж запитання, а їх були десятки, ставилися по кілька разів у різних варіантах. Тим, хто потребував знеболення, не дозволяли робити уколи, доки не закінчиться допит. Їх цікавило все — прізвища офіцерів, позивні й радіочастоти, наші завдання, буквально все. А оскільки я був єдиним офіцером та ще й зв’язківцем, допитували мене довго. Уникнути необхідності відповідати вдавалось завдяки перебинтованій щелепі, мовляв, говорити не можу. А щоб не писати рукою, сказав, що почуваюся погано. А коли насильно дали ручку, взяв її у праву руку (Олександр — шульга) і продемонстрував «почерк пораненого». Почали кричати, обіцяли відправити в палату до «ополченців» на бесіду, але так нічого цікавого для себе й не почули. Після того, як допит закінчився, в туалеті, закурюючи сигарету, офіцер згадав, що в його кишенях лежать картки з ключами шифрування до апаратури зв’язку та робоча флешка, де було чимало даних, якими так цікавились феесбешники.

— Картки я заховав під гіпсом на нозі, а флешку спустив в унітаз, — говорить Олександр. Допитів більше не було. Наступного дня до наших бійців приїхав український консул, з його мобільного Олександр та інші змогли зателефонуватити додому. Згодом українців доставили в іншу російську лікарню, ще за десять днів — у Ростов-на-Дону. Звідти літаком — в Одесу.

Лікарі та дружина Олена змогли повернути його до повноцінного життя. Сьогодні капітан Моржецький продовжує службу в навчальному центрі при київському Військовому інституті телекомунікацій та інформаційних технологій, де займається перепідготовкою мобілізованих офіцерів. Залишились у минулому страшні обстріли, безсонні ночі, коли постійно вглядаєшся в горизонт в очікуванні російських ракет з «Ураганів» та «Градів».

Роман ТУРОВЕЦЬ

Україна у війні.

Увага Шановним патріотам і тим, хто хоче підтримати Украіну !

Підтримай українский проект –лайк на сторінку!!!

Група УКРАЇНЦІ – ЄДНАЙМОСЯ! Фейсбук. Підтримай Украіну  та Надію Савченко! Тисни лайк та поширюй!

POLITINFO  https://www.facebook.com/politinfo.com.ua Підтримай Украіну  та Надію Савченко! Тисни лайк та поширюй!