Територія терору: журналіст відвідує «Територію терору»

Територія терору: журналіст відвідує «Територію терору»

Наразі музей офіційно не відкритий, адже експозиція ще в процесі розробки, проте журналіст видання Persona.Top все ж домовилась за зйомку та в супроводі директора Ольги Гончар потрапила за таємничі мури на вулиці Чорновола, 45 Г.

Під час інтерв’ю

Територія музею видовжена, розміщена паралельно залізничним коліям на насипі, де кожних п’ять хвилин проносяться потяги. Від постійного дрижання землі стає тривожно, особливо, коли заглянути до вагону-телятника, який зустрічає гостей на вході до «Території терору».

Вагон-телятник

На рейках стоїть справжній залізничний вагон з грубими засувами та високою підніжкою. На нинішню, ще не зимову погоду, він віддає аж надто крижаним холодом. На долівці у подібних вагонах в повоєнні роки тижнями їхали в заслання в’язні, що вирушали з «пересилки».

 Втрачений дім

У першому бараці триває робота над експозицією. Все нагадує декорації для зйомок фільму, коли можна переходити з кімнати в кімнату.

– За проектом тут має бути відтворено життя людини в повоєнному Львові, ось це — «Втрачний дім», звичайна кімната в квартирі, де людина живе, ще не підозрюючи, яку долю їй приготовано, – говорить Ольга Гончар, вмикаючи світло у найзатишнішій з кімнат на початку експозиції.

Візерунчасті шпалери на стінах, вишукана дерев’яна шафа для посуду, програвач платівок з «радіолою». Кімнатою лине приємна музика, яка переносить нас у ті часи. Та минаємо перестінок – і опиняємось у похмурому кабінеті слідчого.

Експонати

– Тут відбувається перший допит – людина, запідозрена у «зраді батьківщини», потрапляє до слідчого НКВС, – пояснює Ольга.

В кімнаті буде присутня радянська символіка та стоятимуть примірники особових справ, які вдалося скопіювати в архівах міста. Їх можна буде переглянути під час екскурсії.

– Наступна кімната: ви повернулися після допиту додому, маючи надію, що все ж таки це непорозуміння, а у вас вдома відбувся обшук. Розкидані речі, зіпсовані родинні реліквії – наслідки пошуку «доказів», – розповідає далі директорка, – надії не справдилися – ви опиняєтесь на «пересилці»: тут ваші речі і валізи, скидані докупи, а поряд буде тюремна камера з нарами – «індустрія терору» у всій її жахливості.

Валізи у експозицї Втрачений дім

Завершується екскурсія бараком доволі символічним місцем – кухнею.

– Кухня – це символ нового дому. Адже всі домашні розмови та зустрічі відбуваються саме в цьому місці. Але чи буде це вже та сама кухня, з вашої колишньої львівської квартири? Чи, можливо, це тепер – радянська «комуналка»?

Програвач – символ втраченого дому

На ці питання, вважає Ольга, кожен знайде свою відповідь після екскурсії.

«Безбожники» і трактор

Другий барак має функцію виставкової зали. Тут наразі ще діє виставка, присвячена переслідуванню релігії радянською владою.

Барак №2

На вході нас зустрічає червоний транспарант: «Гоните из колхозов вредителей – кулаков да божьих служителей». Трохи далі напис: «Долой религиозные праздники, молебны и молитвы. Дорогу трактору – стальному безбожнику». На стінах – агітаційні постери та примірники журналу «Безбожник» 1932 року. Директорка стверджує: працівники музею відбирали їх за оригінальні написи та гасла, відтворюючи їх по фотографіях тих часів.

Виставка антирелігійних радянських заходів

У кутку на манекенах – речі священичої родини: епитрахиль священика та нічна сорочка його доньки. У далекому 1946 році священик Євген Федоришин був поранений, а його донька – вбита вояками псевдо-боївки УПА. Ці елементи виставки були передані музею родиною Кривдиків.

Одяг розстріляного священика та його доньки

Також у бараці експонуються речі в’язнів пересильної тюрми № 25, знайдені під час ексгумаційних робіт на місці колишнього таємного тюремного цвинтаря: нагрудні хрестики, медальйони, вервиці.

Два проектори транслюють тематичі кадри з документальних хронік, художніх фільмів та мультфільмів, які демонструють відвідувачам ставлення радянської влади до церкви та священнослужителів. Також тут представлено стенди з тогочасною антирелігійною літературою.

У кінці зали мультимедійна зона – тут встановлено ряди стільців та екран, де час від часу відбуваються історичні кінопокази, лекції та дискусії.

Історичні фото, встановлені на подвір’ї

– Ми розпочали підготовку до встановлення експозиції, присвяченої Євромайдану – цих кадрів зараз є достатньо, тому транслювати можна годинами. Наразі шукаємо фото з майдану і звертаємось до всіх, у кого вони є – з будь-якого куточка України та світу ви можете їх нам надсилати, аби ми включили ваші фотоспогади в майбутню виставку. Відкриття заплановано на середину грудня 2017 року, – говорить директорка музею.

Атмосферу тотальної неволі найбільше відчуваєш на вулиці. Коли навколо колючий дріт, дозорні вежі та глухі стіни із заґратованими вікнами, розумієш, що відчували люди, яких ув’язнювали окупаційні режими ХХ століття.

Музей за колючим дротом

Музейна конкуренція

Ольга Гончар на посаді директора всього кілька місяців. Вона – співкоординатор проекту «Музей відкрито на ремонт», який успішно просувається у східних українських містах. До Львова переїхала, бо набралася сміливості податися на конкурс, адже ідея музею здалася їй перспективною.

Ольга Гончар-1

– Входжу в курс справ, вивчаю документи, налагоджую комунікацію з співробітниками, – говорить Ольга, – проводимо зустрічі з важливими партнерами, зокрема, з Центром міської історії Центрально-Східної Європи, представниками Міжнародної ради музеїв (ІCOM), плануємо роботу з колегами, аби в наступному році відкрити новостворену експозицію.

Аналогічних закладів, за словами директора, по Україні нема, адже теми для опрацювання дуже складні.

– У Києві є музей Голодомору та Чорнобиля, але таких, як наш, щоб працювали в історичному, мистецькому та філософському розрізах – немає. Але, наприклад, у Німеччині, Ізраїлі, Польщі та Угорщині є інституції, які працюють у цих напрямках, кожен такий музей для окремо взятої країни є унікальним, я навіть планую тур цими музеями, аби ознайомитися з їх роботою.

Ольга Гончар-2

Музей «Територія Терору» має перспективу, адже його цільова аудиторія дуже різноманітна: він цікавий іноземцям з різних країн світу, молоді, а також людям різного віку та соціального статусу.

Запитую, чи збираються конкурувати із популярними туристичними закладами в Львові, де ледь не кожна кав’ярня називає себе музеєм.

– Я – молодий директор, і маю амбіції, щоб люди, крім кнайпу (так львів’яни називають кав’ярню – прим. Ред.), відвідували і нашу експозицію, – міркує Ольга, – якщо говорити про Київ, де я працювала все життя, то там музеї вже почали боротися за свого відвідувача. Наприклад, музей Гончара. Це залежить від того, як працює інституція. Львівські музеї так само вже починають практикувати різні форми взаємодії, наприклад, досить популярними є «ночі в музеї», концерти – все залежить від нашої креативності. Але це є конкуренція на рівні, з усіма іншими представниками індустрії.

Музей майбутнього

Важко уявити музей терору в якості розважального закладу, але шанс зробити його місцем не гнітючим та похмурим, а інтерактивним та цікавим – є. В цьому колектив музею впевнений:

– Ми бачимо себе, як платформа, яка створює імпульси для інтелектуального подразнення. Тобто це освітні заходи, конференції, виставки, спецпроекти. Звісно, заклад не буде розважальним, але я б не хотіла, щоб музей був таким собі місцем смутку, тому що він є місцем пам’яті. Одне із завдань, які перед собою ставлю – це розробка дискусійних інтелектуальних програм, які б не були розважальними, тобто контенту для інтелектуальної публіки. Такого в Україні ще ніхто не робив, або якщо й робив, то не дуже масово. Хоча, я теж не гналась би за масовістю, це має бути «наша» публіка.

На вході

Чи стане «Територія Терору» музеєм майбутнього – побачимо згодом. Та вже зараз тут вигадують нові проекти. Наприклад, у музейників є задум – зробити школу для дітей та студентів, де б вони вчилися працювати з архівами і могли дослідити свій родовід.

– Це гарна ідея: не травматична, як терор, але така, яка дозволить дітям відчути себе істориками, – говорить Ольга, – музей майбутнього повинен давати знання: ти в нього приходиш – і в ньому вчишся. Задаєш тут запитання – і знаходиш на них відповіді. Ми повинні створити музей, до якого хочеться повертатися. Тому що в більшості музеїв люди бувають ще в школі, а потім приходять у дорослому віці, а там нічого так і не помінялося.

Сучасний терор видозмінився. Зараз це вже не концтабори чи ґетто – в наш час тероризм набув світового масштабу і має багато різновидів. Однак, основна його складова незмінна: страждають невинні люди, в яких неочікувано руйнуються життя. Чи будуть представлені в цьому музеї сучасні терористи? Питання проситься саме собою, і музейники вже шукають на нього відповідь.

– Я сприймаю терор у досить широкому зрізі. Це терор, насамперед, над людиною, але не лише з боку влади і політичних систем, це й побутовий терор, терор на роботі, в сім’ї, терор інформаційний… Тому музей буде досліджувати це явище в широких зрізах. Ясно, що червоний терор ми не обійдемо увагою, але й про інші його види також не забудемо, – запевняє директорка, – я відчуваю, що ми маємо представити терор в сучасному світі, але як це буде – потрібно над цим питанням добре подумати і додатково його дослідити. 

Щоб залучити аудиторію до музею, його не робитимуть безкоштовним, але обіцяють різноманітні акції.

– Я за те, щоб усе було платним. Безкоштовного, на жаль, аудиторія не цінує. Можемо просто зважати на якісь безкоштовні дні відкритих дверей, як це робиться в усьому світі. Зробити пільги для пенсіонерів, студентів, бійців АТО. А от щодо плати за фотозйомку, то я проти. Тому що зараз люди дуже активні в соціальних мережах, і ми зацікавлені в тому, щоб наші музеї «тегались». Звичайно, якщо мова йде про професійну комерційну зйомку, тут однозначно має бути платно. 

«Музей відкрито на страйк»

На воротах музею вже тривалий час висить плакат «Музей відкрито на страйк», який видно з дороги, і поки що його не знімають. Як виявилося, ситуація банальна: в музеї відбуваються протистояння в колективі працівників. І Ольга Гончар про це не боїться заявляти вголос, більш того, не опускає рук та активно працює, залучаючи колектив до роботи.

Ольга Гончар-3

– Був страйк трудового колективу, який тривав з 19 по 25 вересня, проти результатів конкурсу на посаду директора, який я виграла, – пояснює Ольга Гончар, – працівники були з ним не згодні, тоді я й повісила цей плакат, який перегукується з нашою акцією «Музей відкрито на ремонт», яку ми проводимо з іншими однодумцями в містах Східної України. Та все ж за цих кілька тижнів ми таки розпочали роботу – відкривали виставки, робили кінопокази, тощо.

На території музею немає адміністративних приміщень, тож частина працівників ходять на роботу в міську раду. Сама Ольга на початку мала там лише стілець, зараз, жартує, вже роздобула й стіл. Директорка не скаржиться: каже, що немає часу сидіти навіть на тому місці, що є. Ще не відкривши «пересильний» барак, музей вже планує нову філію.

Ольга Гончар-4

– Наразі піднімається питання, щоб у нашому закладі відкрився філіал на тему малолітніх дітей-політв’язнів. Це вперше в Україні, ніхто ще ні з ким з цього приводу досі не комунікував. Це буде філіал нашого музею у Львові. Ми зв’язалися з дослідником Петром Франком, який є головою Львівського обласного товариства політичних в’язнів і репресованих, сам був малолітнім політв’язнем і переслідуваним. Цей досвід він прожив особисто. І коли Україна стала незалежною, тему розвинув далі, адже для нього це питання принципове. Петро Франко вийшов на нас з такою ініціативою, бо має дуже багато матеріалів. Ситуація така: є приміщення, є контент і найпростіше з логістичної точки зору, це зробити цей музей на базі нашого, – ділиться планами Ольга Гончар.

Відкриваючи двері «на волю» і покидаючи «Територію терору» немає відчуття, що ти вирвався з пекла. Музей все ж вийшов затишним та не жорстоким, але коли з нього виходиш, то в спину тобі дивляться люди зі світлин – закатовані та депортовані. Їх зображення залишилися тут з часів фотовиставки німецького фотографа Луїджі Тоскано. Вони розвішані по всій території музею – детальні, з усіма зморшками та виболеними спогадами в очах тих, хто вижив. Їх обличчя — це обличчя епохи. Епохи терору та зламаних людських доль. Вони залишилися тут, бодай на фото, аби цей жах більше ніколи не повторився.

Початок: Територія терору: музей майбутнього зі страшним минулим

Автор: Ірина Басенко

persona.top


Шановним патріотам і тим, хто бажає підтримати Україну і знати набагато більше ?!!!!

Підтримай українский проект –лайк на сторінку, ставай одним з нас, ставай поруч з нами!!! Слава Україні!

Приєднуйтесь до обговорення новин у Фейсбуці:  Група УКРАЇНЦІ – ЄДНАЙМОСЯ! Фейсбук. Підтримай Україну! Тисни лайк та поширюй!

Приєднуйтесь до обговорення новин у Фейсбуці: POLITINFO