Украине может быть очень интересен хорватский опыт деоккупации временно оккупированных территорий. Прежде всего, реализации плана мирной реинтеграции неподконтрольных правительству территорий. В связи с дискуссией в украинском обществе, хочу обратить внимание на один интересный момент.
Во время моего многократного общения как посла Украины в Хорватии с людьми, которые лично отвечали за процесс деоккупации временно оккупированных территорий Республики Хорватия (РХ), они не раз обращали внимание на необходимость постоянного поддержания неафишированных – скрытых контактов со страной-агрессором и сепаратистами.
Бывшая заместитель главы администрации президента РХ и министр юстиции В.Шкаре Ожболт вспоминала, как в Белград периодически тайно отправлялись посланники хорватского главы государства для разговоров с президентом Сербии С.Милошевичем и представителями его ближайшего окружения. Президент Хорватии Ф.Туджман считал необходимым доносить важные политические сигналы сербскому руководству через авторитетных государственных деятелей РХ. Подчеркиваю, все политические сигналы передавались лично, а не через СМИ. Даже в самые трудные моменты фронтовых сражений диалог поддерживался, и, по мнению хорватской стороны, это было важно и нужно. Но учитывая сложные условия военного времени, местная общественность об этом не информировалась. При этом, как правило, эмиссары ехали из Хорватии в Сербию, а не наоборот. Для этого были различные объяснения.
Бывший заместитель министра внутренних дел РХ Й.Морич, который отвечал за процесс мирной реинтеграции территории восточной Славонии, Барании и Западного Срема говорил, что у него был личный телефон “министра внутренних дел” сепаратистов и в случае необходимости он мог всегда с ним переговорить, и наоборот. Он вспомнил ситуацию, когда глава так называемого МВД непризнанной “Республики Сербская Краина” позвонил ему с просьбой достать лекарства для болеющей матери. В тот же день все необходимые препараты по скрытому каналу связи были переправлены на неподконтрольную территорию. В следующий раз “министр” сепаратистов попросил помочь провести его медицинское обследование в Загребе, так как у них не было профессиональных врачей.
Тогда Й. Морич лично подъехал к линии соприкосновения на автомобиле с затемненными стеклами, забрал “министра” и отвез в Загреб. Не на допрос, конечно же, а к надежным врачам. После, таким же образом вернул визитера на линию соприкосновения. За это хорватская сторона никаких обязательств не требовала. Однако само собой разумеющееся, Е.Морич от имени хорватского государства мог тоже попросить о какой-то услуге, как правило, гуманитарного характера на неподконтрольной территории. Ведь постоянно случались различные неординарные жизненные ситуации, которые приходилось оперативно решать.
Передавая опыт своей работы в Министерстве по вопросам временно оккупированных территорий Украины, Е. Морич всегда подчеркивал, что линию фронта хорватская сторона никогда не называла линией разграничения, а исключительно линией соприкосновения – ведь за ней тоже находилась хорватская территория. На блокпостах (переходах для населения) стояла исключительно полиция. Никаких пограничников или таможенников. Ведь блокпосты соединяли две части единственной хорватской территории, хотя одна ее часть временно не контролировалась правительством. При этом минимум государственной символики. Блокпост – не въезд в Хорватию, а пункт пропуска внутри страны.
Что касается отношений между хозяйственными субъектами, то они всегда, по мере возможности, поддерживались, хотя периодически прерывались во время крупных военных операций. Существовал и “черный”, нелегальный уровень бизнес контактов, который правительство не могло полностью контролировать. После окончания войны оказалось, что некоторые лица смогли здорово обогатиться, проделывая нелегальные операции. Но я имею в виду сделки, фигуранты которых уклонялись от уплаты налогов. Кстати, представители именно этих кругов больше всего упирались мирному завершению конфликта, но президенту РХ Ф. Туджману удалось их перебороть.
Что касается экономической блокады Донбасса рядом “патриотических организаций”, то оказалось, что в результате этой акции Украина потеряла 1,2% ВВП при общем росте 2,8%. Это десятки миллионов гривен недоплаченных пенсий и зарплат врачам, армейцам и учителям. Кроме того, все предприятия на временно оккупированной территории, которые регулярно платили налоги в украинскую казну, отобрали сепаратисты.
Мои собеседники как-то упоминали, что много хлопот приносили не столько представители сербского национального меньшинства, которые тоже воевали в рядах хорватской армии, сколько националистические радикальные движения. Как не удивительно, иногда прослеживалось их финансирование от противоборствующей стороны. Напомню, что Кремль тоже финансирует большинство ультраправых и националистических движений в Европе. Является ли Украина исключением? Трудно сказать.
Главный месседж хорватской стороны – конфликт нужно завершать на условиях мирной реинтеграции временно оккупированных территорий. Мирная реинтеграция на простом языке – это мир, плюс возвращение всех неподконтрольных Украине территорий на приемлемых условиях. Разве это не национальный интерес нашего государства?
Про це пише на своїй сторінці в Facebook народній депутат Дмитро Тимчук, координатор групи «Інформаційне опір», повідомляє agroday.com.ua.
У звіті міститься довгостроковий аналіз наслідків припинення подачі прісної води на півострів з України.
За даними Тимчука, експерти стверджують, що незважаючи на заходи по стабілізації обстановки, ситуація з водопостачанням окупованого півострова набуває загрозливого характеру для промисловості і сільського господарства анексованого Криму.
Головні наслідки “зневоднення” Криму, згідно з цією інформацією, такі.
Заводи через відсутность води знижують обсяги виробництва або повністю припиняють роботу. На деяких працюючих підприємствах порушується технологічний цикл, який передбачає забір великих обсягів технічної води. Це може призвести до аварій з жертвами серед працівників і населення.
Зокрема, за словами нардепа, група експертів НДІ міністерства оборони РФ, яка вивчала причини аварії на “Кримському титані” в Армянську, підтвердила версію про порушення технологічного циклу на підприємстві через брак води.
Від того, що висихають пасовища, скорочується поголів’я сільськогосподарських тварин. А недолік поливу в поєднанні з посухою приведуть до загибелі 60-65% врожаю овочевих і фруктових культур.
Як наслідок, через дефіциту місцевих продуктів їх доведеться доставляти з материкової Росії, що накрутить ціни.
На думку російських аналітиків, крім техногенних катастроф через відсутність достатньої кількості води Криму загрожують епідемії серед населення і худоби, погіршення екології.
Чергове загострення конфронтації між Росією та США і Європою, яке спостерігається останнім часом, свідчить про остаточний провал московських планів з відновлення співробітництва із Заходом, які повинні були ґрунтуватися на спільних інтересах. Таких, наприклад, як протидія ісламському екстремізму в Сирії. І тепер російське керівництво у пошуку нових можливостей впливу на геополітичних супротивників. При цьому послаблення та підрив єдності США, НАТО і ЄС, а також зміцнення власних позицій на міжнародній арені і надалі залишається головною метою Москви, для досягнення якої, за знайомою нам традицією, вона використовує найбільш чутливі проблеми західних країн, що пов’язані з наслідками збройних конфліктів у зонах інтересів. Кремль наполегливо провокує напруженість у регіонах Близького Сходу, Північної Африки, Західних Балкан і у Південно-Західній частині колишнього СРСР, які безпосередньо межують з Європою та ще й стали тими місцями, де спостерігається широкий спектр суперечностей критичного характеру.
Створення смуги кризових зон, що згодом оточить Європу з південного та південно-східного напрямків, а також стане «буфером» між НАТО і Росією, – жадана мрія кремлівських обивателів. Саме на це і спрямовуються їх зусилля з підтримання збройного протистояння в Сирії та на Сході України, збереження перманентної нестабільності в зонах конфліктів на території Молдови та Грузії, а також розхитування ситуації на Балканах (зокрема, в Македонії у рамках створення перешкод для вступу країни в НАТО).
І ось останнім часом росіяни активно провокують загострення обстановки в Лівії, де ще з 2010-х років триває, як ми пам’ятаємо, перманентна громадянська війна. При цьому, після втручання у ті події міжнародної коаліції на чолі зі США та повалення режиму М.Каддафі в 2011 році, Лівія, по суті, розділена між західними племінними угрупованнями з центром у Тріполі та східними – з центром у Бенгазі.
А Москва зберігає з різними лівійськими кланами тісні політико-бізнесові та кримінальні зв’язки, встановлені ще за часів СРСР. За доповіддю британських спецслужб, зробленої керівництву своєї країни 8 жовтня ц.р., сьогодні Росія активно підтримує лідера т.зв. Лівійської національної армії (ЛНА) Х.Хафтара, під контролем якого більша частина східної Лівії. Росіяни постачають ЛНА важке озброєння, військову техніку, в т.ч. з протикорабельними та зенітними ракетними комплексами.
У такий спосіб Росія отримала можливість як утримувати свою військову присутність на сході Лівії, так і впливати на розвиток ситуації в регіоні. Британська розвідка доповідає, що у прибережних містах Торбук та Бенгазі під прикриттям приватної військової компанії «Вагнер» вже розгорнуто дві російські військові бази. А у вересні-жовтні ц.р. до східних районів Лівії прибули підрозділи ГРУ та Повітряно-десантних військ збройних сил Росії.
Військові експерти Великої Британії впевнені, що росіяни, в рамках реалізації своїх стратегічних планів у Лівії, прагнуть «створити ще одну Сирію», тобто, ще одне масштабне джерело нестабільності біля південних кордонів ЄС. Що це дасть Росії? Вона вважає, що, по-перше, поставить ЄС, НАТО та США перед необхідністю реагувати на нове джерело загроз європейській безпеці. Це, ясна річ, розпорошуватиме їх увагу та зусилля і вимагатиме від них видатків та додаткових ресурсів (фінансових та військових). По-друге, вона отримає додаткові важелі тиску на керівництво ЄС та окремі європейські країни внаслідок керованого посилення міграційної кризи в Європі. Так, цілком очікуваним наслідком загострення ситуації в Лівії стане виникнення нової хвилі біженців до країн Європейського Союзу, які вже і так переповнені мігрантами. По-третє, послабить ЄС та НАТО внаслідок виникнення додаткових суперечностей у стосунки між європейськими країнами через їх різне ставлення як до самої Лівії, так і до пов’язаних з нею проблем.
Ще в 2011 році низка членів ЄС і НАТО, в т.ч. ФРН, категорично відмовились втручатися у внутрішній конфлікт Лівії. Сьогодні це питання, в разі його порушення, викличе у Європі ще більші розбіжності. Цим і намагатиметься скористатися керівництво РФ, сподіваючись підірвати єдність західних країн та міжнародних організацій у їх скоординованій стратегії тиску на Росію (насамперед з українського питання), а також змусити їх до повноцінного діалогу з нею. Подивіться: Італія вже запросила В.Путіна до участі у міжнародній конференції по Лівії, яка наступного місяця відбудеться у Палермо.
До речі, втручанням Росії у внутрішню ситуацію в Лівії та її військовою присутністю на лівійській території переслідується низка економічних цілей, включно зі встановленням контролю над нафтовими родовищами у східній її частині, а також отриманням більш широких можливостей з постачання російських товарів на лівійський ринок та продажем зброї різним мілітаризованим формуванням.
До речі, для Москви також важливо якось компенсувати свої моральні втрати внаслідок одноосібного втручання США та їх партнерів у конфлікт в Лівії у 2011 році та усунення від влади російського союзника М.Каддафі. Так, на фоні посилення присутності росіян на лівійській території російські ЗМІ розгортають інформаційну кампанію, стверджуючи про «провал політики Заходу в Лівії» і про «перемогу Росії в Сирії» та «зміцнення російських позицій в регіоні».
Правду кажучи, всі такі дії у повній мірі відповідають російській політиці, яка жорстко та підступно застосовує всі можливі методи для досягнення визначеної для себе мети. В тому числі провокує збройні конфлікти у різних регіонах світу, доправляючи туди свої війська. При цьому Москву не зупиняють ні масові жертви серед мирного населення, ні загибель російських військовослужбовців. І чи варто сподіватися, що можна досягнути якихось розумних компромісів з Росією, в т.ч. з питання врегулювання ситуації довкола України?
Іван Січень.
Незалежний аналітичний центр геополітичних досліджень «Борисфен Інтел»
Шановним патріотам і тим, хто бажає підтримати Україну і знати набагато більше ?!!!!
Підтримай українский проект –лайк на сторінку, ставай одним з нас, ставай поруч з нами!!! Слава Україні!
В сети обнародовано видео “будней” 503-го отдельного батальона морской пехоты на передовой Приазовья.
“Вот такое вот доброе утро сепарам!” – подписан ролик, опубликованный на YouTube-канале molotok Molotok.
Украинские бойцы рассказали, что перед рассветом каждый заряжает и готовит оружие, поскольку с первыми лучами солнца ежедневно начинаются ожесточенные бои.
“Морская пехота шуток не понимает, поэтому враг получил по зубам и достойный ответ”, – сказал один из военнослужащих.
В Министерстве обороны США сообщили о кибератаке, в результате которой злоумышленникам стали доступны записи о поездках 30 тысяч гражданских и военных сотрудников и данные их кредитных карт.
Об этом пишет Associated Press.
По информации издания, полученной в ведомстве, в результате кибератаки злоумышленники могли получить информацию о 30 тысячах людей, но это число может увеличиться в ходе расследования.
Несмотря на то, что последствия взлома обнаружили 4 октября, сама кибер атака, как пишет АР, могла произойти еще несколько месяцев назад.
При этом источник, говоривший на условиях анонимности, сообщил, что никакая секретная информация похищена была.
Представитель министерства подполковник Джозеф Бучино, заявил, что отдел по кибербезопасности до сих пор собирает информацию о масштабах взлома и виновников.
По его словам, это был провал одного коммерческого поставщика, который предоставлял услуги очень маленьком проценте от общей численности сотрудников министерства.
Агентство отмечает, что сообщение о взломе появилось сразу после публикации федерального доклада, в котором делается вывод о том, что программы с вооружения уязвимы для кибератак, и Пентагон не спешит защищать системы.
В ПАСЕ осудили действия членов делегации Украины, певших национальный гимн в прямом эфире кремлевских пропагандистов.
Кроме того, чиновники обвинили украинцев в нарушении правил Ассамблеи, передает «Европейская правда«, передает Бумеранг-Инфо
«В пятницу на заседании Бюро группа высокопоставленных чиновников Ассамблеи обвинила украинцев в том, что они… нарушили правила Ассамблеи, поскольку «пели боевую песню», — сказано в материале.
Напомним, члены украинской делегации отказались отвечать на вопросы российской пропагандистки с канала «Россия-1» Ольги Скобеевой и вместо этого спели национальный гимн, заглушив слова пропагандистки
Экс-министр Венгрии Лайош Бокрош поддержал Украину в скандале, который устроила Венгрия в Закарпатской области. Она раздавала гражданам Украины паспорта Венгрии, чем нарушила, как считает Бокрош, украинское законодательство. Бокрош считает, что Венгрия поступила весьма подло по отношению к Украине, которая борется с агрессором.
Экс-министр правительства Венгрии Лайош Бокрош решил встать на сторону Украины, когда речь зашла о паспортном скандале его страны. Об этом Бокрош сообщил на своей странице в “Фейсбуке”, передает издание “Диалог.UA”.
Бокрош в своем сообщении возразил министру иностранных дел Петеру Сийярто. В свое время он обвинял Украину в том, что она ведет пропаганду ненависти против венгров, проживающих в Закарпатской области.
Стоит отметить, что Бокрош обвиняет именно Венгрию в ненависти, которая направлена на Киев.
“Венгерская дипломатия сумела настроить украинскую власть против себя. Ведь в консульстве, которое находится в Берегово, были розданы венгерские паспорта, а вместе с тем и некоторые украинцы даже давали присягу граждан Венгрии. Это ведь нарушение украинского законодательства”, – сказал экс-министр.
Кроме того, Бокрош даже обвинил всю дипломатию из Венгрии в прислуживании Путину. Экс-министр считает, что таким образом нападать на ослабленную Украину с западной стороны – это лукавый и бесчестный подход.
“Будапешт ведет подлую и бесчестную игру. В ней главными проигравшими станут венгры из Закарпатья”, – подытожил Бокрош. Не так давно стало известно о 300 украинских чиновниках, которые присягнули на верность Венгрии. Помимо этого, Украина узнала о том, почему же Венгрия претендует на Закарпатье.
Від кінця минулого року Збройні сили України начебто «звільнили» щонайменше десяток селищ та містечок неподалік лінії розмежування. Серед них: Південне, Катеринівка, Золоте-4 та інші.
Новини про черговий жовто-блакитний прапор над сільрадою жваво транслювалися офіційною владою, загальнонаціональними телеканалами та онлайн-медіа. Проте називати такі події «звільненням» чи «визволенням» не зовсім коректно.
Насправді ці населені пункти розташовані в «сірій зоні», тобто на нейтральній території. Офіційно ми їх ніколи не втрачали.
«Українська правда» розповідає, що таке «сіра зона», чим відрізняється звільнення від взяття під контроль, і чому подібних «перемог»” побільшало останнім часом.
Що таке «сіра зона»?
Поняття «сіра зона» з’явилося у 2014 році після підписання Мінського протоколу. Це нейтральна територія по обидва боки від лінії фронту.
У Мінських домовленостях та розпорядженні Кабінету міністрів є перелік населених пунктів, по яких проходить лінія розмежування, відповідно, котрі розташовані в «сірій зоні». Юридично всі вони підконтрольні Україні, фактично – не завжди. У частині селищ немає не тільки представників української влади, а й адекватних умов для життя. В інших навпаки стоять українські блокпости, присутня армія.
Також від лінії відраховується відстань, на яку відводять озброєння сторони конфлікту за умовами «Мінську-2». Для кожного виду озброєння є певні кілометражі. Приміром, на 50 км – розведення артилерії калібру від 110 мм і вище, на 70 км – «Гради».
У теорії відведення озброєння має стабілізувати ситуацію, а потім – вирішити конфлікт. У реальності цей процес затягнувся.
Про відведення важкого озброєння штаб АТО, який з 30 квітня припинив свою діяльність, заявляв ще в березні 2015-го. Проте з нюансами: бійцям залишили важке піхотне озброєння на випадок наступу.
Нині спеціальна моніторингова місія ОБСЄ щомісяця фіксує порушення відведень з обох боків. Наприклад, у звіті за 17 вересня йдеться, що за двотижневий період 56 з 93 розташованих з порушенням одиниць містилися в непідконтрольних Україні районах.
Як живуть люди в «сірій зоні»?
Мешканці містечок і селищ, чиї будинки стоять на смузі, потрапили в правову пастку. Протягом довгого часу жодна зі сторін не брала їх під свій контроль.
Як наслідок, у цих населених пунктах немає місцевої влади, правоохоронних органів, медичної допомоги, часто – електрики, вугілля і продуктів. До всього, час від часу ці території підпадають під обстріл, туди заходять диверсійні групи.
«У сірій зоні люди розраховують лише на себе і виживають, як можуть. Немає гарантій, безпеки. Вони розраховують на милість озброєних людей, як з нашого, так і з протилежного боку. Якщо є нормальні людські відносини – виживати можна, якщо до людей ставляться погано – таке буває і з нашого, і з ворожого боку – тоді життя людей перетворюється на пекло», – розповідає активіст благодійного фонду «Восток SOS» Костянтин Реуцький.
«У Південному раніше школярі ходили в школу в Горлівку, бо туди ближче. Хтось ходив на роботу в Торецьк. Бойовики іноді заходили в селище, спілкувалися з місцевими», – розповідає прес-офіцер 24-ї ОМБр Назар Ільницький, чия бригада зайшла в селище Південне Донецької області у травні 2018 року.
Чим відрізняється «взяття під контроль» і «звільнення» населеного пункту?
«ЗСУ звільнили з кінця 2017 року п’ять населених пунктів на Донбасі»;
«4 роки сірої зони – позаду»: Українські військові повністю звільнили Золоте-4» – це заголовки сюжетів українських національних телеканалів, проте вони не зовсім коректні.
Золоте складається з 5 частин, із них Золоте-5 залишається окупованим
Території «сірої зони», як і раніше, згідно з Мінськими угодами, перебувають у зоні відповідальності України. Ми їх не втрачали, тобто ці території не вважалися окупованими, і військові не можуть їх звільнити, лише взяти під контроль.
За словами Реуцького, протягом кількох років активісти доставляли гуманітарну допомогу в Катеринівку і Золоте-4 ще до взяття під контроль. Вогневі позиції українських військових також давно розташовувалися на околицях міста. Жителі Золотого працювали на підконтрольній території, їхні діти ходили там у школу – усе це не змінилося і після спецоперації.
Зараз військовики облаштували позиції подалі, винесли їх за місто, але покращення тактичного розташування було подано як «звільнення» Золотого-4.
Хто ухвалює рішення про спецоперацію, і як вона відбувається?
Військовий експерт, полковник запасу Олег Жданов переконаний, що рішення про просування вперед ухвалює особисто президент:
«Командир бригади має смугу оборони, яку тримає. Якщо пункт знаходиться в зоні його оборони, йому ставлять задачу – зайти в пункт, вивісити прапор. Він дає наказ батальйону чи роті, який виконує цю задачу. Попередньо, звісно, відправляють розвідку, щоб не нарватися на засідку. Без підтвердження президента жоден солдат не рушатиме ні вперед, ні назад».
Інші експерти сумніваються в такій мультизадачності президента і запевняють, що операціями керує командувач Об’єднаних сил Сергій Наєв. Далі, за ієрархією, бригади отримують відповідні завдання.
Зі зрозумілих причин, про алгоритм проведення спецоперацій військовослужбовці багато не говорять.
«Розкривати тактичні прийоми не можемо, навіщо навчати противника?» – каже заступник начальника управління Центрального Науково-дослідного інституту ЗСУ полковник Віктор Шидлюх.
Детальніше про іншу операцію, у Південному, розповідає Назар Ільницький з 24-ї бригади – планування тривало 2-3 місяці, рішення ухвалювали разом зі штабом ООС:
«Хлопці виходили в нічний час. Спеціальними групами спокійно заходили стежками, посадками. Протягом одного-двох днів діяли так, щоб ворог не помітив. Спокійно зайняли визначені рубежі, почали укріплюватися, окопуватися. За день-півтора бойовики зрозуміли, що відбувається. Ми просунулися приблизно на два кілометри».
Далі бійці облаштовують окопи, бліндажі, спостережні пункти, підходи до позицій і тримають оборону.
«У противника всі позиції розташовуються по населених пунктах – у будівлях і поміж них, де люди живуть. Вони прикриваються місцевим населенням. Ми ніколи так не робимо. Головною метою є зберегти життя і здоров’я людей», – пояснює Віктор Шидлюх.
Важливий етап у взятті під контроль того чи іншого населеного пункту – побудова довіри між військовими і цивільним населенням.
«Військові в Золотому і раніше були, але на контакт з населенням ніхто не йшов. У нас 4 роки не було прапорів, тепер вони є. Ця бригада (14-та механізована бригада ЗСУ – УП) скликала районне, обласне керівництво. Раніше ніхто не проводив зборів, не знайомився з населенням», – розповідає керівник волонтерського складу Золотого-4 Марина Данілкіна про події початку липня.
Що змінюється в населеному пункті, яке взяли під контроль?
Життя в населених пунктах після спецоперації поступово відновлюється. Поки триває війна, у взятих під контроль селищах діє тимчасовий орган – військово-цивільна адміністрація. Вона має всі повноваження місцевої влади.
«Забезпечили людей побутовим вугіллям, встановили мобільний банк, військові поставили невеличкий шпиталь. У разі чого – військові беруть на себе питання надання медичної допомоги. Відкрили пункт дільничного. Також вивезли сміття, яке скупчилося там за 4 роки», – перераховує керівник ВЦА Катеринівки та Золотого Костянтин Ільченко.
Волонтер Юрій Мисягін також переконує, що життя мешканців прифронтових територій із появою влади змінюється:
«Одразу приїжджають CIMIC – цивільно-військове співробітництво ЗСУ. Займаються юридичними питаннями, оформленням документів, проводять світло, якщо його не було, везуть продукти».
Бувають й інші випадки – коли під контроль беруть уже давно безлюдні населені пункти, щоб покращити військові позиції. Так сталося, наприклад, із селищем Шуми, де проживало троє людей, чи порожнім селищем Волноваського району, з якого бойовики обстрілювали позиції української армії.
Однак «вітання» від бойовиків із нагоди взяття під контроль населеного пункту прилітають подекуди швидше, ніж бійці встигнуть розгорнути жовто-блакитний прапор.
Так, зокрема, обстрілювали Травневе і Золоте-4, а мешканців Південного навіть довелося евакуювати.
«Бойовики зробили все для того, аби місцеві звідти виїхали. Дали їм зрозуміти: ви не будете тут жити. Обстріляли будинки, вони фактично знищені. Тепер вдень люди приходять до своїх домівок, а на ніч ідуть у безпечніші місця», – розповідає Ільницький про події в Південному.
Нещодавно взятий під контроль хутір Вільний також одразу обстріляли, внаслідок чого постраждав місцевий мешканець.
Чому селища «сірої зони» почали частіше брати під контроль?
Від кінця 2017 року відомо про взяття ЗСУ під контроль таких населених пунктів: Травневе, Гладосове, Верхньоторецьке, Новоолександрівка, Катеринівка, Південне, Золоте-4, Шуми, Вільне. Генштаб ЗСУ, штаб ООС, Міноборони та архів Міноборони відмовилися надати УП точний перелік населених пунктів, звільнених військовими з 2015 року.
«Звільнень з боєм чи атакою останнім часом не було – лише покращення становища. У межах Мінських угод вирівняли лінії зіткнення, які включили в себе вигідні рубежі», – пояснює Віктор Шидлюх.
За його словами, випадки взяття під контроль почастішали, бо для цього з’явилися належні умови, і ЗСУ цим скористалися:
«Бездумний наступ призводить до великих жертв. Є багато факторів, які стримують, наприклад, противник зосередив зусилля. Штурмувати і наражати на небезпеку місцеве населення немає сенсу».
У свою чергу, Костянтин Реуцький вважає, що «перемоги» вигадані штучно:
«Треба підтримувати комунікаційне середовище, вигідне для нинішньої влади, бо реальних приводів для цього немає».
Політичний хід вбачають у «звільненнях» й інші опитані експерти.
«Позиція держави Україна представлена на Тристоронній контактній групі в Мінську. Вони домовляються про розведення військ і сил. Тобто ми йдемо вперед, рухаючись назад», – зазначає Олег Жданов.
Взяття селищ під контроль пов’язане з контрабандою?
Ще одна версія, чому в «сірій зоні» вирішили «навести порядок» – боротьба з контрабандою. Остання почалася ще на початку війни і триває досі, але має різні масштаби.
Наприклад, є окремі факти нелегальної торгівлі, як-от «дорога життя», котра у 2014-2015 роках з’єднувала Золоте-4 і непідконтрольне Україні Золоте-5. Нею жителі окупованих територій ходили по продукти в «сіру зону».
Є також факти набагато масштабнішої контрабанди уздовж всієї «сірої зони».
«У Золотому була перевалочна база контрабанди. Фурами привозили, а там уже перегружали на менші машини. У нас був блокпост перед селищем Новолуганське біля Вуглегірської ТЕС весною 2015-го. Там контрабанда була менша за масштабами, але не менш прибуткова. Коли ми зупинили фуру з цукром, а пізніше з алкоголем, до нашого старшого дзвонив особисто командир бригади, щоб машину відпустити», – згадує колишній військовослужбовець, який ніс службу весною та влітку 2015 року в Новолуганському та Золотому.
За словами координаторки медійної ініціативи за права людини Ольги Решетилової, однією з причин «звільнень» може бути як боротьба з контрабандними схемами, так і навпаки – «намагання нових керівників взяти під контроль якісь трафіки, які там присутні».
Таку ж думку поділяє Олег Жданов:
«ООС була задумана для того, щоб взяти всю контрабанду під контроль одній політичній силі чи людині. Контрабанда як була, так і є. Лише тепер ми про неї чуємо рідше і знаємо менше. На сьогодні начальник Об’єднаного оперативного штабу контролює і це питання».
Чи займають бойовики території по свій бік лінії розмежування?
За словами співрозмовників УП, бойовики самопроголошених «ЛНР/ДНР» останнім часом не займають нових територій.
«Бойовики стоять чітко вздовж лінії. Створюють позиції, гарно підготовлені в інженерному плані. У 2016 році наша розвідка повідомила, що приїжджали міксери з бетоном і заливали бліндажі та окопи на непідконтрольній території. Там фактично створюється укріпрайон», – розповідає Жданов.
Щоб розташувати позиції на новій території, навіть у чистому полі, потрібен особовий склад, техніка, ресурси і планування. В іншому випадку війська будуть знищені.
«Ресурсне забезпечення російсько-окупаційних військ зараз зменшується, у них менше можливостей підтримувати кількість особового складу, найманців і регулярних військ, тому вони не можуть контролювати ті «сірі зони», які могли раніше контролювати, і несуть втрати», – додає замдиректора з міжнародних питань Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння Михайло Самусь.
Чому ЗСУ не можуть звільняти населені пункти за лінією розмежування?
Не просуватися за лінію розмежування – вимога Мінських домовленостей, яких Україна дотримується. Рух у межах «сірої зони» дозволений – так ми зміцнюємо оборону і покращуємо позиції. Однак перейти лінію навіть на крок – неможливо.
«Це філософія, яка існувала в 2014-2015 роках. Тепер військовими вона сприймається критично, оскільки зрозуміло, що українська армія зараз може досягти більшого, ніж просто знаходитися на лінії розмежування», – додає Самусь.
«Нас неможливо перемогти, аби був наказ. Але є міжнародна політика, і не Україна ухвалює рішення, чи наступати. Ми прив’язані до виконання зобов’язань. Неузгодженими діями ми дамо партнерам привід для зняття санкцій з Росії. І тоді залишимося сам-на-сам», – пояснює Костянтин Ільченко.
Які є стратегії звільнення Донбасу?
«Звільнення тимчасово окупованих територій відбудеться політико-дипломатичним шляхом», – ці слова, як стверджує командувач Об’єднаних сил Сергій Наєв, йому передав президент України Петро Порошенко.
У липні Наєв пообіцяв, що зробить Об’єднані сили вагомим аргументом у переговорах і буде готовим до виконання завдань не лише оборонного характеру. Тобто, у разі загострення ситуації, Збройні сили готові піти в наступ.
«Вважаю, є чималі шанси, що війна може закінчитися швидко», – сказав він.
Інший варіант деокупації – введення миротворчої місії.
«Миротворчість як процес – одна з найсучасніших форм примирення сторін, примушення до миру. Це не лише військова операція чи силова – це комплекс міжнародних заходів, – каже Віктор Шидлюх і застерігає: – Питання миротворців лежить у компетенції зовнішньої політики, а не Збройних сил. Миротворці – це не союзники. Головний принцип – вони безсторонні, не займають нічию сторону. Однак ми знаємо, як під виглядом миротворців РФ у Грузії та в Придністров’ї використовувала свої війська».
Власні стратегії деокупації озвучують не лише президент і Генштаб, але й інші високопосадовці. Приміром, запропонована головою МВС Арсеном Аваковим стратегія малих кроків також передбачає введення миротворчої місії та відновлення цілісності України в 11 етапів.
«Кожен повинен займатися своїми справами в межах компетенції. На всі органи покладено завдання, треба відповідати за свою ділянку», – зазначає полковник Шидлюх і наголошує, що нині діють лише ті стратегії та кроки, які пропонує військове керівництво.
Однак, за словами Жданова, саме президент має представити суспільству план відновлення суверенітету і територіальної цілісності країни.
У вересні і на Генасамблеї ООН, і в посланні до Верховної Ради Порошенко вчергове наголосив, що звільнити Донбас можна лише введенням миротворчої місії.
Вчора я поширив статтю про серйозну загрозу з боку ерефії.
Дійсно, російських військ біля кордонів України зосереджено багато. Останнім часом надходять свідчення про зосередження військ у Ростовській і Воронезький областях в безпосередній близькості від Державного кордону України. Але у росіян абсолютно нічого не вийде. До кордону з Росією висунута достатня кількість наших сил для зупинення будь-якого агресора. Зашквар їх очікую одразу після перетину Державного кордону України.
Для тех, кто с лишней хромосомой: ваше время ушло! А до 59-ї бригади тим часом прибуло поповнення у вигляді трьох ОСОБЛИВИХ підрозділів підсилених всім, чим можна собі тільки уявити. Це вже не підрозділи, а частини.
Кілька років тому артист-терорист відчував себе справжнім «героєм», позуючи в касці і з бойовою зброєю поруч з «ополченцями Новоросії». Навіть стріляв у бік українських захисників Донецького аеропорту.
Але пройшло зовсім небагато часу, і «пригода» відгукнулася Пореченкову. В інтерв’ю російським журналістам Михайло Пореченков поскаржився, що його в минулому успішна акторська кар’єра зіпсувалася після поїздки на Донбас і «фотосесії» в оточенні проросійських терористів, передають Патріоти України.
За словами Пореченкова, в один прекрасний день він звернув увагу, що його почали просто «відфутболювати» з ролей в уже затверджених проектах. На його місце брали інших акторів. Він пов’язує ці «непорозуміння» саме з відкритою підтримкою «народних республік».
На самому початку військового конфлікту на сході України, в мережі з’явилися фото і відео з Пореченковим, який стріляв в Донецькому аеропорту з кулемета. Цікаво, що артист стріляв у бік українських бійців, а на ньому була каска і жилет з написом «Преса».
Братья и Сёстры из сражающейся Украины!
Чеченцы понимают вашу боль как никто другой. По всей Европе ширится движение по набору добровольцев в защиту Украины: уже...
Попередня
