Полк Национальной гвардии “Азов” принял решение остаться в поселке Золотом даже после отвода войск, которое запланировано на 7 октября.
Это необходимо для защиты мирного населения в селах Золотое, Петровское и Станица Луганская, которые рискуют стать жертвой расправ со стороны террористов “Л/ДНР”, говорится в видеобращении, опубликованном на YouTube
“Есть группа ветеранов. Эти люди приехали сюда, на свою родную землю, в украинский поселок Золотое, чтобы остаться здесь, даже если власть бросит их на произвол судьбы, даже если будут выведены войска. Чтобы здесь не появилось ни одного сепаратиста. Это наш последний блокпост, и мы даем слово, что мы его никогда не покинем”, – заявил первый командир “Азова” Андрей Билецкий.
В свою очередь министр обороны Андрей Загороднюк и заместитель начальника Национальной полиции Украины Вадим Троян заверили, что азовцы, прибившие в Золотое, не несут там никакой функции.
На совместном брифинге они подчеркнули, что большая часть полка вышла из населенного пункта и там остались только 20 человек.
“Они приехали с акцией поддержки и уже уехали. Там осталось их два десятка как волонтеров”, – сказал Троян. “Функции никакой у них нет”, – дополнил его слова Загороднюк.
План мирного урегулирования на Донбассе, известный как “формула Штайнмайера“, является сдачей государственных интересов Украины.
Такое заявление сделал в эфире ObozTV участник войны на Донбассе Глеб Бабич. По его словам, внедрение формулы Штайнмайера фактически является “легализацией бандитов”.
Бабич напомнил, что подписание документа вызвало протесты в Киеве и других городах: “Протестный потенциал Украины себя демонстрировал уже не один раз. Это естественная реакция нашего общества на то, что происходит. Можно не выходить, но тогда у нас точно будет как за поребриком”.
“Я не буду расписываться за всех, скажу свое личное мнение. План Штайнмайера – это сдача государственных интересов. Это неотвратимая легализация всего того, что сейчас есть на Донбассе. Это легализация бандитов через якобы “выборы”. Там речь идет о том, что будут проведены выборы якобы по законам Украины, но контролировать это будет только ОБСЕ”, – заявил ветеран АТО.
По его мнению, договоренность о выводе из ОРДЛО всех вооруженных формирований выполняться не будет.
“Россия сейчас не признает своего присутствия на Донбассе. Потому если Россия говорит – ок, тут нас больше нет, то ничего не изменится. Выборы могут происходить только после того, как Украина восстановит контроль над всей территорией Донбасса и конечно над границей между нами и Российской Федерацией. Никаких других способов реализации этого не может быть. А потом будут выборы по законам Украины”, – отметил он.
По словам Бабича, он обсуждал план Штайнмайера с украинскими военными, находящимися на передовой – “они откровенно не понимают того, что происходит”.
За проект закона № 1224 проголосовали 307 парламентариев.
“Данный проект закона урегулирует право на применение боевой техники, оружия личным составом Вооруженных сил Украины и Государственной специальной службой транспорта в особый период, а также специальных средств подразделениями охраны Государственной специальной службы транспорта в мирное время и особый период до введения военного положения и после его прекращения или отмены”, – объяснила, представляя документ, народный депутат от “Слуги народа” Марьяна Безуглая.
Законопроект предусматривает:
— законодательное закрепление права соединений, воинских частей и подразделений Вооруженных сил Украины на применение боевой техники и оружия в период до введения военного положения и после его прекращения;
— исключение части 9 статьи 5 закона Украины “О Государственной специальной службе транспорта” и дополнение статьи 13 этого документа новыми частями по применению специальных средств военнослужащими Государственной специальной службы транспорта, работниками подразделений военизированной охраны Государственной специальной службы транспорта, а также оружия военнослужащими Государственной специальной службы транспорта.
Насправді головна проблема – не в імовірних виборах на окупованих територіях, не у невизначеності з кордоном, не в цілком очевидно прихованих від суспільства домовленостях з Путіним і навіть не в загрозливій фонетиці прізвища «Штайнмайєр».
Головна проблема – в прецеденті, який полягає в тому, що окремий регіон України за активної військової підримки сусідньої держави, зі зброєю в руках, вбиваючи своїх співгромадян, збиваючи іноземні цивільні літаки і знищуючи інфраструктуру, може вибороти собі право на автономію (якими б витонченими евфемізмами цю автономію не маскували в нормативних документах).
Я не маю жодних сумнівів, що Росія зможе створити ілюзію виводу своїх військ з території України так само, як вона створювала ілюзію їх відсутності на ній. Я переконаний, що Росія знайде спільну мову з іноземними спостерігачами, заливши їх горілкою, засипавши кокаїном і заїбавши хвойдами – ми все це вже бачили. Я знаю, що «народні» міліціонери, прокурори і судді в Луганську і Донецьку спокійно витягнуть із шухляд свої старі жовто-блакитні посвідчення і продовжать працювати, надійно прикрившись «особливостями місцевого самоврядування». Тобто вибори проведуть, точніше створять ілюзію виборів аби світ нарешті стулив пельку.
Але ми мусимо пам’ятати: все, на що погоджується Росія – підстава, чергова смертельна пастка і жодні гаранти або міжнародні інституції не допоможуть нам її уникнути. Росія ще не досягла того рівня безсилля та стагнації, коли укладати з нею домовленості було б принаймні відносно безпечно.
Окупований Донбас руйнує Росію, висить на її шиї, знекровлює її. Я не розумію, чому Україна мусить заважати цьому надзвичайно вигідному для людства процесу.
Очільники сепаратистів наголошують, що Україна не отримає контролю над кордоном, а дати виборів в непідконтрольних українській владі регіонах вони визначатимуть самостійно. Про це йдеться у спільній заяві Дениса Пушиліна та Леоніда Пасічника, опублікованій інформаційним ресурсом “ДНР” dnr-news.com.
“Закликаємо пана Зеленського не диктували нам умови. Коли він говорить, що вибори в Донбасі пройдуть тільки після того, як Україна отримає контроль над кордоном, він не розуміє, що не йому вирішувати, коли у нас пройдуть вибори, а нам”, – йдеться у повідомленні.
“Ніякого контролю над кордоном київська влада не отримає”, – наголошують лідери сепаратистів.
Пушилін та Пасічник зазначають, що 1 жовтня Україна підписала “формулу Штайнмайера”, яка гарантуватиме Донбасу особливий статус.
“Таким чином вона визнає особливе право народу Донбасу на самостійне визначення своєї долі”, – вважають сепаратисти.
1 жовтня президент Зеленський повідомив про узгодження так званої “формули Штайнмаєра”. За його словами, вона має бути імплементована в новий закон про особливий статус, “капітуляції” в ній немає.
У своїй спільній заяві Пушилін та Пасічник стверджують, що ухвалення формули означає визнання права сепаратистів вирішувати, якою буде економіка, судова влада, силові структури непідконтрольних українській владі територій, а також те, “як ми будемо інтегруватися з Росією”.
Очільники сепаратистів також вимагають від Зеленського вести з ними прямі перемовини та узгоджувати зміни до закону про особливий статус.
“В іншому випадку ми будемо вважати їх прямим і грубим порушенням Мінських угод, й вони для нас будуть юридично нікчемні”, – твердять вони.
Узгодження формули
Українська делегація узгодила текст так званої “формули Штайнмаєра”, повідомив Володимир Зеленський 1 жовтня під час брифінгу в Офісі президента.
За словами Зеленського, “формула Штайнмаєра” – це “страшилка”, якою українців довго лякали, але насправді йдеться про “одне-два речення”.
“Це схвалення тимчасового закону про особливий статус Донбасу, який починає діяти на постійній основі після публікації звіту ОБСЄ, що вибори відбулися за демократичними стандартами”, – пояснив Зеленський.
Image caption1 жовтня Зеленський погодився на “формулу Штайнмаєра”
“Ніяких виборів під дулом кулеметів немає і не може бути. Це ж зрозуміло, що якщо йдеться про демократичні вибори, то не може бути людей з кулеметами”, – додав президент.
За його словами, формула має бути імплементована в новий закон про особливий статус, який буде розроблений найближчим часом – “в публічному обговоренні з суспільством”.
“У цьому законі не буде перейдено жодної червоної лінії, не буде ніякої капітуляції”, – запевнив Зеленський.
На узгодженні формули тривалий час наполягала Москва – без цього зустріч Володимира Путіна і Володимира Зеленського у форматі “нормандської четвірки” називали неможливою.
Сьогодні російське видання Коммерсант опублікувало документ, який воно називає “формулою Штайнмаєра”, і під яким стоять підписи спецпредставника ОБСЄ Мартіна Сайдіка, представника України в контакній групі леоніда Кучми, представника Росії в контактній групі Бориса Гризлова, а також представників ОРДЛО Натілії Ніконорової та Владислава Дейнего.
У цьому документі зазначається. що в непідконтрольних районах мають бути проведені “позачергові місцеві вибори” у відповідності з “Конституцією України та спеціальним законом України”.
Натомість голова комітету Ради з питань зовнішньої політики, депутат від “Слуги народу” Богдан Яременко повідомив у Facebook, що “вчора ніхто нічого не підписував”.
“Представник України в ТКГ Леонід Кучма письмово повідомив представника ОБСЄ М.Сайдіка про те, що Україну влаштовують формулювання, погоджені радниками глав держав Нормандського формату в Мінську 1 вересня 2019 року”, – зазначив він.
За його словами, йдеться про особливості місцевих виборів в ОРДЛО, всі ніші питання залишаються предметом перемовин.
“Результати втілюватимуться в життя не змінами до Конституції, а законами України, які приймає Верховна Рада України (що надає суспільству можливість контролю за тим, що відбувається)”, – наголошує депутат.
“Запитань стало більше, ніж було”
Ексміністр закордонних справ Павло Клімкін, коментуючи виступ президента, зазначив, що запитань щодо “формули Штайнмаєра” стало більше, ніж було до цього.
“Формула Штайнмаєра не має жодного сенсу без того, щоб вона була вмонтована в план дій, тобто дорожню карту. Запитань стало більше, ніж було. Суспільство буде вимагати на них відповідей. Таких, які не вирішують проблему окупації Донбасу за рахунок України”, – заявив Клімкін.
“Для всіх інших, навіть для наших друзів, це проблема, яку необхідно вирішити. Для нас – питання нашого існування як єдиної та соборної держави”, – додає ексміністр.
Партія “Голос” оприлюднила на своєму сайті заяву, в якій вимагає проведення закритого засідання Ради, під час якого Володимир Зеленський має пояснити деталі узгодження “формули Штайнмаєра”.
У заяві йдеться, що з озвученої інформації зрозуміти, які саме домовленості були досягнуті в Мінську, неможливо.
Суперечлива формула
Упродовж останніх тижнів план або формула Франка Вальтера-Штайнмаєра – нині президента Німеччини, а до цього – міністра закордонних справ ФРН, – була причиною бурхливих суперечок серед українських політиків – переважно через різне трактування її змісту.
За однією з версій, план Штайнмаєра передбачає, що після того, як ОБСЄ визнає вибори на Донбасі легітимними, пропонується внести зміни до Конституції і закріпити особливий статус Донбасу. Лише після цього передбачається виведення військ з української території і встановлення Україною контролю над кордоном.
Критики такого сценарію наполягали, що спочатку має бути виконана безпекова частина Мінських угод, лише потім – політична. Тобто виведення військ і контроль над кордоном мають передувати виборам і обговоренню статусу Донбасу.
Колишній представник України в політичній підгрупі на переговорах Тристоронньої контактної групи (ТКГ) Роман Безсмертний у вівторок оприлюднив документ під назвою “Імплементація “формули Штайнмаєра” в українське законодавство” – саме його нібито і планувалося підписати в Мінську.
У документі, який оприлюднив Безсмертний, йдеться переважно про те, що вибори на Донбасі мають бути визнані ОБСЄ такими, що відбулися у відповідності до міжнародних стандартів та українського законодавства.Пропустити Facebook допис , автор: Роман
Кінець Facebook допису , автор: Роман
Жодних згадок про безпекову частину Мінських угод, зокрема про відведення військ, у документі, поширеному паном Безсмертним, немає.
Узгодження “формули Штайнмаєра” могло відбутися ще 18 вересня, проте в той день формулу так і не погодили. Міністр закордонних справ Вадим Пристайко заявив, що це сталося через “технічне непорозуміння”. Окрім того, українська сторона висловила зауваження щодо тексту документу.
Речниця представника України в ТКГ Леоніда Кучми Дарка Оліфер тоді заявила, що реалізація “формули Штайнмаєра” можлива лише за умови виконання наступних умов:
“Повне припинення вогню; забезпечення ефективного моніторингу СММ ОБСЄ на всій території України; виведення з території України збройних формувань, іноземних військ і військової техніки; розведення сил і засобів вздовж всієї лінії розмежування; забезпечення роботи Центральної виборчої комісії України, українських політичних партій, ЗМІ й іноземних спостерігачів; встановлення контролю над непідконтрольною Україні ділянкою українсько-російського кордону і виконання інших пунктів, передбачених українським та міжнародним законодавством і Мінськими угодами”, – написала Оліфер.
Начальник штабу добровольчого батальйону спеціального призначення «Шторм» головного управління МВС в Одеській області Андрій Мельник розповів, що тільки за 4 доби бойовики в Луганській області розстріляли понад 60 мирних жителів, які допомагали українським військовим.
Як передає кореспондент УНІАН, про це Мельник розповів на прес-конференції в Одеському кризовому медіацентрі.
За його словами, коли бійці у вересні «відійшли з Лугутіно, туди зайшли підрозділи чеченців, підрозділи з Південної Осетії, які розстрілювали місцевих жителів, помічених раніше в допомозі українським військовим.
«У перший же день з числа жителів Георгіївки, Лутугиного, Успенки були розстріляні 22 людини. Тіла не були віддані землі, були кинуті в районі звалища твердих побутових відходів – між Лутугине та Успенкою. І в наступні три доби було розстріляно близько 40 осіб. Про це нам повідомляли місцеві жителі, яким вдалося звідти вийти через Щастя», – розповів Мельник.
Він додав, що бойовики не давали можливість поховати мертвих.
«Також цими підрозділами проводився банальний грабунок будинків. Особливо тих людей, які були змушені залишити свої житла і слідом за нами піти в зону, контрольовану українськими військами», – зазначив начальник штабу.
За його словами, бійці «Шторму» несуть службу в зоні АТО, зокрема, в Луганській області 4 місяці. Безпосередньо Мельник там перебував 32 дні – в населених пунктах Новий Айдар, Лутугине, Георгіївка, Щастя, Старобільськ, Сватове.
«У плані ставлення населення – ситуація неоднозначна. Люди розлючені на всіх, немає чіткого поділу – за Україну чи проти України. Люди просто розлючені на війну. В кожній людині у формі і зі зброєю бачать потенційну загрозу, бачать причину того, що їм доводиться терпіти, знегоди, негаразди, життя під обстрілами. Просто хочуть миру. Хто його принесе, їм не так важливо», – розповів боєць.
Він зазначив, що з перерахованих населених пунктів найбільш проукраїнські настрої у жителів Щастя. За його словами, за 4 місяці в зоні АТО загинули 4 бійці «Шторму», 15 поранені, в тому числі 3 – тяжко.
У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на сході країни за вересень 2019 року. Імена та прізвища, а також детальніша інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.
ВСТУП
Ще вчора було літо, а вночі піднявся злий колючий західний вітер, що крижаним язиком проводив по завмерлому в заціпенінні листю, змушуючи його з ледве чутним шелестом осипатися, дивним зеленим покривалом устеляючи холодну землю. Вітер гострим скальпелем різав обличчя та руки, задубілі пальці обпікала холодна сталь автомата, вітер бив в очі, і вони постійно сльозилися так, що доводилося їх весь час витирати, щоб нічні тіні сірої зони не втрачали чітких контурів. Ніч була доволі похмурою, над головою стрімко проносилося рване біле ганчір’я хмар, а в проміжках між ним виблискували яскраві кристали зірок. Вітер наче здув із них увесь літній пил, повернувши їм свіжий блиск відшліфованих діамантів.
Солдат стояв на взводному спостережному пункті, безперервно вдивляючись у темряву, що плювалася йому в обличчя сильними поштовхами осені. Похолодання прийшло зненацька, тому доводилося терпіти, оскільки будь-якої миті темрява могла ожити пересуванням ворожої розвідгрупи, а якщо її проґавити, то наслідки були б набагато страшніші, ніж вітер, що бив в обличчя. І солдат мовчки терпів, терпляче чекаючи закінчення бойового, коли можна буде здати зміну та повернутися до теплого бліндажу, щоб випити декілька склянок гарячого чаю, відчуваючи, як потроху зігрівається у венах застигла кров. Останнім часом в їхньому секторі активізувався ворог, ледь не щоночі здійснюючи візити до наших позицій. На сусідньому ВОПі вчора було двоє двохсотих, на більш віддаленому позавчорашньої ночі вбили одного. Тому по відділенню вийшов наказ, але і без наказу він знав, що потрібно вести пильне та ретельне спостереження за прихованою нічною шаллю землею.
У солдата не було нікого. Батька він взагалі не знав, а матусю ледь пам’ятав – коли йому було чотири роки, вона померла. Ще за пів року не стало діда, який забрав його до себе, а інші близькі та неблизькі родичі не з’являлися, тому маленький хлопчик залишився сам на сам з усім світом, якому було на нього плювати. Дитбудинок, інтернат, училище – все це розпливчастим мазком сірого промайнуло та зникло, вирвавши з життя півтора десятка років з такою самою легкістю, з якою зараз холодний вітер зривав з гілок листя. Він погано пам’ятав той період та й особливо не було чого там згадувати, життя одинака постало перед ним у всій своїй жорстокій красі, коли потрібно було щосили борсатися на поверхні, щоб його не затягло мулисте дно. Він рано зрозумів, що потрібно бути сильним і твердим, наполегливим і цілеспрямованим, завзятим і сміливим для того, щоб уникнути невеселої долі добувати їжу по смітниках і голитися під відкритим небом.
Того дня, коли йому виповнилося вісімнадцять, він сам пішов до військкомату з паспортом і свідоцтвом про народження. Армія на той час була єдиним виходом, і він не став чекати, допоки вона про нього згадає, а нагадав про себе сам. Його з радістю призвали, і молодий хлопець, який ніколи не знав батьківського тепла і турботи держави, відправився служити своєму народові, а рік по тому в країну завітала війна, і все перевернулося з ніг на голову. Радість перемог швидко змінилася на жах і шок поразок, Збройні Сили, наспіх укомплектовані з мобілізованих і добровольців, поспіхом відступали, відкочувалися, потрапляли в оточення, розстрілювалися й вмирали на сході. Не роздумуючи, він прийняв рішення підписати контракт, адже на гражданці його, ще одного сироту, з важкою долею нікому не потрібної людини, ніхто не чекав.
Минуло п’ять довгих років, і майже не залишилося секторів, у яких не побував би солдат. Сипав з неба сніг і лив проливний дощ, колосилися та в’янули польові трави, одне зруйноване село змінювалося на інше, тільки загиблі в боях друзі залишалися в пам’яті випаленими болем клеймами. Їхні обличчя постійно приходили до нього у снах, про кожного він завжди пам’ятав, про посічених осколками, убитих снайперами, згорілих в БМП своїх найкращих друзів, що з’явилися в його житті на війні, і залишились на ній назавжди. Десь далеко від лінії фронту світ жив своїм життям. Приходили і йшли у забуття політики, з’являлися у продажу нові моделі телефонів та смарт-годинників, радісні голоси у рекламі розповідали, скількох проблем можна позбутися за допомогою всього лише однієї пігулки якихось ліків, а на нульових позиціях сектору тільки життя та смерть нескінченно крутили колесо рулетки, і ніхто не знав, на кого воно вкаже сьогодні.
Вітер боляче сік по щоках, перший подих осені виявився раптовим та дуже сильним, і нагадував про те, що незабаром настане чергова зима. Солдат дуже змерз, але саме той рятівний холод не давав розслабитися і дозволив йому помітити, як легенько гойднулася у бік ніч, відсунута темними силуетами людей, що обережно підповзали до ВОПу. Перша кулеметна черга висмикнула з бліндажа всіх бійців з відділення, вибухи лунали один за іншим, розкидаючи навколо зазубрений метал. Перша хвиля найпотужнішої за останні пів року атаки на позиції підрозділу негайно змінилася наступною, хвилі накочували без зупинки, вщент розбиваючи укріплення та залишаючи за собою острівці вогню. Командир відділення, пригинаючись, помчав на спостережний пункт, але раптом щось жбурнуло його об стіну бліндажа, і він повільно сповз на землю, притискаючи руку до шиї, з якої гарячим фонтаном била кров.
Солдат все це бачив на власні очі, як упав навзнак його командир, його друг, якого він безмірно поважав і любив. Сирота, який до армії не знав у житті тепла та справжньої дружби, міцно прикипів до командира, вони пройшли разом через довгі роки виснажливої та безжальної війни. І побачивши, як того поранило, солдат рвонув на допомогу.
Він не добіг зовсім трохи.
Олександр Володимирович Грицаюк народився 07.11.1971 року у селі Сарни Монастирищенського району Черкаської області. З 2004 року мешкав у місті Христинівка.
1988 року закінчив 10 класів Сарнівської загальноосвітньої школи, після чого навчався у Черкаському клубі юних моряків, згодом також отримав фахи електромеханіка загального профілю, машиніста пересувної електростанції та тракториста-машиніста. На строкову Олександра Володимировича було призвано 1989 року, проходив службу у танкових військах. Працював у колгоспі “Перемога” у Сарнах. А згодом – електриком у локомотивному депо Христинівки.
Він був добрим другом та батьком, мав авторитет серед колег та друзів, любив свою родину, ну було у його характері злості, Олександр був добряком та душею компанії, розганяючи погані настрій та думки інших лише однією своєю появою.
Восени 2017 року він прийшов до військкомату добровольцем та 31.10.2017 був призваний за контрактом Христинівським РВК.
Сержант, старший механік-водій відділення управління командира батальйону взводу зв’язку 3-ї танкової роти танкового батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.
25 серпня об 11.15 в районі міста Мар’їнка Донецької області він зазнав вкрай важких мінно-вибухових осколкових поранень, від яких помер 1 вересня в обласній клінічній лікарні імені Мечникова.
Похований 3 вересня у Сарнах. У нього залишилися батьки, брат, три сестри, дружина та четверо дітей.
Андрій Юрійович Проценко народився 30.09.1994 року у селі Бохоники Вінницького району Вінницької області.
2010 року хлопець закінчив Бохоницьку середнью загальноосвітню школу, після чого вступив до державного професійного технічного навчального закладу “Гніванський професійний ліцей”, у якому здобув фах “машиніст-кранівник” у 2013 році.
Андрій завжди мав гарний настрій, даруючи посмішку оточуючим. Доброзичливий, щирий, уважний та справедливий, йому й на думку ніколи не спадало відмовити комусь у допомозі, оминути увагою чи залишитись байдужим. Ні, він намагався усім в усьому допомогти, був надійним товаришем для друзів та люблячим сином для батьків.
Він захоплювався полюванням та риболовлею, мав мрію створити власну сім’ю та придбати собі автівку. А найважливішою подією за останні роки в його житті стало народження його племінниці, яку він дуже любив, проводячи поруч із нею весь вільний час.
16.04.2014 року Андрій був призваний за контрактом Вінницьким ОРВК. Три рази він був у зоні АТО/ООС, в останнє вирушив на передову 16.05.2019 року.
Солдат, навідник 748-ї окремої радіолокаційної роти 133-го радіотехнічного батальйону 138-ї радіотехнічної бригади Повітряних Сил ЗСУ. Був відряджений до 36-ї окремої бригади морської піхоти.
Загинув 2 вересня рано-вранці в районі селища Водяне Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ. За пів години помер на руках військових медиків.
Похований 5 вересня на кладовищі №2 у рідному селі. У нього залишилися батьки та сестра.
Едуард Олександрович Шахов (позивний Шах) народився 12.12.1993 року у селі Долинське Чаплинського району Херсонської області.
Після закінчення школи Едуард вступив до історичного факультету Донецького Національного Університету, де його і застала війна. Через проукраїнську позицію Шах навіть потрапив у полон, але зміг вижити та вибратися до радної Херсонщини. Напевно, саме тоді він ухвалив важливе рішення – захищати Батьківщину від агресора та окупанта.
Влітку 2015 року Шах прийшов до лав батальйону “Азов”, у якому служив на посаді командира відділення, а згодом здобув ще фах парамедика. За згадками побратимів, це була безстрашна та відважна людина, яка була прикладом для інших, хоробро та відчайдушно воюючи за свою землю.
Молодший сержант, парамедик, командир відділення 3-ї роти 2-го батальйону окремого загону спеціального призначення “Азов” Національної Гвардії України.
4 вересня близько 18.35, в районі селища міського типу Зайцеве Донецької області, він дістав смертельне кульове поранення від снайпера найманців РФ, та за годину помер у центральній лікарні Бахмута.
Похований 7 вересня у Долинському. У нього залишилися мати та сестра.
Михайло Володимирович Ткачишин народився 20.09.1988 року у Херсоні. Мешкав у місті Новояворівськ Львівської області.
2017 року, після проходження строкової, Михайло підписав контракт та служив на посаді інструктора у 184-му навчальному центрі Національної академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного Збройних Сил України. З квітня цього року служив у 53-й ОМБр та виконував бойові завдання на передовій.
Сержант, гранатометник 5-ї роти 2-го батальйону 53-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 5 вересня о 20.30 під час виконання бойового завдання на Горлівському напрямку від кулі снайпера найманців РФ.
Похований 9 вересня у Херсоні. У нього залишилися батьки, дружина та син.
Микола Миколайович Обуховський народився 10.10.1986 року у селі Велика Мечетня Кривоозерського району Миколаївської області. Мешкав у селі Луч Вітовського району.
Хлопець закінчив Великомечетнянську середню загальноосвітню школу, у 2008-2009 роках проходив у Полтаві строкову службу. У війську перебував з 2015 року, спочатку на Ширлані, потім у зоні АТО. Брав участь у міжнародних військових навчаннях Sea Breeze, що проходили в Одеській та Миколаївській областях з 31.08 по 12.09.2015 року.
Він був прекрасною людиною з гарним почуттям гумору, щирим патріотом своєї країни, відданим їй до кінця, чудовим фахівцем з рукопашного бою та стрільби, дуже захоплювався також парашутним спортом, ретельно шанував традиції морської піхоти та ВМС.
Прапорщик, технік відділення повітряно-десантної служби 1-го окремого батальйону морської піхоти.
Загинув 11 вересня близько 23.00 в районі села Павлопіль Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.
Похований 14 вересня у селі Луч. У нього залишилися мати, сестра, дружина та донька.
Олександр Валерійович Лінчевський народився 16.04.1998 року у селі Матусів Шполянського району Черкаської області.
2013 року він закінчив 9 класів Матусівської школи №2, після чого вступив до держаного навчального закладу “Звенигородський центр підготовки та перепідготовки робітничих кадрів” у селі Козацьке, після навчання у якому був призваний на строкову. Повернувшись додому, деякий час працював у Києві на будівництвах, а 24.04.2018 підписав із ВМС контракт.
Його класний керівник Катерина Олександрівна у розмові з автором з теплим сумом згадувала Олександра, як товариську та веселу людину, відверту та чесну, роботящу та безвідмовну, дитину, яку вона запам’ятала саме через її позитивність та відсутність паростків поганих звичок. Нещодавно вона поливала квіти у класі, де навчався Сашко, а на партах стояли перевернуті стільці, і на одному з них його почерком було маркером написано “Лінчевський”, її немов вдарило струмом, і вона довго плакала у порожній класній кімнаті за тією дитиною, з якої виріс такий чоловік, якому назавжди залишиться 21 рік.
Матрос, стрілець-помічник гранатометника десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти.
Загинув 11 вересня близько 23.00 в районі села Павлопіль Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.
Похований 14 вересня у рідному селі. У нього залишилися батьки, брат та чотири сестри (Олександр Валерійович був найменшим у цій багатодітній родині).
Валерій Георгійович Шатурський (позивний Череп) народився 20.01.1974 року у селі Лісогірка Городоцького району Хмельницької області. Коли хлопцю було п’ять років, він разом із матір’ю переїхав до села Чорнобаївка Білозерського району Херсонської області, де закінчив середню школу та отримав фах водія по програмі підготовки водіїв транспортних засобів, після чого знову повернувся до Лісогірки. З 2015 року мешкав у Маріуполі.
Людина-легенда, людина-воїн, людина, яка була дійсно справжньою. Валерій Георгійович з 2014 року перебував у лавах війська, спочатку у складі ЗСУ проходив службу у Хмельницькому, а з 26.11.2015 – у батальйоні “Донбас”. Спочатку він обіймав посаду кулеметника 6-го відділення 2-го взводу 1-ї роти спеціального призначення батальйону спеціального призначення “Донбас” (резервний батальйон) 18-го полку оперативного призначення Національної Гвардії України, а з 16.09.2016 був переміщений до 15-го окремого Слов’янського полку НГУ.
За ці роки він встиг повоювати по всій лінії фронту: від Азовського узбережжя до Луганщини, брав участь у багатьох операціях в районах Слов’янська, Широкиного, Водяного, Павлополя, Новотроїцького, Верхньоторецького, Мар’їнки, Крутої Балки, Щастя, Майорська. Це далеко не всі назви, але якщо охопити географію цих населених пунктів, то можна зрозуміти, що майже не було місця на ділянках цієї війни, де б він не побував.
На першому місті у нього завжди була сім’я. Величі його любові до близьких можна лише позаздрити: його дружині через певні вади зі здоров’ям складно пересуватися, проте це аж ніяк не відлякувало Валеру, навпаки, він огорнув її такою великою турботою та дбайливістю, на яку здатен далеко не кожний з нас. Він завжди був поруч, у скрутний час допомагав та доглядав, коли дружина зламала ногу та перебувала у лікарні, Валерій увесь вільний час був у відділенні, його несамовиту та шалену турботу помітили навіть лікарі, які запропонували йому залишатися працювати у лікарні на постійній основі.
Палко любив своїх дітей, донечка кликала його батьком, хоча біологічним батьком він не був, але це жодним чином не заважало йому піклуватися про неї. З дружиною Валера познайомився вже під час війни, тож вільного часу у нього було обмаль, але кожну хвилину, яку він мав у своєму розпорядженні, він намагався бути поруч з сім’єю, телефонував їм увесь час, іноді вишукуючи місце, де був сигнал мережі, залазячи на дахи чи навіть дерева. Почути голос рідних та коханих людей – це було те, заради чого він жив.
Його виділяла гостро заточена чесність. Не можна було чекати від Черепа якоїсь брехні, це йшло врозріз з його життєвими переконаннями, це було чужим для нього. Він у дечому був своєрідний: думав по-своєму – робив, вирішив – зробив. Вірний друг, товариш та брат, варто було лише покликати його на допомогу – і він обов’язково з’являвся поруч, і не надто важливо було, день зараз чи ніч. Дуже великого серця людина, людина слова, яка завжди виконувала обіцяне та ніколи не ховалася за спинами інших. Він казав, що там, на нулі, його досвід завжди стане у нагоді, когось навчить, когось врятує.
Валерій Георгійович прагнув завжди вчитися на досвіді інших, підказках, помилках тощо. Він завжди мав на меті розвиватися, досягти чогось більшого, не тупцюватися на місці, а йти уперед, шліфуючи свої вміння та професійні здібності, його талант імпровізації ще більше допомагав йому у цій справі. Разом із тим він ніколи не відмовляв комусь в увазі, був готовий вислухати, порозмовляти, порадити. Чесно визнавав, коли був неправий, мав цей рідкісний дар не приховувати свої помилки, а робити з них правильні висновки.
Минулої зими він пройшов курс навчань на сержантські звання у Золочеві по програмі канадських фахівців. Та й по життю він умів робити все: чи то розібрати та зібрати автівку, чи то полагодити комп’ютер, у Валери не було вузької спрямованості у знаннях, спектр його здібностей охоплював майже все, що існує у природі.
Молодший сержант, командир 1-го відділення взводу снайперів батальйону спеціального призначення “Донбас” 15-го окремого Слов’янського полку Східного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України.
Він загинув 12 вересня вдень у Донецькій області внаслідок обстрілу наших позицій.
Похований 17 вересня на Алеї Героїв Старокримського кладовища Маріуполя. У нього залишилися дружина, син та донька.
Михайло Васильович Цимбалістий народився 29.07.1985 року у селі Увисла Гусятинського району Тернопільської області. Мешкав у Тернополі.
Закінчив школу №29 у Тернополі, а 2010 року – Національну Академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Від початку війни перебував у лавах наших захисників, брав участь у багатьох важливих військових операціях.
З його загибеллю Україна втратила частку себе. Адже Михайло Васильович був невід’ємною складовою тих її хоробрих та великих синів, які тримають мир у наших домівках на своїх плечах. Професіонал в усьому, палкий та щирий патріот, чоловік, який завжди відділяв головне від другорядного, знаючи, на яку небезпеку наражається, але все одно йшов туди, де була потрібна його присутність, не озираючись назад. Без остраху, без вагань, без сумнів.
Автор не має права заглиблюватися в деталі. Але всім нам варто знати, що такі люди, як Михайло стояли, стоять та завжди стоятимуть на першій лінії оброни. Поки будуть такі, як вони, – ми можемо спати спокійно.
Загинув він 13 вересня пізно увечері у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил під час виконання бойового завдання.
Похований 16 вересня у Тернополі. У нього залишилися батьки, брат, сестра та дружина.
Михайло Цимбалістий нагороджений найвищою відзнакою військової розвідки України – нагрудним знаком “Зірка Слави” (посмертно).
Максим Володимирович Кондратюк народився 24.07.1993 року у місті Красилів Хмельницької області. Мешкав у Хмельницькому.
Старший сержант, військовослужбовець 8-го окремого полку спеціального призначення.
10 вересня у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил він зазнав численних вогнепальних осколкових поранень внаслідок підриву на протипіхотній міні. Був евакуйований до Харківського військового шпиталю, у якому 14 вересня близько 7.00 від отриманих ран помер.
Похований 17 вересня у Красилові. У нього залишилися батьки, дружина та донька.
Владислав Олександрович Рой народився 30.08.1994 року у селі Різдвянка Новомиколаївського району Запорізької області.
Після 9 класів Різдвянської школи, Влад вступив до Покровського вищого професійного училища №75, що знаходиться у селі Олександрівка Дніпропетровської області, у якому у 2013 році отримав фах “тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва”. Працював на посаді механізатора у фермерському господарстві “Скорпіон”.
У грудні 2018 року Влада було призвано для проходження зборів по територіальній обороні та оперативному резерву, спочатку чоловіків з різних РВК доправили до Запоріжжя, а потім – до навчального центру “Десна”, де він проходив курси підвищення кваліфікації на посаді номера розрахунку ЗУ 23-2 з 30.01 по 03.03.2019 року. Під час зборів, у лютому цього року, Влад прийняв присягу на вірність українському народові.
У взводі він був одним з наймолодших, проте завжди проявляв розумну ініціативу, сумлінно та без затримки виконував усі поставлені перед ним бойові завдання. І, що дуже важливо, він був самодостатнім, як боєць, його не треба було виправляти чи підштовхувати, він не потребував жодного корегування своїх дій чи то у складі групи, чи то у самостійних завданнях, він все робив майже бездоганно, попри відсутність бойового досвіду. Після навчання у Десні Владислав Олександрович прийняв рішення служити в “Айдарі” та 15.04.2019 підписав із ЗСУ контракт.
Солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 24-го окремого штурмового батальйону “Айдар” 53-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 17 вересня близько 3.00 в районі селища міського типу Південне Донецької області від смертельних осколкових поранень, що дістав під час мінометного обстрілу наших позицій.
Похований 19 вересня у Різдвянці. У нього залишилися мати та сестра.
Андрій Юрійович Сторожук народився 26.02.1992 року у селі Педоси Хмільницького району Вінницької області. Коли хлопцю було три роки, його забрала до себе на виховання бабуся, і він мешкав у Полтаві. Десять років тому вони повернулися назад до рідного села.
09.03.2015 року його було призвано за мобілізацією, і він служив у лавах ЗСУ до 20.04.2016. Два роки по тому, 26.01.2018 Андрій підписав із ЗСУ контракт на пів року та проходив службу на посаді водія протитанкового артилерійського дивізіону 26-ї окремої артилерійської бригади, звідки звільнився у вересні того ж року, перейшовши за новим контрактом працювати водієм відділення забезпечення Хмільницького ОРВК. З липня 2019 року він був відряджений до зони ООС.
Він завжди був дуже добрим та неконфліктним, ніколи не пасував перед труднощами, мав гарну звичку долати всі негаразди з посмішкою. До того ж, Андрій Юрійович мав щире серце патріота, коли у військкомат надійшов наказ на відрядження до зони бойових дій, він одразу почав збиратися, кажучи, що готовий їхати будь-якої миті, адже має за плечима бойовий досвід.
Старший солдат, старший механік-водій механізованого батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 24 вересня в районі міста Мар’їнка Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.
Похований 27 вересня у рідному селі. У нього залишилися бабуся та син.
Олександр Сергійович Марків (позивний Чумак) народився 06.08.1981 року у місті Обухів Київської області.
Після навчання в Обухівській школі №5 Олександр 2003 року закінчив факультет правознавства Університету Державної фіскальної служби України у місті Ірпінь, де отримав спеціальність юриста. Там пройшов програму підготовки офіцерів запасу, де отримав звання молодшого лейтенанта запасу. Два роки по тому вступив до Міжрегіональної академії управління персоналом, отримавши фах магістра з обліку та аудиту. Також закінчив курси з підготовки фахівців митного оформлення товарів у Асоціації митних брокерів України.
Працював у впроваджувально-виробничому підприємстві “Біор”, в Українському науково-дослідному інституті механічної обробки деревини, у Державній податковій інспекції Обухівського району, у ПАТ “Київський картонно-паперовий комбінат” та у ЗАТ “Ерго” Обухова.
Брав участь у Революції Гідності 2013-14 років (під час тих подій мешкав у Жовтневому палаці). З березня 2014 до лютого 2015 року Олександр Сергійович служив у Збройних Силах України, прийшовши навесні 2014 року до військкомату добровольцем. Служив командиром взводу на БМП у 72-й окремій механізованій бригаді, де отримав звання лейтенанта, а потім – старшого лейтенанта. Декілька разів йому щастило залишитися живим після шалених обстрілів. Коли він брав участь у рейді під Зеленопіллям, його підрозділ потрапив під обстріл з “Градів”, у Олександра Сергійовича все згоріло, залишилися лише каска, камуфляж та автомат, але він тоді вижив. Потім, в районі Гранітного у його БМП найманці РФ влучили з ПТУРа, машина згоріла вщент, але він вижив.
Після закінчення служби у 72-й ОМБр, його було доправлено до Національної Академії Сухопутних Військ імені Петра Сагайдачного, де він пів року провчився на курсах командира зенітно-ракетного взводу. У березні 2016 року він пройшов відбір та розпочав свою службу у лавах Бригади швидкого реагування Національної Гвардії України, займаючи спочатку посаду командира взводу матеріально-технічного забезпечення, а згодом перевівся до зенітно-ракетного дивізіону. У 2018 році, під час перебування бригади на ППД у Гостомелі ніс службу у штабі (займався організаційними справами), але увесь час виказував бажання потрапити на нуль, рвався до бою.
Олександр був дуже світлою та веселою людиною, завжди усім допомагав, навіть маючи офіцерське звання, нічим не ставив себе вище за інших, коли треба було, то чистив на кухні картоплю разом із кухарями підрозділу. Лейтенантом він був лише на папері, а у житті – звичайним, товариським та надійним побратимом, який не припиняв піклуватись про своїх підлеглих, водночас нічим себе серед інших не виділяючи.
Він жваво цікавився історією, літературою по цій тематиці, вивченням західно-слов’янських мов, вітрильним спортом, туризмом та легкою атлетикою. Починаючи з 2009 року брав участь у реконструкціях історичних подій (УНР, Січові стрільці, УПА, дивізія “Галичина”), був активним членом київського клубу історичної реконструкції “Повстанець”. Щиро та віддано любив Україну, не показово, а на тих тонесеньких струнах невидимого зв’язку зі своєю Батьківщиною. Ця людина достеменно знала, що таке – бути патріотом, такі люди несуть на своїх плечах країну та саме вони роблять історію. Такі люди, як Олександр Сергійович, є взірцями нескореного українського духу.
Старший лейтенант, командир зенітно-ракетного взводу зенітно-ракетної батареї зенітно-ракетного дивізіону 4-ї бригади оперативного призначення Національної Гвардії України.
27 вересня о 16.47 у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил у Донецькій області, під час мінометного обстрілу наших позицій він зазнав важкого осколкового поранення голови, від якого помер о 19.30 під час операції у лікарні Світлодарська.
Поховали Героя 30 вересня в Обухові. У нього залишилися батько, бабуся, сестра, дружина та син.
Володимир Анатолійович Аджавенко (позивний Аджа) народився 20.05.1995 року у Маріуполі.
Свою війну Аджа розпочав у складі окремої зведеної штурмової роти “Карпатська Січ” 93-ї окремої механізованої бригади, а 30.06.2015 року був призваний до батальйону “Донбас”, служив солдатом на посаді стрільця-санітара 6-го відділення 2-го взводу 2-ї роти батальйону спеціального призначення (резервний батальйон) 18-го полку спеціального призначення Національної Гвардії України. Він брав участь у боях у районах Широкиного та Мар’їнки, хлопець з очами, сповненими якимось запальним світом жаги до бою, адже він виріс у Маріуполі, місті, яке дуже постраждало під час першого року війни.
Володимир дуже захоплювався боксом, брав участь у різноманітних змаганнях, мав декілька нагород. Він, взагалі, був спортивною людиною, цікавою та позитивною, доброю та веселою, Володимир завжди був готовий їхати на бойові, куди накажуть, попри можливі ризики небезпеки. 19.09.2016 року він звільнився з батальйону, перебуваючи на посаді старшого стрільця-кулеметника 5-го відділення 3-го взводу 3-ї роти БСП “Донбас” (РБ), та повернувся додому, але вже за пів року пішов знову до війська, підписавши із ЗСУ контракт.
Старший сержант, військовослужбовець розвідувального підрозділу 56-ї окремої мотопіхотної бригади.
11 вересня близько 13.00 в районі селища Піски Ясинуватського району Донецької області Аджу поцілив снайпер найманців РФ. Поранення було надважким, куля увійшла під лівим оком та вийшла зі скроні, розтрощивши кістки та частину мозку. Спочатку його доправили до лікарні міста Селідове, а потім військовою авіацією перевезли до обласної клінічної лікарні імені Мечникова. Володимир понад два тижні боровся зі смертю, але цього разу вона перемогла. 28 вересня о 23.30 він помер.
Поховають Володимира Анатолійовича у Маріуполі. У нього залишилися мати, бабуся, брат, сестра та дружина.
ПІСЛЯМОВА
Снайпер зайняв свою позицію задовго до початку атаки. Він лежав нерухомо, відчуваючи, як холод поступово сковує його тіло, але не ворушився, нічим не видаючи свою присутність. Снайпер знав, о котрій усе почнеться, знав, на якій саме ділянці сектора, але до початку бою вогонь не відкривав, хоча іноді бачив в оптику, як пересуваються в окопі солдати, він міг легко зняти їх, проте палець біля спускового гачка не ворушився. Дуло гвинтівки плавно та безшумно рухалося в прохолодному нічному повітрі, оманлива тиша нависла над полями, що оточували передову. Засохла стеблинка якоїсь трави боляче вколола під носом, і снайпер дуже повільно взяв її до рота, відкусивши набридливий кінчик, діючи одними зубами і не ворушачи головою. Дуже обережно виплюнувши стеблинку на землю, він знову зосередився на місці, де незабаром повинні були відчинитися двері до пекла.
Загриміло, засяяло та запалало трохи раніше, оскільки їхню передову групу помітили зі спостережного поста, ніч роздиралася спалахами з усіх боків, а біля снайпера було тихо, він лежав у відносному віддаленні від епіцентру бою. Його завданням було придушувати вогневі точки підрозділів Збройних Сил України, щоб забезпечити максимальне прикриття під час атаки. І коли настав його час вступити до гри, він в неї вступив, і тепер кожна фігура противника могла дістати кулю. Очі снайпера звузилися, фокусуючи точність погляду, він бачив, як з бійниці плювався вогнем кулемет, але кут огляду був трохи зсунутий убік, і помітити того, хто стріляв все ніяк не вдавалася. Людина, яка лежала нерухомо на холодній землі, чекала свого часу, чекати снайпер умів, годинами пильно спостерігати в оптику, в очікуванні тієї самої секунди, коли потрібно буде здійснити постріл.
Хмари, що швидко летіли по небу, майже зникли, віднесені кудись на схід сердитим осіннім вітром, бліді краплі зірок мовчки спостерігали за сектором, в якому люто ревів бій. Відразу стало ще холодніше, але снайпер не звертав на це уваги, зосередившись на вогневій позиції, яку він взяв під приціл. Позиція випускала чергу за чергою, працювали й інші вогневі точки, такі мовчазні ще десять хвилин тому окопи огризалися десятками безперервно стріляючих стволів. Боковим зором снайпер вловив рух, і дуло стрімко перемістилося трохи убік, у напрямку до позиції бігла фігура солдата, її чітко було помітно в оптику. Снайпер затамував подих і вистрілив, а коли фігуру кулею відкинуло до стіни окопу і до неї рвонув інший солдат, що з’явився саме з тієї самої вогневої точки, він натиснув на гачок ще раз.
Бій тривав близько двох годин, і припинився, коли вже почало світати, і в небі одна за однією згасали та щезали зірки, які витісняло світло ранкового сонця. Вітер, що безперервно дув усю ніч, нарешті вщух, і клуби диму від палаючих колод ліниво підіймалися догори, від воронок, що оточували позицію, пахло попелом і свіжою землею, що була щедро розкидана навколо, упереміш із зеленим листям, вирваним із літа цим першим справжнім похолоданням. Солдата та командира знайшли, вони лежали майже впритул, під кожним на землі розпливлася темна пляма; командиру розірвало сонну артерію, і він стік кров’ю, а солдат навіть не встиг закрити очі, настільки швидкою була смерть від снайперської кулі в серце. Почорнілі після тривалого бою руки друзів дбайливо підняли кожного з них і поклали на ноші, темні плями на землі від крові полеглих солдатів злилися в одну велику.
Їх поховали в один день, одного в столиці, іншого – в маленькому селі. На прощанні з командиром плакали родичі та друзі, щільним кільцем оточуючи труну, військові стояли з кам’яними обличчями, беззвучно кусаючи губи, виступали представники адміністрації, кажучи у мікрофон заїжджені слова, юрмилися поруч журналісти центральних видань і оператори телеканалів, готуючи свої репортажі про похорон чергового Героя, який загинув на війні. У сироти не було родичів, тому на його похоронах були присутні лише військові, священик і селяни, які прийшли попрощатися з хлопцем, якого вони майже не знали. Там не було журналістів, не було функціонерів, не записувалися інтерв’ю, людей було небагато, і невдовзі всі пішли з сільського кладовища.
Під вечір із заходу знову набігли важкі хмари, що закрили небо та низько нависли над землею; маленька сіра пташка злетіла з гілки великого клена, що ріс біля свіжої могили, посиділа на хресті, поцвірінькала хвилинку та понеслася у своїх справах. На цвинтар опускалася ніч, затишна та спокійна, без стрілянини, вибухів і криків, і не було навколо траншей, бліндажів та вогневих точок, земля не приховувала у собі міни, це була мирна територія, війна вирувала далеко, і тут здавалася чимось незначним та ілюзорним.
От тільки цілком реальними були могильний хрест та молодий солдат, який лежав під ним.
В октябре стартует очередной призыв украинцев на срочную военную службу в Вооруженные силы Украины и другие военные формирования. Он продлится до 31 декабря 2019 года.
Согласно проекту распоряжения Кабинета министров Украины “Об утверждении численности граждан Украины, подлежащих призыву на срочную военную службу, объема расходов для проведения призыва в октябре-декабре 2019 года”, осенью 2019 года запланировано призвать на срочную военную службу 15 200 юношей:
в Вооруженные Силы Украины – 9000 человек;
в Национальную гвардию Украины – 4400 человек;
в Государственную специальную службу транспорта – 800 человек;
в Государственную пограничную службу – 1000 человек.
В Минобороны уточнили, что военнослужащие срочной службы для выполнения боевых задач в зоне проведения ООС не привлекаются. Призывной возраст 20-27 лет, срок службы – 18 месяцев, для обладателей диплома о высшем образовании – 12 месяцев.
За сутки на Донбассе позиции ВСУ 21 раз подверглись обстрелу, один украинский военный ранен. Об этом сообщает пресс-центр штаба ООС в Facebook.
“За минувшие сутки в результате вражеского обстрела один военнослужащий из состава Объединенных сил получил ранения”, – говорится в сводке, обнародованной утром 1 октября.
Позиции ВСУ обстреливали из артиллерийских систем калибра 122-мм, минометов калибра 120-мм и 82-мм, а также из вооружения БМП, зенитной установки, гранатометов различных систем и стрелкового оружия. Нарушения режима прекращения огня зафиксировали в районе Водяного, Новотроицого, Новомихайловки, Лебединского, Опытного, Марьинки, Светлодарска, Новозвановки, Ноовлуганского.
“Во время одного из обстрелов противник использовал беспилотный летательный аппарат с подвесом для сброса гранатометных выстрелов”, – сообщили в штабе.
Дівчина 31.03.1998 року народження родом з Рубіжного Луганської області. Про це повідомили у Фейсбук Вадим Джувага та Назар Приходько.
27 вересня 2019 року близько 2.30 на ротному опорному пункті у міста Залізне від множинних осколкових поранень загинула боєць взводу матеріального забезпечення 24 окремого штурмового батальйону “Айдар” 53 окремої механізованої бригади солдат Анастасія Олександрівна Вітовська.
Братья и Сёстры из сражающейся Украины!
Чеченцы понимают вашу боль как никто другой. По всей Европе ширится движение по набору добровольцев в защиту Украины: уже...
.PNG)
Попередня
